Шевченкове слово

Михайло Грушевський

Давно вже оцінив нарід український, яку дорогоцінність, який скарб нетлінний отримав він в спадщину від свого найкращого сина Тараса Шевченка.

Він назвав його «Кобзаря» своєю святою книгою, своїм народним Євангелієм. Невважаючи на всі заборони й перешкоди царські й панські, він добивавсь його, шукав його, добував усякою ціною, і він ширився все більше між нашим народом, навіть в часах російської неволі.

В часах визволення українського він поширювався все більше, і, мабуть, не такий далекий вже той час, коли ся велика книга знайдеться на почеснім місці в кожній, навіть найбіднішій українській хатині. Стане на покуті її, як знак, що тут мешкає громадянин український, який так, як і всякий інший громадянин світу, любить свій нарід і людей, любить добро і правду, цінить красу і вартість життя.

Тарас Шевченко був невчений чоловік. Обставини царської Росії не дали йому змоги не тільки пройти школи, але з книжок та з розмов з тямущими людьми поширити свої відомості про світ і людське життя, його історію, його змагання й боротьбу за правду, волю і справедливість у інших народів. Але він був людиною великою, гострого розуму, і тому з того, що доводилось йому читати, чути й бачити навколо себе, він додумувавсь часом до таких справедливих і глибоких думок, до яких не доходили інші, навіть найбільш учені й освічені люди того часу.

Він був людиною з щирим, гарячим, повним доброти й любові серцем, і він бачив кривду людську, відчував горе і сльози глибше і краще там, де не добачали їх і проходили байдужо інші люди, а він відзивавсь на них всею силою своєї душі, свого почуття.

Він вийшов з самого споду України, з-поміж закріпощеного польським, московським і своїм українським панством трудового українського народу, і він відчував біду і кривду сього народу. Відчував поневолення України Москвою й Польщею і велику неправду і гріх всього зрадницького панства, що зрадило й облишило свій нарід, польстившися на панування й розкоші.

Відчував так, як не відчували найбільш учені й освічені тодішні українці, які досліджували історію й старовину українську.

І він був притім великий поет, себто чоловік, який умів своє почуття, настрій, гадку вилити в гарнім образі, картині, у влучних словах, які без довгої й хитрої мови передавали його чутки і гадку кожному слухачеві чи читачеві, чи освіченому, чи невченому.

Тим-то й велика сила таких великих натхненних людей, якими були колись великі пророки старинні, і великі поети старих і нових часів, що вони словом промовляють до великих кругів, до тих, що нагорі, і тих, що надолі, до вчених і невчених, мудрих і нерозумних. Своїм словом вражають їх почуття і уяву, об’єднують їх в однім спільнім настрої й пориві. Збивають їх у одну лаву й посилають до спільної мети, до спільного діла, на боротьбу з спільним ворогом, що стоїть на дорозі до правди і добра.

В той час, коли Шевченко складав свої безсмертні співи, в повній силі ще тяжіло над народом нашим кріпацьке ярмо, наложене на нього панством польським та царством московським. Тяжіло воно і на Україні, і на Московщині довгими літами, і до нього так уже привикли, що навіть доводили, що то так воно й мусить бути. Навіть між українськими письменниками знаходились такі, що вихваляли панщинські порядки: за поміщиками, мовляли, селянам краще, в усім поміч і опіка. Інші не приставали на таке, гудили кріпацтво. Та ніхто не здобувсь на таке гаряче, палке, огненне слово проти нього, як Шевченко. Він справді шталтом огненним нап’ятнав його, прокляв і зогидив в очах усього громадянства, виявивши всю кривду кріпака, і громадянство однодушно повстало проти сеї одвічної неправди, і вже ніхто з письменників наших не насміливсь боронити кріпацтва після Шевченка.

Московська неволя гнітила тоді Україну, не даючи змоги нічого робити для розвою української мови, освіти, культури, добробуту народного. Всі давні права України покасовано й віддано під самоволю панів та урядників московських. Все, що хоч трохи полизало «просвіщеності», уже цуралось своєї мови української, відрікалось свого народу українського, навіть прізвисько зміняло на московське, щоб виглядати на «настоящего русского».

Між письменними людьми одні доводили, що коли так воно історією зложилось, так йому і буть, – мусять українці старе забувати та зливатись з великоросами. Інші накликали берегти свою мову й народність та розвивати їх прикладом інших слов’янських народів, що підіймались з свого поневолення й упадку. Але знов-таки не виступав ніхто так, як Шевченко, – з таким словом, що йшло до глибини душі наших людей, і простих, і вчених, селян і панів, запалювало їх серце, наповняло їх щирими пориваннями.

І досі лунають в душах наших його слова, то тихо-мирні, повні любові й ласки, котрими заохочує нас вірно любити свою мову, свій нарід, свою Україну. То грізні й страшні, котрими громить і клене її ворогів, що її поневолили, зрадників, що віддали на поталу, та кличе нарід наш:

«,

Та добре вигострить сокиру,

Та заходиться будить

Хиренну волю!..»

І коли прийшов той час, що справді повстав наш нарід за свою волю, знову-таки не чиє інше, як Шевченкове слово, залунало між ним, як бойова сурма, – і гуде-лунає між нами, закликаючи не жалувати нічого для визволення свого краю.

Але гуде не тільки се слово. Шевченко в той час, коли скрізь панувало панство, сміливо став також і проти соціальної кривди нашого народу, не тільки проти кріпацтва, а й проти торгування «землею всім даною», проти використовування праці бідних людей, проти тої неправди, що робочий нарід гине в біді та темноті, а неробочі люди розкошують з його праці:

«,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Панят недорослих»…

Не знаючи нічого з того, до чого вже тоді додумались соціалісти в західних краях, Шевченко силою свого щирого чуття дійшов до того переконання, що такий лад не зможе устоятись, і як самі пани «не схаменуться», неї заведуть справедливого соціального ладу, то повстане нарід і

«

І Дніпро, і гори.

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших!»

Справдилось се пророче слово його. Повстав наш нарід проти соціальної кривди та з рідними синами свого народу, людьми освіченими й тямущими, ознайомленими з тим, до чого в справі соціального ладу дійшли кращі людські голови на всьому світі, заходивсь будувати нову Україну – «без холопа і без пана».

І над сею роботою лунає тихе слово Кобзаря:

«,

Думайте, читайте – »…

Наукою і спільною думкою доходить до того, щоб «процвіла рожевим крином» наша Україна, спочили на ній невольничі руки і коліна спочили, кайданами куті.

Примітки

Вперше опублікована в журналі: Село (Кам’янець-Подільський). – 1919. – № 11. – 11 березоля. – С. 11 – 12. Підпис: Професор М.Грушевський. Український народний журнал «Село» видавала Подільська губернська народна управа. Редакційний комітет презентували голова управи В.Приходько та редактор В.Бутовський.

Подається за першодруком.

Стаття належить до циклу шевченкознавчих праць М.Грушевського публіцистичного та літературознавчого характеру. Публікація не зафіксована в жодному бібліографічному покажчику праць М.Грушевського, виявлена завдяки згадкам у газеті «Життя Поділля».

… «без холопа і без пана» – М.Грушевський використовує фразу з поеми Т.Шевченка «Чернець» (Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 2: Поезія 1847 – 1861. – С. 49).

І над сею роботою лунає тихе слово Кобзаря: «Учітеся, брати мої, / Думайте, читайте»… – М.Грушевський вживає фразу з поезії Т.Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє» в редакції, поданій у тогочасних популярних виданнях «Кобзаря». В останньому академічному виданні творів Шевченка ця фраза має редакцію за чистовим автографом Т.Шевченка в рукописній збірці «Три літа»: «Не дуріте самі себе, / Учітесь, читайте» (див. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12 т. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837 – 1847. – С. 353).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 34 – 36.