10

Михайло Грушевський

Не вважаючи на всі сі події, які значно перебивали наші наміри, я все-таки не вважав їх розбитими і, приїхавши до Женеви (24.ХІ), з усею енергією взявся до організації того східноєвропейського осередку, про котрий говорив з людьми в мій перший приїзд. Поділився своїми паризькими вражіннями з Чхенкелі, і він настоював на тім, що утворення такого центру в даних обставинах зостається доконче потрібним. По адресам, даним мені з Парижа армянськими дашнакцутюнами, я розшукав в Женеві вірмен – було їх небагато, і переважно люди аполітичні.

Познайомився з внуком славного Шаміля, молодиком, сином його доньки, Шамілем-Шаплі, представником Північного Кавказу, який завідував інформаційним бюро. Повидав проф. Пітара, антрополога і етнографа, який спеціально інтересувався Кавказом, а займавсь і Східною Європою взагалі, проф. Мільо, звісного економіста (соціаліста), проф. Моріо – спеціаліста по міжнародному праву, який інтересувався проблемою державності малих народів, і багатьох інших людей, які, вірні старим женевським традиціям, уважали своїм обов’язком підтримувати визвольні змагання наших народів.

По сім 4, 5, 7, 8 грудня відбулись перші наради представників, на яких було намічено ближчі завдання нашої кооперації в Женеві: підтримки й перенесення до Женеви «L’Europe Orientale», план організації швейцарського товариства «незалежності нових республік Східної Європи», котрим ближче мав займатись проф. Пітар, і комітету представників нових республік, що мав зайнятись пропагандою в інтересах їх, і т. д.

Справа приступлення Швейцарії до Ліги Націй була в тім часі вже запевнена, але Ліга за сей час встигла багато стратити з своєї ваги, через опозицію в Сполучених Державах (яка скінчилась тим, що Сполучені Держави до Ліги не ввійшли), і через ослаблення Інтернаціоналу, котрий в наших очах мав бути властивим диригентом Ліги. Перша сесія Ліги з огляду на позицію Спол[учених] Держав все відкладалась. Проектовані нами організації мали тим часом зайнятись приготовчою пропагандою в інтересах визволених народів бувшої Росії між швейцарським громадянством і тою космополітичною інтелігенцією, осідком котрої здавна являється Женева.

Я виладив обіжника до українських організацій в Америці, де виясняв потребу утворення постійного українського пункту на еміграції, на взірець того, як поляки заснували після краху свого повстання, в Раперсвілі коло Цюриха; вказував на приклад вірменських емігрантів-робітників Америки, які, в скромніших розмірах, зробили те саме для своєї еміграції в Женеві – радив їм на ім’я котроїсь з своїх організацій теж купити хату в Женеві, котра могла б послужити таким притулком для української еміграції – для українського архіву, бібліотеки, складу видань, котрі розгублюються й розтрачуються безслідно через брак такого постійного, нейтрального центру. Звертав увагу також на негайну потребу підтримати видання «L’Europe Orientale» – «Eastern Europe», котре лягло всім тягарем на Комітет незалежної України і вичерпувало його фонди, так що – коли не прийдуть з поміччю американські земляки, то воно буде змушене припинитись.

Від т. Чечеля, який їздив на Україну в падолисті, я одержав від ЦК нарешті деякі інформації. З огляду на потребу більшого представництва в Інтернаціоналі ЦК, відповідно нашим відомостям, переданим т. Чечелем, поширював нашу делегацію, додаючи до неї, крім т. Жуковського, який перед тим був наділений правами закордонного емісара, ще трьох членів (тт. Чечеля, Шрага і Толмачова). Сій новій делегації даний був спеціальний регулямін щодо її прав. Передані були деякі інформаційні матеріали, але, на жаль, ЦК не міг передати ніяких фондів, крім невеликого депозиту, переданого за кордон ще в 1918 p., і так само небагато я міг уділити їй з своїх фондів, потім як фінансовий агент УНР дійсно розміняв мої гривні.

Пишучи поштою, т. Чечель не вважав можливим поінформувати мене докладніше про переговори, які велись з большевиками з участю наших товаришів. Т[овариш] Севрюк, який приїхав з т. Чечелем разом і прибув в тім часі до Швейцарії, також міг дати тільки дуже загальні відомості про ситуацію перед їх виїздом: в переддень галицької угоди з Денікіним і передачі Кам’янця полякам Петлюрою. Деякі листи від товаришів-селян з Центральної Ради були дорогоцінні для нас тим, що освітлювали настрої селянства в сей критичний момент, в котрім ще раз переломлювалась наша політична орієнтація.

Відомості т. Чечеля й інших людей, які прибули в тім часі до Швейцарії, малювали несказанну біду, в котрій опинилось українське військо й українська інтелігенція, що збилась була в Західнім Поділлі і відти мандрувала до Польщі. Відомості часописей відкривали в тім самім часі вже докладний образ тих нужденних капітуляцій, на які йшла Директорія і уряд УНР, щоб купити собі захист в Польщі, яка саме в тім часі лютувала против української людності Галичини, вживаючи заходів, на які ще не бралась ніяка суспільність з претензіями на цивілізованість.

Становище було незвичайно тяжке, бо в той момент і останнє прибіжище наше, на яке ми покладали якісь надії, – Інтернаціонал умирав уже очевидно.

Партійний з’їзд незалежних, що відбувся замість падолиста в грудні, против сподівання лідерів узяв значно лівіший курс і величезною більшістю постановив виступити з II Інтернаціоналу та шукати порозуміння з Третім. Прочитавши се, ми, соціалісти нових республік, які були тоді в Женеві, не потрібували до сього коментарів. II Інтернаціоналові кінець; конгресу, очевидно, не буде. Кілька день пізніше, 24.ХІІ, прийшло, дійсно, повідомлення секретаріату II Інтернаціоналу, що Женевський конгрес відкладається на неозначений час.

В тих же днях я прочитав тексти варшавських декларацій УНР з 2 грудня, а один з українських с[оціал]-д[емократів], приїхавши до Женеви, повідомив мене про розділ, який ставсь у її закордонній групі: вихід лівих і організацію їх в окрему комуністичну групу, і берлінські відомості про те, що Мазепа з частиною кабінету відійшли від Директорії й організувались в Білій Церкві окремо, в контакті з большевиками. Ситуація заплутувалася все гірше.

Я почував себе дуже прикро в сих обставинах, особливо тому, що був сам один, і з товаришами по делегації міг підтримувати тільки поштові зв’язки. Мої заходи стягнути до Женеви принаймні ще когось із членів делегації не вдались. Відложення конгресу значно зменшувало рацію і мого власного пробутку в Женеві. Ліга Націй теж все більше тратила своє значіння взагалі і спеціально – з становища соціалістичних партій. Але поки я був там, я старавсь використати свій побут, як міг.

Матеріали, надіслані Центральним комітетом, привезені т. Чечелем іншими, я вважав своїм обов’язком ужити для інформації. В порозумінні з т. Ісаєвичем, як секретарем делегації, ми рішили випустити інформаційну брошуру на французькій і англійській мові про Галичину – котру саме в тім часі Клемансо віддавав полякам без усяких застережень, при мовчазній згоді Ллойд-Джорджа, всупереч ранішим постановам Найвищої Ради. Я написав відозву в сій справі «До цивілізованого світу», додав історичну записку і кілька документів про польські звірства: се все разом розіслано було до соціалістичних партій і випущено двома окремими брошурами по-французьки і по-англійськи, під фірмою закордонної делегації УПСР (Pour la Galicie. Appel à la democratie mondiale. For Galicia. Appeal to the world democracy). Разом з тим Комітет незал[ежної] України випустив також аналогічну відозву «До цивілізованого світу» по-французьки й англійський

З огляду, що уряд УНР, при всім його величезнім закордоннім дипломатичнім апараті, як виявилось, не мав ніякого зв’язку на місці в Женеві ні з старим Міжнародним Червоним Хрестом, ні з новим антантським (властиво – американським), які мали в Женеві свої центральні установи, я за прикладом товаришів-грузинів нав’язав з ними зносини і виладив на їх бажання меморіал про страшне становище Галичини й України і необхідність їм помогти.

До Англійської робітничої партії (до її бюро заграничних справ) і до Англійської незалежної партії (на руки Рамсей Макдональда) я виладив і вислав з кінцем грудня два меморіали, де описував тяжке становище України між большевицьким і денікінським наступом, розвивав гадку про соціалістичну інтервенцію між Україною і Московщиною, для порозуміння між ними, а против підтримування Денікіна і всякої іншої російської контрреволюції. Вказував також на необхідність заходів коло реконструкції ширшого Інтернаціоналу, на місце другого, який виявляв очевидну нездатність до життя. Пізніше я виладив подібний, ще ширший меморіал для соціалістів Полуд[невої] Америки, які звернулись до мене по інформацію в східноєвропейських справах.

Потім, як став відомий вихід з II Інтернаціоналу цілого ряду партій, я ще раз написав до Рамсей Макдональда, до ЦК Комітету німецьких незалежних, до ген[ерального] секретаря романської секції Швейцарської соціалістичної партії (по місцю свого пробутку), висловлюючи спочуття заходам коло утворення єдиного Інтернаціоналу (четвертого, як тоді його називали) і просячи держати нас в курсі сих заходів.

28 грудня в газетах з’явилась звістка про промову Клемансо в паризькім парламенті, де він згадував про порозуміння з Ллойд-Джорджем в галицько-польській справі і висловив свої звісні погрози московським большевикам – обвести їх кільчастим дротом при помочі сусідніх держав: газети вичисляли Польщу, Румунію, Чехо-Словаччину й Україну. В сім часі якраз згаданий український с[оціал]-д[емократ] оповів мені берлінські вісті про те, що Мазепа з іншими міністрами не пішли за Петлюрою до Польщі, а ввійшли в зв’язок з київським совітським урядом. Я на сій підставі написав листа до редакції «L’Humanité», де висловлював своє переконання, що рахунки на Україну, як на учасницю протибольшевицького блоку, являються безпідставними, бо ліві групи не підтримують політики Петлюри, – і наводив отсі звістки, привезені з Берліна.

Редакція без попередження надрукувала сей лист, який тоді наробив великого шелесту в українських кругах, як перша маніфестація нашого розходження з політикою Петлюриного уряду. На жаль, подробиці, переказані товаришем с[оціал]-д[емократом] щодо білоцерківського уряду, не були точні (а редакцією були ще більше перекручені) – хоч факт відірвання лівих груп від уряду, і самої групи Мазепи в тім числі, в грунті речі був вірний; фактичні спростування, котрі я потім післав, на підставі вірніших відомостей, не були редакцією надруковані.

Після Нового року відбулись установчі збори представників нових республік, які проектувались перед Різдвяними святами, але через виїзд декотрих осіб були відложені. Перше зібрання зійшлось у мене 6 січня – коли я вже одержав з Праги телеграму від т. Жуковського, що вернувся з подорожі до Галичини і закликав мене якнайскорше прибути. В зборах, крім мене (що виступав тут з огляду на характер акції не як представник делегації, а як член Комітету незал[ежної] України, разом з Ол. Коваленком), взяли участь ще такі групи: Грузія, Арменія, Азербайджан, Північний Кавказ, Латвія (Литва бокувала – з причин, вказаних вище).

Рішено було просити наших швейцарських приятелів зібрати установчі збори «Ліги незалежності народів бувшої Росії» і якскорше організувати під їх фірмою публічний мітинг в сій справі. 8 січня дійсно відбулись установчі збори Ліги під проводом президента женевського «Grand Conseil» (парламенту Женевської Республіки), який підчеркнув, відкриваючи сі збори, що він уважав своїм обов’язком підтримати заходи б[увшого] президента українського парламенту.

Місяць пізніше, 11 лютого, відбувсь великий і ефектний мітинг, на котрім різні визначні женевські учені, публіцисти й громадські діячі виголосили реферати про поодинокі народи б[увшої] Росії й їх змагання до незалежності, і винесено резолюцію – просити передусім Швейцарський Союз про фактичне признання нових республік і всі улегшення для їх горожан на території Союзу, нарівні з іншими державами, самостійність котрих признається de jure. Ще пізніше, під фірмою тої ж Ліги відбувся другий мітинг, присвячений спеціально Україні, під гаслом «Біда України». Але я не був присутнім ні на однім, ні на другім, – я був уже в Празі.

Перед самим виїздом, користаючи з приїзду представників різних соціалістичних груп б[увшої] Росії на сей з’їзд, відбуто у мене невелику конференцію, щоб обговорити різні справи, котрі ми відкладали до Женевського конгресу. Між іншим тут була вироблена спільна відповідь на меморандум протесту, засланий російськими соц[іалістами]-рев[олюціонерами] (правими) до секретаріару II Інтернаціоналу після Люцернської конференції, против змагань до незалежності народів б[увшої] Росії. Відповідь розкривала імперіалістичний протисоціалістичний підклад сього протесту російських соц[іалістів]-рев[олюціонерів]. Вона була потім розіслана соціалістичним партіям і органам.

Примітки

Я виладив обіжника до українських організацій в Америці… – йдеться про «Лист від проф[есора] М.Грушевського» (30 листопада 1919 р.). Вірогідно, лист був скорочений редакцією, так як окремі зауваги щодо його змісту, про які повідомляє сам автор у цій статті, у видрукуваному варіанті відсутні.

Пишучи почтою, т. Чечель не вважав можливим поінформувати мене докладніше про переговори, які велись з большевиками з участю наших товаришів – огляд листування М.Грушевського з М.Чечелем (див.: Марочко В. «Що чути з України і Києва…»: Невідомі листи Михайла Грушевського 1919 – 1922 років // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2005. – Вип. 14. – С.80 – 93) підтверджує конспіративний характер цього епістолярного діалогу.

…в переддень галицької угоди з Денікіним… – див. коментар до «Листа від проф[есора] М.Грушевського» (30 листопада 1919 p.).

…і передачі Кам’янця полякам Петлюрою… – 17 листопада 1919 р. за згодою української сторони останню столицю УНР окупувало польське військо.

…я прочитав тексти варшавських декларацій УНР з 2 грудня… – детально див. коментар до звернення «До народів цивілізованого світу» (15 січня 1920 p.).

…Комітет незал[ежної] України випустив також аналогічну відозву «До цивілізованого світу» по-французьки й англійськи – окрім зазначених брошур відозва «До народів цивілізованого світу» від 15 січня 1920 р. була опублікована українською мовою в американських часописах «Свобода» і «Америка».

…при всім його величезнім закордоннім дипломатичнім апараті… – дипломатичні представництва УНР в Західній Європі діяли на основі закону Української держави від 14 липня 1918 р. Зовнішньополітична діяльність Директорії УНР відображена в численних документах, зібраних у виданні: Історія української дипломатії: перші кроки на міжнародній арені (1917 – 1924 рр.). Документи і матеріали. – К., 2010. – С. 291-549.

…написав листа до редакції «L’Humanité»… – згаданого листа, опублікованого в газеті, виявити не вдалося.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 139 – 143.