11

Михайло Грушевський

Утеча Петлюри від армії до Варшави і декларації, пороблені його представниками на користь Польщі, в першій хвилі були відчуті українським громадянством, як повна і безповоротна смерть Директорії. Наші товариші, які зіставалися ще в складі кабінету або на різних офіціальних становищах, рішили відійти від уряду УНР; в різних кругах виникала гадка про скликання Центральної Ради. Про Мазепу, як я вже сказав, ішли відомості, що він розірвав також всякі відносини з Директорією. Велику цікавість викликала рада, зав’язана в районі Хмільника – Літина під гаслом конгресу з большевиками. За кордоном проектувавсь конгрес представників усіх партій, який би організував якесь національне представництво на місце директоріального. Його призначено було в Празі, перед 10 січня.

В зв’язку з сими всіма подіями і вістями мої товариші по новій делегації, які пробували в Чехії й Австрії, вважали доконче потрібним зібратись, щоб означити свою політичну лінію, уконституюватись, і виробити план дальшої діяльності. З огляду, що приїхати їм до Швейцарії або Франції, де пробували інші товариші, було неможливо через паспортові трудності, вони закликали нас прибути якомога скорше до Праги на сю конференцію. Се було теж нелегке завдання – приїхати так екстрено. З великим трудом добрався я до Праги 16 січня, але що один з товаришів, М.І.Шраг, захворів і не міг приїхати зараз, конференція, кінець кінцем, була відложена і відбулась тільки місяць пізніше, 16 – 19 лютого в Празі таки.

За сей час Директорія до певної міри встигла віджити. Проектований конгрес партій і громад[ських] організацій не відбувся (мені тільки, в зв’язку, мабуть, з сими планами, нарешті, розміняно гривні, що дало мені змогу передати на видатки делегації частину грошей, одержаних мною від ЦК). Секретар празької місії, що приїхав з Варшави, привіз звідти відомість, що Мазепа з товаришами зв’язався з Директорією, через т. Безпалка, який, приїхавши до Варшави, рішучо заперечив які-небудь зв’язки з совітським урядом і для антантських кругів декларував дальшу безоглядну боротьбу УНР з большевиками. Праві соц[іал]-дем[ократи] далі зостались опорою Петлюри.

Міністр фінансів т. Мартос, що в тім часі приїхав до Праги, дав мені роз’яснення щодо одержаної мною асигновки, які я вже подав вище, і запевнив, що Український соціологічний інститут більше не дістане ніяких кредитів в данім моменті. На його думку, з одержаних грошей я зміг би зложити бібліотеку для Інституту – все, що, по його гадці, можна було з ними зробити. Я признав справедливість сій думці, і як я і мої товариші вважали також за добре використати сей час, щоб зібрати ще деякий матеріал для конференції, між іншим довідатись ближче про становище німецьких незалежних між другим і третім Інтернаціоналом, ми всі вибрались в сім часі до Берліна (26.І), де кождий з нас мав свої справи – я, власне, хотів розглянутись по книгарнях для бібліотеки Соціологічного інституту, т. Жуковський мав ліквідувати свої службові обов’язки, т. Чечель – залагодити справи кооперативні.

Я почав свої берлінські візити з О.Кона, і він, вийшовши до мене, сказав, що, отримавши мою візитівку, передусім подзвонив до чоловіка, який мав намір розмовитись зі мною в жовтні, – коли я виїхав з Берліна ранком того дня. Се совітський представник Віктор Копп, він зараз при телефоні й хотів би зо мною умовитись щодо побачення; поговорити з ним, по гадці Кона, дуже було б варто, бо він через Литвинова міг би зв’язатися радіо з Москвою і в кілька день мати відти відповідь. Маючи повне довір’я до О.Кона, я не вважав можливим ухилитись від сеї розмови.

Від т. Чечеля і від інших новоприбулих я нарешті мав доволі докладні відомості про переговори, які велись між українцями і большевиками через т. Платена восени, і ті умови, які були поставлені з обох сторін; з огляду, що переговори з української сторони вели тт. Мазепа і Одрина і в делегації до Москви були вислані представники обох партій – тт. Любинський і Бендзя, я не бачив уже тепер нічого незручного в таких переговорах з офіціальним совітським представником і запропонував сьому чоловікові при телефоні побачитись з усею нашою делегацією. Він, одначе, просив розмовитись наперед удвох, щоб вияснити, чи є якийсь грунт для такої розмови. З уповажнення товаришів, котрим я розповів про розмову, я того ж самого дня, 27 січня, мав з Коппом се побачення.

Копп почав свою розмову заявою, що Росію треба негайно замирити з Україною, в їх обопільнім інтересі. «Ні ми без вас, ні ви без нас не можете утримати Україну». Тому, по його гадці, було б бажано уставити на Україні таке співробітництво, яке було в Росії в перші місяці після большевицького перевороту – комуністів з лівими соціалістами-революціонерами.

«Бо мусите признати, – заявив він, – що таки комуністи мають на Україні за собою якісь елементи, принаймні по великих містах, коли можуть в них триматись».

Але умовою щирого, швидкого замирення мусить бути перетворення України в совітську республіку: тоді все інше буде тільки деталлю – признання її самостійності, вивід російського війська з України і т. д.

На се я відповів, що УПСР не треба аж ставити умовою признання радянського принципу, бо вона прийшла сама до переконання, що Україна в даних умовах мусить прийняти радянську організацію, правда, – відмінну від московської. Але інші українські партії не так ставляться, і мені не ясно, чому він настоює на сій умові «совітської України»? Чи відомі йому умови, принесені Платеном? Большевики не ставили тоді умовою совітську організацію: вони жадали тільки економічного договору і свободи акції для комуністів на Україні. Чи йому відомі результати делегації, висланої українськими партіями в відповідь на сі пропозиції?

Коли Копп сказав, що місія Платена йому відома (хоч я не дістав вражіння, щоб він мав про неї і взагалі про відносини на Україні дуже ясне поняття), – я висловив гадку, що перше, ніж вести якісь нові переговори, було б найкраще засягнути відомості з Москви про сі попередні переговори, і коли б виявилось, що вони за щось зачепились, постаратись зрушити їх з тої мертвої точки. Копп мені казав, що він, Копп, міг би через Литвинова дістати з Москви відповідь дуже скоро.

Але т. Копп мав іншу гадку; щоб знестися з Москвою через Литвинова, на се б пішло 2 або й 3 тижні, тому, на його думку, було б краще втрьох, з представником українських соц[іал]-дем[ократів], виробити спільний меморандум про ті умови, на котрих би можна б замирити обі республіки, він би переслав його до свого уряду, ми до свого, і так кожда сторона постаралась би своїм впливом нахилити свій уряд до згоди на сих умовах. Він, правда, не має від свого уряду мандату на такі переговори, але, знаючи загальні наміри його (другим разом сказав, що спирається на звісній декларації Леніна), – він думає, що може вказати ті підстави, на яких могло б збудуватись тривке і щире замирення: власне, на тім, щоб українці прийняли совітський принцип.

Бо порозуміння совітської Росії з демократичною Українською Республікою не могло б дати тривкого замирення: «Зараз би однаково пішли нарікання на те, що ми зриваємо її зсередини большевицькою агітацією». Тривка згода могла б бути тільки з Україною совітською. Отже, він, Копп, бажав би побачитись іще з українськими соц[іал]-дем[ократами], щоб порозумітись про се. Просить вияснити, в чім розходження між укр[аїнськими] соц[іалістами]-рев[олюціонерами] і укр[аїнськими] соц[іал]-дем[ократами], і які відміни я розумію в совітськім принципі, як його приймають укр[аїнські] соц[іалісти]-рев[олюціонери], – бо ж сі відміни не можуть бути так великі, щоб від совітського принципу зіставалась тільки одна назва.

На се йому сказано, що, скільки нам відомо, укр[аїнські] соц[іал]-дем[ократи] на своїй останній конференції, відбутій перед кількома днями в Берліні, теж прийняли радянський принцип, – розходження в його розумінні т. Копп зможе собі вияснити на побаченні з ними. Що ж до тих відмін, які українські відносини вносять в приложення радянського принципу, щоб цінити, наскільки вони основні, треба насамперед уставити, що треба вважати істотним в сім принципі.

Копп відповів, що істотою совітського устрою являється принцип, по якому політичними правами користуються тільки елементи трудові, які не експлуатують чужої праці: робітники, ремісники, селяни, які не використовують чужої праці, і також трудова інтелігенція. Тоді йому пояснено, що сей трудовий принцип на Україні був прийнятий ще з часів Трудового конгресу. Розходження лежить, очевидно, не в нім, а в тактиці.

Большевики повинні лишити самим українським радянським партіям проводити сей принцип в життя, а не силкуватись організувати совітську Україну з Москви, московськими силами, без українців, так, як се роблять. Біда пішла з того, що купка київських большевиків, П’ятаков і К°, захотіла правити Україною, спираючись на багнети червоної армії, і тепер совітський уряд України спирається не на радянські українські групи, до котрих відкликується т. Копп, а все на ту ж російську військову силу. Поки така тактика буде продовжуватись, ніяке проголошення радянського принципу не поможе. Замирення можливе тільки під умовою, щоб совітська Росія щиро й рішучо зріклася всякої інтервенції в українських справах і полишила українським комуністам своїми силами доказувати, що вони можуть.

Під час розмови я кілька разів вертався до сеї теми, і Копп згодивсь, що так воно єсть і на будуче так не повинно бути. Але стояв на тім, що з прийняттям совітського принципу все се само собою вигладиться. Практично представляв він собі справу так: зараз треба б організувати тимчасовий уряд з тих урядів, які фактично існують на Україні, – він правитиме до скликання конгресу Рад, а ті вже зорганізують справжнє правительство Української Республіки. Російські війська будуть виведені з України, з виїмком тих місць, де вони будуть потрібні по стратегічним мотивам, в інтересах спільних воєнних операцій. Бо першим ділом між Росією й Україною повинна бути воєнна конвенція з огляду на неминучу війну на Західній границі.

Я мав те вражіння, що сей мотив – активна участь України в війні на Західнім фронті головно диктували Коппові сі плани українсько-російського замирення, що він щиро його бажав і вважав для сеї мети потрібним іти на певні уступки українству. «Ми розуміємо, що совітська Україна неминучо мусить мати трохи націоналістичний характер, але се не зашкодить». «Що українські соц[іалісти]-рев[олюціонери] спираються не тільки на бідне, але й на середнє селянство, се теж добре, – у нас теж, як ви знаєте, останніми часами пішов курс на середняка», – казав він мені, прощаючись.

Сю розмову я того ж вечора передав в усіх деталях товаришам (описав її – з проминенням деяких імен, і в листі до українських часописей в Америці). Соціал-демократам теж передано було зараз же зміст сеї розмови і бажання Коппа побачитись з ними. Кілька день пізніше вони мали з ним розмову, і після сього, 2 лютого, ми відбули з соц[іал]-дем[ократами] нараду в справі пропонованого Коппом спільного меморандуму. Соц[іал]-дем[ократи] хоч дійсно прийняли були радянський принцип на своїй конференції, заявили і т. Коппові і так само нам, що вони не можуть прийняти умовою радянський принцип в проектованім меморандумі: се український передпарламент рішить, чи Українська Республіка має бути радянською чи демократичною.

Супроти того ми, порадившись, заявили, що в такім разі не вважаємо зручним брати участі в дальших переговорах з Коппом і полишаємо їх соціал-демократам, щоб не виходило якоїсь ліцитації, – одні йшли б дальше в своїх уступках совітському принципові, інші – не так далеко. Побачившися з т. Коппом ще раз перед виїздом, 4 лютого, ми висловили йому своє переконання, що в інтересах революції й самого совітського принципу Росія повинна за всяку ціну замиритися з Україною, не настоюючи на переведенні совітського принципу: замирення дасть українським радянським партіям змогу його скріпити, тимчасом як війна й большевицька окупація його компрометує.

Т[овариш] Копп заявив, що він передасть се свому урядові в реляції, яку вишле йому за кілька день. Потім ми довідувались у нього через одного з наших товаришів, чи мав він на сю реляцію відповідь; він відповів, що відповіді не було. В кождім разі, не могло бути прихильної відповіді, супроти того безоглядного курсу, який взяли большевики супроти України саме в тім часі, а ми довідались про нього в квітні.

З розмов своїх з лідерами незалежних в справах Інтернаціоналу і відносин їх до комуністів я мусив переконатись, що у них нема певного плану на дальші перспективи. Т[овариш] Кріспін мав їхати до Москви і переконати большевиків в необхідності організації Інтернаціоналу на ширших підставах, щоб у нім знайшли своє місце всі активно революційні соціалістичні партії; питання, на випадок, коли большевики не послухають сеї поради, тоді що? – зоставалось без відповіді. Відносини до совітського принципу теж не були досить вияснені – на сім пункті, очевидно, існувало в партії значне розходження, яке потім і привело її до формального розділу.

На подібній позиції потім стали й французькі соціалісти на своїм з’їзді в Страсбурзі, виступивши з II Інтернаціоналу.

Рахуючись з усіма сими фактами, винесені були резолюції на конференції, яка відбулася в Празі 16 – 18 лютого і означала формальний початок діяльності делегації в новім, ширшім складі. Вони були надруковані в нашім органі, отже я їх не буду переказувати. Загалом конференція підкреслила потребу тісного координування нашої партійної роботи з загальнореволюційними перспективами; констатуючи, що II Інтернаціонал явно пережив себе, поставила своїм завданням працювати для утворення нового, дійсного Інтернаціоналу; потвердила принципи диктатури трудового народу і радянського принципу для України і висловила побажання, щоб партійні товариші, коли вони зостаються ще в складі кабінету, вжили всіх заходів коло порозуміння з Совітською Росією, в противнім разі відійшли від уряду УНР.

Сі резолюції, в формі побажань на адресу ЦК, виносились з особливою обережністю, щоб не розминутися з його позицією, яка була не зовсім ясна конференції, тому що зв’язок був розірваний з евакуацією Кам’янця. Нав’язавши сі зв’язки і переконавшися в суголосній позиції ЦК, друга конференція зазначила позицію делегації більш рішучо в сій справі і формально вийшла з II Інтернаціоналу.

Мені особисто, прийнявши до відома справоздання з діяльності делегації першого складу, конференція висловила побажання, щоб для тіснішого контакту з членами делегації, які зіставалися в Празі і Відні, я від часу до часу приїздив до Праги. Але подорож, зроблена мною задля сеї конференції, показала мені, що такі навідування практично нездійснимі, треба було або переїхати зовсім до Праги (чи до Відня), – або відірватися від делегації.

Відриватись я не міг і не хотів, тим більше, що й мотиви, які півроку тому промовляли за женевський осідок, змаліли за сей час дуже сильно. Стратила всякий інтерес Ліга Націй, так само конгрес II Інтернаціоналу, який потім відбувся таки літом, але без участі вже нашої партії. Американські земляки не відізвались на ідею сотворення в Женеві постійного українського пункту, не підтримали й «L’Europe Orientale – Eastern Europe». Заходи мої, зроблені ще раз під час побуту в Празі й Берліні – реалізувати стару урядову асигновку для неї, не привели до нічого. Се видання треба було ліквідувати, а не переносити.

При тім Женева ставала малопридатною для пробутку й робот в міру того, як швейцарська валюта дорожіла в порівнянні з іншими. Вернувшися до Женеви з кінцем лютого і зваживши всі сі мотиви, я рішив ліквідувати женевський осідок, і 2 квітня, рік по своїм виїзді з України, подався назад до Праги.

На сім я кінчу своє справоздання з своєї цілорічної роботи в делегації УПСР за кордоном. Протягом сього року я працював більш персонально, хоч і в тіснім контакті з товаришами (передусім з моїм товаришем по першій делегації Д.Ісаєвичем). Поруч виступів офіціальних, іменем делегації, я ще більше працював неофіціально, опираючись на ті організації, котрим через се мусив присвятити дещо місця і в сім моїм оповіданні – Комітетові незал[ежної] Укр[аїни], комітетові «L’Europe Orientale – Eastern Europe», Укр[аїнському] соц[іологічному] інститутові. З моїм переїздом до Праги діяльність делегації набрала вповні колегіального характеру, котрого відбиттям були часті конференції і з’їзди делегації і закордонних членів партії протягом всього другого року – образ її дав наш орган.

Працюючи протягом першого року більш одинцем, я мусив виявляти більш ініціативи й активності, шукаючи середньої дороги між антантсько-російської реакцією і большевицькою окупацією. Середній шлях II Інтернаціоналу, котриь пустились українські соціалістичні партії в надії знайти тут вихід, завів нас. Трагедія світового соціалізму взагалі стала і нашою трагедією. З тим треб було шукати інакших доріг. Сі наші шукання видні почасти з документів, надрукованих в нашім органі, почасти з статей моїх і моїх товаришів [Див. мої статті в ч. 1, 2 і 4 «Борітеся – Поборете».]. Спинятись над ними тут не місце.

Примітки

Наші товариші… рішили відійти від уряду УНР… – до коаліційного уряду І.Мазепи, сформованого після 29 серпня 1919 p., від УПСР входили: М.Ковалевський (міністр земельних справ), Д.Одрина (міністр здоров’я і опіки), І.Паливода (керівник міністерства пошт і телеграфів), М.Черкаський (міністр преси і пропаганди), Н.Григоріїв (в. о. міністра освіти), Л.Шрамченко (державний секретар).

Після відставки М.Ковалевського його обов’язки, як радник міністерства, виконував А.Степаненко, товаришами міністрів працювали члени УПСР І.Часник і П.Христюк. Праве крило українських есерів («центральна течія») після декларації 2 грудня 1919 р. припинило співпрацю з урядом І.Мазепи.

Настрої та заходи лівих українських груп, насамперед «боротьбистів», щодо організації української радянської влади з окремим військом і незалежним від Москви державним апаратом вплинули й на українських соціалістів-революціонерів («центральної течії»), що брали участь в уряді УНР.

10 грудня у м. Хмільнику Літинського повіту утворилася Крайова рада з функціями місцевого адміністративного органу, до якої входили члени уряду І.Паливода та І.Макух. Вони прагнули реорганізувати провід УНР на засадах радянської форми влади та вступити в переговори з більшовиками для створення незалежної радянської України. З цією метою у Хмільнику була обрана Рада Республіки на чолі з І.Лизанівським як орган «верховної влади» замість Директорії.

На нараді, скликаній І.Мазепою на 25 грудня 1919 р. з метою ліквідації новоствореної інституції, та в ході дискусій на міжпартійній нараді, есери не наполягали на постановах, прийнятих у Хмільнику, лише домагалися негайного скликання передпарламенту. 7 лютого 1920 р. у Києві відбулося засідання ЦК УПСР, на якому прийнята постанова про лояльне ставлення до радянської влади та необхідність відновлення легальної діяльності партії. Після підписання Варшавського договору ЦК УПСР категорично висловився проти всякої участі в уряді й постановив відкликати членів партії навіть з технічно-адміністративних посад.

Про Мазепу, як я вже сказав, ішли відомості, що він розірвав також всякі відносини з Директорією – як свідчать спогади І.Мазепи та інші джерела, ці відомості не відповідали дійсності (див.: Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 – 1921. – Мюнхен, б/р. – Частина друга. – С. 111 – 242). Рішення скласти повноваження голова Ради міністрів І.Мазепа прийняв лише після підписання Варшавського договору, про що заявив С.Петлюрі під час зустрічі в Могилеві 9 травня 1920 р. 19 травня 1920 р. офіційно подав у відставку.

На його думку, з одержаних грошей я зміг би зложити бібліотеку для Інституту…– див. коментар до звернення «В ім’я української культури і українського імені до всіх вірних дітей України за океаном Український соціологічний інститут звертається з гарячим прошенням помочі» [бл. 26 квітня 1923 p.].

…сей трудовий принцип на Україні був прийнятий ще з часів Трудового конгресу– див. працю «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.».

…(описав її – з проминенням деяких імен, і в листі до українських часописей в Америці)– згаданого листа виявити не вдалося.

Див. мої статті в ч. 1, 2 і 4 «Борітеся – Поборете!»– див. статті: «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії»; «Шевченко як проповідник соціальної революції»; «Між Москвою й Варшавою»; «На село! (Чергові завдання української трудової інтелігенції)».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 143 – 148.