9

Михайло Грушевський

В Парижі сим разом я пробув три тижні (4 – 23.XI). З виїмком кількох французьких учених, котрих я заходився притягнути до участі в «L’Europe Orientale» і в проектованих виданнях Соціологічного інституту, я обертався весь час майже виключно в редакційнім гурті «L’Europe Orientale» і соціалістів нових республік; поза тим з офіціальних політиків не бачив нікого, крім чеського міністра Бенеша, що приїздив тоді до Парижа, і українського посла Тишкевича, в справах, про котрі оповім нижче. З офіціальних росіян сим разом не бачив нікого, як і попереднім разом.

Т[овариша] Ісаєвича я застав не зовсім здоровим і не міг через те так часто бачитися з ним, як першого разу; тим не менше зіставались ми весь час в тіснім контакті і співробітництві. Передусім заходились ми коло організації Комітету незалежної України, уложили на загальних зборах його регулямін, план видань, розподіл коштів; до українських часописей в Америці було вислане докладне справоздання з надісланих жертв і план їх витрати.

В зв’язку з виложеними вище планами, в курсі котрих весь час був мій товариш, рішено діяльність Комітету пересунути на Женеву і поставити її в тісніший зв’язок з Соціологічним інститутом, що на випадок ліквідації Ком[ітету] нез[алежної] України мав перейняти на себе його фонди і реалізацію його видавничого плану – так, власне, було порішено на сих зборах і включено в регулямін Ком[ітету] нез[алежної] України. Виділено частину коштів на покриття тих видань, які мали бути випущені в першу чергу, і другу асигновано на покриття коштів «L’Europe Orientale» та рішено взагалі підтримувати се видавництво, скільки лише позволять засоби Комітету.

Матеріальна сторона «L’Europe Orientale» дійсно була дуже незабезпечена. Всі наші заходи коло реалізації того міністеріального асигнування 25 тис. фр[анцузьких] франків, коло котрого я стільки находився і наїздився, зійшли на ніщо. Т[овариш] Дідушок повідомив мене з Лозанни, де він все ще зістався, що, не маючи змоги добути візи до Франції, він переводить всі гроші просто до паризької місії, в тім і ту суму, яку мав він виплатити скарбникові «L’Europe Orientale», а мені рекомендує звернутись по неї до посла Тишкевича і для того посилає на мої руки розпорядження міністра заграничних справ про виплату сеї суми редакційному комітетові «L’Europe Orientale».

Се був зовсім несподіваний оборот. Я звернувся до гр[афа] Тишкевича, який обіцяв мені «при першій можливості» виплатити сі гроші редакції «L’Europe Orientale», але ся можливість так і не прийшла, і скромні фонди Комітету незал[ежної] України зостались єдиними, звідки ми могли щось дати на се видання. А тим часом на нас, українців, головно й лягла матеріальна сторона сього видання, – як, зрештою, і редакційне ведення. Хоча представники всіх нових республік, в більшій або меншій мірі, використовували сю маленьку трибуну, але тільки дві національні групи сплатили пайку, яка на них припадала; інші ж заплатили дуже мало або не заплатили й зовсім нічого.

Наш східноєвропейський Інтернаціонал не був уже такий дружний і одностайний, як раніше. Підтяла його і Антанта, підтяла й наша політика. Балтійські держави – в першій лінії Естонія, в дальшій Литва й Латвія вважали справу признання їх державної самостійності Антантою на добрій дорозі й давали зрозуміти від часу до часу, що їм так дуже не залежить на кооперації з іншими республіками.

З другого боку, зближення правительства УНР до Польщі і уступки, пороблені польським претензіям (про котрі повторялись звістки все більше і більше уперто, напливали відомості все більше конкретні), знеохочували до України ті республіки і національні групи, які мали свої суперечки з Польщею, – от як Литва, в першій мірі. Та й новий голова паризької місії Тишкевич, захоплений одною ідеєю – позискання прихильності Антанти, не інтересувався зв’язками з малими народами і закинув практику нарад представників нових республік, яка була виробилась за його попередника.

Горнулись коло «L’Europe Orientale» і нашого об’єднання народності, подібно нам обділені ласкою Антанти, – кубанці, Північний Кавказ, Азербайджан. Подібно як і ми, вони прийшли до переконання про абсолютну безвиглядність й шкідливість антантської інтервенції, яка тільки електризувала большевицький мілітаризм, розбуджувала імперіалістичні й націоналістичні настрої, паралізувала наладження якихось можливіших відносин.

На перших редакційних зборах, які відбулись по моїм приїзді, 5.XI, всі присутні однодушно стали на позиції необхідності порозуміння з совітською Росією, і тут виникла гадка, котру десять день пізніше пустив, як зонд, в політичну опінію Ллойд-Джордж: відновлення старого плану східноєвропейської конференції, що проектувалась весною 1919 р. на Принцевих островах (Принкіпо) – тільки не з представників партій і громадських організацій бувшої Росії, а делегатів Росії й нових республік. В сім напрямі рішено було пустити вступну статтю в «L’Europe Orientale», котру було поручено написати мені, а кубанський делегат взявся детальніше розробити ті умови, на котрих могло б статися порозуміння нових республік з совітською Росією.

Ся ідея «Нового Принкіпо» на хвилю захопила нас, як можлива розв’язка; коли вона слідом стала предметом дебати в англійськім парламенті, се було нам приємно, що ми, мовляв, так добре відчули ситуацію. Представники офіціальних місій нових республік зібрались на нараду, щоб обсудити сей проект. Але тут уже виявилась деяка розбіжність гадок: литовський представник заявив, що Литва не заінтересована конференцією, бо її фактична незалежність признана Антантою; грузинські делегати висловлювались против яких-небудь авансів большевизму, вони стояли при старій формулі: ні царизму, ні большевизму, тимчасом як більшість в тім часі приймали вже формулу: краще большевизм, ніж царизм. Проект вступної статті, виготовлений мною, підпав значним змінам. Ся стаття і умови порозуміння з большевиками, виложені в статті кубанського делегата, звернули на себе увагу в європейській пресі. Але проект «Нового Принкіпо» не знайшов спочуття в французьких кругах, й ідея ся пропала.

Зіставалась ще начебто одна інстанція, котра могла б посередничити в помиренні совітської Росії з новими республіками: Ліга Націй, і я написав таку статтю в «L’Europe Orientale»: се було продовження концепції Люцернської конференції – перетворити Лігу Націй в представництво парламентів, в котрих мали здобути рішаючий голос соціалістичні представництва.

Але дійсність ішла тим часом іншими дорогами. Соціалістичні партії в тодішнім своїм характері не були спроможні здобувати суспільність. Якраз при мені переходили вибори до французького парламенту, в котрих соціалістична партія була розгромлена організованою спілкою правих буржуазних партій. Вони викликали в соціалістичних кругах вражіння прикре, гнітюче. Правда, толкувалось се тактичними помилками самих соціалістів, які занедбали практичні вимоги біжучого дня, якими боліли широкі обивательські і робітницькі круги і котрими їх можна було потягнути за собою і побити правих.

Особливо наші грузинські товариші іронізували над французькими соціалістами, що вони на передвиборчих зібраннях склоняли і спрягали Леніна і Троцького, наче на петербурзьких мітингах, пустивши без уваги реальні справи французького життя. Без сумніву, в сім було чимало правди, але в кожнім разі імпотенція старого соціалізму викрилась яскраво – і се було одною з перших пересторог нашим надіям, які ми покладали на II Інтернаціонал.

Українські круги були збентежені відомостями про порозуміння уряду УНР з Польщею, властиво, його субмісію, перехід під польський протекторат і пороблені в зв’язку з тим уступки в справі Галичини (і також Бессарабії – на користь Румунії). Не тяжко було передбачати важкі послідки сеї політики. Галицький делегат В.Панейко, який досі входив в склад єдиної української місії, бачив себе змушеним подати ноту до французького уряду і Ради Чотирьох, застерігаючись против яких-небудь кроків, котрі б український уряд робив в галицькій справі, і вийшов з складу місії.

Перед самим моїм виїздом в місії були одержані звістки про передачу Кам’янця Петлюрою полякам і виїзд до Польщі. Ми з т. Ісаєвичем дуже були заклопотані, не знаючи нічого про позицію супроти сих подій нашого ЦК і наших товаришів, які входили в склад кабінету. Все се грозило дуже серйозними ускладненнями і нашим планам.

Примітки

…відновлення старого плану східноєвропейської конференції, що проектувалась весною 1919 р . на Принцевих островах (Принкіпо)… – див. коментар до статті «Хто примирить Східну Європу?»

Проект вступної статті, виготовлений мною, підпав значним змінам – нова редакція цієї статті була об’єднана з наступною працею вченого про проблему створення Ліги Націй та опублікована під заголовком «Хто примирить Східну Європу?» (L’Europe Orientale. – Paris, 1919. – № 7. – 1 Decembre. – S. 193 – 196) (див. у цьому томі).

В.Панейко… бачив себе змушеним подати ноту до французького уряду і Ради Чотирьох… – після оприлюднення польсько-української декларації від 2 грудня 1919 р. керівництво ЗУНР висловлювало гнівне обурення, адже доля Галичини вирішувалася без її участі. Водночас ці плани суперечили ухвалам Паризької мирної конференції, згідно з якими Польща отримувала лише тимчасовий мандат на Галичину.

Це посилило також внутрішній, розпочатий набагато раніше, конфлікт у середовищі української дипломатичної місії на Паризькій мирній конференції, який ознаменував остаточний розкол об’єднаної делегації. На засіданні делегації 5 грудня 1919 р. була висловлена недовіра її членам від ЗУНР В.Панейку та С.Томашівському, яких звинуватили в сепаратизмі. На початку грудня дипломати від ЗУНР вийшли зі складу українського представництва.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 136 – 139.