Світова війна і революція. Українська Народна Республіка
Михайло Грушевський
В польських кругах Австрії чекали війни з Росією з надіями відірвати від неї польські землі й об’єднати їх під знаком союзу з Австрією і Німеччиною. Відповідно до того в просвітних українських кругах Австрії було прийнято також орієнтацію, ворожу Росії, – почасти, щоб не дати полякам перегнати українців в австрійській лояльності, почасти, може, також під сугестією надії, що коли Росія буде розбита, то й українські землі дістануть кращі умови для існування. Паралельно з польськими легіонами формовано в українських кругах дружини січових стрільців, накликувано до добровільного вступу до війська і т. п.
Натомість українське громадянство в Росії зайняло строго нейтральне становище. Перспектива тіснішого зв’язку з Австрією, з її польською гегемонією не могла його дуже вабити. Ще страшнішою здавалась перспектива перемоги над Австрією Росії, надзвичайно ворожо настроєної для українства.
Дійсно, плани прилучення до Росії Галичини, що входили в загальний план війни, зв’язувались з надіями в російських правлячих сферах певного викорінення українства, которого огнищем вони вважали Галичину. Після окупації Галичини російським військом восени 1914 р. там почалась сей час розправа з усіма, кого вважали впливовим або активним українцем. Сотнями їх арешт[ов]ували, волочили по тюрмах – жінок, дітей, старців висилали до Росії, на Сибір, замикали українські товариства і інституції, силоміць винищували унію, усю національну українську релігію і заводили православіє.
Разом з тим робились заходи, менше брутальні, але не менше енергічні для задавлення і викорінення всякого українського життя і в Росії. Часописі українські або заборонено, або поставлено в неможливість виходу різними цензурними і навіть правописними придумками. Громадянство затероризовано арештами, погрозами, висилками. Всіма сими репресіями під кінець війни справді припинено всяке національне життя. Всі скарги на сі розпорядження зіставались без результату і, що було особливо прикро, в поступових великоруських кругах, з котрими перед війною нав’язано нібито доволі щирий контакт, не підтримано сих протестів проти сих беззаконних розпоряджень і варварського нищення українства в Галичині.
Подібне розчарування прийшлось пережити і австрійським українцям. Вся їх австрійська лояльність, активна участь в війні з Росією, жертви, понесені в сій справі, не поправили їх становища політичного. Вони далі чули на собі тяжку польську адміністрацію, а восени в 1916 р. цісар заявив своє рішення поширити автономію Галичини, обмежившись тільки формальними зв’язками з імперією. Се мало бути компензатою австрійським полякам за те, що вони не включилися в склад Польської держави – і се мало би віддати галицьких українців в повну необмежену власть поляків.
З тим більшою утіхою прийнято в українських кругах кінець царського режиму. Петроградське повстання при кінці марта 1917 р., до котрого приложили рук і українці, працюючи в українських військових частях, зібраних в Петрограді, моментально викликало наверх всі укриті претензії, пригнетені репресіями активні українські сили. В Києві зараз же організувався революційний центр – Центральна Рада, яка почала збирати наоколо себе місцеві українські організації, без різниці їх партійності. Національний конгрес, скликаний Радою на Великодні свята, невважаючи на всі технічні трудності, випав надзвичайно імпозантно, згромадив велику силу і селян, і вояків і об’явив велику активну енергію українського громадянства.
Тим не менше в спільних інтересах російської революції, рахуючись з тим недовір’ям до органічного масового українського руху, що далі жило в російських кругах, і з неохотою до якого-небудь ослаблення зв’язків України з Росією, яку виявляли й усякі неукраїнські елементи на Україні, – Центральна Рада дуже обережно ставила свої політичні домагання. Вона зажадала від Тимчасового російського правительства тільки принципіального признання необхідності української автономії та деяких вступних кроків в тім напрямі. Але Тимчасовий російський уряд, продовжуючи централістичну політику старого режиму, поставився неприхильно навіть супроти сих скромних домагань – відкинув їх вповні. Се викликало велике обурення серед українців.
Великі з’їзди – селянський і військовий, що радили в тім часі (кінець мая, початок червня [1917]) і репрезентували мільйони українського трудового люду, домагались від Ц[ентральної] Ради більше рішучої політики. Доповнена вибраними на сих з’їздах Рада депутатів селянських і військових (трудова комісія – до неї ввійшла також і рада робітничих депутатів, вибрана робітничими українськими з’їздами, і сі три ради утворили основу нової реорганізованої Ц[ентральної] Ради), Рада, почувши під собою тверду підставу в народі, дійсно постановила виступати більше рішучо. Центральна Рада проголосила себе революційною владою українського народу і організувала перше національне правительство – Генеральний секретаріат.
Ся рішучість і той ентузіазм, з яким був прийнятий її провід у ній, на місце радикальних взяли соціалістичні партії: укр[аїнські] соціал-демократи і соціалісти-революціонери. Особливо ся остання партія, відділившись від російських с[оціалістів-]рев[олюціонерів], якраз тоді остаточно зорганізувалась в осібну партію, розвинула незвичайно велику діяльність між укр[аїнським] селянством, здобула його довір’я, поставивши в основу своєї програми задоволення малоземельного і безземельного селянства і тим самим зайняла провідну ролю в Ц[ентральній] Раді, підтримуючи більше рішучий курс її.
Маніфест (Перший Універсал) 10 (23) червня змусив Тимчасовий po[сійський] уряд змінити політику. Він вислав свою делегацію для порозуміння з Ц[ентральною] Радою, признав її найвищим крайовим органом з тим, що вона прийняла в свій склад (тим як-то вже нею рішено було принципіально) представників інших народностей України, і кабінетові, який буде сформований Ц[ентральною] Радою за порозумінням з Тимчасовим рос[ійським] урядом, передав всю власть на Україні, себто фактично визнав Україну автономічною областю. Одначе, признавши се юридично, на практиці Тимчасове правительство – дарма що зложене тоді вже з самих тільки соціалістів, далі провадило старий курс, робило всякі трудності в реалізації укр[аїнської] автономії і скінчило тим, що розпочало судові доходження проти українства за державну зраду.
Все се готовило серйозний конфлікт, але всьому зробило кінець большевицьке повстання з кінцем жовтня. Тимчасовий уряд упав. Почалась загальна анархія. Центральна Рада з огляду на незвичайно серйозне становище, в якім опинилась Україна, між двома ворожими таборами – сторонниками Тимчасового уряду і большевиками, не бачила іншого виходу, як піти дорогою, на яку вже перед тим накликали її більше радикальні елементи, – проголосити Україну окремою республікою, щоб піднести самостійний державний фундамент під власть Ц[ентральної] Ради і сформованого нею кабінету, що тоді був в двоїстій ролі – кабінету Ц[ентральної] Ради і мандатора Тимчасового рос[ійського] уряду.
Дня 7 (20) падолиста Ц[ентральна] Рада проголосила Народну Українську Республіку в федеративній зв’язі з іншими республіками бувшої Росії (Третій Універсал Ц[ентральної] Ради).
На такім федеративнім становищі стояли українські соціалістичні партії. Але всі роди правительства нової Української Республіки коло реалістичного принципу не довели до ніякого результату. Народи й області Росії не важились творити федерації без участі найбільшого з її членів, Великоросії, а та не виявила своєї волі до федерації, почасти тому, що була паралізована большевицькими розрухами, а ще більше тому, що й нові большевицькі керманичі «совітської Росії» з усім своїм соціалістичним радикалізмом [були] вірними формі [та] імперіалістичним традиціям Росії.
Признаючи за народами Росії право на самовизначення аж до відділення, вони хотіли далі диктувати свою волю тим народам. Не заперечуючи державно-правного становища Української Республіки, вони вимагали, щоб Центральна Рада передала на Україні власть радам, щоб українське правительство розірвало свої зносини з Доном (з котрим воювало совітське правительство Росії, але Україна, рахуючися з тим, що Дон заявляє себе членом федеративного зв’язку республік бувшої Росії, як окрема республіка, вважала своїм обов’язком числитись з його правом самовизначення).
Коли укр[аїнське] правительство відмовилось виконувати такі жадання, совітський московський уряд став діймати його жадання різними способами, наповнив Україну своїми агітаторами, які стали «зривати зсередини» Укр[аїнську] Республіку, а потім повело формальний військовий наступ на Україну з півночі і заходу (з старого воєнного фронту). Під ослоною совітського війська гурток большевиків проголосив себе в Харкові правительством совітської України і замість боротись з «контрреволюційним Доном», большевицькі війська почали завойовувати Україну для свого совітського правительства, проголосивши У[країнську] Ц[ентральну] Раду й її кабінет буржуазним, реакційним і т. д.
Щоб покласти межу всім спорам і баламутствам, які виникали з неясних відносин між Україною й совітською Росією, що далі претендувала на провідну, командуючу ролю серед республік і областей бувшої Росії, Центральна Рада не бачила іншого виходу, як відложити до кращих часів прокламовану ідею федерації й оголосити Укр[аїнську] Республіку державою самостійного і незалежною, а її відносини до Росії – станом війни. Се й було зроблено (4) Четвертим Універсалом Ц[ентральної] Ради 9 (22) січня 1918 року.
Сей акт диктувався й потребами ліквідації Світової війни, в котру Україна була проти волі втягнена царським режимом, а укр[аїнський] нарід рішучо не хотів вести її проти своїх закордонних братів, що стояли під австрійськими кордонами і від самого початку революції домагався ліквідації. Після краху наступу, поведеного на німецькім фронті літом 1917 p., укр[аїнський] фронт став відкритий для війська центральних держав і такого непевного становища ніяк не можна було втримати. Коли російське совітське правительство розпочало переговори з центральними державами в Бересті Литовськім, укр[аїнське] правительство також взяло в них участь.
Але скоро з його непевного й двозначного поведения в відносинах до справи згоди та і в відносинах до правно-державного становища України, українське правительство переконалося, що в спілці з совітською Росією до згоди воно ніколи не дійде. Після проголошення самостійності України воно уложило згоду з центральними державами самостійно, на доволі добрих умовах ліквідуючи війну.
Але згода укладалась в дуже тяжких для України обставинах. Большевицьке військо зайняло Східну Україну і вступило до Києва. Українське військо, знеохочене до війни, переважно ухилялось від воєнних операцій, під впливом радикальних большевицьких гасел й розсіваних ними інсинуацій проти українського правительства, в більшості так трималось нейтрально. Ворожо настроєні до українства виступали проти українського правительства. Московські елементи бойкотували або активно виступали проти українського уряду. Укр[аїнське] військо, облишивши Київ при кінці січня, відступило на Волинь, туди ж переїхала Ц[ентральна] Рада й укр[аїнський] уряд.
Німецьке правительство, користаючи з сих трудних обставин, взяло на себе ролю оборонця України й увело своє військо ніби для очищення її від большевиків. За його прикладом пішло також правительство австро-угорське. Большевицьке військо дійсно після сього облишило Україну. Але почувши себе паном на Україні, німецьке командування в порозумінні з політичними кругами України задумало перевести переворот, щоб усунути неприємне їм соціалістичне українське правительство.
Діло в тім, що соціальне законодавство Ц[ентральної] Ради, особливо земельний закон, переведений в січні 1918 р., котрим конфісковані всі земельні маєтки понад певну трудову норму й передавалися в руки трудового народу, дійсно дуже озлобило буржуазію проти Ц[ентральної] Ради. В великій більшості, майже без виїмків неукраїнська або денаціоналізована, вона ставилась ворожо й до національно політичних українських постулатів, а тепер ще і в соціальних своїх інтересах побачила себе загроженою і старалась з свого боку попхнути німецьке командування до перевороту, який би зробив кінець українській власті, особливо ненависних всім буржуазним кругам українських соціал-революціонерів.
Вона повела агітацію поміж дрібними українськими власниками в можливо приємнім для них напрямі – проголошений земельним законом принцип скасування власності на землі сільськогосподарського значіння, сипнула грішми, організувала з’їзди, демонстрації й маніфестації протесту. Переконувала сим німецьке командування, що Ц[ентральна] Рада не має грунту під ногами, що вона викликає невдоволення своїми «соціальними експериментами» навіть серед селян, що сі експерименти загрожують анархією, яка спинить економічне життя, не дасть німцям хліба з України, що являлось для них питанням життя і смерті, і т. п.
Німецька команда увірила чи зробила міну, що увірила всій сій шитій білими нитками декорації, й дала свою згоду на переворот.
Рішено було відновити на Україні монархістичний устрій під маркою відновлення гетьманства. Нелегко було найти для сього кандидата між українцями і тому мусили, кінець кінців, виставити зовсім денаціоналізовану і непопулярну людину, генерала Скоропадського (на тільки згаданого вище гетьмана, креатури ім. Петра), людини до нічого не здатної, ще більше, ніж його прадід, прославленого в українських кругах на «гетьмана дурного», його предка – властителя великих маєтків, спорідненого з російськими аристократами і головним комендантом німецького війська на Україні ген[ералом] Айхгорном, але позбавленого всякого кредиту в українських кругах.
Дня 28 цвітня організований з’їзд «хліборобів» під охороною німецького війська проголосив його гетьманом. Німецьке військо брутальною силою припинило діяльність Ц[ентральної] Ради. Гетьман проголосив свою власть, скасував соціалістичні закони Ц[ентральної] Ради і зложив кабінет переважно з неукраїнців різних напрямів, більше або менше реакційних.
Для заспокоєння українців він заявив свою волю твердо стояти на грунті державної самостійності України, обіцяв аграрну реформу. Але в дійсності режим почавсь вповні реакційний і антинаціональний. З титулу Української Республіки спочатку викреслено слово «Народна», потім взагалі слово «Республіка» стала заступати назва «держава». Адміністрація все більше переходила в руки реакційних великоросів, українська мова усувалась російською. Правління перейшло фактично в руки т. зв. «Протофіс-а», об’єдинення поміщиків-промисловців і фінансистів з орієнтацією на єдину Росію; і, нарешті, в середині падолиста гетьман відкрив свої карти, прокламуючи «федеративну Росію» з Україною включно, і організував чисто російський кабінет.
Сим, одначе, він підписав собі смертельний засуд. Селянство виставилось проти гетьманського режиму з самого початку ворожо. Повстання й партизанська війна проти гетьманців й німців йшла весь час. Тепер і націоналістичні українські круги, які готові були миритись з реакційним курсом, оскільки заховувалась ідея української державності, рішучо відвернулись від гетьманщини. «Національний союз», зложений з партій, відповів на проголошення федерації російської проголошенням повстання проти гетьмана.
Німецьке військо, що ставило головну опору гетьманського режиму, в тім часі, після змагання німецького фронту в Франції, в значній частині було вже вивезене з України.
Його останки якийсь час підтримували гетьманський режим, заявили себе нейтральними супроти повстання, що розгорілось з незвичайною силою під впливом роздражнення на репресії гетьманських урядовців і німецькі реквізиції та екзекуції під гаслом відновлення Народної Української Республіки.
Київ взято в блокаду, в нім самім виникло повстання, і 14 грудня 1918 [p.] гетьман зрікся власті і потайки був вивезений німцями з України.
Українська Народна Республіка була відновлена.
Примітки
Подається за першодруком у газеті: Свобода (Джерсі Сіті). – 1919. – Ч. 113. – 23 вересня. – С. 3. Підпис: Проф. Михайло Грушевський.
У статті М.Грушевський характеризує, не без суб’єктивного підходу, головні етапи Української революції, зокрема діяльність Української Центральної Ради, прихід до влади гетьмана Скоропадського, відродження УНР Директорією. Узагальнений огляд цього періоду подає також у праці «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.».
…в просвітних українських кругах Австрії було прийнято також орієнтацію, ворожу Росії…– йдеться насамперед про діяльність Союзу визволення України – політичної організації емігрантів із Наддніпрянської України, що постала у Львові 14 серпня 1914 р. З вересня 1914 р. до 1918 р. діяла у Відні. Головну мету союзу – побудову Української самостійної держави – пов’язували з воєнною поразкою Росії у Першій світовій війні. В одному з програмних документів «Наша платформа» наголошувалося, «що об’єктивна історична конечність вимагає, щоб між Західною Європою і Московщиною повстала самостійна Українська держава». Під час Першої світової війни СВУ розгорнув широку інформаційну діяльність у державах Четвертого союзу.
Сповідуючи ідеали Соборної України, М.Грушевський не пішов на співпрацю з СВУ, відкрито заперечуючи свою «австрійську орієнтацію» у публіцистичних виступах: «В балканськім антракті», «Після балканської війни», «Сараєвська трагедія» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 2. – С. 442-463; 472-478).
Про участь співробітників та учнів М.Грушевського в діяльності СВУ, ставлення вченого до Союзу див.:
Гирич І. «Федераліст» очима «самостійника» (до історії написання статті А.Жука «М.Грушевський та СВУ») // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 83 – 110;
Жук А. Проф. М.Грушевський і Союз визволення України в роках Першої світової війни // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 111 – 134;
Його ж. Як дійшло до заснування Союзу визволення України (Спомини у 20-ліття «Союзу») // Калєндар-альманах «Дніпро» на звичайний 1935 рік. – Львів, 1935. – С. 103 – 117;
Патер І. Союз визволення України та українське питання в політиці Центральних держав 1914 – 1918 // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 1997. – Вип. 3 – 4. – С. 140 – 162;
Його ж. Галичина і галичани у діяльності Союзу визволення України // Збірник праць і матеріалів на пошану Лариси Іванівни Крушельницької. – Львів, 1998. – С. 153 – 168;
Його ж. Союз визволення України: проблеми державності і соборності. – Львів, 2000;
Його ж. Андрій Жук і Союз визволення України // Молода нація. – 2002. – № 3. – С. 58 – 82.
Після окупації Галичини російським військом восени 1914 р. там почалась сей час розправа з усіма, кого вважали впливовим або активним українцем– своєрідною «програмою» нищення всіх виявів українського національного життя на окупованих землях Галичини стало видання у липні 1914 р. Штабом Головнокомандувача арміями Південно-Західного фронту брошури «Современная Галичина. Этнографическое и культурно-политическое состояние ея, в связи с национально-общественными настроениями».
Ця записка, підготовлена в стінах російської військової контррозвідки, вийшла під грифом «Доверительно. Для широкого ознакомления офицеров Действующей армии» (передрукована у праці: Соловей Д. Винищення українства – основна мета Росії у війні 1914 року. Матеріали до історії України за часів Першої світової війни. – Вінніпег, 1963. – С. 49 – 70).
Для виконання «програми» очільником новоствореного 29 серпня 1914 р. Тимчасового військового генерал-губернаторства Галичини був призначений лідер русофілів граф Г.О.Бобринський, який запровадив політику насильницької русифікації краю й переслідування національної інтелігенції. У підсумку діяльність окупаційної влади призвела до знищення мережі українських національних організацій краю, закриття всіх навчальних закладів, періодичних видань. Найбільше потерпіли установи НТШ: закрита книгарня Товариства, пограбована друкарня й музейна збірка, загинули приготовлені до друку цінні наукові праці. Російська окупаційна влада прагнула ліквідувати Українську греко-католицьку церкву і навернути її вірних до російського православ’я.
Заходи окупаційного режиму посилились зі створенням 9 жовтня 1914 р. Тимчасового жандармського управління при військовому генерал-губернаторстві Галичини, яке розгорнуло масові політичні репресії проти українських громадських діячів. Тільки у Львові було заарештовано 1200 українських патріотів, до Росії депортовано понад 13 тис. мешканців краю, а з приблизно 400 тис. біженців значна частина була насправді вигнанцями. Окрім того, з Галичини вивезли понад 700 заручників, серед них – відомі українські діячі, з якими співпрацював М.Грушевський: С.Федак – директор товариства «Дністер»; К.Паньківський – директор Краєвого союзу кредитового; І.Левинський – професор Львівської політехніки, архітектор; І.Свенціцький – директор Національного музею, доцент Львівського університету та ін.
М.Грушевський, будучи й сам симбірським засланцем, переймався долею адміністративно висланих галичан, вживав усіх заходів щодо надання допомоги та звільнення, надсилаючи прохання про сприяння в цій справі до академіків Петербурзької АН С.Ф.Ольденбурга, В.І.Вернадського (Вибрані наукові праці академіка В.І.Вернадського. – К., 2011. – Т. 2: Володимир Іванович Вернадський. Листування з українськими вченими. – Кн. 1: Листування А – Г. – С. 754 – 763). Політику російського уряду щодо західноукраїнських земель засудили російські ліберальні кола. З трибуни IV Державної Думи лідер кадетів П.Мілюков назвав її «європейським скандалом».
Часописі українські або заборонено… – одним із перших після запровадження у Києві 31 липня 1914 р. військової цензури було заборонене видання газети «Рада» (8 серпня 1914 р.) (ЦДІАК України. – Ф. 295. – Оп. 1. – Спр. 51. – Арк. 42).
На початку січня 1915 р. за наказом начальника Київської воєнної округи київський губернатор видав розпорядження про припинення на весь час військового стану всіх українських періодичних видань. У результаті впродовж серпня 1914 р. – січня 1915 р. були закриті українські видання «Рада», «Українська хата», «Маяк», «Літературно-науковий вістник», «Україна», «Записки Українського наукового товариства», «Дзвін», «Сяйво», «Світло», «Рілля», «Наша кооперація». На місці заборонених «України», «ЛНВ» та інших видань в Одесі почав виходити журнал «Основа», але і він проіснував лише кілька місяців і був заборонений цензурою. Єдиний незакритий часопис «Рідний край» був змушений перейти на «ярижку». Ще раніше, наприкінці серпня 1914 p., були закриті українські часописи у Львові.
…а восени в 1916 р. цісар заявив своє рішення поширити автономію Галичини… – через великі втрати Німеччини на Західному фронті Центральні держави вирішили піти на деякі поступки полякам.
Імператори Німеччини та Австро-Угорщини Вільгельм II і Франц Йосиф І маніфестом від 5 листопада 1916 р. проголосили утворення «Королівства Польща» на відвойованих у Росії польських землях, тобто в межах Царства Польського. Ця маріонеткова держава, яка існувала під протекторатом Німеччини, мала підсилити кайзерівську армію новими людськими ресурсами. Цій події М.Грушевський присвятив декілька своїх публікацій, видрукуваних у 1916 р. в Москві на сторінках журналів « Промінь» та «Украинская жизнь»: «Проголошення польської самостійності», «Розширення автономії Галичини: Смерть ціс[аря] Франца-Йосифа», «Независимая Польша и автономная Галиция» (передрук див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2005. – Т. 3. – С. 493-511).
Центральна Рада, яка почала збирати наоколо себе місцеві українські організації, без різниці їх партійності – історію Центральної Ради, як і концепцію Української революції, М.Грушевський висвітлив та обгрунтував у своїх публіцистичних працях доби УЦР, зібраних та виданих окремою книгою (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І).
Національний конгрес, скликаний Радою на Великодні свята… – йдеться про перший масовий представницький форум українського руху, у якому взяли участь близько 1 тис. делегатів від різних українських політичних, громадських, професійних, культурних організацій. Конгрес відбувся 6 – 8 квітня 1917 р. у Києві, в приміщенні Купецького зібрання. Таємним голосуванням головою УЦР був обраний М.Грушевський. Детально роботу Конгресу та свої враження про нього М.Грушевський подає у своїх спогадах (Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 119 – 124). Завдання та підсумки конгресу М.Грушевський висвітлив у статтях «На Всеукраїнський з’їзд!» та «По Українськім національнім з’їзді, 6 – 8 квітня» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 4. – Кн. І. – С. 11 – 12; 20 – 22).
Але Тимчасовий російський уряд… відкинув їх вповні – сподіваючись на справедливе вирішення Тимчасовим урядом українського національного питання, перші контакти з ним здійснили представники Української громади в Петрограді.
17 березня 1917 р. українська делегація передала голові уряду князю Г.Львову підготовлену О.Лотоцьким та П.Стебницьким пам’ятну записку. Декілька зустрічей не виправдали сподівань: вирішення головного питання про автономію України голова уряду перекладав на Установчі збори. За рішенням третіх загальних зборів УЦР (7 – 8 травня), 16 травня 1917 р. делегація Центральної Ради на чолі з В.Винниченком подала Тимчасовому уряду доповідну записку, головними вимогами якої було визнання права українського народу на автономію (текст доповідної записки делегації УЦР Тимчасовому уряду та виконавчому Комітетові Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів з питань автономії України див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1996. – Т.1. – С. 93 – 98).
Візит української делегації до Петербурга, як і зустріч у Києві з військовим міністром О.Керенським 19 травня 1917 р., не давали надії на задоволення вимог українського народу. Тимчасовий уряд передав декларацію УЦР на розгляд Юридичної наради. Розглянувши українські вимоги, нарада змогла задовольнити повністю лише позицію про повернення полонених та інтернованих галичан. У розгляді інших (визнанні права на автономний устрій, запровадженні посади крайового комісара, українізації збройних сил тощо), як таких, що перебували поза компетенцією Тимчасового уряду й могли бути вирішеними лише Установчими зборами, було відмовлено.
31 травня 1917 р. голова Української національної ради в Петрограді П.Стебницький надіслав М.Грушевському листа, в якому докладно повідомляв, що Тимчасовий уряд відхилив домагання Центральної Ради (текст листа див.: Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року. Документи і матеріали / Упоряд. В.Верстюк (керівник) та ін. – К., 2003.. – С. 359 – 360).
1 червня 1917 p. Тимчасовий уряд офіційно інформував про свою одноголосну відмову щодо вимог Центральної Ради. Недалекоглядність урядового рішення мобілізувала українські сили і вони стали потужним каталізатором проголошення автономії України І Універсалом УЦР.
Великі з’їзди – селянський і військовий… – Перший Всеукраїнський селянський з’їзд відбувся 28 травня – 2 червня 1917 р. у Києві, в приміщенні театру Соловйова. У його роботі взяли участь до 2500 делегатів (1500 – з правом вирішального голосу, решта з дорадчим), які представляли всі 9 українських губерній (73 повіти та понад 1000 волостей), а також Кубань і Донщину. З’їзд обрав Всеукраїнську раду селянських депутатів і ухвалив резолюцію про входження її до складу Центральної Ради як представництва від селянства України. Обговоривши наслідки перемовин делегації УЦР в Петрограді, селянський з’їзд одностайно підтримав домагання Центральної Ради та доручив Всеукраїнській раді селянських депутатів негайно виробити проект положення про автономію України.
Перший Всеукраїнський військовий з’їзд відбувся 5 – 8 травня 1917 р. у Києві з ініціативи Українського організаційного військового комітету за підтримки УЦР. В його роботі взяли участь понад 900 делегатів, які представляли 1,5 млн вояків-українців, об’єднаних в українські організації і товариства в арміях усіх фронтів, на Балтійському і Чорноморському флотах, окремих гарнізонах і військових округах. Для практичного керівництва українським військовим рухом при УЦР був утворений Український генеральний військовий комітет (УГВК) у складі 17 осіб на чолі з С.Петлюрою.
…вибрана робітничими українськими з’їздами… – Перший Всеукраїнський робітничий з’їзд відбувся 11 – 14 липня 1917 р. у Києві. Скликаний з ініціативи української фракції Київської Ради робітничих депутатів з метою поповнення УЦР представниками робітників-українців. У його роботі взяли участь 300 делегатів від близько 40 тис. робітників (при загальній кількості 3,5 млн). На заключному засіданні делегати обрали Всеукраїнську раду робітничих депутатів у кількості 100 депутатів (70 – представники УСДРП, 30 – УПСР), виконавчий комітет та його президію у складі И.Маєвського, М.Порша, В.Довженка. Головою ради обрано М.Порша.
5 серпня 1917 р. рішенням 6-ї сесії УЦР Всеукраїнська рада робітничих депутатів була кооптована до її складу, а президія виконкому ради поповнила Малу раду. Визначальної ролі в українському парламенті рада не відіграла, оскільки українське робітництво не відзначалося політичною і національною організованістю, переважно було зрусифіковане і перебувало під впливом більшовиків.
…і сі три ради утворили основу нової реорганізованої Ц[ентральної] Ради… – за даними шостих загальних зборів УЦР, з 798 мандатів 212 належало Всеукраїнській раді селянських депутатів, 158 – Всеукраїнській раді військових депутатів, 100 – Всеукраїнській раді робітничих депутатів (Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років: У двох книгах. – К., 2011. – Кн. 1. – С. 123). Проте не всі ці мандати були використані. Персональне представництво рад військових, селянських та робітничих депутатів в УЦР див.: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. – К., 1998. – С. 212 – 221. Див. також: Верстюк В. Склад і структура Української Центральної Ради // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2009. – Вип. 4. – С. 5-30.
Генеральний секретаріат – Генеральний секретаріат був створений 15 червня 1917 р. після проголошення І Універсалу УЦР у складі: голова – В.Винниченко, генеральний писар – П.Христюк, генеральні секретарі: Х.Барановський, С.Єфремов, М.Стасюк, Б.Мартос, С.Петлюра, В.Садовський, І.Стешенко. Декларацією Тимчасового уряду від 3 липня 1917 р. він був визнаний вищою крайовою владою на Україні. Ця декларація та компроміс з Тимчасовим урядом, зафіксований у II Універсалі, надав Генеральному секретаріатові ознак легітимності.
…укр[аїнські] соціал-демократи і соціалісти-революціонери – з 19 партій, представлених в Українській Центральній Раді, 17 були прибічниками соціалістичних ідей. Провідну роль відігравали УПСР, УСДРП, УПСФ. Детально див.:
Бойко О. Політичні розбіжності між українськими партіями в Центральній Раді (березень – квітень 1918 р.) // Центральна Рада і український державотворчий процес (До 80 – річчя створення Центральної Ради): Матеріали наукової конференції 20 березня 1997 р. – К., 1997. – Ч. II. – С. 204 – 211;
Любовець О. Провідні українські політичні партії в Центральній Раді та їх регіональний вплив // Українська Центральна Рада: поступ націєтворення та державобудівництва. – К., 2002. – С. 238 – 247;
Її ж. Проблема української державності в програмах і діяльності українських політичних партій (березень – листопад 1917 року) // УІЖ. – 2003. – № 4. – С. 22 – 29;
Її ж. Українські партії в 1917 році: чисельність, соціальний склад, регіональний вплив // Історичний журнал. – 2005. – С. 63 – 73;
Її ж. Українські партії й політичні альтернативи 1917 – 1920 років. Монографія. – К., 2005;
Її ж. Вплив процесів становлення багатопартійності на долю Центральної Ради // Український парламентаризм: проблеми історії та сучасної політичної практики (до 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського). – К., 2012. – С. 74 – 87.
Маніфест (Перший Універсал) 10 (23) червня змусив Тимчасовий російський] уряд змінити політику – І Універсал схвалила Мала рада Центральної Ради 10 червня 1917 р. і того ж вечора В.Винниченко зачитав його на II Всеукраїнському військовому з’їзді. Цей документ був декларацією наміру явочним порядком здійснити автономію України (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 1. – С. 101 – 105). 12 червня 1917 р. під час закриття І Всеукраїнського військового з’їзду відбулося урочисте проголошення І Універсалу УЦР. Урочистості з нагоди проголошення І Універсалу відбулися того ж дня і на Софійському майдані. Перший Універсал зробив Українську Центральну Раду безсумнівним лідером України.
Він вислав свою делегацію для порозуміння з Ц[ентральною] Радою… – проголошення І Універсалу, яким Центральна Рада зробила самостійний крок до української автономії, змусило Петроград, нарешті, визнати її авторитет серед українського громадянства. На пропозицію голови Тимчасового уряду Г.Львова 16 червня 1917 р. була оприлюднена відозва «Украинскому народу» (Український національно-визвольний рух. – С. 442 – 444).
Ухвалою Тимчасового уряду від 15 червня 1917 р. була створена Урядова комісія у справах України у складі С.Урусова, П.Кропоткіна, Г.Лопатіна, В.Вернадського, С.Ольденбурга, В.Мякотіна, В.Короленко та ін. Але майже всі кандидати відмовились від участі в її роботі. Тимчасовий уряд відкликав цей проект і 26 червня вирішив скерувати до Києва делегацію у складі членів кабінету І.Церетелі, М.Терещенка, О.Керенського, яка 28 – 30 червня 1917 р. провела переговори з Центральною Радою у Києві.
В результаті проведених переговорів був досягнутий компроміс, зафіксований у II Універсалі УЦР. Ці доленосні події М.Грушевський аналізує у своїх публіцистичних виступах «Щo воно?», «Треба ясніше!», «Чи виясняється?» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т 4. – Кн. І. – С. 38 – 39; 44 – 48).
Див. також: Верстюк В. Центральна Рада і Тимчасовий уряд: боротьба за автономію України // Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років. – К., 2011. – Кн. 1. – С. 129-160.
Дня 7 (20) падолиста Ц[ентральна] Рада проголосила Народну Українську Республіку в федеративній зв’язі з іншими республіками бувшої Росії (Третий Універсал Ц[ентральної] Ради) – III Універсал був прийнятий на засіданні Малої ради, яке розпочалося 7 листопада 1917 р. о 21 год. 30 хв. При поіменному голосуванні з 47 присутніх 42 члени Малої ради висловилися за Універсал, 5 – утримались, проти ніхто не голосував. Утримались: И.Скловський і С.Сараджев (рос. соціалісти-революціонери), К.Кононенко та М.Балабанов (меншовики), В.Рудницький (Польський централ на Україні).
III Універсал проголосив створення Української Народної Республіки (УНР) як складової федеративної Російської республіки та визначив головні соціально-економічні підвалини майбутньої української держави. Останні мали соціалістичну спрямованість: скасування приватної власності на землю, восьмигодинний робочий день, державний контроль за виробництвом тощо (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Ті. – С. 398 – 401). Роковинам проголошення III Універсалу Української Центральної Ради М.Грушевський присвятив свою статтю «Роковини 20/7 падолиста 1917».
Коли укр[аїнське] правительство відмовилось виконувати такі жадання…– після проголошення III Універсалу вищою владою в Україні майже повсюдно була визнана Центральна Рада та Генеральний секретаріат.
Більшовицький Петроград вбачав в УЦР реального суперника у боротьбі за владу та спрямував проти неї серію політичних ударів. Одним із них стала ідея скликання Всеукраїнського з’їзду рад для переобрання Центральної Ради. Для розпалювання конфлікту 3 грудня 1917 р. до Києва був надісланий ультиматум Ради Народних Комісарів – «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради». Ці вимоги мали характер прямого втручання у внутрішні справи УНР: припинити роззброєння пробільшовицьких частин армії, сприяти революційним військам у боротьбі «з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням» тощо.
У разі невиконання вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні». 5 грудня 1917 р. Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркому на його ультиматум, у якій зазначалося, що «неможливо одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т.1. – С. 512 – 514). Починаючи з 6 грудня 1917 p., Російська радянська республіка та УНР перебували у стані війни. Див. детально:
Верстюк В. Політична боротьба за владу в Українській Народній Республіці в перші місяці її проголошення // УІЖ. – 2008. – № 1. – С. 4 – 31; Ковальчук М. Війна з більшовицькою Росією за незалежність. 1917 – 1920. – К., 2007.
Се й було зроблено Четвертим Універсалом Ц[ентральної] Ради 9 (22) січня 1918 року – питання прийняття IV Універсалу УЦР розглядалося на закритому засіданні Малої ради, яке розпочалося 9 січня і закінчилося вночі 12 січня 1918 р. На обговорення винесли три проекти (М. Грушевського, В.Винниченка та М.Шаповала).
У ході роботи була вироблена спільна редакція. Меншовики та представники Бунду виступали проти прийняття Універсалу, інші неукраїнські фракції внесли свої поправки, окремі з яких були прийняті. Після узгодження в ніч з 11 на 12 січня розпочалося відкрите засідання за участю членів Малої ради, Центральної Ради, уряду, численних гостей. Головував М.Грушевський, перед оголошенням Універсалу він виголосив коротку промову та зачитав текст IV Універсалу.
Четвертому Універсалу М.Грушевський присвятив декілька публіцистичних виступів: «Великий обов’язок», «Українська самостійність й її історична необхідність» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 4. – Кн. І. – С. 86; 96 – 98; ); «Україна окремішна». Цю історичну подію описує у своїх спогадах і її учасник М.Ковалевський (Ковалевський М. Як проголошено IV Універсал (Пам’яті Михайла С. Грушевського) // Український історик. – 2002. – Ч. 1 – 4. – С. 380 – 382).
…воно уложило згоду з центральними державами самостійно… – йдеться про мирні переговори з Центральними державами у Бресті-Литовському, у яких з 6 січня (н. ст.) 1917 р. брала участь делегація УНР. 12 січня (н. ст.) 1918 р. глава австрійської делегації граф О.Чернін від імені Центральних держав заявив про визнання української делегації як повноважного представника незалежної Української Народної Республіки.
Відповідно до Брестської угоди від 9 лютого 1918 р. УНР стала суб’єктом міжнародного права. М.Грушевський оцінював Брестський договір як великий здобуток України на міжнародній арені, що створило передумови для подальшої перемоги над усіма супротивниками української державності (див.: Грушевський М. Мир землі нашій!; Промова в Ц[ентральній] Раді 15-го березня 1918 р. при ратифікації мирового договору // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т. 4. – Кн. І. – С. 88; 116 – 120).
На липень 1918 р. Україна, Німеччина, Болгарія і Туреччина ратифікували договір. Детально див.: Дацьків І. Брест 1918: європейський прорив України. – Тернопіль, 2008; Його ж. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів 1917 – 1923 рр. – Тернопіль, 2009; Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917 – 1924). Документи і матеріали. – К., 2010. – С. 84 – 107; Кураєв О.О. Українська проблема у політиці Берліна та Відня у Першій світовій війні (1914 – 1918). – К., 2006. – С. 283 – 310; Притуляк П. Україна і Брестський мир: від підписання до виконання (1917 – 1918 рр.). – К., 2004.
Німецьке правительство… взяло на себе ролю оборонця України… – після підписання Брестського миру делегація УНР звернулася з відозвами до народів Німеччини та Австро-Угорщини з проханням надати військову допомогу. Будучи зацікавленою в реалізації економічних умов Брестського миру, німецька сторона зобов’язалася протягом трьох місяців допомогти очистити Україну від більшовицьких формувань. Незабаром до цього приєдналася й Австро-Угорщина.
Військова конвенція УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною була укладена 18 (5) лютого 1918 р.
«І для нас теж Україна була необхідна, як сила спомагаюча, і, очевидно, ми не могли відступити її большевикам […]. Треба було зрушити большевизм на Україні і встановити там такі порядки, які могли би дати нам воєнні користи: збіжжя й сирівців; з тією метою треба було посунутися вглиб країни», –
писав генерал Е.Людендорф (Нариси історії Української революції 1917 – 1921 років: У двох книгах. – К., 2011. – Кн. 1. – С. 241).
21 (8) лютого німецькі війська почали просуватися на територію України. 23 (10) лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР звернулася з відозвою «До всієї людності Української Народної Республіки» про прийняття Україною військової допомоги «від нині дружних держав – Німеччини і Австро-Угорщини» (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – К, 1997. – Т. 2. – С. 160 – 161). Повернувшись на початку березня до Києва, голова РНМ В.Голубович на засіданні Малої ради 9 березня 1918 р. заявив, що прихід німців «є просто безкорислива допомога дружньої держави» (Там само. – С. 192).
Але населення України сприймало німецьке і австрійське військо як ворогів і окупантів. З метою впливу на громадську думку М.Грушевський змушений був дати пояснення, видані інформаційним бюро Міністерства внутрішніх справ (див.: Розмова з професором М.С.Грушевським [щодо причин приходу німецьких військ на Україну (березень 1918 р.)] // Грушевський М. Твори: У 50 т. – Т.4. – Кн.І. – С.112-113).
Насправді, Україна була потрібна Німеччині та Австро-Угорщині як джерело постачання продовольства та сировинний придаток. Німецьке та австро-угорське командування переймалося насамперед проблемами, пов’язаними з отриманням обумовлених з урядом УНР продовольчих запасів. Обопільне напруження наростало, особливого напруження дійшло після наказу німецького головнокомандувача в Україні Г.Айхгорна від 6 квітня 1918 р. про засів полів і заборону захоплення поміщицької землі, виданого без узгодження з УЦР.
І врешті, у квітні 1918 р. призвело до політичного конфлікту: заради задоволення власних інтересів німецьке командування постало перед проблемою зміни влади в Україні. Пізніше, у статті «По шкоді» (див. у цьому томі), М.Грушевський змушений був визнати: «Коли Центральну] Раду німці кінець кінцем розігнали, то тим самим з неї знято всяке підозріння в спільництві з ними: очевидно, вона «кликала» німців не для того, чим вони в дійсності зайнялись на Україні».
…особливо земельний закон, переведений в січні 1918 р. – безперечно, соціально-економічна політика і насамперед земельне питання, що призвели до економічної і політичної кризи, безкомпромісність у стосунках з внутрішньою опозицією та німецьким військовим командуванням були не лише найуразливішими проблемами діяльності Української Центральної Ради, але і стали причинами зміни влади в Україні.
«Тимчасовий земельний закон», ухвалений за наполяганням есерівської більшості УЦР 18 січня 1918 p., мав радикальний характер (див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. – Т. 2. – С. 128 – 130). У його основу був покладений принцип соціалізації землі: скасовування приватної власності на землю та передача її селянам без викупу. Такий зміст закону не сприяв стабілізації політичного становища в Україні. На його перегляді наполягали фракції УСДРП, УПСФ та УПСС у Центральній Раді. Детально див.: Верстюк В. Земельне питання у стінах Центральної Ради // Confratenitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – Львів, 2006 – 2007. – С. 645 – 663.
Неспроможність вирішити земельне питання призвела до падіння авторитету Центральної Ради, втрати нею важелів влади. Розчарувавшись у політиці УЦР, частина українського громадянства відверто апелювала до німців. Інтереси земельних власників і німецької окупаційної адміністрації співпадали. Вимоги про відновлення приватної власності прозвучали на з’їзді Української демократично-хліборобської партії, який відбувся в Лубнах 7 квітня 1918 р. Для подання вимог УЦР з’їзд скерував до Києва спеціальну делегацію, очолювану С.Шеметом. Делегація уклала угоду з Всеукраїнським союзом земельних власників, яка передбачала повалення Центральної Ради. М.Грушевський, неформальний лідер українських есерів, залишався стійким прихильником закону, свою позицію обгрунтував у статтях «Святі права» та «Стара історія» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 127-129; 131-134).
Німецька команда… дала свою згоду на переворот – ще наприкінці березня – на початку квітня 1918 р. у німецької влади визрівав план повалення Центральної Ради власними силами та взяття на себе повноважень уряду, а Союз земельних власників подав німецькому командуванню навіть план утворення в Україні генерал-губернаторства. Проте міжнародна ситуація і «тертя» між Центральними державами не давали змоги ні Німеччині, ні Австро-Угорщині вирішити питання щодо ліквідації української державності власними руками. Відтак з’явилася ідея зробити ставку на людину, яка була б здатна очолити нову владу та здійснити державний переворот. Вибір випав на П.Скоропадського, який на той час уже виношував план повалення Центральної Ради силовим шляхом.
Різні точки зору на внутрішні та зовнішні фактори, що спричинили гетьманський переворот, серед яких і внутрішня політика Центральної Ради, подані у низці досліджень останнього десятиліття:
Бойко О. Наростання кризових явищ в політичному житті незалежної УНР (березень – квітень 1918 р.) // Національний музей історії України: поступ у третє тисячоліття: Тематичний збірник наукових праць. – К., 2004. – С. 40 – 47;
Гай-Нижник П. Державний переворот 29 квітня 1918 p.: причини та перебіг захоплення влади П.Скоропадським // УІЖ. – 2011. – № 4. – С. 132 – 164;
Горак B.C. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. в інтерпретації П.Скоропадського // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 110 – 122;
Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 104 – 120;
Лебедєва І.М. Політична криза в УНР напередодні 29 квітня 1918 р. // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К., 2006. – Вип. 11 – 12. – С. 25 – 33;
Несун М. Драма вибору. Відносини України з Центральними державами у 1917 – 1918 рр. – К., 1999;
Папакін Г.В. Українська народна громада і Павло Скоропадський навесні 1918 р. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса. – К., 2008. – Вип. 39. – С. 129 – 150;
Пиріг Р. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47 – 63;
Він же Гетьманат Павла Скоропадського з погляду німецько-австрійських союзників // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 38 – 47;
Його ж. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – С. 67 – 86;
Солдатенко В.Ф. Прихід П.Скоропадського до влади: механізм державного перевороту та визначальні чинники закріплення режиму // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 5 – 19.
Історіографічний аналіз наукового доробку, присвяченого гетьманському перевороту та добі гетьманату Павла Скоропадського грунтовно поданий у працях:
Гнатюк С. Аналіз причин державного перевороту 29 квітня 1918 р. в українській зарубіжній історіографії (1920 – 1990 рр.) // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. – К., 1998. – С. 131 – 133;
Калакура Я. Нові підходи до висвітлення гетьманату Павла Скоропадського в сучасній українській та зарубіжній історіографії // Архіви України. – 2011. – Вип. 2 – 3. – С. 262 – 274;
Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. – С. 9 – 32.
Незважаючи на плюралізм думок щодо характеру гетьманського перевороту, незаперечним залишається факт, що П.Скоропадський прийшов до влади саме з волі вищого державного керівництва Німеччини, а підтримка з боку окупаційного командування була визначальним фактором захисту як від внутрішніх, так і зовнішніх супротивників режиму. Сучасний дослідник Української гетьманської держави 1918 р. Р.Пиріг вважає, що найбільш точно сутність гетьманату П.Скоропадського визначив М.Стахів: «Це типова одноосібна самозвана диктатура, яка виникла шляхом державного перевороту, при чому перемогу йому при перевороті дала виключно чужа військова сила. Переворот Павла Скоропадського з погляду конституційного права Української держави вповні безправний» (Там само. – С. 16).
…виставити зовсім денаціоналізовану і непопулярну людину, генерала Скоропадського…– визначальна роль у проведенні державного перевороту належала німецькій військовій адміністрації і дипломатичним службам. Саме вони визначали форму майбутнього державного утворення, кандидатуру його голови та коло зобов’язань перед союзниками. Серед претендентів на очільника «нової влади» розглядали кандидатури М.Махновського, Є.Чикаленка, Б.Ханенка.
Проте головними особами, на яких німці готувалися зробити ставку, були П.Скоропадський, І.Полтавець-Остряниця та І.Луценко. Найпридатнішою виявилася кандидатура П.Скоропадського, з яким німецьке командування з власної ініціативи розпочало перемовини. Сам факт перевороту не міг не вплинути на характеристику, яку подає М.Грушевський П.Скоропадському. Подібні характеристики звучать також у статті М.Грушевського «По шкоді».
Вчений навіть відмовився від пропозиції гетьмана очолити Українську академію наук, підвалини якої він закладав десятиліттями, розбудовуючи Наукове товариство імені Шевченка у Львові та Українське наукове товариство в Києві. Проблеми стосунків М.Грушевського та П.Скоропадського див.: Папакін Г.В. Михайло Грушевський і Павло Скоропадський: начерк історії особових стосунків (1917 – 1918) // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – К., 2001. – Вип. 4: Студії на пошану Руслана Пирога. – С. 135 – 143; Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв СМ. М.С.Грушевський і Academia: Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С. 42-44.
Дня 28 цвітня організований з’їзд «хліборобів» під охороною німецького війська проголосив його гетьманом – однією з найпотужніших внутрішніх рушійних сил гетьманського перевороту була права політична партія консервативного спрямування – Союз земельних власників, опозиційно налаштована щодо політики Центральної Ради. Головними завданнями союзу були захист права приватної власності та збереження великого землеволодіння (див.: Любовець О. Всеукраїнський союз земельних власників у політичній системі гетьманату П.Скоропадського // УІЖ. – 2008. – № 4. – С. 60 – 72).
З весни 1918 р. члени союзу виступали за повалення Центральної Ради та запровадження сильної диктаторської влади. У порозумінні з Українською демократично-хліборобською партією (УДХП) прийняли рішення скликати на 28 квітня 1918 р. загальний з’їзд усіх хліборобських організацій. Цього дня до Києва прибули 6 432 делегати, які представляли 7 – 8 млн селян-землевласників України. Через непорозуміння у ключових питаннях, і, зокрема, щодо повалення Центральної Ради, проти чого виступила УДХП, керівники останньої вирішили провести власний з’їзд.
Наступного дня, 29 квітня 1918 p., німецька військова влада заборонила проведення з’їзду УДХП, тому частина членів партії взяла участь у роботі з’їзду Союзу землевласників та процедурі проголошення П.Скоропадського гетьманом України. Всеукраїнський з’їзд хліборобів, що відкрився 29 квітня 1918 р. у приміщенні київського цирку Крутикова, проголосив П.Скоропадського гетьманом всієї України. На з’їзд прибуло близько 8 тис. делегатів з 9 губерній України.
За задумом заколотників, форум мав стати громадською опорою перевороту і підтвердженням легітимності нової влади перед населенням країни. Зібрання було легальним, його дозволив уряд УНР, щоправда, не без тиску німецького командування. З’їзд прийняв пропозицію обрати гетьмана України серед таких кандидатів: П.Скоропадського, І.Полтавця-Остряниці та І.Луценка. Не дочекавшись оголошення підсумків голосування, група осіб з оточення П.Скоропадського вигуками «Хай живе гетьман України Скоропадський!» фактично вирішила результат виборів.
У своєму детальному дослідженні про переворот П.Гай-Нижник наводить відомості, що І.Луценко отримав на 20 голосів більше, отже упереджені дії на користь Скоропадського були запланованими, і не без участі «посередників» перевороту – німецької військової адміністрації. Детально див.: Гай-Нижник П, Державний переворот 29 квітня 1918 р.: причини та перебіг захоплення влади П.Скоропадським // УІЖ. – 2011. – № 4. – С. 157 – 160; Його ж. З’їзд хліборобів 29 квітня 1918 p.: представницька складова гетьманського перевороту // Гілея. – 2012. – № 62. – С. 25 – 31.
Правління перейшло фактично в руки т. зв. «Протофіс-а»…– паралельно з Союзом земельних власників головну соціально-політичну опору гетьманського режиму становила Всеукраїнська спілка представників промислу, торгу, фінансів, сільського господарства. Організація союзу, яка розпочалася ще за часів Центральної Ради, завершилася на з’їзді промисловців, комерсантів, фінансистів і землевласників, що відбувся 15 – 18 травня 1918 р. у Києві за участю членів уряду Української держави.
З’їзд прийняв статут «Протофісу» і затвердив склад його ради. Головною метою організації було закріплення права приватної власності на землю, відкриття державних кредитів для підприємців на відновлення продуктивності поміщицьких маєтків, скасування свободи страйків, запобігання втручанню робітників у функції адміністрації і т. ін. Протофіс був фактично конфедерацією галузевих промислово-торгово-фінансових організацій і виступав як репрезентант їхніх інтересів на державному рівні.
Головою Протофісу був обраний великий харківський землевласник князь О.Голіцин. Серед активних членів були відомі підприємці, банкіри, цукрозаводчики: М. фон Дітмар, В.Демченко, О.Бобринський, А.Добрий та ін. Протофіс був представлений у ключових дорадчих урядових органах, його члени брали участь у законотворчій роботі, готуючи проекти постанов уряду в економічній сфері. Проте з багатьох корінних питань державного та соціально-економічного розвитку лідери Протофісу вдавалися до опозиційних дій. Це стосувалося земельної реформи, відносин з профспілками, впровадження української мови, державної незалежності. Протофіс орієнтувався на федерацію з небільшовицькою Росією, в чому вбачав гарантії подальшого економічного розвитку України.
…прокламуючи «федеративну Росію» з Україною включно… – детально див.: Калакура Я. Нові підходи до висвітлення гетьманату Павла Скоропадського в сучасній українській та зарубіжній історіографії // Архіви України. – 2011. – Вип. 2 – 3. – С. 262 – 274; Ралдугіна Т. Федераційна грамота Павла Скоропадського: внутрішні і зовнішні чинники її проголошення // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». – К., 2006. – Вип. 11-12. – С. 111-119.
Повстання й партизанська війна проти гетьманців й німців йшла весь час – один із лідерів повстанського руху на Київщині М.Шинкар звернувся до голови Центральної Ради М.Грушевського з ідеєю про необхідність надання рухові форм всеукраїнського селянсько-робітничого повстання і запрошував колишнього голову УЦР очолити його. Він був переконаний, що одного імені М.Грушевського буде достатньо, «щоб огнем запалала вся селянсько-робітнича Україна і спалила в тому огні дощенту поміщицько-буржуазну диктатуру» (цит. за: Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К., 2008. – С. 342). Однак М.Грушевський, як і його сподвижники, розуміли, що підняти загальноукраїнське повстання неможливо, зважаючи на присутність в Україні німецької армії.
Відомості про регіони, учасників і лідерів повстанського руху див.:
Захарченко П. Селянська війна в Україні: рік 1918. – К., 1997;
Його ж. Селянсько-повстанський рух за доби Української держави (квітень – грудень 1918 року). Дис…. канд. іст. наук. – К., 1997;
Його ж. Селянський рух у контексті антигетьманського повстання (осінь 1918). – К., 1997;
Нариси історії Української революції 1917 – 1921 рр.: У двох книгах. – К., 2011. – Книга перша. – С. 348 – 371;
Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – С. 246 – 252;
Щербатюк В.М. Селянський повстанський рух на Київщині 1917 – 1923 рр.: сучасна історіографія проблеми // УІЖ. – 2010. – № 3. – С. 190-191.
«Національний союз», зложений з партій, відповів на проголошення федерації російської проголошенням повстання проти гетьмана – ця усталена думка щодо підготовки антигетьманського повстання Українським національним союзом, приводом до якого стала проголошена гетьманом Скоропадським федеративна грамота, залишалася провідною в українській історіографії впродовж десятиліть.
Проте детальне вивчення події на підставі хоча й обмеженої джерельної бази дає змогу сучасним дослідникам, зокрема О.Бойко, подати грунтовніший аналіз підготовки повстання та його причини. Утворений наприкінці липня – на початку серпня 1918 р. Український національний союз являв собою блок українських політичних партій та громадських організацій, насамперед УСДРП, УПСФ, УПСР (центральні течії), УПСС.
Перше офіційне повідомлення про утворення УНС було подане 4 серпня в газеті «Нова Рада». Головою союзу був соціаліст-федераліст А.Ніковський (з середини вересня – В.Винниченко). УНС постав як масова легальна організація, навколо якої гуртувалися опозиційні режимові українські політичні сили, які ставили за мету боротьбу за демократичні перетворення легальним правовим шляхом, виступали з заявами, протестами, відозвами. Відтоді, коли посаду голови УНС обійняв В.Винниченко, розпочалася таємна підготовка збройного повстання, і саме цей конспіративний аспект обумовив досить обмежений і суб’єктивний характер джерельної бази для детального вивчення його плану.
За спогадами діячів Української революції, можна виокремити декілька осіб, яким належала ідея чи ініціатива щодо підготовки антигетьманського повстання: В.Винниченко, М.Шаповал і П.Христюк. Останній не входив до УНС, але представляв лівих есерів, які ще з травня 1918 р. ставили за мету повалення влади шляхом збройного повстання.
Яка б з цих версій не була правдивою, незаперечним залишається факт, що УНС як політична організація та його прихильники не лише не розробляли тактики й стратегії повстання, але до останніх днів навіть не були утаємничені у план його підготовки. Повстання готували таємно за умов негативного ставлення до нього значної частини українських політичних сил, а відповідно і поза УНС.
Поштовхом до початку повстання стала заборона гетьманом Скоропадським скликати на вимогу УНС 17 листопада 1918 р. передпарламент – Національний конгрес. Ця заборона була спричинена глибокою кризою гетьманської влади, політичною нестабільністю в державі, небажанням гетьмана провадити радикальні національно-демократичні перетворення, кардинальні зміни в державному устрої. Компроміс став неможливим, і кожна сторона вдалася до швидких і рішучих дій.
13 листопада 1918 р. на терміново скликаних зборах УНС В.Винниченко повідомив про підготовлений збройний виступ. І хоча УНС повстання не схвалив, проте взяв участь у виборах Директорії. Одночасно УНС виступав і противником повстання, і обирав Директорію, яка скерувала цей збройний виступ. Згодом ця роздвоєність дала підставу стверджувати, що підготовка повстання проходила під проводом УНС.
14 листопада 1918 р. П.Скоропадський відмовився від демократизації кабінету та сформував нову Раду міністрів з прихильників виданої того ж дня грамоти про федеративний зв’язок з майбутньою небільшовицькою Росією. Рішення про повстання та федераційну грамоту дослідники розглядають як відповідні кроки у протистоянні двох конфліктуючих сторін. Федераційна грамота не стала ні причиною, ні приводом до повстання, проте справила значний вплив на його розвиток.
15 листопада 1918 р. була поширена відозва Директорії з закликом «стати збройною дружною силою проти ворогів і злочинців народу» (Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. Листопад 1918 – листопад 1920 рр.: Документи і матеріали. У 2-х томах, 3-х частинах. – К., 2006. – Т. 2 / Упоряд.: В.Верстюк (керівник) та ін. – С. 375). Детально див.: Бойко О. Український Національний союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917 – 1921 рр. – К., 2002. – С. 157 – 186. Див. також: Бавико О.Д. Політична опозиція гетьманові П.Скоропадському (квітень – грудень 1918 p.). Дис…. канд. політ, наук. – К., 2007; Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси. – К., 2011. – С. 253 – 258.
14 грудня 1918 [p.] гетьман зрікся власті і потайки був вивезений німцями з України – 13 грудня 1918 р. розпочався заключний етап антигетьманського повстання – взяття Києва. Близько другої години дня 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський власноручно написав акт про зречення від влади. Наступного дня його текст був опублікований в газетах «Відродження», «Наш путь», «Мир». У ніч з 14 на 15 грудня 1918 р. Київ зайняли війська Директорії.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 230 – 235.