Роковини української незалежності

Михайло Грушевський

За кілька днів матимемо другу річницю Універсалу (Четвертого) Української Центральної Ради, зредагованого 22 січня (і з тою датою й опублікованого), а проголошеного й ухваленого дня 24 січня 1918 р. Сим Універсалом Українська Народна Республіка проголосила себе «самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Фактично такою вона стала вже перед тим, коли дня 7 (20) падолиста 1917 р. проголосила себе Народною Українською Республікою в федеративнім зв’язку з іншими республіками бувшої Росії. Фактичного федеративного зв’язку між Українською Республікою й іншими республіками бувшої Росії не було і не вдавалось утворити, і тим самим Українська Республіка була державою самостійною і независимою. Се було сконстатовано Радою в місяці грудні. З тим рахувались і держави Антанти. Франція перша, а потім Англія, визначили (в тім же грудні) своїх представників при Українській Республіці. Самостійною державою признали її й Центральні держави в Бересті, заявивши свою готовність увійти в договірні зносини з Україною яко самостійною, нейтральною державою.

Але у відносинах в бувшій Росії, з усіма тими кругами, що обстоювали далі «єдину Росію» та «єдиний русскій народ», таки лишилась деяка неясність від федеративного гасла, що повисло в повітрі, не переходячи в діло, тільки даючи привід до різних понять. Кому тільки хотілось, всі трактували собі Україну як провінцію Росії, відмовляючи їй права виступати та рядитись самостійно. Посилались на те, що вона остається в складі «федеративної Росії». Отакі натягання та перекручування федеративного гасла, кінець кінцем, змусили й тих, які ще недавно виступали проти гасла самостійності, серйозно роздуматись над сим.

Провідники українського руху здавна обстоювали федеративні зв’язки народів та областей. Шевченко, Костомаров та інші кирило-методіївці стояли за федерацію слов’янських республік. Драгоманов та його однодумці із Старої київської громади працювали для перебудови Росії на федерацію. Сю ідею перейняли потім молодші покоління та де, і скільки могли, підносили се гасло, котре тоді в Росії вважалось злочинним. Проголосили його зараз же з початком революції 1917 р. і воно пішло в широкі круги селянства, які увірили, що федерація буде запорукою свободи України і добра її працюючого люду.

Ідея самостійної України мала своїх прихильників головно в Галичині, а з початком революції знайшла у військових кругах. З нею зв’язувались гадки про відновлення гетьманства, про відродження козацького війська, українського панства, національної аристократії; про сильну українську владу, Україну для українців і можливо найбільше поширення української держави. Все те не могло подобатись українським кругам, настроєним демократично або соціалістично. Вони бачили в таких бажаннях погрозу для свободи й демократії, тому виступали проти самостійників.

І треба сказати, що таки не помилились, бо згодом самостійники виявили явно свою неприхильність до соціалістичних течій; з’єдналися з панами, з німцями; стали виступати проти земельної реформи. Одні зв’язались з московською гряззю, Скоропадщиною, а інші забігли до Варшави і там стали вигортати варшавське сміття на Україну.

Але під ту хвилю, при початку 1918 p., щоб одмежуватись від московських претензій на Україну, українські соціалістичні партії по довгих ваганнях та міркуваннях рішились таки стати на сю дорогу: проголосити Україну самостійною.

Бо дійсно! Большевики почали збройну боротьбу з українським правительством, а представляли, що се не війна, а тільки партійна боротьба в одній тій самій державі: большевицька партія, мовляли, бореться з партіями українськими. Насилали своїх агітаторів між українських вояків – радити їм, аби вони не брали участі в сій «боротьбі», не слухали наказів своєї старшини та лишали «партіям» самим змагатись між собою. І такі намови дійсно знаходили послух: українські вояки заявляли себе «нейтральними», розходились додому і лишали Україну безборонною перед лицем большевицького війська.

І се тільки один, найбільш драстичний приклад. Було чимало й інших сторін життя, де українські партії находили на такі ж неясні та заплутані питання, котрі раз уже треба було розрубати. Наприклад, з Всеросійськими установчими зборами, куди саме в сім часі російські соціалісти-революціонери (партія Керенського) на милий Біг благали українців прибути, обіцюючи, що Українська Республіка буде там признана, аби тільки українці признали верховну власть зборів, підтримали їх проти большевиків і таке інше.

По довгих і великих ваганнях головні українські партії – соціалісти-революціонери й соціал-демократи рішили проголосити незалежність України, але ще раз і ще сильніше, ніж се було зроблено в Третім Універсалі, – підчеркнути демократичний і соціалістичний характер Української Республіки, аби відпали всякі підозріння чи надії на те, що самостійність України буде формою української реакції чи української національної виключності. А крім того рішено піднести, що се проголошення самостійності хоч відтинає всякі претензії до України представників старої і нової Росії, одначе не погребує ідеї федерування Української Республіки з іншими республіками, з якими їй буде по дорозі. Сю справу вирішать Установчі збори України: чи Україна має остатись державою окремішною, чи об’єднається в якійсь федерації, не з мусу або чиєїсь сторонньої волі, а своїм свобідним рішенням. Українські Установчі збори, призначені якраз на сей день, 22 січня, але перешкоджені большевицьким наступом, мали зібратись пізніше і порішити се.

Так з’явився сей важний акт, Четвертий Універсал, що й досі лежить каменем на дорозі многим з многих.

Самостійники не вдоволились тим, що всі українці заявились за самостійністю. Вони не помирилися з сим застереженням, що Україна може увійти в федерацію. Не прийняли соціалістичних та демократичних принципів, проголошених III і IV Універсалом; хотіли України не мужицької та робітницької, а козацько-панської, з булавами і бунчуками, в сап’янцях та оселедцях. Колотили Україною з різними живими й помершими вже своїми ватажками, і досі колотять по Варшавах та по інших пригожих для них місцях.

З другого боку, не могли і не можуть подарувати Україні сього акту всі явні і тайні прихильники старого московського панування над Україною: ні російські большевики та соціалісти-революціонери, ні кадети та чорносотенці. Не можуть забути їй та її провідникам, що вона сміла так рішуче і сміливо обмахнутися з усіх старих московських претензій, котрі вони хотіли затримати надалі хоч під большевицьким червоним каптуром, хоч якимось «демократичним покровом», аби тільки України з рук не пустити.

Мстилися і мстяться за сей IV Універсал, і ще будуть мститися за се наше рішуче слово.

А таки, роздумуючи ще раз і ще раз над ним і над усім, що довелось за нього витерпіти і що, може, ще доведеться, не можу навіть сам перед собою пожалувати того слова, що сказалося тоді:

«Віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Таки думаю, що треба було через се перейти. Треба було сею межою від старого відгородитися, перше ніж будувати нове. Треба було се слово сказати, і добре, що сказалося воно.

Женева. 3 січня 1920

Примітки

Подається за одним із першодруків у газеті: Свобода (Джерсі Сіті). – 1920. – Ч. 11. – 24 січня. – С. 2. Підпис: Михайло Грушевський. У кінці статті зазначені місце і час написання: Женева, 3 січня 1920. Автограф (оригінал, рукопис) зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 185. – Арк. 10 зв., 10, 9 зв., 9, 8 зв., 8. Стаття надрукована з незначними редакційними виправленнями. Реферат статті з коментарями поданий у виданні Український прапор (Відень). – 1920. – Ч. 20. – 13 марта. – С. 1-2.

Стаття присвячена проголошенню «самостійної, ні від кого незалежної» Української Народної Республіки Четвертим Універсалом УЦР. Цій події М.Грушевський присвячує і публіцистичний виступ «Україна окремішна».

Франція перша, а потім Англія, визначили (в тім же грудні) своїх представників при Українській Республіці – перші контакти представників Антанти з Центральною Радою відбулись влітку 1917 р. і пожвавились після жовтневих подій у Петрограді та фактичного виходу Росії з війни. Після вбивства більшовиками головнокомандувача генерала Духоніна військові місії Франції, Великобританії, Італії, Румунії та ін. переїхали зі Ставки російської армії до Києва.

У грудні 1917 р. Україну відвідали офіційні представники Франції Ж.Табуї та Великобританії П.Багге, які обіцяли військову допомогу, але відмовлялися визнати український уряд. Водночас союзники підписали таємну конвенцію, за якою Крим, Україна та Бессарабія були віднесені до французької сфери впливу. У цей час Антанта не мала реальних можливостей для надання допомоги Україні. Чи не єдиною метою її обіцянок було утримати УНР від сепаратних переговорів з Центральними державами (див.: Нариси історії дипломатії України. – К, 2001. – С. 318-322).

Самостійною державою признали її й Центральні держави в Бересті… – 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) держави Четверного союзу – Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина – на переговорах в Берестю визнали повноваження української делегації як представника самостійної Української Народної Республіки. Проте представник німецької делегації генерал М.Гофман заявив, що українська делегація буде мати формальне право заключити мир лише за умови набуття юридичного статусу самостійної УНР.

Тому провід Центральної Ради вирішив, не чекаючи скликання Українських Установчих зборів, оголосити УНР незалежною державою. Див.: Дацьків І. Брест 1918: європейський прорив України. – Тернопіль, 2008; Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923. – Ужгород, 1932. – Т. 1: Доба Центральної Ради. – С. 295 – 326; 423 – 431; Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917 – 1918 рр.). Монографія. – К., 2004.

з Всеросійськими установчими зборами… – вибори до Всеросійських установчих зборів в Україні відбулися 12 – 14, 26 – 28 листопада 1917 р. Блок партій та інших політичних сил УЦР здобув на них визначну перемогу: 77 % одержали УСДРП і УПСР, тоді як більшовики – лише 10 % голосів. Збори відкрилися у Петрограді 5 (18) січня 1918 р. Через відмову ухвалити запропоновану більшовиками Декларацію прав трудящого й експлуатованого народу та проголосили Росію демократичною федеративною республікою були розігнані революційними матросами. Того ж дня Всеросійський ЦВК ухвалив заздалегідь написаний В.Леніним декрет про розпуск Установчих зборів.

Сю справу вирішать Установчі збори України… – за законом УЦР від 11 та 16 листопада 1917 p., вибори були призначені на 27 грудня 1917 р. Через несприятливі політичні обставини їх проведення розтяглося на весь січень і початок лютого 1918 р. У складних обставинах початої більшовицької агресії наприкінці 1917 р. – на початку 1918 р. вибори до Українських установчих зборів відбулися лише у 7 з 13 округ. Практично зірвані вибори в армії і на флоті. На 301 депутатське місце були обрані 172 депутати.

Незважаючи на величезну кількість партій та організацій, які виставляли своїх кандидатів, майже 70 % голосів одержали списки українських есерів і селянських спілок. На засіданні 21 січня 1918 р. ухвалили скликати Українську установчу раду 2 лютого 1918 р. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 120). Установчі збори, задекларовані III та IV Універсалами, мали стати перехідним етапом до українського парламенту (див. М.Грушевський. Установчі збори чи парламент? // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 114 – 115).

Через більшовицький наступ і виїзд УЦР з Києва перші результати виборів до Українських установчих зборів оприлюднені лише 10 березня 1917 p., а остаточні підсумки оголошено 9 квітня 1918 р. (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 261). На засіданні Малої ради 11 квітня 1918 р. лідери фракцій УСДРП, УПСФ та УПСС виступили з вимогами анулювати результати виборів і провести нові. УПСР, яка мала більшість в УЦР та уряді, добилася визнання результатів виборів легітимними.

Центральна Рада ухвалила провести вибори там, де вони не відбулися, а день скликання призначила на 12 травня 1918 р. (Там само. – С. 269 – 270). Підсумовуючи результати дискусії, М.Грушевський 11 квітня 1918 р. висловив своє задоволення з приводу того, що Українська Центральна Рада виконує свої обіцянки про передачу влади Установчим зборам. Головна комісія з виборів до Установчих зборів працювала до останніх днів існування УЦР, була ліквідована після гетьманського перевороту в серпні 1918 р. Детальніше див.: Бевз Т. Центральна Рада і Українські Установчі Збори // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради). Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. – К, 1997. – С. 55-69.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 257 – 259.