Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

В балканськім антракті

Михайло Грушевський

Злий ангел війни несподівано злетів над многогрішною землею. Потоки людської крові полилися знову і запах її розбудив чоловіка-звіра, старанно укритого під різними тогами культурності, справедливості і порядку. Дипломатичні і правительственні сфери заметушилися, перейняті тривогою, що повз них починає рушати «кусок», з котрого вони мають святий обов’язок «урвати» і мусять видумати для того якийсь несподіваний, сенсаційний фортель, щоб ним нагородити всі попередні фрази про свою миролюбність, безкорисність і т.д.

В тон їм почали «орієнтуватися» громадські діячі різних марок, вишукуючи всякі «історичні завдання», різні «святі обов’язки», які мають пірвати в вир війни все дальші і дальші круги; підсувають своїм суспільностям воєнні кличі, які мають збільшити все новими і новими контингентами запаси людських гекатомб. Мирні публіцисти і політики перековують свої пера і заповняють шпальти часописей і журналів воєнною лектурою, від которої йде пара крові і сморід трупів.

Літерати і белетристи, співці лісових ідилій і молодечих поривань перебираються за «власних кореспондентів» і спішать на «театр війни» як можна ближче, на саме побойовище, щоб бродити по непросохлій крові, серед свіжо скалічених трупів і за «відповідний гонорар» подавати широкій публіці свої «переживання», пекучі, драстичні враження від сих розперіщених тіл, загангренованих ран, несамовитих стонів і зойків.

Як на безконечнім фільмі кінематографа розгортаються періодичною пресою історії «геройства» офіцерів, вояків, добровольців, що покидають уряди, катедри, банки, щоб узяти безпосередньо участь в людобійчій боротьбі, «подвиги» сих героїв, що жертвують здоров’ям і життям, щоб вірніше «застукать» і «укокошить людину-ворога, і смертельно ранені збирають останні сили, щоб віддати смертельний удар неприятелеві або, позбавлені іншого способу боротьби, буквально кусають, гризуть зубами ворога в смертельній боротьбі і загризають на смерть.

Цілий потік чисто зоологічного, самого примітивного звірства, з тих часів, як люди лазили на чотирьох ногах і видавали нероздільні згуки, линув на сучасного цивілізованого чоловіка з-за крихкої поволоки сеї цивілізації й показав наочно ще раз в сім пишно цивілізованім XX віці, яка тонка ся культурна шкірка на первозданній лаві людського звірства, на котрій ми топчемося з нашими фразами про справедливість, гуманність, етику і т. ін. Страшна осторога цілому культурному світові і особливо всім тим, хто – як от ми – маємо нещастя стояти в сфері безпосередньої досягальності тих політичних вулканів, що тепер розпочали свою роботу!

Балканські народи змусили свої правительства до війни з Туреччиною; даремні були всі наставання великих держав і суворі остороги, щоб балканські правителі здавили сей воєнний рух і в ніякім разі не доводили до війни. Не вважаючи на всю добру волю і страх перед гнівом великих держав, балканські правительства нічого не могли вдіяти перед стихійним воєнним поривом і мусили піти за волею своїх народів, щоб не поставити на карту саме існування своїх династій, бо готові були вибухнути революції і зробити короткий рахунок з правительствами, коли б вони не послухали своїх народів, і так почалася союзна війна з Туреччиною.

Так виглядає офіційне об’яснення сеї війни, пущене перед світ з офіціозних, на всі боки процензурованих джерел. Згодом може вияснитися, наскільки щиро опиралися ті правительства против войовничих настроїв своїх народів і дійсно мали волю сповняти бажання великих держав – чи не був войовничий запал «народів» підігрітий самими правительственними кругами, потім, як був зав’язаний Балканський союз, і що тут було причиною і наслідком: чи воєнний настрій народів приготовив союз балканських державок, чи сей союз відкрив дорогу до «воєнного запалу».

Можуть вияснитися з часом також впливи на приготовлення воєнного запалу, які йшли з боку воєнних і бюрократичних кругів, що так часто скучають в нормальних, мирних обставинах і потребують надзвичайних воєнних умов, воєнного заколоту, воєнної диктатури, щоб нею покрити всякі домашні напруження, всякі прогріхи своєї внутрішньої політики і, перекрасивши народною кров’ю в народних героїв різних солдафонів і держиморд (як се й блискуче удалося сим разом), змусити замовкнути всяку опозицію перед лицем політичного моменту та скріпити своє панування.

Сяк чи так, балканські народи не витерпіли дійсно, коли їх почали з різних сторін розжарювати воєнним приском. Відносини стали такі неможливі, що війна стала здаватися єдиним виходом. У кождого народу знайшлося своє прокляте питання, яке не можна було розв’язати інакше, як війною: у болгар – македонське, у греків – критське і взагалі острівне, у сербів – вихід до моря, взагалі на простір з залізного перстня, яким окружала їх Австрія.

Після того, як всі довголітні старання розв’язати сі справи по-мирному, без війни, дипломатичними і всякими іншими способами розбилися о лукаву політику великих держав – їх пильнування балканського status quo, а іредентські рухи македонські, критські і всякі інші заряджали тим часом таким неможливим напруженням життя своїх метрополій – Болгарії, Греції, Сербії, що справді ставало неможливим всяке дальше спокійне існування в них, – народи справді зажадали війни, і професори, адвокати, письменники і прості буржуї, відложивши свої щоденні заняття, хопилися за рушниці і стали в військові ряди.

Правительства великих держав зібрали кислі овочі з своєї лукавої дотеперішньої дипломатії. Десятиліття минали серед розпучливих зусиль балканських народів добитися якогось можливого життя, визволення з турецької деспотії, з башибузуцьких звірств і хронічної різні, якою турецька адміністрація «утихомирювала» то те, то інше особливо напружене національне чи провінціональне питання. Ні літературні та наукові інформації, ні колективні заяви, демонстрації і депутації, ні дипломатичні заходи, ні хронічні криваві заворушення, бійки оружних ватаг повстанців, ні, нарешті, великі, масові повстання і революції не могли відвести сих світових сторожів згоди і порядку від пильнування цілості Турецької держави за всяку ціну.

Не знаходячи способу її ліквідації, вони умисно зіставляли все «в слабих руках» турецького правительства – з котрих сподівалися змогти кождої хвилі взяти все собі потрібне і без совісті дурили балканські народи пустими надіями полагодження, обіцянками реформ та висували кулачний аргумент, погрозу воєнної репресії кождої хвилі, коли знетерпеливлені народи пробували власними силами, по-своєму, розв’язати свої національні чи політичні питання.

Поведення великих держав в македонськім або критськім питанні – се віковічний скандал, незмита пляма на репутації «європейського концерту», се безсовісне, цинічне, безличне знущання з найпростіших понять справедливості і гуманності. З благословення великих держав, за їх потуранням ішла кривава різня, лилися потоки крові, топталися всякі людські вимоги в турецьких провінціях. І кінець кінцем се принесло свої плоди. Балканські народи, зневірившися в можливості добитися чого-небудь від європейської дипломатії, рішили йти пробоєм, не оглядаючися ні на її суд, ні на її погрози, на свій риск і на свою одвічальність.

Безвихідність і спільне всім становище супроти Туреччини, з одного боку, супроти великих держав – з другого, змусило балканські народи забути свої суперечки, ту розбіжність інтересів, на котрій опирала свої рахунки європейська дипломатія, сподіючися, що антагонізм сербів і болгарів, болгарів і греків, сербів і чорногорців чи їх династій, нерозмежованість і суперечність їх інтересів ніколи не дадуть їм об’єднатися у спільних політичних заходах. Безоглядність і неподатливість обох сих сторін – турецької і європейської, об’єднаних в одну непробиту стіну супроти змагань балканських держав і всяких турецьких підданців, змусила відложити на час всякі внутрішні рахунки, образи і антипатії і об’єднала болгар, сербів і греків сильніше, ніж хто-небудь міг собі подумати. Балканський союз, що здавався дипломатичним сферам до останньої хвилі повною утопією, став реальністю і виявив таку координацію, таку плановість, якої міг йому дуже позавидувати сам європейський концерт, об’єднаний одністю інтересів головніших європейських бірж.

Даремно пробував він заховати юпітерський вид і трактувати балканську завірюху як малозначну війну, котру європейський поліціант може розігнати кождої хвилі одним дотиком своєї палички. Даремно силкувався він ще якийсь час підтримувати свій престиж та повторяти, що status quo на Балканах він ніяким чином не допустить до нарушення. Сі горді запевнення перейшли в збентежене мурмотіння по перших рішучих успіхах балканських армій. Замішані дипломати пробували толкувати, що status quo, про яке вони говорили, не було status quo в значенні задержування старих відносин, тільки якесь інакше, так би сказати ідеальне status quo – рівновага інтересів заінтересованих держав. Але кінець кінцем прийшлося се осмішене слово взагалі вийняти з ужитку і задуматися про уставлення нових відносин, рахуючися з повною перемогою Балканського союзу і повним розгромом Туреччини, що заразом стався таким чином і повним погромом європейської дипломатії, її престижу і авторитету, її репутації мудрості і провидіння.

Програне турками на театрах війни тепер делікатно направляє «концерт» великодержавних послів в Лондоні. Сей «реванш» союзникам за їх побіди великими державами приготовлявся заздалегідь і вони, без сумніву, зроблять все, щоб приборкати апетити союзників, а підняти шанси турецької сторони. Та скільки б не удалося їм виторгувати для Туреччини чи на сій конференції, чи на пізнішій – якщо ся не приведе до згоди – в кождім разі ясно, що Туреччині задано удар смертельний або такий тяжкий, що по нім вона вже не піднесеться.

Не бувати вже тій сильній, оновленій, великій Оттоманській державі, про яку мріяли ініціатори молодотурецької революції. Чи зістанеться султан сувереном чи сюзереном Албанії, чи ціла Македонія піде в поділ між союзниками, чи щось з неї зістанеться при Туреччині в виді автономної, знейтралізованої провінції, удасться більший чи менший шмат Тракії зіставити при Константинополі – се речі, призначені більше для зверхнього вигляду, для облегшення тяжкого удару, заданого турецьким почуттям; се зверхні покрівці на смертельну рану.

Ясна річ, що роля Туреччини в Європі скінчилася; за нею зістається те «табу» європейської політики, до котрого вона не хоче нікому позволити доторкнутися: Царгород з обома проливами. Все інше, як не буде забране тепер, то забереться при якійсь іншій оказії, при першій заминці в європейській рівновазі. Та й сама ся нейтральна проливна територія в руках Туреччини зістається чисто номінально, очевидно, «до волі і ласки держав».

Реальне існування Туреччини, очевидно, кінчиться, а хоч милосердні душі потішають її, що зате в Азії має вона schrecklich viel zu regieren, страшенно велике панування, але і се азійське панування по європейськім погромі страшенно захитане в самих основах своїх, і незадовго, мабуть, будемо ми свідками прогресивного розкладу і сеї азійської території. Не кажучи вже про Арабію, яка добилася недавно нового розширення своєї автономії і зв’язана з Туреччиною дуже слабкою зв’язею, – і питання автономії Арменії, правдоподібно, буде висунене дуже скоро, з огляду на неможливі обставини теперішнього її життя, так само нейтралізації Палестини чи цілої Сирії в тій чи іншій формі, а далі – далі, мабуть, такий же дальший розклад і обмирання одного за другим різних куснів «імперії народів», колись збитих докупи ударами османського кулака. Особливо, коли за зверхнім погромом підуть внутрішнє замішання – коли така тяжка компрометація теперішнього конституційного режиму, як можна побоюватися, викличе по скінченні війни внутрішню реакцію, внутрішню боротьбу, захитання конституційного правління і т.д.

Перед народами Оттоманської держави – не тільки пануючим турецьким, але й її недержавними народностями – лежить ще довга і тяжка робота розплутування своїх внутрішніх, політичних і національних відносин, і в сій боротьбі може й каменя на камені не зістатися від самої «імперії народів». Що було розмірно легко зробити її оновителям в момент перевороту, те саме, загнане тоді в хронічне «внутрішнє питання» оновленої держави, грозить тепер роз’їсти і розвалити її до останків.

Се вже стало загально признаною річчю, майже ходячою фразою, що централізм молодотурецьких провідників, недоцінення ними національних і обласних питань, потреби широкої децентралізації, національної й обласної автономії були тою фатальною помилкою, яка в собі таїла від початку зародки всіх пізніших бід. Певно, багато завинила захланність турецьких союзників, що, вітаючи оновлення Туреччини, не утерпіли таки, щоб не урвати щось від сеї оновленої Туреччини, користуючися трудним становищем нового конституційного правління. Анексія Боснії і Герцеговини, окупації Тріполісу, захоплення островів – се були перші випади, що витягнули грунт з-під ніг європейського концерту і зробили порожньою, лицемірною фразою принцип непорушності балканського status quo. Се були удари в спину турецькому конституціоналізмові такі ж, як і остання кампанія балканських союзників; але Оттоманська імперія тому й дістала сі тяжкі удари і не могла відбити їх, що в самім собі новий порядок таїв глибоку суперечність між централістичними змаганнями своїх провідників і самою ідеєю оновлення такої різноплемінної, неуодностайненої держави, як Оттоманська.

Старий режим, при всіх своїх варварських прикметах, все-таки рахувався з її різноманітністю, і хоч в формах некультурних, азіатських полишав внутрішню самоуправу її народам, племенам і областям, не мішаючися у внутрішні справи; се, без сумніву, було одним зі секретів довговікового існування такої слабо зв’язаної махини і щирого прив’язання декотрих племен до неї – яке виявили от хоч би арабські племена тріполітанські. Оновлення держави можливо було тільки при захованні сих елементів самоуправи, їх європеїзації, упорядкуванню, поширенню – перестрою цілої держави на принципах автономії національностей і областей. Тільки під сею умовою міг удержатися той ентузіастичний настрій для конституційного перевороту, який викликав він у перших початках серед представників різних народностей Оттоманської держави.

Тим часом нові керманичі держави повели зовсім іншу лінію: за ціну горожанських і політичних свобід вони хотіли позбавити людність держави її національних прав, домагалися відречення від національних інтересів, національного самоозначення, порядкування своїх національних прав. Се варто особливої уваги з огляду, що сучасне життя ввійшло, очевидно, в стадію таких військових ліберальних переворотів, який був довершений в Туреччині, а потім в Португалії: часом армія і її проводирі при всім лібералізмі заразом все-таки бувають, звичайно, перейняті духом імперіалізму і централізму.

Так і молодотурецьке офіцерство, що приготовило і перевело переворот, мріяло не тільки про забезпечення горожанської свободи, інтереси поступу й культури, але бачило в тім усім також, і навіть, може, передусім, дорогу і спосіб до відродження політичної, зверхньої могутності своєї держави, її сили і активності, відродження слави і впливу турецького народу – сподівалося вирвати його з зневажливої опіки держав, з розкладу і упадку і поставити знову на висоті сили і значення. А задля сього воно змагало до державної одності, тісного унітаризму і противилося всяким змаганням до автономії і децентралізації во ім’я ліберального централізму, котрого прапор підіймало.

Висунена була теорія «оттоманської нації», за прикладом понять французької нації» у французів або «венгерської нації» Венгрії – по ідеї своїй поняття політичного (суми горожан, приналежних до держави), яке, одначе, на практиці раз у раз підмінюється поняттями національності і різних національних атрибутів (напр., мови). Всі горожани Оттоманської держави мали почувати, що більше – обов’язані були почувати себе членами оттоманської нації і з вдячності за політичні благодаті, якими вона їх нагороджала, на дальший план відсувати свої релігійні чи етнографічно-національні, чи обласні інтереси і пильнувати всяко, щоб сі їх партикулярні інтересики не входили в дорогу інтересам загальним і спільним – «оттоманської нації». На практиці інтереси сеї нової оттоманської нації покривалися досить докладно інтересами державної турецької народності; а всім іншим народам казала вона відрікатися від своїх національних чи конфесійних потреб і змагань – во ім’я нового ліберального централізму.

Результати не дали себе довго чекати. Ентузіазм оттоманських народів до оновленої Оттоманської держави розвіявся як туман, а нове оттоманське правительство замість культивування свобід мусило взятися до кривавої боротьби з «внутрішнім ворогом». Розрухи в Арабії, далі затяжна, завзята війна з албанцями відкрили секрет немочі оновленої Туреччини. Албанське питання стало новою точкою приложення для всяких політичних комбінацій, обрахованих на роздряпання нової Туреччини, яка показала себе зовсім не сильнішою, не більше об’єднаною, ніж стара деспотія Абдул-Гаміда. Мрії молодотурків про відродження політичної сили і престижу оттоманів пішли в кут, а тепер поставлено на карту саме їх існування. Стара тюрма народів не витримала нової ліберальної надбудови.

Все се містить в собі цікаву і важну науку для всяких державних і національних політиків. Не знати, чи потраплять з сеї науки скористати самі оттоманські політики і чи зможуть приложили її висліди до того, що їм ще зістанеться з Оттоманської держави по нинішнім погромі. Але для керманичів інших імперій народів знайдеться над чим задуматися, і я бачу, що і в нашім любезнім Російськім отечестві люди задумувалися вже над сим, бодай почасти. У мене під рукою лежить вирізка з «Петерб[ургских] ведомостей» з жовтня с[ього] р[оку]:

«Разбита не турецкая армия, а турецкий режим… Разбиты политические блудодеи, игравшие на два фронта. Разбит политический шантаж, который, провозгласив в Турции гражданственность, надел цепи на покоренные народы и племена. Турецкие октябристы рабски копировали поведение наших. Вот почему в устах столыпинцев должен звенеть стих из «Пиковой дамы»: «Сегодня я, а завтра ты»…»

На октябристів тепер валять, як на мертвих, але наведений тут закид подвійної політики і турецького октябризму можна приложите – взявши за скобки занадто різкі вирази петербурзького публіциста – і до людей далеко лівіших від октябристів. Бо і у них досить малоподатний централізм сидить під покривкою всяких поступових і свободолюбних атрибутів.

Рік тому мені прийшлося вести розмову з одним з видніших провідників партії народної свободи, і вона часто приходить мені на гадку, коли я думаю про остатні події. Вона почалася від холмської справи, яка стояла тоді на черзі і при всій своїй практичній малозначності мала важне принципіальне значення як пробний камінь різних політичних настроїв і змагань. Вийшла мова від моєї замітки, що против принципу етнографічного розмежування, вірного і згідного з правдивим станом речі, не повинні б мати нічого ніякі поступові партії.

На неї відповів мені сей провідник, що кадети тримаються постанови своєї старої програми, котрою почувають себе морально зв’язаними супроти поляків, а з неї виходить, що зміна границь теперішнього «Царства Польського» може наступити тільки після того, як воно дістане автономію, і не інакше, як за порозумінням представництва польського з російським. З сього вив’язалася у нас загальніша розмова про се поняття «російського», яке в кадетських кругах висувається так часто як спеціально державний, міжнаціональний термін.

На мою замітку, що така постанова чи її толкування звучить як de nobis sine nobis: про долю української холмської людності будуть переговорюватися і рішати польські представники з великоруськими поступовцями, кадетами, скажім, – я почув з уст сього кадетського провідника дуже інтересну теорію «російської нації», яка точка в точку повторяла теорію «оттоманської нації» молодотурків, що тоді ще не встигла скрахувати в такій мірі, як се тепер бачимо.

Мій знайомий заявив, що кадетів не треба вважати представниками тільки великоруських поступових течій, а взагалі «російської нації» – всіх народів Російської держави (з виключенням поляків, очевидно, що під се поняття російської нації не підтягаються, навпаки, їй протиставляються як друга державна нація, очевидно). Спільність з Російською державою, – правив він, – не може і не повинна обмежатися чисто механічним зв’язком підданства: члени різних народів повинні відчувати певну моральну зв’язь з Російською державою, і вона мусить служить підставою поняття «російської нації», яка протиставляється націоналістичному великоруському націоналізмові як постулатові реакціонному, противному політичному поступові.

Пам’ятаю добре, що я тоді ж звернув увагу сього добродія, як доброго знавця балканських відносин, що ся кадетська «російська нація» страшенно нагадує «оттоманську націю» молодотурків і що вона може відіграти таку ж сумну ролю в історії Росії, яку відіграє вже тепер в Туреччині, розбивши о сей молодотурецький централізм всякі зв’язки між турецькими поступовцями і представниками недержавних народностей та кинувши між них полум’я внутрішньої боротьби. Сей приклад, здається, був дуже неприємний моєму знайомому. Він посилався на те, що в різноплеменних державах виробляється таке поняття спільної державної нації, напр., в Сполучених Державах Америки. Я відповів на се, що Сполучені Держави не можуть служити прикладом, бо містять розпорошені і розмішані атоми різних народностей, позбавлені території і всякої тіснішої зв’язі, але в державах з такими відокремленими і виразно зазначеними національними територіями і осібниками, як Росія, поняття російської нації звучить так же неймовірно, як звучали б слова: «швейцарська нація», «великобританська нація».

Мої аргументи, мабуть, не перемінили думок мого знайомого, бо він стояв, очевидно, не на грунті своїх особистих поглядів, а на загальнім переконанні своєї партії; що найбільше – коли мої слова могли закинути в його гадки сім’я сумніву. Для мене – мушу признатися – в сій розмові відкрилася вперше в усій своїй різкості і непримиримості глибока суперечність між ліберальним централізмом кадетським (принаймні певної впливової частини кадетської партії) і національними інтересами недержавних народностей, і я переконався, що з російськими поступовцями сього типу (а я повторяю знов, що говорив з чоловіком незвичайно в своїх кругах впливовим) ми будемо говорити на різних язиках – чи я, чи представник якоїсь іншої недержавної (крім польської) народності.

Нам, недержавним, очевидна річ, що ся «російська нація», яка виноситься з такою помпою, як останнє слово великоруського лібералізму, представляє собою тільки перелицьований на ліберальний бік старий російський централізм, «Великую Россию» більш відкритих великоруських імперіалістів; вона тільки пофарбована на червонаву чи червонаво-сіру фарбу «ответственной оппозиции». І нас вперед бере отороп перед тими жертвами, які можуть вимагатися від нас з боку будучих поступових керманичів во ім’я інтересів тої нововинайденої «російської нації», а наша енергія спільної акції, спільної боротьби за оновлення Росії не може не розхолоджуватися такими перспективами.

Представники оттоманських народів, що обіймалися і браталися з молодотурками по довершенім перевороті, дізнали свого розчарування згодом по нім. Представники недержавних народностей Росії по тім, що бачили на арені Оттоманської держави, можуть наперед обрахувати розчарування, які стріли б їх з перемогою російських поступовців такого централістичного напрямку – прихильників інтересів «російської нації». І коли правда, що тільки об’єднанням всіх опозиційних елементів може бути осягнена перемога поступових течій над течіями реакційними, то всім прихильникам сеї перемоги треба подумати дуже сильно і серйозно над тим, щоб була усунена зі шляху ся централістична забора, о котру мусить інакше розбитися всяке об’єднання недержавних народностей.

Нинішній момент з сього погляду дуже важний і навіває тривожні гадки. Принаймні коли читаєш свіжі заяви поступових петербурзьких професорів, які, остерігаючи правительство перед «загостреністю сучасного міжнародного становища», тільки з огляду на нього вважають потрібним «поворот до признання права на культурно-національне самоозначення» і то тільки тих недержавних народностей, «що мають історичну культуру» і як практичний постулат виводять з сього потребу «негайного повороту в політиці уряду щодо польського питання», промовчуючи всі інші, трудно здержатися від виводу, що наука від нинішніх міжнародних лекцій національної політики з великою бідою добувається до поступових голів провідників російської культури. А се може дуже серйозно помститися на інтересах російського поступу ще перше, ніж помститься на політичних інтересах російської імперії народів, як помстилася вже на імперії Оттоманській.

Дійсної свободи не можна скомбінувати з охороною централізму і національної нівеляції, з пережитками централістичного режиму і панування державної народності. Се чергова лекція, дана ще перед нашими очима турецькими подіями. За людьми, які говорять тільки про об’єднання в інтересах свободи і не договорюють нічого про гарантії автономічного національного і провінціального життя, не можуть іти люди, які хочуть розкріпощення не тільки одиниць, але і народів. Се треба нарешті зрозуміти і керманичам російської поступовості.

Нам трудно судити, скільки їх власного переконання і скільки «тактичних міркувань» говорить з них, коли вони під флагом російського оновлення хочуть провезти, можливо, найбільшу частину давнього всеросійського унітаризму і імперіалізму. Доводилося чути не раз, що з питаннями одноцільності і консолідації, «сплоченности» Росії треба бути особливо обережним з огляду, що реакція може використати страшило «расчленения России , щоб підняти політично нерозвинені круги проти програми політичного оновлення, осягнення свобід.

Нема сумніву, що й молодотурецькі політики так само водилися такими міркуваннями і самі не розрізняли ясно, де говорили в них такі тактичні міркування – не дати приводу ворогам конституції говорити, що конституційний режим веде до упадку державної сили і могутності, ослаблення зв’язків її провінцій і занику державної власті і імперіалістичного престижу – і де відзивалися їх власні пережитки старої державної психіки, турецького патріотизму, який мріяв про те, щоб під ослоною конституційного прапора відродити давню державну старотурецьку силу, могутність, повагу. Мені ясно, що й російські поступовці не здають собі справи, як багато у них під конституційною верствою, під щирими змаганнями до політичної свободи лежить пережитків московських і петербурзьких часів, традицій завоювань і «слави, купленої кров’ю», і всяких «історичних завдань» і традицій.

Сі пережитки, очевидно, сильніші їх і тільки свідомою працею над собою і своїм громадянством їм удасться усвідомити насамперед собі, а потім і йому, що сі традиції треба залишити в інтересах розвою і поступу їх власної країни і так само – всяких прилучених «царств і княжений». Здобутки довговікового насильництва не можуть бути задекоровані ніякими червоними драперіями і, не жертвуючи інтересами свободи, не можна задержати в цілості старих імперіалістичних традицій і мрій – так само, як на те, щоб мати змогу підняти з теперішньої темноти і економічного занепаду знищений і голодний великоросійський центр – се саме історичне гніздо, що виховало і вигодувало великоруську державність і всі зв’язані з нею благодаті, – треба передусім залишити всякі імперіалістичні забаганки, розширювання політичних і економічних впливів і скріплення перемоги сеї убогої і знищеної державної народності над «окраинами и инородцами».

Мертвим треба зіставити ховати своїх мерців, а тим, що пускаються в путь в шуканнях оновленого державного устрою і розкріпачення горожан і народів Російської імперії, не годиться обтяжати себе сумами і ризами старого імперіалістичного інвентарю. Треба отрястися зі старих забаганок імперіалізму і централізму тим, що хочуть ввійти в нову землю свободи. Се стара, але, очевидно, досі не пережита ще правда, яку, видно, довго ще прийдеться втокмачувати навіть признаним поступовцям великоруським, як показують різні недавні заяви й признання.

Нинішня хвиля, несподіваними подіями збаламутивши урівноважену, навіть застоялу поверхню російського життя, відкрила в нім взагалі багато такого, що, судячи по ходячим фразам, ми були склонні вважати давно пережитим, умершим і погребеним, а воно, як тепер показується, як ні в чім не бувало, живе і здорове, і лізе на нас з рогами і ногами. Не треба упускати нагоди глянути в очі всій отсій звірині, яку таїли в собі глибини російського життя, і порахуватися з нею. В сій статті я звернув увагу на одну тільки прояву з багатьох інших не менше, може, інтересних. Може, другим разом повернуся до деяких інших.

14(27). XII


Примітки

Вперше опублікована в журналі: ЛНВ. – 1913. – Т. 61. – Кн. 1. – С. 95 – 106. У кінці статті зазначена дата написання: «14(27) XII». Під назвою «Уроки балканской войны» два останні фрагменти статті передруковані в перекладі російською в журналі: Украинская жизнь. – 1913. – № 3. – С. 61 – 67.

Подається за першодруком.

Написана в період першої Балканської війни (9 жовтня 1912 р. – 30 травня 1913 р.), яка велася між країнами Балканського союзу (Болгарія, Греція, Сербія, Чорногорія) проти Туреччини за перерозподіл земель Османської імперії. ЛНВ відгукнувся на цей військовий конфлікт серією публікацій. З оглядом та аналізом подій постійно виступав Микола Троцький (під псевдонімом М.Данько). Див.: Літературно-науковий вісник: Покажчик змісту: Том 1 – 109 (1898 – 1932) / Уклав Б.Ясінський. – Київ; Нью-Йорк, 2000. – С. 296.

Рік тому мені прийшлося вести розмову з одним з видніших провідників партії народної свободи… – йдеться про лідера кадетської фракції IV Державної Думи П.Мілюкова.

Вийшла мова від моєї замітки, що против принципу етнографічного розмежування… не повинні б мати нічого ніякі поступові партії – йдеться про зміст статті М.Грушевського «На українські теми. Відлучення Холмщини» (ЛНВ. – 1912. – Т. 59. – Кн. 7. – С. 3 – 12).

…як доброго знавця балканських відносин… – про поїздки П.Мілюкова на Балкани див.: Милюков П.М. Воспоминания. – М., 1992.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори: у 50 т. – Львів: Світ, 2002. – Т. 2, с. 442 – 452.