Об’єднання України Наддніпрянської і Наддністрянської
Михайло Грушевський
В річне свято проголошення самостійності України, 22 січня, проголошено важний акт – об’єднання України Наддніпрянської й Наддністрянської, що була від неї відлучена довгий час.
Україна Наддністрянська, як її названо в цім акті, досі називалася звичайно австрійською Україною, тому що вона належала до Австро-Угорської імперії. Більша частина її, Галичина з Буковиною, належала до Австрії, Закарпатська ж країна, звана Угорською Україною або Угорською Руссю, належала до Королівства Угорського (або Венгрії), що було зв’язане з Австрією. З них Галичина, разом з Волинню, Поділлям і Київщиною, належала колись до Польщі, і тільки як Польщу ділили при кінці 18 віку, Західне Підкарпатське Подністров’я взяла собі Австрія, а Подністров’я Східне, або Поділля, разом з Волинню й Київщиною забрала Росія.
Таким чином ці землі розділилися літ тому півтораста. Буковина ж належала здавна до Волощини, або Молдавії, а Закарпатською Україною ще раніше, тому років, може, 800 або 900, заволоділи угорські королі.
Але ці землі – Буковина й Угорська Україна – стояли все в тіснім зв’язку з Галичиною та нашим Поділлям; люди туди звідси переселялись; були зв’язки культурні й церковні, так що вони завсігди відчували цей тісний зв’язок з Галичиною, а через неї і з іншою Україною.
Завсігди через це було в них глибоке і гаряче бажання до об’єднання з іншими українськими землями. Про це мріяли тамошні люди – і освічені, і темні селяне, хоч не сміли про це говорити голосно, бо це вважалося за зраду, і власті за це тяжко карали.
Тільки ж мало надії було на здійснення цих мрій, бо Австро-Угорщина була сильною державою, і трудно було сподіватися, щоб вона схотіла ці гарні, великі краї випустити з рук, а Росія здавалася ще сильнішою, і ще менше можна було думати, щоб вона пустила ті українські землі, які до неї належали.
Але прийшла велика війна, і держави в тяжкій чотирилітній боротьбі згубили свою військову силу, вичерпали свої грошові засоби, стратили їх правительства свою певність, і ослаб той примус, котрим вони стримували своїх підданих.
Тоді, в 1917 році постала Україна і зажадала для себе права, а коли його не дістала, проголосила себе окремою республікою. Австрія тоді ще трималась, не так своєю силою, як силою своєї союзниці Німеччини. Але ж літом 1918 року погромили американці та французи з англійцями німців, впала тоді й Австрія. Народи, їй підвласні, повстали теж – чехи, словаки, поляки, словенці, угри, румуни і українці також.
Австрійське правительство заявило їм своє бажання – перемінити Австрійську імперію в федерацію, вільну спілку народів. Але бажання це прийшло занадто пізно, з ним ніхто вже не хотів рахуватись. Бувші піддані Австрії стали організовувати свої окремі республіки, і українці в тім числі: вони проголосили у себе Західну Українську Республіку з тим, щоб якомога швидше з’єднатися з Українською Народною Республікою.
Але поки у нас, на Україні, панували німці та гетьманці, не ласо було зв’язуватися з ними. Аж як відновилася з народним повстанням, в місяці листопаді, Народна Республіка, Національна рада Галичини заявила своє бажання з’єднатися з Україною нашою в одну нероздільну суверенну Українську Республіку. Прислала своїх представників на Трудовий конгрес і заявила про своє прилучення.
Наддністрянська Україна супроти нашої значно менша; її територія проти нашої – приблизно одна дев’ята частина: українська Галичина має коло 58 тисяч квадратових кілометрів [Кілометр – не набагато менше від нашої верстви.] поверхні і українська частина Буковини – коло 5 тисяч; Закарпатська Україна – коло 18 тисяч, а наша Україна – коло 700 тисяч. Але людність її більша, ніж територія: є її коло 6 мільйонів (з того українців коло 4 мільйонів).
Їх приєднання значно скріпить сили України. Але треба пам’ятати, що ці люди жили цілі століття окремим, відмінним життям; у них інші звички й погляди; інші форми життя й інші вимоги. Ні ми їм не повинні накидати своїх звичок і поглядів, ні вони нам. Треба обом краям іти поволі до зближення й одностайності.
Наддністрянська Україна мусить мати автономію в своїх внутрішніх справах і не повинна торкатися внутрішніх справ нашої України.
З такого обопільного пошанування виросте велика і сильна національна одність.
Примітки
Вперше опублікована в журналі: Громада (Київ: Видання Дніпровського Союзу споживчих союзів України). – 1919. – № 2 – 3. – 31 січня. – С. 4. Підпис: М.Грушевський.
Подається за першодруком.
У статті йдеться про Акт злуки – проголошення об’єднання Української Народної Республіки (Наддніпрянська Україна) та Західноукраїнської Народної Республіки (Галичина, Буковина й Угорська Русь) в єдину соборну незалежну українську державу. Урочиста церемонія відбулася 22 січня 1919 р. на Софійському майдані, через рік після проголошення IV Універсалу УЦР. У ній взяли участь члени Директорії, делегати Трудового конгресу, делегація від Західної України, багато киян. Разом з керівництвом Директорії М.Грушевський взяв участь у доленосній події, щиро радів здійсненню споконвічного прагнення українського народу до возз’єднання. Це був і його тріумф, адже він так багато зробив для становлення соборної національної держави.
…літом 1918 року погромили американці та французи з англійцями німців… – йдеться про літню кампанію 1918 р. на Західному фронті Першої світової війни. Останній німецький наступ на Марні 15 – 17 липня був відбитий французькими військами, які згодом перейшли в могутній контрнаступ. Після цього ініціатива повністю перейшла до Антанти. 26 вересня союзники розпочали загальний наступ у Європі, в результаті якого уряд Німеччини на початку жовтня звернувся до президента США В. Вільсона з проханням про перемир’я: воєнно-економічний потенціал Німеччини виявився повністю вичерпаним.
…впала тоді й Австрія. Народи, їй підвласні, повстали теж… – йдеться про поразку Австро-Угорщини, яка 3 листопада 1918 р. капітулювала у Першій світовій війні. Намагаючись врятувати монархію, імператор Карл І 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, згідно з яким Австро-Угорщина перетворювалася на «союз національних держав», а народам у її складі надавали національну автономію. Після падіння династії Габсбургів та розпаду імперії на її території в результаті національно-демократичних революцій постали самостійні держави: Австрія, Угорщина, Чехословаччина, Королівство сербів, хорватів і словенців, Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Частина земель Австро-Угорщини відійшла до Югославії, Румунії та Польщі.
…Національна рада Галичини заявила своє бажання з’єднатися з Україною нашою в одну нероздільну суверенну Українську Республіку – йдеться про представницький орган українського населення Австро-Угорщини – Українську Національну Раду (УН Раду), яка 19 жовтня 1918 р. проголосила утворення Української незалежної держави (з 13 листопада – ЗУНР), а себе – її вищим органом влади. УН Рада, підтримана населенням, вважала головною державною справою об’єднання з Наддніпрянською Україною.
Це було єдиним способом порятунку від іноземної загрози. 5 листопада її делегація на чолі з О.Назаруком та В.Шухевичем вирушила до Києва для переговорів з гетьманом П.Скоропадським. Після повалення гетьманського уряду переговори провадилися з Директорією. 1 грудня делегація УН Ради й Директорії УНР у Фастові уклала «передвступний договір» про майбутню злуку обох українських держав в одну державну одиницю. 3 січня 1919 р. УН Рада прийняла ухвалу про злуку. Для її затвердження на Трудовий конгрес України до Києва прибула делегація ЗУНР у складі 36 осіб. 22 січня відбулося урочисте проголошення Акту злуки ЗУНР і УНР.
Огляд джерел див.: Калакура Я. Українська соборність як історіографічна проблема // Соборність як чинник українського державотворення (до 90-річчя Акту злуки). Всеукраїнська наукова конференція. – К., 2009. – С. 63 – 78; Тимченко P. Відносини УНР і ЗУНР: джерелознавчий аспект // Студії з історії Української революції 1917 – 1921 років: Збірник наукових праць на пошану доктора історичних наук, професора Руслана Яковича Пирога з нагоди 70-річчя з дня народження та 40-річчя науково-педагогічної діяльності. – К., 2011. – С. 212 – 228.
Наддністрянська Україна мусить мати автономію в своїх внутрішніх справах і не повинна торкатися внутрішніх справ нашої України – після проголошеної злуки соборна УНР не стала ні унітарною, ні федеративною державою; швидше це було конфедеративне об’єднання.
ЗУНР зберегла вищі органи законодавчої і виконавчої влади, сферу та обсяг їх компетенції. Вона діяла як окреме державне утворення у внутрішніх справах і на міжнародній арені. Влада Директорії й надалі обмежувалась землями на схід від Збруча. Певним чином координували лише військову діяльність обох урядів.
9 червня 1919 р. Президія УН Ради та Державний секретаріат Західної області УНР ухвалили рішення про передачу всієї військової і цивільної влади Є.Петрушевичу, проголошеному диктатором. Директорія і уряд УНР негативно поставилися до таких дій і 1 липня 1919 р. визнали неможливим перебування Є.Петрушевича у складі Директорії. Натомість для керівництва справами ЗО УНР Директорія, яка до певної міри вважала себе суверенною владою обох з’єднаних республік, утворила міністерство в справах Галичини.
Див.: Гай-Нижник П. УНР та ЗУНР: становлення органів влади і національне державотворення (1917 – 1920 рр.). – К., 2010; Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1923: Документи і матеріали: У 5 т. – Івано-Франківськ, 2001 – 2005; Павлишин О. Формування та діяльність представницьких органів влади ЗУНР – ЗОУНР (жовтень 1918 – червень 1919 р.). Дис…. канд. іст. наук. – Львів, 2001; Його ж. Об’єднання УНР і ЗУНР: політико-правовий аспект (кінець 1918 р. – перша половина 1919 р.) // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип. 37/1. – С. 327-349.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 25 – 26.