Україна, Польща й Росія

Михайло Грушевський

Під цим заголовком приносить «Pravo Lidu» статтю проф. М.Грушевського, призначену для інформації чехів. Автор є приклонником центральної течії укр[аїнських] с[оціалістів-]р[еволюціонерів]. Передруковуємо її в українському] перекладі як визначний голос проти Петлюри й петлюрівщини.

Редакція

Останні події знову збудили зацікавлення українським питанням і викликали багато статей в чеській пресі, між іншим і в «Pravo Lidu». Шкода, що недостача інформацій не все давала змогу авторам цих статей вірно освітлити стан речей. Це спонукало й мене зі свого боку зробити кілька додатків і поправок.

«Договір з Польщею», заключений Симоном Петлюрою 22 квітня, і «спільний наступ» його з поляками на Україну (наводимо ці слова в лапках, бо – це мусить бути зовсім ясним – в дійсності Петлюра і його група дають лише своє ім’я і більше нічого для польської займанщини на Україні) являються справою малої жменьки людей, котрі поставили собі задачею за всяку ціну утримати за собою химерну ролю української влади.

Ліві українські партії гостро осудили цю політику. Конференція партії українських соц[іалістів]-революціонерів (центру), найбільшої з українських партій (боронячи інтересів бідного українського селянства), вже у вересні 1919 p., коли стали поширюватися лише неясні чутки про якісь декларації на користь польських зазіхань, зроблені представниками Петлюри, з усією рішучістю висловилася проти правомочності таких актів і нап’ятнувала їх як зраду українського народу. Члени партії, котрі ще зіставалися в соціалістичнім кабінеті Мазепи, вийшли з нього, коли правительство Петлюри почало зовсім відкрито вести переговори у Варшаві.

В лютім 1920 р. закордонні групи українських соц[іалістів]-революціонерів і лівих соціал-демократів (комуністів) об’єдналися в блок на основі рад і постановили собі метою здійснення єдиної радянської (совітської) республіки на цілій етнографічній території України. В переговорах з представниками совітської Росії вони вияснили ту основу, на якій могли б зміцнитися сталі приязні відносини між Радянською Українською Республікою і Совітською Росією.

Ліві соц[іалісти]-революціонери вже раніше, 1918 p., прийняли засаду рад (це була перша з українських партій, бо соц[іалісти]-революціонери центру прийняли цю засаду кілька місяців пізніше, за часу київського Трудового конгресу), прилучилися до совітської влади України без усяких застережень, а в марті цього року злилися з Комуністичною партією (большевиків) України. Польська займанщина на Україні викличе, без усякого сумніву, як між українськими партіями взагалі, так і між українським населенням, зміцнене змагання до тіснішої одностайності з совітською Росією. (Про обставини, які гальмують тепер таку консолідацію, я напишу згодом).

Навіть між правими українськими партіями політика зближення з Польщею і куплі її допомоги ціною територіальних і соціальних уступок визвала поважну опозицію. Не тільки серед галицьких партій, для котрих це питання зі зрозумілих причин ближче до серця, бо Галичина є першим предметом торгівлі між польськими імперіалістами і українськими претендентами на владу, – але і серед націоналістичних партій Великої України повстає досить виразна опозиція проти польсько-українського союзу, яка мало доброго обіцяє Петлюрі та його товариству.

Дійсно, з українського, як соціального, так і національного становища – прийнята Петлюрою політика польської орієнтації просто нікуди непридатна.

Для України, котра з огляду на свою соціальну будову може існувати самостійно або автономно лише як соціалістична республіка, союзницею могла би бути єдино соціалістична Польща, задоволена своєю етнографічною територією і вільна від імперіалістичних зазіхань. Це є Польща будуччини, до наближення котрої мають змагатися всяким чином всі дійсно зацікавлені в певнім і тривалім мирі та в добрих міжнародних відносинах. Така Польща буде цінною сполукою між Росією, Україною, Білоруссю й надбалтійськими республіками – з одного боку, а Чехословаччиною та південним слав’янством – з другого.

Але теперішня Польща, під пануванням шляхти, клерикалів і імперіалістичної буржуазії, з їхніми ягеллонськими традиціями, не може бути союзницею ані для України, ані для Литви. Вона розуміє своє відношення до них лише як гегемонію й відновлення старої ягеллонської Польщі, Литви та Малорусі. Виступаючи з програмою «дезанексії Польщі в границях 1772 p.», вона підносить своє польське право на українські й білоруські землі, і ясно, що при такім становищі існування Української Республіки внутрі цих границь для польської політики мислиме лише в виді якоїсь васальної, залежної одиниці, послушної польській верховній владі.

Щодо соціального боку, то тут зовсім виразно виясняє справу польська соціалістична преса [Автор має мильні погляди на становище P.P.S. і її преси в українській справі. Польські пепесовці тільки позірно різняться в ній від польських націонал-демократів і інших буржуазних партій. Коли останні є за одвертою анексією українських, білоруських і литовських земель, то перші обстоюють анексію цих земель тільки в замаскованій формі: федерації з петлюрівською Україною.].

Ось що пише «Robotnik», порівнюючи новий польський похід на Україну з походом минулого року на Литву, який замість визволення приніс нову неволю селянства в інтересах польського великопанства:

«Знову за посуненням фронту до нутра України, як зграя гієн і шакалів, тягнуть офіціальні і неофіціальні уповноважені польського «stanu posiadania». Польські поміщики не беруть на увагу державно-дипломатичних договорів. Для них досить наступу. Для них це чиста сторінка, на котрій можна буде написати великошляхетську програму – відновлення великих маєтків і знищення усіх слідів революційної анархії».

Так зовсім вірно освітляє цей наступ польська соціалістична преса і в світлі цього пояснення стає зовсім зрозумілою вістка з Кам’янця-Подільського, що в новім кабінеті Петлюри портфель міністра земельних справ одержав поляк, а посаду товариша міністра внутрішніх справ – также поляк, котрий, очевидно, і буде справжнім господарем міністерства під номінальною фігурою міністра, приватно – морського офіцера, котрого для більшої важності іменували адміралом. Розуміється, цей польський «товариш міністра» полишить адміністративні можності польському міністрові земельних справ для здійснення «земельної реформи» в інтересах польських великих дідичів.

Зрозуміло також, що цей великошляхетський режим зовсім непридатний не тільки для місцевого селянства, але і зі становища національних українських інтересів. Одним з основних завдань революції, як їх розуміли всі, навіть і праві українські партії, була завжди повна ліквідація шляхетського землеволодіння, і в цьому пункті нема місця для жодних компромісів.

А польська гегемонія є зовсім неможливою як програма, вже з тої самої причини, що вона несе з собою розділення України.

Ніякі, ані найвідважніші польські імперіалісти не можуть мріяти про упевнення польського панства в Харківщині, Полтавщині, Донеччині або над Азовським морем. Яку б форму не придали вони цій своїй державі – форму унії, федерації чи конфедерації – Україна в цілім своїм етнографічнім складі не може підпасти під гегемонію Польщі. Об’єднання України в цілість можна собі уявити лише з Росією, але не з Польщею.

А тим часом єдність України в її етнографічних границях є знову-таки основною вимогою, за котрою міцно стоять всі українські партії.

З самих лише цих причин комбінація Петлюри і товариства як програма – неможлива. Яко маневр вона також не обіцяє нічого доброго. Якою б короткою не була польська займанщина (можливо, що вона навіть дуже скоро промине!), вона не дає нічого позитивного, а вносить до українського життя лише плутанину й незгоду.

Не кажучи вже про те, що вона компромітує українську державну думку в очах люду цею спілкою з польськими великими поміщиками, вона дає змогу всім тайним і явним ворогам українського відродження спекулювати на цей поділ України на «большевицьку» і «протиреволюційну».

Україна розділяється на два ворожих табори і очевидно, що одночасно на Правобережжі енергійно переслідується українців по підозрінню в совітських (радянських) переконаннях, на Лівобережжі – по підозрінню в «протиреволюційнім націоналізмі». Все це загрожує лише до тяжкого дотеперішнього погрому України долучити ще нові культурні й господарчі муки.

На «відступленні» Польщі західних українських областей, проголошенім Петлюрою, я не буду спинятися, бо цього «договору» не можна вважати правомочним актом. То є особиста справа Петлюри і його спільників, яка характеризує лише спосіб їхньої діяльності і яку засудить люд. Я думаю, що цього акту ніколи не внесеться на ствердження народного представництва, котре єдино могло би надати йому правної сили, – бо таким безнадійним є він!

Взагалі я думаю, що жаден поважний і відповідальний український діяч не відважиться прикласти руку до цеї політичної комбінації, найневдатнішої, яку лише можна собі уявити. Підтримує її лише ріжна публіка, котра вибилася з колії наслідком большевицького наступу і відірваності від України, всяка братія, яка шукає змоги приживитися, доки життя не принесе чогось певнішого. Але на цьому елементі не можна нічого будувати!

Примітки

Вперше під заголовком «Ukrajina, Polsko á Rusko» опублікована у чеському виданні: Právo Lidu (Ustředni organ Ceškoslovenské Sociálně Demokratické strany Dělnicke). – Praha. – № 139. – c. 2 – 3. Зберігся лист М.Грушевського від 25 травня 1920 р. до редактора «Právo Lidu» та машинопис статті російською мовою (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 186. – С. 5 – 6 (лист); С. 1 – 4 (стаття)). Лист дає змогу встановити орієнтовну дату написання статті (не пізніше 20 – 21 травня 1920 р.) та подає важливу інформацію щодо публіцистичної діяльності М.Грушевського в еміграції. Зокрема, вчений писав:

«Я несколько раз заходил к Вам в редакцию на этих днях, но все не заставал; поэтому пишу – пишу по-русски, так как Вы просили писать Вам по-русски или по-немецки. Месяца два тому назад мы говорили с Вами относительно статьи об Украине для Вашей газеты. Для этой статьи я рассчитывал иметь сведения от партийных организаций, и действительно их получил. Но за это время случились важные перемены – договор Петлюры с поляками, наступление поляков на Украину, вызвавшее в чешской прессе статьи не только против этой петлюровской политики, но и против Украины и украинского движения: такие статьи были даже в Вашем органе, как напр. статья Шифтера в № 113, вызвавшая большое огорчение в украинских социалистических кругах (см. львовский «Вперед» от 22 мая).

Я решил поэтому несколько расширить рамки предполагавшейся статьи, чтобы – совершенно не входя в полемику – дать освещение довольно сложному комплексу вопросов, связанных с украинством. В прошлую пятницу я занес Вам в редакцию статью о польско-украинском соглашении и его несостоятельности. Затем по моему плану должна была последовать статья об украинско-русских отношениях и, наконец, третья – если это не будет слишком много для Вас – о национальной украинской жизни, культурных ее достижениях и т. д. Так как каждая статья представляет самостоятельное целое, то их можно помещать с промежутками и ограничиться одной или двумя статьями.

Я не знаю, дошла ли до Вас первая статья. На всякий случай я прилагаю копию ее и прошу поместить как можно скорее. Надеюсь, что в ней нет ничего, что вызвало бы с Вашей стороны какую либо оговорку: мне было бы неприятно, если бы Вы снабдили статью какою либо оговоркою с Вашей стороны, и я предпочел бы пропустить или изменить место, вызывающее с Вашей стороны возражения. Как Вы видите из прилагаемой статьи, я, как и мои товарищи по делегации партии украинских социалистов-революционеров, совершенно отрицательно отношусь к украинско-польским комбинациям и являюсь сторонником создания прочных и дружественных связей между Советской Россией и Украиной (в которой мы тоже желали бы видеть окончательное торжество советского устройства), выяснению этого вопроса была бы посвящена этот раз вся статья, если Вам желательно ее увидеть на страницах Вашего органа».

Відомостей про згадані публікації на сторінках «Právo Lidu» не виявлено.

За празьким виданням стаття передрукована українською мовою у віденському часописі «Нова доба» (1920. – Ч. 17. – 26 червня. – С. 2 – 3), про що свідчить редакційна примітка: «Під цим заголовком приносить «Právo Lidu» статтю проф. М.Грушевського, призначену для інформації чехів. Автор є приклонником центральної течії укр[аїнських] с[оціалістів]- р[еволюціонер]ів. Передруковуємо її в укр[аїнському] перекладі як визначний голос проти Петлюри й петлюрівщини».

Подається за публікацією в «Новій добі».

Ця стаття М.Грушевського, як також «Між Москвою і Варшавою», є публічною реакцією вченого на підписання Варшавського договору. Її публікація викликала неоднозначну реакцію в таборі прихильників договору. Так, С.Шелухін у листі від 14 червня 1920 р. до Є.Чикаленка писав:

«На лихо, наші Герострати Винниченко та Грушевський піднімають нову колотнечу. Прочитайте №№ 13 і 14 «Нової доби», органу контрреволюції, реакції й демагогії. У Вин[ниченка] і Груш[евського] не знайшлося ніяких інш[их] арг[ументів], окрім лайки на Петлюру і його співробітників. Винниченко завидує Петлюрі (чому не він?), а Грушевський хотів би грати ролю Масарика, та ба! Ні у того, ні у другого, окрім руйновництва, нічого не знайшлося для державної роботи. І той, і другий не мають державної творчости» (Чикаленко Євген. Щоденник (1919 – 1920). – К., 2011. – С. 390).

«Договір з Польщею», заключений Симоном Петлюрою 22 квітня… – Варшавську угоду (політичну і торговельно-економічну конвенцію) між Польщею та УНР підписали о 1 год. 40 хв. ночі 22 квітня 1920 р. в палаці Бельведер у Варшаві голова української делегації, міністр закордонних справ УНР А.Лівицький та голова польської делегації міністр закордонних справ Польщі Я.Домбський. Угода визнавала УНР незалежною державою та визначала українсько-польський кордон.

24 квітня 1920 р. з боку України генерал-хорунжий генштабу Армії УНР В.Сінклер і підполковник М. Дітковський та представник польського військового відомства майор В.Славеко і капітан В.Єнджеєвіч підписали таємну військову конвенцію, що становила інтегральну частину політичного українсько-польського договору. Вона складалася з 17 пунктів і передбачала початок польсько-українських військових дій проти більшовицького війська на території України.

На думку дослідників, стрижнем польсько-українського порозуміння 1920 р. був військовий союз двох держав проти більшовицької Росії. Самі ж безпосередні творці цього союзу С.Петлюра та А.Лівицький так само вважали союз з поляками тимчасовим, тактичним, антимосковським (Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 – 1921. – Мюнхен, [б. д.]. – Частина III: Польсько-український союз. Кінець збройних змагань УНР. – С. 20).

Текст політичної конвенції див.: Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2-х томах, 3-х частинах. – К., 2006. – Т. 2. – С. 618 – 619. Матеріали переговорних процесів див.: Доценко О. Літопис Української революції: Матеріали і документи до історії Української революції. – Львів, 1924. – Т. 2. – Кн. 5.

З новітніх публікацій, які висвітлюють проблеми історіографії польсько-українського союзу 1920 p., драматичний переговорний процес на підставі нових джерел, геополітичні чинники, оцінки договору тодішнім політикумом тощо див.:

Верстюк В. Союз Ю.Пілсудського – С.Петлюри 1920 р. в сучасній українській історіографії // Наукові записки НаУКМА. Історичні науки. – 2005. – Т. 41. – С. 61 – 65;

Віднянський С., Калінчик В. Українсько-польські відносини 1917 – 1926 рр.: сучасна історіографія проблеми // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк, 2007. – № 1. – С. 44 – 51;

Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння: до питання генези українсько-польського військово-політичного співробітництва 1917 – 1921 рр. – Львів, 1997;

Дуткевич М. Польсько-український союз у 1920 році у світлі польської історіографії // Польща та Україна в боротьбі за незалежність 1918 – 1920. – Варшава, 2010. – С. 393 – 403;

Зарецька Т. Юзеф Пілсудський і Україна. – К., 2007;

Корольов Г. Союз Ю.Пілсудського – С.Петлюри в контексті геополітичного вибору // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2010. – Вип. 5. – С. 275 – 286;

Михайлова О. Польсько-український союз 1920 року: проблеми історіографії // Полтавська Петлюріана. – Полтава, 2003. – 4.5. – С. 12 – 27;

Її ж. Листи Андрія Лівицького про польсько-українські переговори у Варшаві (кінець 1919 – квітень 1920 років // Студії з історії Української революції 1917 – 1921 років: Збірник наукових праць на пошану доктора історичних наук, професора Руслана Яковича Пирога з нагоди 70-річчя з дня народження та 40-річчя науково-педагогічної діяльності. – К., 2011. – С. 229 – 252;

Її ж. Польсько-український союз 1920 p.: військово-господарча співпраця на території Правобережної України (кінець квітня – середина червня) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 років. Збірник наукових статей. – К., 2011. – Вип. 6. – С. 295 – 336;

Павлюк О. Українсько-польський союз і політика США щодо УНР у 1920 р. // УІЖ. – 2000. – № 6. – С. 3 – 16;

Солдатенко В. Україна в революційну добу: Історичні есе-хроніки. У 4-х т. – К., 2010. – Т. IV: Рік 1920. – С 144-207;

Срібняк І. Симон Петлюра на чолі держави і війська. До питання про польсько-українські взаємини 1917 – 1920 років // Симон Петлюра та українська національна революція: Збірник праць другого конкурсу петлюрознавців України. – К., 1995. – С. 137 – 164;

Тимченко P. Варшавська угода 1920 р.: доля Східної Галичини // Український історичний збірник. – К., 2011. – Вип. 14. – С. 80 – 88.

…коли стали поширюватися лише неясні чутки про якісь декларації на користь польських зазіхань… – йдеться про перші кроки зближення УНР і Польщі, обумовлені складною військовою та політичною ситуацією, а також пошуком союзників для боротьби з російським більшовизмом за українську державність: таємну військово-політичну угоду, підписану 24 травня 1919 р. полковником Армії УНР Б.Курдиновським з польським прем’єр-міністром, міністром закордонних справ І.Падеревським. Угода окреслювала умови майбутнього польсько-українського союзу. В обмін на зречення прав на Східну Галичину на Західну Волинь на користь Польщі УНР мала отримати політичну підтримку та військову допомогу. Детально див. коментар до статті «Ліквідація Комітету незалежної України».

…з усією рішучістю висловилася проти правомочності таких актів і нап’ятнувала їх як зраду українського народу – на закордонній конференції УПСР, що відбулася 14 – 19 лютого 1920 р. у Празі, було поінформовано про постанови попередніх партійних конференцій, зокрема за вересень 1919 p. Про головні рішення останньої, яка відбулася 7 – 8 вересня 1919 р. у Вінниці, зазначалося:

«Та сама одірваність влади Директорії від українського народа завела її нарешті за кордон України і подиктувала їй акти, які не тілько йшли всупереч з національними і соціальними інтересами українських трудових мас, але являлись зрадою цих інтересів» (Борітеся – Поборете! – Відень, 1920. – № 1 (Вересень). – С. 56).

Члени партії, котрі ще зіставалися в соціалістичнім кабінеті Мазепи, вийшли з нього… – до коаліційного уряду УНР І.Мазепи, сформованого 27 серпня 1919 р., в різний час входили представники УПСР: М.Ковалевський, Д.Одрина, Т.Черкаський, Н.Григоріїв, Л.Шрамченко, А.Степаненко, І.Часник, П.Христюк. Незважаючи на солідне представництво, порозуміння урядовців, членів УПСР, з представниками насамперед УСДРП не було.

Поступово і праві, і ліві есери припинили співпрацю з урядом. Після підписання Варшавської угоди ЦК УПСР 7 травня 1920 р. категорично висловився проти всякої участі членів партії в уряді і постановив відкликати представників УПСР навіть з технічно-адміністративних посад (Бевз Т. Українські есери у пошуках компромісу між різними політичними силами доби Директорії // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса: Зб. наук, праць. – К., 2009. – Вип. 43. – С. 162 – 189; Її ж. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К., 2008. – С. 426 – 432). Ще раніше, 3 травня 1920 р., в уряді відбулися зміни, про які пише М.Грушевський: з посади товариша міністра внутрішніх справ звільнився П.Христюк, з посади міністра земельних справ – М.Ковалевський (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. – Т. 2. – С. 630 – 631).

Вважаючи, що Варшавський договір підписаний всупереч директивам уряду, голова Ради Міністрів І.Мазепа також прийняв рішення скласти повноваження, про що заявив С.Петлюрі під час зустрічі в Могилеві 9 травня 1920 р. 19 травня 1920 р. І.Мазепа подав у відставку. Був сформований останній Уряд УНР, який діяв на українських землях (26 травня – 14 жовтня 1920 р.) на чолі з В.Прокоповичем (Там само. – С. 636, 672 – 673).

…коли правительство Петлюри почало зовсім відкрито вести переговори у Варшаві – з початку березня 1920 р. переговори, що тривали в Варшаві з жовтня 1919 р. в режимі суворої секретності, значно пожвавішали, а отже пожвавішала і інформація про них.

В лютім 1920 р. закордонні групи українських соц[іалістів]-революціонерів і лівих соціал-демократів (комуністів) об’єдналися в блок… – не погоджуючись з польською орієнтацією Директорії, з метою вироблення програми побудови майбутньої України був створений Радянсько-Революційний блок, фундаторами якого були Закордонна група УКП та Закордонна делегація УПСР. Від імені Закордонної делегації УПСР 25 лютого 1920 р. М.Шаповал підписав у Відні угоду з В.Винниченком.

Основні програмні засади: незалежна Радянська Українська Республіка в етнографічних межах, диктатура трудових мас у формі Рад, заперечення коаліції з буржуазією. «Угода» була опублікована в «Новій добі» (ч. 1). У своєму листі від 20 березня 1920 р. до членів УКП в Україні В.Винниченко інформував про створення блоку та його ідеологічні засади, висловлював свою позицію щодо перспективи участі в ньому Закордонної делегації УПСР та М.Грушевського. Зокрема, він наголошував:

«Закордонна Делегація партії Укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] (центральна течія) стала виразно на грунт радянської влади. Вони мають велике бажання з’єднатись з боротьбистами. Такі самі тенденції помічаються й у їхнього ЦК, але Делегація не має змоги розшукати його. Більшість, на мою думку, стала на цей грунт зовсім щиро. Але не можу з певністю сказати, що в них викристалізувалися комуністичні переконання. Вони до цього ще не прийшли, ще лишилось есерівство. Деякі ж, мені здається, просто не здатні до цього, як наприклад, М.Грушевський. Він дуже болючу внутрішню боротьбу пережив, поки згодився стати на радянський грунт. Але я боюся, що ця згода є тільки тактичний крок його, а не глибоке, непохитне й активне переконання, за яке він готов був би піти на жертву (Делегація складається з таких осіб: М.Грушевського, О.Жуковського, М.Шаповала, М.Шрага, М.Чечеля і Кондратенка. Чечель і Шраг належать до комуністичної групи, одночасно залишаючись в «Делегації» для роботи в комуністичному напрямі серед есерів)» (Українська політична еміграція 1919 – 1945: Документи і матеріали. – К., 2008. – С. 70 – 71).

Через політичні розбіжності блок виявився недієздатним.

Ліві соц[іалісти]-революціонери… в марті цього року злилися з Комуністичною партією (большевиків) України – після розколу УПСР на базі лівої течії постала УПСР (боротьбистів). На V з’їзді УПСР (боротьбистів), що відбувся 3 – 10 березня 1919 р. у Харкові, партія перейменувалася на УПСР (комуністів-боротьбистів). Партія виступала за радянську форму влади в Україні та співпрацю з більшовиками. Завершився етап становлення боротьбизму злиттям УПСР (комуністів-боротьбистів) з УСДРП (незалежними лівими) в єдину Українську комуністичну партію (боротьбистів) (6 серпня 1919 p.), яка налічувала за різними даними від 5 до 15 тис. членів.

На початку 1920 р. боротьбисти взяли участь у формуванні органів радянської влади в Україні, хоча й протиставляли себе більшовикам. Протистояння між КП(б)У та УКП(б) завершились у березні 1920 р. саморозпуском боротьбистів і влиттям у КП(б)У шляхом індивідуального прийняття членів (близько 4 тис. були прийняті до КП(б)У). Лідери УКП(б) – Г.Михайличенко, В.Еллан-Блакитний, О.Шумський, П.Любченко, В.Чумак, Г.Гринько – відіграли визначну роль у впровадженні політики українізації.

P. P. S.– Польська соціалістична партія (ППС), заснована 1892 р. польськими соціалістами-емігрантами в Парижі. В 1893 р. до ППС приєдналися групи польських соціалістів з Вільно (група Ю.Пілсудського) та Варшави. На IX з’їзді ППС у Відні в листопаді 1906 р. відбувся її розкол на більшість (ППС – правицю) та меншість (ППС – Революційну фракцію) (Ю.Пілсудський). У 1919 р. ППС-фракція увійшла до складу єдиної ППС, яка володіла 9 % місць Законодавчого сейму. Про позицію лідера Польської соціалістичної партії щодо України див. коментар до «Листа до американських українців (16 грудня 1919 р.)».

Коли останні є за одвертою анексією… – йдеться, насамперед, про засновника Націонал-демократичної партії Р.Дмовського. Очоливши польську делегацію на Паризькій мирній конференції, у січні 1919 р. він подав проект польських кордонів, в основі якого були кордони Речі Посполитої 1772 р. Проект був складовою частиною плану Р.Дмовського щодо створення унітарної Польщі, яка б механічно поглинала Західну Україну та Західну Білорусь. У цьому він розходився з лідером P. P. S. Ю.Пілсудським, який схилявся до конфедеративної держави. Див. також коментар до «Листа до американських українців» (16 грудня 1919 p.).

…вістка з Кам’янця-Подільського, що в новім кабінеті Петлюри портфель міністра земельних справ одержав поляк, а посаду товариша міністра внутрішніх справ – также поляк… – у ході переговорів у Варшаві польська сторона вимагала залучити до складу уряду УНР трьох поляків з України, які б обіймали посади міністра внутрішніх справ, земельних справ і здоров’я. Після підписання Варшавської угоди згідно з наказом Директорії УНР від 3 травня 1920 р. міністром земельних справ призначили Станіслава Стемповського, товаришем міністра внутрішніх справ – Генріха Юзефського (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. – Т. 2. – С. 630 – 631). Згідно з наказом Директорії УНР від 31 травня 1920 p. C.Стемповського звільнили з посади міністра земельних справ та призначили міністром народного здоров’я та опікування (Там само. – С. 640).

На «відступленні» Польщі західних українських областей, проголошенім Петлюрою, я не буду спинятися, бо цього «договору» не можна вважати правомочним актом – свою позицію щодо Варшавського договору від 22 квітня 1920 р. М.Грушевський, як і вся Закордонна делегація УПСР, висловив у «Декларації делегації й III Конференції закордонних членів Української партії соціалістів-революціонерів», прийнятій 22 – 24 травня 1920 р. У ній дублюється сутність даної думки вченого:

«Всякі договори Петлюри й його представників та агентів з Польщею і іншими державами, а також приватними організаціями та особами, заключені від імені України, очевидно, є не дійсні, бо не мають ніякого формального права й Україну ні до чого правно зобов’язати не можуть» (Борітеся – Поборете! – Відень, 1920. – № 1 (Вересень). – С. 63).

Окрім М.Грушевського, критично оцінювали договір і інші тогочасні політичні діячі: В.Винниченко, С.Шелухін, Ю.Тютюнник, М.Шаповал, М.Галаган та ін. Як і М.Грушевський, відомий громадсько-політичний діяч та дипломат М.Галаган не лише критично ставився до Варшавської угоди, але і передбачав її наслідки, що в короткім часі підтвердилося підписанням Польщею з радянськими Україною та Росією Ризького договору у березні 1921 р. Свою незгоду із зовнішньою політикою проводу УНР він заявив демісією з посади голови українського дипломатичного представництва в Угорщині (Галаган М. З моїх споминів (1880-ті – 1920 p.). – К., 2005. – С. 486 – 505). Оцінюючи Варшавську угоду, М.Галаган писав:

«[…] я не можу згодитись с поглядом уряду, що союз з Польщею є в інтересах визволення і національно-державного відродження українського народу та що через те союз заслуговує таких великих жертв з боку українського народу […]. Польща не є такою міцною, сильною і сконсолідованою державою, яка була б в стані не тільки боронити своє власне існування, а ще й давати поміч Україні. […]

Однак, коли б ці події і не вилились тепер в форму катастрофи польської держави наслідком мілітарної перемоги московських військ, то все одно географічне положення Польщі між двома сильнішими державами – Німеччиною і Росією – змусить її раніше чи пізніше шукати можливости помиритися з Москвою коштом України. А в такому разі ті уступки на власній своїй території, які зробив Уряд УНР, послужать прецедентом для Польщі, щоб і при замиренні з Москвою домагатися тих самих границь, на які погодився Український Уряд. Я переконаний, що коли Польща за допомогою Франції (не Англії) відіб’є большевицьку навалу, то вона постарається негайно помиритися з Москвою, а українська армія із союзної обернеться, в кращому разі, в полонених, а то й буде видана на поталу московсько-большевицькій владі. […]

Польський уряд за невеликим, може, винятком, не є щирим союзником і не бажає дійсно допомогти уряду УНР в боротьбі за її незалежність» (Там само. – С. 534 – 537).

Врешті, ці передбачення справдилися. Внаслідок поразки у польсько-радянській війні 1920 р. польський уряд визнав УСРР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 p., чим фактично ліквідував Варшавський договір.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 273 – 276.