Лист до американських українців

Михайло Грушевський

Дорогі земляки!

Ви будете читати сього мого листа на Новий рік та на Різдво, і я вам з щирого серця бажаю з веселою душею стрічати ті дні, прочитавши в телеграмах яку-небудь радісну, а не фальшиву новину з рідного краю. А тим часом поділюся з вами своїми гадками з приводу того, що бачу та й чую.

Ломиться старе життя. В муках і болях родиться нове. Збентежене дивиться на сі муки породу громадянство, яке так довго жило надіями на золоту згоду – думало, що аби тільки сказане було се чудодійне слово «згода», так і щезне вся біда й вернеться назад все, що було перед війною. Та нема назад вороття, треба шукати добра і щастя не за собою, а перед собою, і нема чого живій людині оглядатись та роззиратись у тім, що лишилось за нами, аби не закам’яніти та зостатись навіки як Лотовій жінці, про яку в старій Біблії оповідається притча.

Особливо нам, здоровому і сильному народові мужицькому! Що б не забрали у нас вороги, що б не знищили нам – аби нам зосталась тільки сила в наших руках і в нашому серці, збудуємо собі нове, ще мудріше і краще, ніж було, аби тільки, кажу, була сила в руках, та розум в голові, та віра в свої сили і в сили свого народу!

То, що прожилось за останні три роки, повинно в кождій тямущій українській людині ту віру високо піднести. Повні три роки бореться наш нарід, наш селянин, наш вояк, наш робітник, наш інтелігент за свободу свого краю і народу, за справедливий устрій, за кращі умови для працюючого люду; бореться в обставинах неймовірно тяжких, не маючи нівідкі[ль] помочі й потіхи, а тільки саму ворожнечу, клевету та лайку. Платить кров’ю своєю й життям своїм за сей потяг свій до справедливості і свободи, і все-таки не впадає в сій боротьбі, а веде її далі, не зраджуючись нічим, ніякими неуспіхами, ніякими підступами ворогів, а навіть проявами малодушності, підлоти та зради, які в тяжкі хвилі прокидаються серед самих своїх!

І то мусить бути, мусять бути і слабодухи, і просто середні люди, яким нарешті урветься відвага і витривалість. Але на місце одного особливого чи підупалого знаходяться другі і треті, які таки заступають і ведуть далі справу, як уміють і як розуміють, не завсіди, може, й найліпше, та, кінець кінцем, таки Україна бореться вже третій рік за своє державне існування, за свою незалежність.

Про сю боротьбу ми, сливе, нічого не знаємо; до нас долітають тільки чутки, переважно недокладні, і в кождім разі дуже-дуже неповні, так само як в часі, коли наш нарід бився на Україні з німцями. Колись в спокійніших часах можна буде зібрати відомості і списати ті геройські діла, ті великі жертви, котрі наш нарід і його переважно незвісні нам герої зложили за сі роки своїй вітчині, розплачуючись за всі віки її пасивності і занедбання.

Знаємо, що тепер кожде село, кожда громада фактично стала самостійною республікою, і полишена цілим світом на свої власні сили та розум, вона править у себе суд і розправу, борониться від злодійства і розбою, відбивається від ворогів, розділює землю, дбає про поживу і все. Не все те може йти гладко в таких трудних обставинах, але люд наш виявляє в тім великий організаційний хист, велику розвагу – і велику свідомість, якої кілька літ тому ніхто ані в мислях не припустив би у нього.

От тому не повинні ми тратити серця навіть від серйозних невдач або помилок, які неминучо мусять робитись в такій неймовірно трудній ситуації, в якій опинилась тепер Україна.

Весь світ проти неї!

Лівим, соціалістичним і радикальним кругам, не подобається її боротьба з большевиками. Вони хотіли би, щоб вона якось погодилась з ними і разом стала проти спільного ворога – всеросійської реакції, відроджуючогося царизму. І ліві українські круги весь час дійсно шукали такого порозуміння, тим більше, що навіть і в основних поглядах не дуже з ними розходились, домагаючись власті трудовому селянству та робітництву (Трудовий конгрес скликаний в січні 1919 р. так і прийняв радянський, совєтський принцип, і я, яко його член і учасник усіх нарад, можу вас посвідчити, що велика його більшість таки щиро і твердо, а не з якогось політичного маневру стояла на совітськім принципі).

Але московські большевики не вдоволились тим, щоб Україна організувалась яко совєтська республіка з національним українським характером, самостійно від Московщини, так як хотіли того українські селяни (така резолюція була прийнята на Трудовім конгресі в Кам’янці в березні, де ще я засідав яко почесний голова перед виїздом з України).

Московські большевики хотіли правити Україною та використовувати її для Московщини, а сього не хотіли позволити наші селяни, кажучи, що вони «проти комуністів, а за совєтський український устрій», і воювались та бились проти сих «комуністів», себто московських зайдів-большевиків, що хочуть правити Україною.

Але ще більш ворожо і рішучо наші селяни настроєні проти Денікіна та його добровольців, проти їх планів на привернення старих царських порядків, проти тих офіцерів в царських погонах, проти поліцаїв та жандармів, проти поміщиків, що йдуть з добровольцями карати всіх, хто робив революцію, хто ділив землю, хто здирав московські вивіски.

З ними не може бути згоди в українських повстанців, тому й Директорія мусила проголосити війну проти Денікіна, тому й заможніші українські круги, ріжна буржуазна інтелігенція, якій би й дуже кортіло договоритися з Денікіним, не важиться одверто стати на сю путь. І через се й праві, капіталістичні та імперіалістичні, консервативні та реакційні європейські круги також проти українців, скільки б вони не хвалились своєю боротьбою проти большевиків!

В такім незвичайно труднім положенні, маючи не раз против себе і лівих і правих, уряд Української Республіки рішив пошукати опертя у своїх найближчих сусідів на заході, румунів та поляків, рахуючи, що їм також, як і Україні, відновлення єдиної Росії, чи царської чи большевицької, однаково грізне й небезпечне, та що вони через се підтримають Україну в боротьбі з большевиками і з Денікіним, дадуть їй те, чого вона не може дістати з-за кордону безпосередньо – амуніції, зброї, одежі і всього іншого, та виступлять за неї адвокатами перед державами Антанти у справі признання Української Республіки та установлення з нею дружніх політичних і торговельних зносин.

Се справді лежало в інтересі обох сих сусідів, і коли б на чолі сих держав стояли досить розважні політики та мали свобідні руки, може, вони й поступили б так. Але історія Польщі за кілька століть ще не дала нагоди бачити на чолі її політика, котрий розумів би, що доля польського народу може бути забезпечена щирим і чесним порозумінням з «братнім народом» українським, а не спекуляціями на його трудне положення. Досі ми бачили тільки вічні такі спекуляції на українську слабість, гендлювання з ворогами українського руху, в надії, що з ними легше можна буде поділитись українською шкірою.

Тепер поляки дуже люблять говорити про щиру прихильність до незалежної України свого презентанта Пілсудського, яко соціаліста, та складать всі вини на Дмовського з компанією. Ми не тратимо надії, що колись, з часом, коли польські хлопи та робітники поставлять на чолі держави мужів, які кермуватимуть нею згідно з інтересами трудового польського народу, з ним легше можна буде дійти до порозуміння. Але теперішніх польських керманичів мусимо судити по ділах їх! Бачимо, як вони поводяться в Галичині, як собі там заробляють на довір’я й прихильність наших братів, і з того ми мусимо міркувати, чи можна дійти з теперішніми господарями Польської Республіки до якої-небудь щирої згоди, хоч би навіть ціною найбільших уступок з української сторони.

З людьми, які, діставши Галичину від мирової конференції в тимчасову окупацію, нічого мудрішого не вміють показати, як нищити українські школи та видавництва, виморювати українську інтелігенцію голодом та тифусом по арештах, розгонити наших людей на чотири вітри, – з такими мудрими політиками, мабуть, трудно договоритись про спільну акцію проти царської реакції!

Тим людям попросту вдарила до голови «ягайлонська ідея», і вони, не задумуючись над наслідками, спішать горнути на всі сторони, що коли-небудь хоч хвилю, хоч по імені було під Польщею. Ще не діставши Галичини, вони поставили польську границю по Случ. Тепер, діставши від Петлюри у військовий депозит Кам’янець, вони вже тягнуть границю з Могилева-Подільського на Житомир і далі на Гомель. Як ще трохи не ввірветься польська нитка, безпечно почуємо про границю з 1772. Але того мало! Вже чуємо зовсім поважні балачки про вихід Польщі понад Дністром на Чорне море!

Ті люди думають, що тепер, як в XV столітті, коли сі краї лежали пустками, вони можуть собі по вподобі тягнути границі Польщі, не рахуючись з бажаннями і самоозначенням народів! Очевидно, вони стратили всяке почуття можливого і неможливого; ніякими здійснимими і можливими уступками не можна наситити їх неможливих апетитів і фантазій!

Тим часом не завсіди зручні переговори та заяви, які складались представниками українського правительства на те, щоб позискати поляків, задалеко посунені чемності чи заспокоєння (ми досі не знаємо ні їх точних текстів, ні докладних подробиць) викликали невдоволення та підозріння серед наших галицьких братів, створили те, що найстрашніше може бути в теперішній хвилі – внутрішній розлом, обопільні підозріння та обвинувачення в зраді!

Хтозна, чи не без зручної чужої руки пішли вісті про далекосяглі уступки, зроблені чи запроектовані Польщі, а потім, чи рівнобіжно з тим, про переговори галичан з Денікіним та перехід їх на його сторону. Цілий місяць про сю галицьку зраду кольпортувались відомості на всякі способи по світовій пресі, поки справді сталось се лихо, се внутрішнє роздвоєння, яке наповнило зневірою своїх, а наших ворогів – радістю й надією на неминучий упадок української справи!

Розуміється, українська справа через те не згинула; озброєний український нарід, українські повстанці прийняли на себе тягар боротьби. Але шкода все-таки сталась велика! Розбито фронт, з мало оправданих мотивів передано в польські руки Поділля, утруднено тим ще гірше зв’язки з Європою, а головно поглиблено і скріплено той внутрішній розбрат, який треба вважати найбільшою небезпекою!

Сю небезпеку всіма силами треба знищити! Коли в справі Галичини були дійсно дані які-небудь далекосяглі заяви без відома й участі представників Західної області, вони мусять однодушно всіма представниками українського народу уневажнені яко неправосильні.

Делегації Української Республіки та її Західної області свого часу зробили досить рішучі заяви мировій конференції – запротестували проти сього, щоб хто-небудь мав розпоряджати західними областями українськими проти волі їх населення, і на сім мусимо стояти. Щоб хто не робив з Галичиною, її воля належати до України може бути відмінена тільки самою людністю Галичини. До того ж часу держави Антанти, коли вже не поробили різні зарядження в Галичині, повинні подбати про те, щоб її населення не терпіло біди і насильств наслідком сих застережень!

Тому, що поляки досі не прийняли рішення мирової конференції, що віддавало їм Галичину тільки часово (хоч на 25 літ!) ще є час і нагода ще раз піднести протест такого нарушения прав галицької людності та добиватись перегляду сеї справи. Ви, дорогі земляки, повинні постаратись підняти сю справу перед компетентними американськими кругами, поки так стоїть справа.

В наших же внутрішніх українських відносинах ми повинні приложит всі старання до того, щоб якскорше й грунтовніше забити сю розколину, яку на нашім народі зробила чи наша нерозвага, чи інтрига наших недругів. Нарід наш висловив свою волю, щоб Україна була одна, Східна і Західна, Наддніпрянська й Наддністрянська, один край і один нарід, одно тіло й душа, і нема що копирсатися в другорядних відмінах сих двох частин нашої єдиної вітчини, заподіяних неприхильними обставинами нашої історії, а треба підносити й скріпляти все те, що їх єднає та в’яже, а не те, що їх ріж-нить та ділить.

І сей новий, свіжий розбрат треба не роздмухувати та ятрити, а покрити покровом братерської розумілості, міркуючи, що, мабуть, більше в нім було і з одної, і другої сторони одностороннього погляду та непорозуміння, ніж злої волі. Треба помирити посварених, ставши між ними, і ту неохоту і недовір’я, що між ними виникло, вигладити і перемогти новим могутнім спільним поривом до єдиної національної мети!

В тім, як і в багато інших справах, ваш голос, заокеанської України, може, і повинен мати великий вплив і значіння. Ви взагалі багато можете в теперішній хвилі, дорогі земляки, – лиш умійте хотіти! Я з великим інтересом і втіхою сліджу за вашими заходами коло об’єднання в спільній національній акції всіх українських сил Америки. Про те, що ви могли б зробити для української справи під теперішній час, напишу згодом осібно.

З щирим привітом, М.Грушевський

Женева, 16 грудня 1919

Примітки

Вперше під заголовком «Віра в себе самих» опублікований у виданні: Америка (Філадельфія). – 1920. – ч. 1. – 2 січня. – С. 2. Під назвою «Лист до американських Українців» поданий у газеті: Свобода (Джерсі Сіті). – 1920. – Ч. 3. – 6 січня. – С. 2. Наступного дня «Лист від проф. Грушевського» видрукований на сторінках українського часопису в Канаді: Український голос (Вінніпег). – 1920. – Ч. 1. – 7 січня (цей варіант відрізняється незначними скороченнями та правописними відмінностями, виділеннями інших фрагментів тексту півжирним та іншою розбивкою на абзаци). Огляд листа поданий у газеті: Український прапор (Відень). – 1920. – ч. 8. – 30 січня. – С. 3. Машинописний набір, підготовлений редакцією «Українського голосу», зберігається в приватній збірці С.І.Білоконя. Підпис: М.Грушевський. Наприкінці автор зазначає місце та дату написання: Женева. 16 грудня 1919 р.

Передрук за «Українським голосом» під заголовком «Лист проф. М.Грушевського до канадських українців» та «Лист М.Грушевського до канадських українців» здійснений у виданнях: Український історик. – 1975. – Ч. 3 – 4. – 73 – 77; Великий Українець: Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.П.Демиденко. – К., 1992. – С. 261 – 267.

Подається за публікацією в «Свободі».

…як Лотовій жінці…– за біблійною легендою, перед знищенням Содома ангели попередили праведника Лота, щоб він негайно йшов із міста, не оглядаючись. Але дружина Лота переступила цю заборону, за що була перетворена на соляний стовп.

…і я, яко його член і учасник усіх нарад… – Трудовому конгресу у Києві М.Грушевський присвятив окрему статтю «Метеор». Про свою участь у роботі форуму М.Грушевський згадує в автобіографічній статті «Життя М.Грушевського від вибуху війни».

…(така резолюція була прийнята на Трудовім конгресі в Кам’янці в березні, де ще я засідав яко почесний голова перед виїздом з України) – Кам’янецький трудовий конгрес (повітовий селянський з’їзд у Кам’янці-Подільському) відбувся 21 – 22 березня 1919 р. за участю близько 100 делегатів від селянства, 9 – від кам’янецької залоги та кількох від робітництва, а також членів Всеукраїнського трудового конгресу від Поділля й інших губерній, які тоді перебували в Кам’янці.

Соціалістичні фракції конгресу були представлені УПСР та УСДРП, які сподівалися «взяти політико-державний провід в свої руки». Почесним головою конгресу був обраний М.Грушевський. Форум прийняв резолюцію «Про внутрішнє та міжнародне становище Української Народної Республіки», у якій вимагав, щоб Директорія припинила переговори з французьким військовим командуванням в Одесі і негайно приступила до переговорів з більшовицькими урядами Росії й України на умовах визнання останніми самостійності і незалежності Української Республіки, легального існування соціалістичних партій, виведення російських військ з України та ін.

Директорія та уряд, налякані наступом більшовиків і чутками про настрої на конгресі, залишили всі урядові установи і покинули Кам’янець. У зв’язку з цим УСДРП, УПСР (центральна течія), УСДРП (незалежні), делегати конгресу та козацька рада місцевої залоги створили «Комітет охорони Республіки». З метою збереження урядового апарату комітет призначив своїх комісарів, проте змінити курс Директорії було нереально. З 28 березня 1919 р. комітет припинив свою діяльність. Того ж дня були заарештовані «комітетники» В.Голубович, О.Жуковський, І.Мазепа, А.Степаненко й відправлені до Рівного, де знаходився С.Петлюра. Представники есерів та есдеків розпочали переговори про утворення нового соціалістичного Кабінету міністрів.

Про свою участь у Трудовому конгресі у Кам’янці-Подільському М.Грушевський згадує у автобіографічній статті «Життя Михайла Грушевського від вибуху війни».

…тому й Директорія мусила проголосити війну проти Денікіна… – війна проти Добровольчої армії була оголошена 24 вересня 1919 р. Того ж дня члени Директорії С.Петлюра, Ф.Швець і А.Макаренко, представники галицького уряду на чолі з Є.Петрушевичем та члени Кабінету міністрів УНР на чолі з І.Мазепою виступили зі зверненням до народу України піднятися на оборону рідної землі (див.: Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2-х томах, 3-х частинах. – К., 2006. – Т. 2. – С. 588 – 590). Це військове протистояння на широкій джерельній базі досліджене у праці: Ковальчук М. Невідома війна 1919 року: українсько-білогвардійське збройне протистояння. Наукова монографія. – К., 2006.

Тепер поляки дуже люблять говорити про щиру прихильність до незалежної України свого презентанта Пілсудського… – Ю.Пілсудський був одним із небагатьох провідників Польщі, який визнавав право українців на незалежність, але без Східної Галичини та інших західних земель.

Дослідники вважають, що позиція Ю.Пілсудського щодо кордонів з Україною була найпоміркованішою серед інших польських політиків і найскромнішою в зазіханні на українські етнічно-історичні землі. Невдовзі після підписання Варшавської угоди 1920 р. на нараді армійського штабу в Бердичеві лідер відродженої Польської держави заявив свою позицію щодо майбутньої України:

«Я поставив на карту останню можливість зробити щось на користь майбутнього Польщі, цим послабити потужність Росії в майбутньому. І коли вдасться допомогти створенню незалежної України, яка буде перепоною між нами і Росією, остання на багато років не буде нам загрожувати… Але проблема в тому, чи постане Україна, чи має вона достатньо сил і людей, щоб організуватися, ми не можемо тут вічно знаходитися і тому звертаюся до місцевих поляків, щоб мене зрозуміли і допомогли. Це і в їх інтересах, не саботувати, а разом з українцями створити державу. Кордонів 1772 року відновлювати не буду, як колись бажав. Польща не потребує цих земель… Іншого немає – як спробувати створити самостійну Україну. На жаль, Петлюра не відіграє тут жодної ролі. Тут він тільки знаряддя, не більше» (цит. за: Корольов Г. Союз Ю.Пілсудського – С.Петлюри в контексті геополітичного вибору // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2010. – Вип. 5. – С. 279 – 280).

І все ж, як зазначав І.Лисяк-Рудницький,

«політику Пілсудського характеризувала непереборна внутрішня суперечність: з одного боку він хотів утримати самостійну Україну, яка б служила перепоною проти Росії, а з другого – своїм завоюванням Східної Галичини знищив шанси на українську самостійність» (Лисяк Рудницький І. Польсько-українські стосунки і тягар історії // Україна і Польща між минулим і майбутнім. – Львів, 1991. – С. 149).

Детальний аналіз політики Ю.Пілсудського щодо України див.: Зарецька Т. Політика Другої Польської Республіки щодо Східної Галичини та позиція Ю.Пілсудського (кінець 1918 – 1919 рр.) // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2004. – Вип. 11. – С. 158 – 176; Її ж. Юзеф Пілсудський і Україна. – К., 2007; Михайлова О. Україна у східній політиці Ю.Пілсудського (кінець 1918 р. – квітень 1920 р.) // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002. – С. 231-253.

…та складать всі вини на Дмовського з компанією – політичний супротивник Ю.Пілсудського, ідеолог польського націоналізму Р.Дмовський мав власну концепцію щодо форм боротьби за відродження польської держави, у зовнішньополітичних поглядах орієнтувався на Росію.

Щодо права України на створення власної держави, то він його повністю відкидав. Ставив за мету розширення території Польщі на сході, у тому числі і за рахунок українських етнічних та історичних земель. Погляди Р.Дмовського щодо східних кордонів Польщі, які, на його думку, мали закінчуватися на р. Збруч, становили основу програми польської делегації на Паризькій мирній конференції у 1919 – 1921 рр.

Як голова делегації, активно використовував «дипломатичну зброю» для вирішення питання про включення Східної Галичини до Польщі. Так, 29 січня 1919 p., представляючи програму східного кордону з Польщею під час зустрічі польської делегації з представниками великих держав, він доводив, що УНР як держава має анархічний характер, ідея національної незалежності серед її народу є дуже слабкою, тому зарано думати про Україну як незалежний політичний організм.

Пізніше, 25 серпня 1919 р., у ноті польської делегації на адресу голови Паризької мирної конференції Ж. Клемансо підкреслював, що претензії на Східну Галичину базуються не тільки на факті її територіального входження до складу Польської держави з 1340 року, але також на характеристиці людності краю. У цій ноті Р.Дмовський принижував культурний рівень українців і робив висновок, що лише у складі незалежної, демократичної польської держави західноукраїнські землі мають майбутнє.

Бачимо, як вони поводяться в Галичині… – див.: Трагедія Галицької України. Матеріали про польську інвазію, варварства і польську окупацію Східної Галичини за кроваві роки: 1918, 1919 і 1920 / Зладив і упорядкував О.Мегас. – Вінніпег, 1920; Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції. Київ; Львів, 1923 – 1924. – Т. 2. – Кн. 5. – С. 237 – 283. Добірка під назвою «Матеріали про становище Галичини в 1919 – 1920 рр.», зібрана М.Грушевським, зберігається: ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 138-244.

діставши Галичину від мирової конференції в тимчасову окупацію… – 25 червня 1919 р. Найвища Рада Паризької мирної конференції санкціонувала дії польської армії на театрі дій до р. Збруч, а отже – тимчасову окупацію Східної Галичини. 11 липня 1919 р. польська сторона офіційно передала уряду УНР текст з наступною постановою Найвищої Ради щодо Східної Галичини:

«В цілі охорони особистої безпеки і майна мирного населення Східної Галичини перед звірствами більшовицьких банд Найвища Рада Антанти і її союзників постановила уповноважити верховодів Польської Республіки поширити їх операції по Збруч. Це уповноваження в жадний спосіб не торкається питань, які Найвища Рада має намір ухвалити в справі політичного становища Галичини» (Українські дипломатичні ноти в справі Галичини. – Кам’янець, 1919. – С. 39).

Див. коментар до статті «Ще один звільнений край».

як нищити українські школи… – ця тенденція особливо укорінилася в Галичині після остаточного рішення Ради Амбасадорів від 14 березня 1923 р. про приєднання Східної Галичини і Західної Волині до Польщі. Про цю політику М.Грушевський мав не лише офіційні відомості. Так, донька Михайла Грушевського Катерина в одному з листів із Бадена до Києва писала про новини, які вони отримують від рідних з Галичини:

«Поляки дуже нищать ук[раїнську] освіту, так що в ук[раїнських] державних гімназіях і семинарах з ук[раїнських] «предметів» залишено лиш гімнастику, ручні роботи і каліграфію! А ук[раїнських] учителів принціпіально переносять до Познанщини. Учителі історії і географії мусять всюди бути поляки. Які обставини – такий, здається, і настрій громадянства» (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 1430. – С. 69-70; лист від 5-7 жовтня 1923 p.).

…вдарила до голови «ягайлонська ідея»… – у цьому випадку М.Грушевський мав на увазі теорію конфедерації, яку сповідував Ю.Пілсудський. Початковим етапом її втілення в життя вважали створення незалежних держав, передусім України та Великого Литовського князівства. Наступний крок – об’єднання молодих, незалежних держав з Польщею на засадах конфедерації за ягеллонськими традиціями.

діставши від Петлюри у військовий депозит Кам’янець… – остання столиця УНР за згодою української сторони 17 листопада 1919 р. була окупована польським військом. Див. коментар до «Листа від проф[есора] М.Грушевського» (30 листопада 1919 p.).

ми досі не знаємо ні їх точних текстів… – не дійшли всі документи і до нашого часу, чимало їх загинуло в часи воєнного лихоліття 1917 – 1921 рр. Частина зберігається в архівах України, Польщі, Росії, Канади, Італії.

Серед документальних збірок до історії українсько-польських взаємин доби Української революції 1917 – 1921 рр. див.: Доценко О. Літопис української революції: Матеріали й документи до історії української революції. – К.; Львів, 1923 – 1924. – Т. 2. – Кн. 5; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали: У 2-х томах, 3-х частинах. – К., 2006; Дипломатія УНР та Української Держави в документах і спогадах сучасників: У двох томах. – К., 2008. Огляд джерел, що висвітлюють і зазначену проблему, див.: Тимченко P. Відносини УНР і ЗУНР: джерелознавчий аспект // Студії з історії Української революції 1917 – 1921 років: Збірник наукових праць на пошану доктора історичних наук, професора Руслана Яковича Пирога з нагоди 70-річчя з дня народження та 40-річчя науково-педагогічної діяльності. – К., 2011. – С. 212 – 228. Серед новітніх публікацій епістолярних джерел, що проливають світло на важливі аспекти українсько-польських перемовин 1919 – 1920 рр., див.: Михайлова О. Листи Андрія Лівицького про польсько-українські переговори у Варшаві (кінець 1919 – квітень 1920 років // Там само. – С. 229 – 252.

…обопільні підозріння та обвинувачення в зраді! – найтрагічнішим наслідком осінніх подій 1919 p., зокрема підписання договору між Галицькою і Добровольчою арміями та розпочаті польсько-українські переговори, став відкритий розкол українського соборницького фронту, коли обидві сторони почали відкрито звинувачувати одна одну в «зраді».

Напруженість у стосунках і суперечності між урядами та міжпартійна колотнеча повною мірою охопили Галицьку і Наддніпрянську армії. Ці протиріччя виплеснулися на сторінки тогочасної преси. Так, орган Начальної команди УГА «Козацький голос» проводив лінію, що договір з А.Денікіним, продиктований важким становищем в армії, має виключно військовий характер і необхідний для продовження боротьби.

На протилежних позиціях стояв друкований орган штабу Дієвої армії УНР «Україна», який поступово перетворювався на головний рупор анти-галицької кампанії. У серії статей («Як готувалася зрада», «Зрадницький акт», «Державна зрада») обгрунтовувалася генеза політичної поведінки керівництва ЗУНР і УГА. Проте, як показали події найближчого часу й років, ні орієнтація на Денікіна, ні орієнтація на Польщу не вирішили проблем, які стояли перед тогочасною Україною: соборницькі зусилля, спроба створення єдиної української держави зазнали невдачі.

Грунтовно аналізує цю проблему у своєму щоденнику відомий український діяч, меценат Є.Чикаленко (Чикаленко Євген. Щоденник (1919 – 1920). – К., 2011. – С. 153 – 182). Перебуваючи на той час у Перемишлі та отримуючи звістки про «зраду» з різних часописів, зауважував:

«Не хочеться вірити цим звісткам. Підождем – через скілька день все роз’ясниться. Ця звістка прийшла якраз тоді, коли є відомості, що большевики виперли Денікіна з Київа. Невже в такий момент галичани могли перейти на сторону Денікіна? А тим часом все можливо. Можливо, що Петлюра зрікся Сх[ідної] Галичини на користь Польщі, а це так обурило галичан, що вони рішили перейти до Денікіна, бо всі галичани вважають, що ліпше їм потонути в московськім морі, ніж втопитись в польськім болоті. А тим часом зовсім не обов’язково ні те, ні друге, треба тільки твердо триматись ідеї «єдиної соборної України» і не згоджуватись ні на добровільне прилучення до «єдиної Росії», ні на розділ України між нею і Польщею, тоді ми не потонемо, хоч нас і забере Денікін силою» (Там само. – С. 154; запис за 19 листопада 1919 p.).

Делегації Української Республіки та її Західної області свого часу зробили досить рішучі заяви мировій конференції… – після того, як Найвища Рада Паризької мирної конференції своїм рішенням від 25 червня 1919 р. санкціонувала тимчасову окупацію польським військом Східної Галичини, українська делегація направила 2 липня 1919 р. свою ноту голові конференції Ж.Клемансо. У ній зазначалося:

«Се рішення віддало український нарід в руки його історичного ворога, а українську землю – на полонізацію. Се рішення означає найбільшу образу національного почуття українського народу, бо нема більшої образи для національної гідності народу, як віддати його під панування його ворога. Се рішення засудило населення Східної Галичини без різниці національності і віри на найбільшу недолю […].

Проти рішення делегація Української республіки в ім’я права і справедливости підносить перед Найвищою радою Держав аліянтів і союзних і перед Мировою Конференцією найторжественніший і найрішучіший протест. Делегація Української Республіки, яка має за ціль виєднати на Мировій Конференції міжнародне-правне признання з’єднання всіх українських земель в незалежну і суверенну Українську республіку, заявляє, що се рішення не може бути прийняте українським народом, який всіма способами буде обороняти своє з’єднання і незалежність» (Українські дипломатичні ноти в справі Галичини, – Кам’янець, 1919. – С. 8 – 20).

Після того, як 11 липня 1919 р. польська сторона офіційно передала уряду УНР текст з рішенням Найвищої Ради щодо Східної Галичини, українська делегація направила ще одну ноту Найвищій Раді та Ж.Клемансо, у якій наголошувалося, що

«український народ в Галичині ніколи не давав своєї згоди на приналежність до Польщі, а навпаки – часто повставав проти польського пригноблення за відбудову власної держави» (Там само. – С. 21 – 38).

15 липня 1919 р. свій протест Найвищій Раді скерував і Галицький уряд за підписом Є.Петрушевича (Там само. – С. 39 – 46). 25 липня 1919 р. Є.Петрушевич виступив зі зверненням «До всіх культурних народів і їх правительств» із закликом:

«В ім’я культури, цивілізації, в ім’я засад і закликів, під якими Антанта проводила й виграла сю війну, в ім’я звичайних людських почувань просимо правительства культурних держав світу освободити Східну Галичину від давно небувалих тортур, яких там допускають поляки, що забрали Галичину не своїми силами, але виключно чужою допомогою» (Там само. – С. 47 – 51).

…поляки досі не прийняли рішення мирової конференції, що віддавало їм Галичину тільки часово (хоч на 25 літ!)… – йдеться про проект трактату між Антантою і Польщею, прийнятий 20 листопада 1919 р. Найвищою Радою Паризької мирної конференції про надання Польщі тимчасового 25-річного мандата на управління Східною Галичиною під контролем Ліги Націй. Передбачали запровадження галицького сейму, рівноправність мов, гарантію прав українців. Варшава сприйняла це рішення негативно, незадоволена тим, що ці землі не були визнані її інтегральною частиною. Польська сторона активізувала свою діяльність, намагаючись замінити рішення Найвищої Ради про мандат на 25 років на остаточне вирішення питання про східногалицькі землі на свою користь. 22 грудня 1919 р. вже оприлюднене рішення від 20 листопада 1919 р. було відтерміноване до повторного розгляду цього питання.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 243 – 247.