Стара історія

Михайло Грушевський

Під час переговорів з царським правительством про видачу царських грамот на потвердження українських вільностей в Москві, в березні 1654 року, українські посли: військовий суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря звернулись до царського правительства з таким проханням:

«Як нас царське величество ласкаво пожалував, ми про се низько чолом б’ємо і просимо привілеїв, писаних на хартіях (шкірі) золотими словами: Мені, судії, на містечко Імгліїв Старий, з підданими там сущими і з усіма землями здавна до Імглієва приналежними. Мені, полковникові, на містечко Смілу, теж з підданими там сущими і з усіма землями до неї приналежними, і з підданими на тих землях сущими, з усіма приналежностями, полями, лісами, уходами й озерами, аби було з усім, як перед тим було.

І щоб нам було вільно своїми підданими як схочемо радити і володіти, нам, дітям і наслідникам нашим, які б мали одержати від нас ті маєтності, і щоб до них на вічні часи ніхто не мав ніякого діла крім нас і наслідників наших.

Також аби вільно нам було на тих землях своїх, котрі ми будемо мати з ласкавого жалування його царського величества, селити людей, які будуть приходити, млини ставити і всякі користі приспособляти, які зможемо присвоїти й видумати, без якої-небудь перешкоди від кого-небудь.

І про се також чолом б’ємо, аби нам вільно було держати для своїх підданих усяке питво, вино курити і оренду держати, як то єсть звичай на Україні, і весь той звичай заховувати, як у тім краї ведеться. А нам, просимо, щоб було вільно, як буде любо: чи бути в присуді воєводства, грода і земства київського та сповняти таку службу його царському величеству, як земляни й шляхта Київського воєводства, і судитись рівно з ними тим же правом згідно з привілеями, потвердженими його царським величеством».

Так представники Української відродженої держави під час переговорів, які рішали долю сеї держави, забігали у нового протектора України для себе особисто ласки, котрої не давав він Українській державі. Провідники козацького війська «на про всяке» просили його лишити їм вільні двері до виходу з козацького присуду в присуд шляхетський, коли се буде для них вигідніше. Керманичі великого народного руху, який на своїх плечах виніс домагання української державності, знищивши старий польський режим, спішили випросити на основах старих польських порядків право на закріпощення сих самих учасників визвольного руху.

Се маленька стрічка з тої ганебної сторінки української історії, коли проводирі, люди, обдаровані довір’ям народу, погнавшись за класовими інтересами, вмішали у свої внутрішні справи чужоземного протектора, щоб закріпити свої права на землю і працю визволеного народу. І сі соромотні події, оплакані пізнішими поколіннями свідомого українського громадянства, ся велика ненагороджена помилка, заплямована огненними словами поетів, як ганебна зрада народним інтересам – оживають передо мною і виходять знову на яв в останніх дебатах нашого парламенту, в звідомленнях з місць і в звістках преси.

Виявляється, що після того, як німецьке військо вступило на українську землю, покликане нашим урядом для оборони нашої незалежності, серед землевласників з’явилась думка використати сей прихід германських і австрійських військ, щоб за їх підмогою скасувати земельну реформу, хоч би навіть се коштувало загибеллю Української держави. Досі ся справа не розсліджена нашими властями, або принаймні факти і результати сих розсліджень нам не відомі, але те, що досі зібралось, не лишає сумнівів щодо сеї акції.

От, напримір, львівське «Діло» з 18 квітня принесло звістку про меморіал польських поміщиків, членів господарських товариств з Старокостянтинова і Кременця, і групи поміщиків Проскурівського і Летичівського повітів, висланий до команди Другої австрійської армії, до галицького намісника, до польського міністра в австрійськім кабінеті й до президії Польського кола в віденськім парламенті. Вони закликають австро-угорське правительство, щоб воно перевело окупацію українського Поділля, розв’язало селянські комітети, відновило велике землеволодіння й помогло наладити хазяйство субсидіями та заведенням примусової праці селян.

Так роблять поляки. Але від них не одстають і суто українські поміщики. Самі щирі українці, патріоти, самостійники і так далі. Вони підлещуються до німецьких військових, розагітовують їх, оповідаючи, що українське правительство нездатне – бо соціалістичне, Центральна Рада і Установчі збори так само, отже, німцям треба вмішатися, взяти в свої руки справу, тому що селяни не можуть самі засіяти земель, Україна зістається без хліба і таке інше.

Розуміється, ми віримо в державний розум німецького й австрійського правительств – що воно не піде за голосами сих облесників і тих звідомлень, котрі під їх впливом висилають до вищої команди місцеві німецькі та австрійські коменданти. Не допускаємо гадки, щоб котр[ому]-небудь з сих правительств впало на гадку мішатись у наші внутрішні справи, порушуючи суверенні права нашої держави. Але самі такі проби наших людей, громадян Української Республіки, мусять бути нами відповідно оцінені.

Промовець Центральної Ради, обговорюючи один з їх виступів, назвав їх Юдами Іскаріотами, які за свої класові інтереси продають державне право України. Продажа, очевидно, місця не буде мати. Берлін не схоче піти слідами Москви. Керманичі української політики теж не підуть слідами тих гетьманів, котрих наш поет назвав варшавським сміттям і гряззю Москви. Але сі українські патріоти чи громадяни, які накликають не то що германське правительство, але навіть і наше тільки на сю путь, чи розуміють вони, що роблять вони?

Добившись проголошення і признання української державності, винесеної на плечах нашого сільського народу, того, що в свитках, і того, що був тоді в шинелях, вони накликають наш уряд обернутись спиною до них, а лицем до землевласників! Перечеркнута земельну реформу і, опираючись на німецькі штики, відновляти поміщицьке землеволодіння!

Та ж се було б буква в букву повторенням тої великої, незабутньої соромної історичної помилки, яку Україна оплатила 250-ма літами неволі!

Се було б новою провокацією наших народних мас, які колись за великої руїни в сліпім відруху против поміщицьких забаганок старшини раз уже розвалили Українську державу, перейшовши на сторону її ворогів задля того тільки, аби знищити ненависну старшину.

Ні, на се не піде ніхто, кому справді дорога визволена Україна й її відновлена державність, і хто хоч трохи може тямити тверді лекції історії.

Другий раз робити ту саму помилку не можна. За се нема виправдання.

Схаменіться, люди!

Примітки

Вперше опублікована в газеті: Народна воля. – 1918. – 21 (8) квітня. – № 59. – С. 1 – 2. Підпис: М.Грушевський. Передрукована в газеті: Діло (Львів). – 1918. – Ч. 102; часописі: Вістник політики, літератури і життя (Відень). – 1918. – 5 травня. – Ч. 18. – С. 268 – 269. З незначними виправленнями автора стаття увійшла до збірки: На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918 (розділ «Самостійна Україна». – С. 90 – 93). Автограф статті, текст якого майже повністю відповідає публікації, зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 183. – Арк. 10 – 16.). Фрагмент автографа (кінець 5-го і 6-й абзац) втрачено. Передрук: Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 83 – 88.

Подається за публікацією в збірці: На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С.90-93.

Стаття написана за кілька днів до гетьманського перевороту. Низка політичних та економічних проблем, зокрема неспроможність вирішити земельне питання, призвели до падіння авторитету Центральної Ради, втрати нею важелів влади. Німецька військова адміністрація остаточно пересвідчилась у цьому й активно шукала їй заміну. Див.: Дмитришин В. Повалення німцями Центральної Ради у квітні 1918 року: нові дані з німецьких архівів // Політологічні читання. – 1994. – № 1. – С. 104 – 120; Пиріг Р.Я. Центральна Рада й німецьке військове командування в Україні: проблеми взаємовідносин (лютий – квітень 1918 р.) // УІЖ. – 2007. – № 2. – С. 47 – 63.

Німці не розуміли намагання українських політиків, особливо членів УПСР, керуватися лише партійними догмами, не враховуючи реальної політичної ситуації. Розчарувавшись у політиці УЦР, частина українського громадянства відверто апелювала до німців. У статті М.Грушевський критикував поведінку своїх опонентів, трактував її як зраду національних ідеалів, бажання за допомогою окупаційної адміністрації вирішити дрібні класові інтереси. Він передбачав зміну влади і вважав, що вона призведе до загибелі національної справи. Тому проводячи історичні паралелі, застерігав українське суспільство від фатальної історичної помилки 250-річної давнини, що призвела до втрати Україною незалежності.

«Як нас царське величество ласкаво пожалував… згідно з привілеями, потвердженими його царським величеством» – М.Грушевський наводить текст звернення послів Богдана Хмельницького, військового судді Самійла Богдановича та переяславського полковника Павла Тетері, до російського царя про видачу грамот на маєтності, поданого ними в березні 1654 р. Витяг з цього звернення, що збереглося в «московській переробці» (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – СПб., 1878. – Т. X. – С. 487 – 488), М.Грушевський наводить також у своїй фундаментальній «Історії України-Руси» (Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1996. – Т. IX. – Ч.. II. – С. 827 – 828). Редакція перекладів звернення в статті «Стара історія» та «Історії України-Руси» різна.

…серед землевласників з’явилась думка використати сей прихід германських і австрійських військ, щоб за їх підмогою скасувати земельну реформу… – йдеться про збіг інтересів земельних власників та німецької окупаційної адміністрації, яка головним своїм завданням в Україні бачила організацію широкомасштабного постачання продовольства та сировини. Здійснити це можна було лише за наявності великого високотоварного поміщицького та селянського господарства.

Вимоги про відновлення приватної власності прозвучали на з’їзді Української демократично-хліборобської партії, який відбувся в Лубнах 7 квітня 1918 р. Для подання вимог УЦР з’їзд скерував до Києва спеціальну делегацію, очолювану В.Шеметом. Делегація уклала угоду з «Всеукраїнським союзом земельних власників», яка передбачала повалення Центральної Ради (див.: Україна: Хроніка XX століття. Довідкове видання. Рік 1918. – К., 2005. – С. 144). Очевидно, ці події стали одним із приводів до написання статті.

…тих гетьманів, котрих наш поет назвав варшавським сміттям і гряззю Москви – йдеться про твір Т.Шевченка «, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Україні моє дружнєє посланіє»: (див. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у дванадцяти томах. – К., 2001. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – С. 351).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 131 – 134.