Життєва сила народу

Михайло Грушевський

«Чоловік – сотворіння громадське». Без зв’язі з громадою подібних йому сотворінь, без почуття сеї зв’язі, без своєї людської солідарності не може він жити. Сих зв’язків чоловік шукає в своїм найближчім окруженні. Його не вдоволяє почуття своєї людської солідарності з ескімосом чи кафром. Його не вдоволяє і почуття генетичної «історичної» зв’язі з орангутангом чи шимпансом, не кажучи вже про косаря чи комаря. Він цінить передовсім зв’язь з тою національністю, яка його окружає. Чоловік цінить зв’язь з тим грунтом, на якім він жиє: цінить зв’язь з поколіннями тих людей, котрі же на тім грунті жили, оплодотворили його своєю працею, зросили його своїм потом і кров’ю.

Чоловік, яких би верхів культурності не досягав, буде хилити чоло перед Данте і Шекспіром, Вашингтоном і Марксом, але він не почує до них ніколи тої інтимної близькості, яку чує чоловік, свідомий своєї українсько-національної приналежності, української національної традиції до тих сірих шукачів справедливості і правди, котрі прийшли вкритими густим пилом дорогами, минаючи чепурні села, і серед тихого шамотіння придорожніх верб думали важку думу про долю свого краю й свого народу. Не почує він до них тої інтимної близькості, яку чує до тих великих і малих борців за волю й поступ свого народу, великих і малих творців української культури, українського слова, української свідомості. Не почує чоловік такої близькості до світових велетнів, яку чує до всіх, що зв’язали себе з долею українського народу, з долею України й віддали сили, свою працю її будуччині.

В тім асиміляційна сила даного краю, народності, суспільності, якій підпадають усі, що оселюються в тім краю, серед суспільності. В тім пояснення тих явищ, які можемо бачити у себе й по усіх інших краях, що одиниці чи цілі верстви громадські, цілі суспільності – відірвані якимись причинами від свого національного життя, від національних традицій, стративши національні прикмети, національні зв’язки, – з часом починають жадібно шукати їх, [щоб] відтворити зв’язки зі своєю народністю і традицією.

Так от бачимо, що ірландська суспільність, від віків стративши свою мову, всю етнографічну форму свого життя, старається тепер відживити сю спадщину, вчить наново своєї старої мови, бажає ввести її наново в уживання. І як запевняли мене тямучі люди під час мого побуту в Англії, сі змагання не лишаються без успіху.

Так чеська інтелігенція відновила у себе чеську мову, стративши її майже зовсім під час свого національного занепаду в XVII і XVIII віках. Ходячий анекдотик оповідає, що при кінці XVIII віку знайшлося лише три чехи, що вміли по-чеськи й заходили коло відродження чеської мови; а тепер чехи вигнали німецьку мову зовсім зі свого уживання і обходяться без неї.

Та вкінці в нас, на Україні, протягом цілого XIX віку і поодинокі люди, і цілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя (чи відірвані від нього), чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново своєї мови (навіть з книжки, зі словаря, наче чужої), студіюючи своє письменство, народне життя, й відновляли розірвану зв’язь зі своїм народом, своїм краєм, його минувшиною, його будучністю. Робили се тому, щоб чути наново себе синами попередніх поколінь, учасник[ам]и їх праці і змагань, поривів і страждань.

І я думаю, що й нові дезертири, які покинуть народні позиції, вернуться теж. Прийдеться їм вернутись – особливо, коли не спіткає українство найгірша доля, й українство свої позиції затримає, себе обстоїть. Прийдеться їм вернутись, коли працею і завзяттям нинішнього покоління удасть[ся] утримати українську народність під знаком національного розвою, коли не дасться її зіпхнути до значіння другорядної, меншої чи гіршої нації поруч якоїсь вищої і ліпшої, що гратиме сю ролю на нашій українській землі, і українство зістанеться при ролі хазяїна у своїй хаті.

Для людини, що не вбила в собі чоловіка, не втратила й не убила в собі людського почуття, – її тісна моральна зв’язь з чоловіком, з людством і, власне, з найближчими другами його, з якими зобов’язує її спільність пробутку, спільність походження, спільність традиції, спільність будучності, повторяю, – отся спільність чи почуття спільності зістається найбільше цінним, найбільше близьким і дорогим, найсильнішою підставою, підвалиною життя. Спільність дум над людським життям, його добром і злом, спільність боротьби за добро проти зла в минувшині і змагань до людського щастя в будуччині – се підвалина життя чоловіка.

Старинний, примітивний чоловік дорожив своїм зв’язком з родом, щоби [бути] учасником культу предків, геніїв-опікунів в сучаснім, щоби мати забезпечений певний посмертний культ від дальших поколінь в будуччині. Ми цінимо нашу приналежність до народності, до нації, яко часть в благородніших змаганнях людського духу в минувшині, в дальшім поході в будуччині тої часті людства, з якою зв’язала нас тисячними нитками спільність минувшини, сучасності й будуччини.

А ті, що легкодушно нехтують сим многоважним складником повності свого людського існування, ті засуджують себе на духову бідність, на духове сирітство.

Примітки

Вперше опублікована у виданні: Ілюстрований тижневик. Просвітно-економічна поступова часопись для українського народа в Злучених Державах. – Нью-Йорк. – 1920. – Ч. 3. – 17 січня. – С. 4 – 5. Підпис: Михайло Грушевський.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 262 – 264.