8

Михайло Грушевський

1 вересня приїхав до мене на село, де я був тоді, т. Чечель з віденської групи, щоб узяти інформації про діяльність делегації, й повідомив мене про плани тіснішого об’єднання, аж до злиття в одній партії, укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] і с[оціал]-д[емократів], лівіших течій, по обчищенню їх від опортуністичних і скомпрометованих елементів: такі плани йшли як від с[оціалістів]-р[еволюціонерів], так і від с[оціал]-д[емократів].

Делегація, як з сказаного ясно, принципіально стояла теж на становищі яктіснішої кооперації, але переводити злиття партійних груп за кордоном, без порозуміння з ЦК, ні т. Чечель, ні я не вважали за можливе. Не було сумніву в потребі – відчуваній і нами, і серед лівіших с[оціал]-д[емократів], – порвати з зигзагуватою і опортуністичною політикою, котру вели обидві партії, й шукати нового грунту в лівім об’єднанні, в можливім порозумінні з російськими комуністами – але се теж можна було переводити тільки через ЦК.

Успіхи Денікіна, що запанував на Лівобережжі і саме в тих днях змусив і українців, і большевиків уступитися з Києва, як я вже сказав, ставили ясно перед очима пильну потребу утворення єдиного революційного фронту против російської реакції, підтримуваної буржуазним світом. Я поділився нашими поміченнями, поробленими під час Люцернської конференції – про необхідність орієнтації на ліві, а не праві західноєвропейські соціалістичні течії, ближчі і суголосні нам, – се відповідало вповні поміченням і т. Чечеля, і товаришів. Я мав замір в найближчім часі поїхати до Берліна, щоб закріпити зв’язки з німецькими незалежними, вияснити їх плани щодо найближчої конференції і відповідно намітити план ближчої роботи собі.

Але 22 вересня вернувся з України т. Жуковський, побувавши на конференції в Вінниці, де зібралися разом обидві частини ЦК, розділені фронтом, і партійні товариші, які пробували по той і по сей бік фронту. На сій конференції, під вражіннями народних повстань против московських большевиків (ведених українськими с[оціалістами]-р[еволюціонерами] і незалежними с[оціал]-д[емократами]) та під натиском правих с[оціал]-д[емократів], що зоставались весь час опорою Директорії, взяли настрої більш помірковані, і члени партії зостались далі в складі кабінету. Радянський принцип зазначено в резолюціях малорішучо. Се грунтовно розходилося з нашими поміченнями з-за кордону – і знову в’язало нас в нашій акції.

«Признання права України на самостійність», здобуте українськими делегаціями на Люцернській конференції, було прийнято нашими товаришами на Україні з великим вдоволенням. Але матеріальної помочі, потрібної для дальшої роботи делегації, вони не могли дати. Переслали мені через т. Жуковського тільки акредитив на 200 тисяч австрійських корон. Се було небагато, а гроші, привезені мною з України, приходили вже до кінця.

Властиво, нерозміняні гривні ще лишалися: частину їх я лишив в сховку, переїжджаючи через Галичину, і тепер не міг дістати; частину, котру я не встиг розміняти в Галичині, обіцяв розмінювати в міру потреби фінансовий агент УНР за кордоном, діставши потвердження місцевої місії, що характер моєї подорожі дає мені право на розмін. Але потім сповістив мене, що він не може сього робити з огляду на зроблений на нього берлінським послом донос, що він розтрачує валюту, підтримуючи протидержавну мою роботу. Отже, приходилось жити на кредит – в рахунок будучого розміну.

В справі моїх проектів Соціологічного інституту т. Жуковський не привіз мені теж нічого втішного. Пок[ійний] Одрина, що був товаришем голови кабінету, дуже гарячо прийняв його до серця, але нічого конкретного йому не вдалось осягнути. Поки що акредитив на 400 тис. австрійських корон був його одинокою базою. Була се маленька частина того, що я вважав відповідним забезпеченням сеї інституції і її роботи на два роки. Але я рішив не кидати справи, не вважаючи на сі матеріальні клопоти, в надії, що в розвою своїм справа знайде більше помочі і спочуття.

З кінцем вересня виїхав я з т. Жуковським (що приїхав від ЦК з правами емісара для закордону) до Відня, щоб зреалізувати сі акредитиви на Соціологічний інститут і на партійну працю за кордоном. Застав ще там т. Темницького, який саме від’їздив на Україну, і я передав через нього додаткову записку про Соціол[огічний] інститут. Застав т. Дідушка, який саме віз гроші до паризької місії, й добув для нього ще додатковий ордер від т. Темницького на передачу 25 тис. франц[узьких] франків з розпорядження редакції «L’Europe Orientale» з грошей, призначених паризький місії.

Застав фінансового агента Г.Супруна, який сим разом рішучо приобіцяв розміняти мені мої гривні, а тим часом, запродавши деякі свої книги на видання «Дніпросоюзу», одержав я невеликий аванс на життя. Се все разом трохи поліпшувало мої матеріальні перспективи. Щодо політичних, то з т. Чечелем, який узявся проїхати до Кам’янця, щоб зв’язатись з ЦК, докладно поінформувати тамошніх товаришів про ситуацію і дістати мандати для ширшої делегації на Женевський конгрес, відбули ми кілька довгих нарад, виясняючи необхідність для нашої партії більш послідовної і принципіальної політики, орієнтованої на світову революцію, а не якісь примари помочі Антанти.

З Відня з т. Жуковським я поїхав до Берліна, де мав замір, як сказав уже вище, ввійти в ближчі зносини з незалежними соціалістами і спеціально вияснити їх відносини до будучого конгресу Інтернаціоналу, що мав зібратися в Женеві в лютім 1920 р. Я намічав собі Женеву місцем найближчого осідку, в зв’язку з сим конгресом і з Лігою Націй, що мала теж в Женеві розпочати свою роботу в найближчім часі. З Женевою ж – традиційним революційним осідком, освяченим працею першого українського соціалістичного (Драгоманівського) гуртка в 1870 – 1880-х рр., хотів я зв’язати перші кроки Українського соціологічного інституту.

Отже хотів переконатись, чи німецькі незалежні – найсильніша, найбагатша інтелектуальними силами і найкраще організована з лівих соціалістичних партій, – не змінила своїх відносин до II Інтернаціоналу, під впливом комуністичної агітації против нього? Чи візьме вона участь в сім першім повоєннім конгресі, що по попередніх післявоєнних конференціях в Берні, Амстердамі й Люцерні мав відкрити акцію Інтернаціоналу в новій широті й показати, що може світовий пролетаріат. Від позиції незалежних в сій хвилі залежало дуже багато!

В Берліні я пробув з т. Жуковським чотири дні. Бачив О.Кона, Гільфердінга, Каутського, Бернштейна, – з котрими зазнайомився в Люцерні. Познайомився з Ал. Штайном, референтом східноєвропейських справ в «Freiheit». Лідери незалежних твердо стояли на тім, що II Інтернаціоналу кидати не треба. Навпаки, треба в нім побороти праві течії, дати йому виразний лівий, соціал-революційний напрям, за його посередництвом осудити й ліквідувати недопустимий опортунізм правих соціалістичних груп (як напр., німецької «більшості») і зібрати коло нього весь пролетаріат.

Формально справу участі в Інтернаціоналі мав рішити партійний з’їзд, призначений на падолист, але провідники незалежних були певні, що більшість партії в усякім разі висловиться за участь в Женевськім конгресі, який має виявити, чи здібний II Інтернаціонал для сеї ролі, чи здобудеться на рішучий осуд опортунізму й соціал-патріотизму правих течій?

О.Кон повідомив мене, що прислані мною матеріали про українсько-російські відносини він переправив до Москви. Він хотів би, щоб я сам побачився з ким-небудь з відповідальних совітських представників; Радек тоді сидів у в’язниці, він запитає його, хто міг би замість нього говорити зо мною. Пізно вечором перед моїм виїздом я одержав від т. Кона листа, що другого дня о год[ині] 11 до мене буде говорити телефоном совітський представник, з котрим я можу умовитись щодо побачення. Але я мав виїхати з т. Жуковським о 6 рано і протелеграфував Конові, що не можу бути при телефоні в визначеній годині.

По правді сказавши, з огляду на неясне становище нашого ЦК ми з т. Жуковським і не вважали себе управненими до яких-небудь заяв, хіба для інформації тільки. Ми не знали, що в тім часі вже велись безпосередні переговори між Кам’янцем і Москвою за посередництвом т. Платена, і якраз наші партійні товариші являлись найбільш гарячими прихильниками порозуміння. Після приїзду т. Жуковського і аж до повороту т. Чечеля з України ми не мали відомостей від нашого ЦК.

Крім вичислених німецьких соціалістів та членів української місії, в Берліні я не мав ні з ким побачень.

Вернувшися до Праги, я почав ладитися до переїзду до Женеви. З відомостей, які приходили з Кам’янця, виходило, що в ближчім часі відти на Соціологічний інститут мені нема чого сподіватись помочі. Хоч ЦК прийняв сю справу дуже до серця і його голова пок[ійний] Д.Одрина підтримував її в кабінеті дуже гаряче і В.Темницький також, але головний отаман відмовив яких-небудь кредитів на сю мету.

Сим справа була вбита, тим не менше, покладаючись почасти на можливі зміни в українських кругах, почасти – на ті зв’язки, які у мене зав’язались за сей час з українськими організаціями в Америці (з приводу заснування Комітету незал[ежної] України), я рішив вести сю справу далі, і оснувавшися в Женеві, перенести туди також і видання «L’Europe Orientale» – «Eastern Europe». Т[овариш] Д.Ісаєвич, який в тім часі вже добився до Парижа, й інші члени редакційного комітету кликали мене до Парижа, бо і з матеріального, і з літературного боку справа стрічалася з різними перешкодами і тертям між представниками національностей-учасників. Але жити в Парижі постійно я не бачив рації.

26 жовтня я приїхав до Женеви, але слідом мусив виїхати до Берна, щоб полагодити своє право жительства. Там я стрівся з делегацією укр[аїнських] соц[іал]-дем[ократів] тт. Матюшенком і Дідушком, що приїздили в справі своїх паспортів до Парижа, котрих ніяк не могли добитись після Люцернської конференції, завдяки чиїйсь секретній атестації, що вони виступали там як большевики!

Я познайомив їх докладно з своїми планами, і ми умовились побачитися в Женеві. Між іншим товариші соц[іал]-дем[ократи] мали поінформувати мене про вислід конференції укр[аїнських] соц[іал]-дем[ократів], яка відбулася в Відні в вересні (9 – 13.IX), під проводом т. Матюшенка, – щодо дальшої нашої кооперації: обіцяли для нашої інформації передати протокол сеї конференції.

2 падолиста т. Матюшенко дійсно приїхав до мене до Женеви з сим протоколом, але прочитав мені тільки той пункт, де говорилось про кооперацію з укр[аїнськими] соц[іалістами]-рев[олюціонерами]. З великим здивуванням довідавсь я аж тепер, що наш паризький протокол про кооперацію за кордоном був уневажнений сею конференцією і нас про се не повідомлено, так що я далі вів усю свою роботу, рахуючи на спільну акцію обох партійних делегації, в такім напрямі укладав план організації комітету «L’Europe Orientale» і Соціологічного інституту, покладаючи, що його тимчасове бюро буде на паритетнім принципі зложене з представників УПСР і УСДРП.

Товариші соц[іал]-дем[ократи] приймали до відома мої плани, нічим не натякаючи на своє відмінне становище. Тим часом з сього протоколу, прочитаного т. Матюшенком, я дізнавсь, що вже в вересні згадана конференція, вислухавши справоздання тт. Матюшенка і Дідушка, констатувала, що запропоноване делегацією укр[аїнських] соц[іалістів]-рев[олюціонерів] співробітництво, прийняте делегацією укр[аїнських] соц[іал]-дем[ократів] і затверджене липневою закордонною конференцією УСДРП, показалось в дійсності трудним, з тих причин: по-перше, не виявилось обопільного довір’я, по-друге, – між соц[іалістами]-рев[олюціонерами], які пробувають за кордоном, нема людей, з котрими б було інтересно працювати спільно (виїмок з сеї характеристики зроблено тільки для моєї особи), і, по-третє, – закордонні соц[іалісти]-рев[олюціонери], не маючи власних фондів, хочуть вести роботу на гроші соц[іал]-дем[ократів].

Тому делегація ухилилась від скликання закордонного соціалістичного з’їзду і взагалі, очевидно, соц[іал]-дем[ократи] не вважили бажаним дальше співробітництво. Я констатував, що ми нічим не заявляли бажання користуватись фондами соц[іал]-дем[ократів], – з чим і т. Матюшенко згодився, що се місце протоколу було невідповідно постилізоване.

Констатував я також, що брак обопільного довір’я не був нічим задокументований і одинокий неприємний інцидент в Люцерні був зараз же на місці ліквідований. Тим не менше зіставався факт, котрого вже не можна було змінити, що кооперація обох делегацій за кордоном, на котру я весь час рахував, була розірвана соц[іал]-дем[ократичною] конференцією, і її треба було рахувати ліквідованою. З сею прикрою новиною, котру нам так пізно і принагідно – після того, як я бачився з т. Дідушком в Відні при кінці вересня і в Берні з обома товаришами, – аж тепер подано до відома, прийшлось мені вибиратися з Женеви до Парижа.

За тих кілька день, що я пробув у Женеві, я обійшов визначніших женевських діячів – публіцистів, професорів, політиків, пробуючи грунт – поскільки він відповідав тим планам діяльності, котрі я мав. Передусім хотів я вияснити, чи Женева буде дійсно місцем осідку Ліги Націй, бо Швейцарія все ще не приступила до сеї Ліги, а, з другого боку, ходили поголоски про заходи бельгійського правительства, щоб зробити її осідком Брюссель. Всі женевці, з котрими мені довелось побачитись за сі дні, – а між ними були люди дуже освідомлені і впливові, заявляли мені, що Швейцарія до Ліги Націй ввійде безсумнівно, і осідком її Женева буде напевно.

До моїх планів оснувати в Женеві центр, який би зв’язав представництва нових республік Східної Європи і служив би посередником між ними і західним світом, вони ставились дуже прихильно. Українська справа викликала в них симпатію – хоч се були все люди молодші, які не пам’ятали нашої старої еміграції 1880-х років. Правда, представників нашого східноєвропейського Інтернаціоналу в Женеві в сей час було мало: східноєвропейська революція відкликала значну частину старої еміграції до домів, інші поперекочовували до Парижа й інших великих політичних центрів – в ролях офіціальних або офіціозних представників нових урядів. Але можна було напевно сподіватись, що коли Ліга Націй відкриє в Женеві свою діяльність, вона протягне всю сю братію, представників нових республік, назад до сього старого огнища демократичних і революційних традицій. Треба тільки загодя приготовитись до сього моменту.

Особливо гарячого прихильника моїх планів я знайшов в т. Чхенкелі, який в ролі генерального представника грузинських інтересів за кордоном жив в Женеві вже кілька років, мав значні зв’язки і, як здавалось мені, знав добре Женеву й її ресурси. Він заявив, що сам, власне, від довшого часу носився з аналогічними планами: зробити Женеву закордонним осередком східноєвропейських республік, організувати їх спільний інформаційний орган, і т. д.

Мої гадки – перенести до Женеви «L’Europe Orientale», заснувати при ній спільне телеграфне агентство, організувати Соціологічний інститут, дуже йому подобались. Він брався написати до грузинської делегації в Парижі, щоб вона підтримала сі плани, заявляв готовність послужити своїми женевськими зв’язками, і т. д. По його гадці, треба було передусім з самих женевців і різних західних діячів, які проживають тут, заснувати товариство для пропаганди в інтересах Європейського Сходу і з його поміччю вести свою роботу. На жаль, одначе, сам Чхенкелі вже кінчав свою роботу за кордоном і ладився додому, але він заявляв, що його співробітники, які зостануться в Женеві й Берні, послужать сьому ділу з усею енергією.

Примітки

…запродавши деякі свої книги на видання «Дніпросоюзу», одержав я невеликий аванс на життя – див. коментар до статті «Як помогти старому краєві у видавництвах».

…на Женевський конгрес…– перший повоєнний конгрес, на якому було офіційно проголошене відродження II Інтернаціоналу, відбувся в Женеві 31 липня – 4 серпня 1920 р.

Лігою Націй…– йдеться про першу всесвітню міждержавну організацію, створену на Паризькій мирній конференції (1919 – 1920) з метою співробітництва для досягнення миру й безпеки між народами. Одним із ініціаторів створення Ліги Націй був Президент США Вудро Вільсон. Статут організації, розроблений комісією на чолі з Вільсоном, був схвалений 28 квітня 1919 р. Засновниками вважались держави-переможці у Першій світовій війні, а також новоутворені держави – Польща й Чехословаччина. Спочатку членами організації стали 44 країни, згодом число їх збільшилося до 52. Осідком основних головних органів Ліги Націй була Женева. Неофіційним представником уряду УНР, а згодом уряду УНР в екзилі при Лізі Націй був О.Шульгин.

…аж до повороту т. Чечеля з України… – див.: Чечель М. Звідомлення з моєї командіровки на Вкраїну // Борітеся – Поборете! (Відень). – 1921. – Ч. 9 (Липень – Вересень). – С. 7 – 16. Детальніше див. коментар до листа «Від Мих[айла] Грушевського. До шановних земляків в Америці» (20 листопада 1921 p.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 131 – 136.