Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

Очищення огнем

Михайло Грушевський

Де не помагають ліки, оздоровлює залізо,

Не помагає залізо – оздоровлює огонь.

Старе латинське лікарське правило

Останні тижні внесли дуже багато в роз’яснення політичної ситуації, хоч перериви в телеграфічних і поштових зносинах, в діяльності преси і т. ін. дуже обмежують той матеріал, яким ми розпоряджаємо безпосередньо. І в тім, наприклад, і боротьба великоросійських большевиків з Українською Республікою за сей час розкрила дуже значно свій власний підклад, свої підстави, свій дійсний зміст. Піднята нібито в інтересах перемоги крайніх демократичних і соціалістичних гасел, а властиво, демагогічних кличів, над більш розважною, бо обрахованою на реальні наслідки роботою Української Центральної Ради та її правительства, вона все більше стає ясною в своїх реальних мотивах і завданнях, що зовсім не мають нічого спільного ні з соціалістичними, ні з демократичними завданнями.

З повною очевидністю виступає мотив боротьби національної, в самій грубій і неприкрашеній формі, принаймні в поглядах і висловах рядової маси. Для неї завдання сього походу – «бити хохлів», що по 250-літнім поневоленні наважились піднести голови й скинути з себе московську кормигу. Інтелігентніші проводирі большевиків не виявляють так щиро дійсних національних мотивів, але з їх тактики виступає так само ясно се завдання: повернути назад в московську службу збунтованих українських підданих, а для того знищити культурні центри України, інтелігентні сили українські. Українців ловлять, арештують, розстрілюють тільки за те, що вони українці.

Се продовження під брехливими демагогічними большевицькими гаслами того самого завдання на винищення українства, яке собі була поставила царська зграя жандармів і посіпаків з початком світової війни. І вслід їй летять й тепер тихі побажання успіху від московської буржуазії: промисловців, фінансистів і – дуже багатьох інших, як летіли вслід жандармським подвигам давніших літ від усіх тих, що про око людське умивали руки від участі в них або навіть робили більш або менш ефектні жести благородного обурення, а в серці молили Бога, щоб тим жандармам, поліцаям і всяким іншим опричникам удалась їх «брудна робота» по викоріненню українського «сепаратизму».

Московська буржуазія всяких сортів сподівається, що сим большевицьким «товаришам» справді вдасться «вибити хохла», і большевизм перше ніж згинути самому, підріже і кине під ноги московському капіталізмові назад Україну з її хлібцем, сахарцем, углем й іншими добрими речами. За се, вступивши в володіння по большевиках всею їх спадщиною, вона радо пробачить большевикам розстріляння Кремля і всяких інших московських святощів, аби тільки було урятоване для Москви володіння «полуднем».

В сій погоні за утікачем з московської неволі – «хохлом», в запалі боротьби з ним, большевицькі проводирі без церемонії викинули старі гасла права самоозначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів», дуже оригінальних «федералістів», які своїм завданням поставили «об’єднання демократії», великоросійської й української, і очевидно, всякої іншої з бувшої Російської імперії.

Не знаю, як витримає й переживе федералістична ідея сей тяжкий удар, який завдають їй Леніни й Троцькі, називаючи себе федералістами. Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістом, коли федералістами Леніни і Троцькі вважають себе, а під сим «федералізмом» лежить в дійсності самий поганий, терористичний централізм.

Старий московський централізм виступає тут ще раз перед нами – під маскою большевизму. Півроку тому він виступив під фірмою правлячих російських соціалістів-революціонерів, Керенського і К°, котрі «про оказію» мали теж в програмі федералізм, а в дійсності всю енергію своєї внутрішньої політики всадили в боротьбу з дійсним федералізмом бувших недержавних народів Російської імперії. Вони впали, а на місце їх виступили ще більш рішучі «федералісти» большевицькі, які для врятування російської власті не спиняються перед руйнуванням і різнею.

Їх рішучість в сім напрямі без сумніву оцінили відповідно і московські промислові круги, які вже два місяці тому заявляли з повною одвертістю, що признають всяку власть, яка задержить в своїх руках непокірні провінції Росії (Україну, розуміється, в першу чергу), і так само – шановні союзники, заклопотані тим, щоб було з кого взяти все вложене в Російську державу їх буржуазією.

Роля їх в поході большевиків на Україну буде, правдоподібно, незадовго освітлена вповні. Але вже тепер стає ясно, як близько стояли вони до всього, що гальмувало мир, що підтримувало анархію, що могло спинити транспорт і будучий товарообмін – вивіз збіжжя до центральних держав, а з другого боку – підтинало самоозначення народів і охороняло ідею «єдиної, неділимої».

Українське правительство ні під якими погрозамм, ні якими улещуваннями чи обіцянками не давало вирвати у себе обіцянки, котрої не могло прийняти на себе дійсно – ухилитись від миру і зв’язаного з ним товарообміну з центральними державами. За се всі ті наймлені сили, котрими союзники розпоряджували на нашій території, були звернені на саботаж нашої оборони против большевиків. А коли большевики опанували Київ, їх панування, як оповіщають большевицькі газети, було зараз признане союзниками.

Так вирисовується вже тепер в головних контурах обстанова сеї катастрофи, котру мусила перейти наша Україна на порозі свого нового життя – того великого огненного очищення, в котрім, видко, мусили згоріти різні старі упередження, пережиті традиції й погляди, щоб не заважити в новім поході. Добре, чи зле се, не можна тепер того оцінити, але з реальними сими фактами прийдеться порахуватись.

Досі, хоч з різними тривогами й небезпеками, наша українська справа плила в попутнім вітрі загальної революції. Тільки тепер всі сили – і революційні, і контрреволюційні, всі заінтересовані в цілості російської фірми і просто ворожі українству елементи змобілізувались і повстали, щоб дати генеральну битву нашому національному життю.

Українство кінець кінцем її виграє, се ми знаємо. Але утрати її будуть великі, се ми бачимо. І розстрілюються в ній не тільки люди, а й ідеї. Руйнуються не тільки міста, а й традиції. Багато згоріло вже в сім великім огні, і ще згорить. Люди вийдуть з нього нові й новими очима глянуть на світ.

Горять, між іншим, історичні, культурні, економічні і всякі інші зв’язки народу українського з народом великоруським. Історія сих двох «братніх народів» вступає, видима річ, в ту стадію, в яку вже раніше вступила історія двох інших слов’янських братів – українського і польського.

Раніше український нарід мав діло з бюрократією й правительством, від котрого в якійсь мірі ще могло відмахнутись великоруське громадянство. Тепер ми самим очевидним способом маємо боротьбу самих народів – великоруського й українського.

Один наступає, другий борониться.

Історія сих двох «братніх народів» вступила в стадію, про котру оповідає біблійна історія перших братів:

І спитав Бог: Каїне, де твій брат Авель?

4 лютого, під Сарнами


Примітки

Вперше опублікована в газеті: Народна воля. – 1918. – 4 лютого (17 лютого). – № 20. – С. 1. Підпис: Михайло Грушевський. У кінці статті зазначені місце написання і дата за старим стилем: «4 лютого, під Сарнами». Передрукована в газеті: Українське слово (Львів). – 1918. – Ч. 64; часописі полонених українців у Зальцведелі (Німеччина): Вільне слово. – 1918. – 23 березня. – Ч. 24; «Вістнику політики, літератури і життя» (Відень). – 1918. – 24 березня. – №. 12. – С. 169 – 170. З незначними авторськими правописними виправленнями, замінами окремих слів внесена до збірки: На порозі Нової України: Гадки і мрії. – – К., 1918 (розділ «Самостійна Україна». – С. 76 – 79).

З новітніх передруків: Український історик. – 1984. – Ч. 1 – 4. – С. 225 – 227; Грушевський М. На порозі Нової України. Статті і джерельні матеріали / Редакція і вступна стаття Любомира Р. Винара. – Нью-Йорк; Львів; Київ; Торонто; Мюнхен, 1992. – С. 66 – 69; Державний Центр Української Народньої Республіки в екзилі. Статті і матеріяли / Ред. Любомир P.Винар, Наталія Пазуняк. – Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993. – С. 19 – 22.

Подається за публікацією в збірці: На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1918. – С. 76-79.

Стаття була написана в Сарнах, куди Центральна Рада виїхала з Києва, зайнятого більшовиками. Під враженням останніх подій М.Грушевський вдався до аналізу стосунків України з новою російською владою – більшовиками, дав оцінку українсько-більшовицькій війні. Всупереч заявам більшовиків, що вони ведуть проти України класову війну (робітничо-селянська влада Росії і України об’єдналися проти буржуазно-націоналістичної Центральної Ради), автор стверджує, що це війна національна. Відповідно в традиціях царського і Тимчасового урядів більшовицький Раднарком за всяку ціну хоче зберегти єдину Росію, а Україну залишити її невід’ємною частиною. Під очищенням вогнем він розуміє позбавлення від ілюзій та усвідомлення того, що противником української незалежності, як і раніше, виступає старий російський централізм.

…Піднята нібито в інтересах перемоги крайніх демократичних і соціалістичних гасел… – порівняння перших декретів радянської Росії та III Універсалу УЦР свідчить, що українська влада висувала більш реальні завдання, які виходили з тогочасних політичних і соціально-економічних умов України.

Натомість перші законодавчі акти радянської Росії – «Декрет про мир», «Декрет про землю» та «Декларація прав народів Росії» – мали декларативний, пропагандистський характер. Вони були розраховані на те, щоби вразити уяву соціальних низів: втомлених, деморалізованих солдатів; політично незрілого люмпен-пролетаріату; селянства, доведеного війною до зубожіння. Але якщо відкинути популізм та надмірну революційну фразеологію більшовиків, соціально-політична спрямованість програмних документів більшовицької Росії та УНР була доволі близькою. Тому причиною конфлікту слугували не соціально-класові протиріччя, а прагнення більшовиків залишити Україну під своєю владою.

Інтелігентніші проводирі більшовиків не виявляють так щиро дійсних національних мотивів… – йдеться про революційну фразеологію та демагогічні заяви більшовиків про захист інтересів робітників і селян України. Зразком такої демагогії може слугувати «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради».

…большевицькі проводирі без церемонії викинули старі гасла «права самоозначення народів аж до повного відділення» й перешилися в «федералістів»… – «Декларація прав народів Росії», проголошена більшовиками 2 листопада 1917 р., надавала всім народам Росії право на вільне самовизначення, аж до відокремлення та утворення самостійної держави.

Декларативність цього документа виявилась досить швидко, хоча б у ставленні до України. Крім Польщі та Фінляндії, підтриманих світовою спільнотою, жоден з недержавних народів Росії не зміг вирватись з обіймів «старшого брата». Згодом більшовики стали федералістами. III Всеросійський з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів (10 – 18 січня 1918 р.) ухвалив постанову «Про федеральні установи Російської Республіки», за якою всі утворені на терені Росії радянські республіки входили до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР).

…він виступив під фірмою правлячих російських соціалістів-революціонерів, Керенського і Ко, котрі «про оказію» мали теж в програмі федералізм… – йдеться про програмну вимогу Російської партії соціалістів-революціонерів (есерів), до якої належав О.Корейський, з національного питання. Вона декларувала майбутній державний устрій Росії як федеративну республіку з широкою автономією міських та сільських громад, а також національних регіонів, з визнанням за останніми права на самовизначення.

А коли большевики опанували Київ, їх панування, як оповіщають більшовицькі газети, було зараз признане союзниками – очевидно, більшовицька преса вдалася до брехні. З більшовиками, які порушили союзницькі домовленості і вели сепаратні переговори з Центральними державами, союзники (Антанта) не мали жодних контактів.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2007 р., т. 4, ч. 1, с. 89 – 91.