5
Михайло Грушевський
З Парижа наша делегація зв’язалася з Бюро Інтернаціоналу (другого), що мав тоді осідок в Амстердамі. Ми переслали йому нашу заяву про бажання партії ввійти в склад Інтернаціоналу, відомості про її сучасне становище й інформаційні брошури, видрукувані в Празі, для освідомлення членів Бюро про програму партії, її ролю в Українській революції і т. ін. Дістали від ген[ерального] секретаря Гюїсманса запросини прибути на Люцернську конференцію, по можності днів за три перед офіціальним її відкриттям, призначеним на першого серпня.
Відповідно до того, я з кінцем [липня] вибрався до Люцерни, де й застав уже делегацію соц[іал]-дем[ократів], Дідушка і Матюшенка. Три дні пізніше, затриманий паспортовими формальностями, приїхав т. Ісаєвич. Крім того, ми запросили до помочі т. Толмачова, що пробував тоді в Лозанні, а з Женеви на наші запросини прибули представники укр[аїнських] кооперативів, з огляду що конференція мала, між іншим, вияснити також і відносини соціалістичних партій до кооперативного руху.
Делегати соц[іал]-дем[ократів] на першім же побаченні повідомили мене, що наш паризький протокол співробітництва вповні апробований заграничною групою с[оціал]-д[емократів] на її зборах в Відні, зложених з представників обох течій тоді ще єдиної укр[аїнської] соц[іал]-дем[ократії]: лівої, пізнішої комуністичної, і правої – до котрої належали оба делегати на Люцернську конференцію. Віденська нарада признала також бажаним проектований з’їзд українських соціалістів за кордоном і пропонувала мені висловитись щодо часу і місця сього з’їзду. Згідно з сим, і наша робота на Люцернській конференції мала проходити в повній солідарності.
Першим актом її мала бути заява с[оціал]-д[емократів] щодо приступлення УПСР до Інтернаціоналу. Для прийняття якоїсь нової партії до Інтернаціоналу вимагається прихильний відзив партій тої ж народності, вже раніше прийнятих. Партія у[країнських] с[оціал]-д[емократів], прийнята до Інтернаціоналу на Бернській конференції того року, мала дати свій відзив про наше приступлення і висловилась за його бажаність.
На конференції ми рішили виступити з спільною декларацією загального характеру і з спеціальною резолюцією в галицькій справі: против окупації, переведеної поляками, і рішення Найвищої Ради Антанти на їх користь. Ставили своїм завданням добитись на сій конференції ясного і недвозначного признання Інтернаціоналом права України на самостійність, тому що на попередній конференції – Амстердамській – ся справа, поставлена українськими] с[оціал]-д[емократами], не дістала відповіді вповні категоричної. Наслідком опозиції деяких прихильників єдиної Росії (особливо виступав її оборонцем французький соціаліст Лонге, «внук Маркса»), гадки поділились, і право України на самостійність було признане в формі умовній – оскільки за се висловиться український нарід. Тим часом за деякими іншими народами б[увшої] Росії, які разом з українцями ставили се питання, їх право на самостійність було признане в формі вповні категоричній.
В сій справі ми мали конференцією з делегатами інших народів б[увшої] Росії, і в ній була прийнята пропозиція докладчика по політичному питанню Реноделя: замість виносити окремі резолюції про право поодиноких народів, прийняти одну загальну резолюцію про право на політичну самостійність народів бувшої Росії, і при тім назвати для прикладу кілька імен народів, котрих право представляється вповні ясним – в тім і Україну. Таке розв’язання справи було признане нами корисним і вдоволяючим, бо намулювати уха сеї конференції справою народів б[увшої] Росії ми не вважали добрим з мотивів тактичних.
Перед Люцернською конференцією стояла незмірно гостра і дражлива справа, яка, мов мечем, розтинала соціалістичний світ в сей критичний момент відродження з тяжкої кризи, спричиненої війною: справа совітської Росії і відносин до неї та зв’язана з сим оцінка діяльності московських большевиків. Московський Інтернаціонал уже зав’язавсь і став конкурентом II Інтернаціоналу, в момент, коли партіям, зібраним в нім, треба було якнайбільш однодушності, вирозумілості і розваги, щоб залічити глибоку рану, задану розділом між «оборонцями» і тими, що не приймали війни, – «дефетистами», як їх називали французи.
Ситуація ще не була такою критичною для II Інтернаціоналу, якою вона стала півроку пізніше, але небезпека, або, принаймні, напруженість положення вже відчувалась. Швейцарські соціалісти в переважній часті висловились за московський Інтернаціонал, до Люцернської конференції поставились негативно, її засідання бойкотувались місцевими соціалістами. Соціалісти італійські, іспанські, норвезькі, угорські, американські не брали участи в ній в цілості або в переважній часті, вважаючи старий Інтернаціонал безповоротно скомпрометованим ухильчивою тактикою його бюро під час війни – недодержанням старого принципу «війна війні».
І ті лівіші партії, які брали участь в конференції – як німецькі незалежники, «нова більшість» французької партії (Кашен-Лонге), незалежна робітнича партія англійська (Рамсей Макдональд), теж підозріливо споглядали на правші групи, вважаючи, що з ними відреставрувати Інтернаціонал ледве чи вдасться. Особливо під огнем були німецька «партія більшості», яка безоглядно підтримувала свій уряд під час війни, і тепер її робили відповідальною за війну та домагались суду Інтернаціоналу над нею.
Пробним каменем можливості порозумітись і йти разом в відбудові Інтернаціоналу та мірою дійсної соціалістичності в сій ситуації ставала позиція цілого Інтернаціоналу і поодиноких груп його щодо совітської Росії, і тут дійсно помічалось виразне розходження. Тимчасом як в осудженні політики Антанти і свіжопідписаного Версальського договору всі групи сходились, – у відносинах до совітської Росії, до диктатури пролетаріату, до III Інтернаціоналу вони розходились значно.
Бюро конференції – голова [Властиво – містоголова, що заступав голову – Брантінга.] Гендерсон (англійська робітнича партія), ген[еральний] секретар Гюїсманс (бельгійський центр), голови обох комісій конференції (представники правих соціалістичних груп Швеції й Голландії), зовсім не крились з своїм негативним становищем супроти большевизму і показували охоту, опираючись на соціалістичні партії «малих народів», в тім і делегації «нових республік», в разі чого й переголосувати лівіші партії. Се витворило дуже напружений і непевний настрій. Справа Інтернаціоналу була поставлена на карту, і українські соціалісти, а особливо делегація наша, опинились в дуже труднім і дражливім положенні.
Примітки
…запросини прибути на Люцернську конференцію… – конференція в Люцерні відбулася 1 – 9 серпня 1919 р. У ній взяло участь 50 делегатів, які представляли 19 народів, та багато гостей – соціалістів різних націй. М.Грушевський з Д.Ісаєвичем презентували на конференції УПСР. Детальні відомості про роботу конференції та участь у ній представників українських соціалістичних партій (УПСР та УСДРП), подані М.Грушевським у розділах V та VI цієї статті, доповнює звіт з цього форуму Д.Ісаєвича, скерований ЦК УПСР (див.: Литвин М. «Нашій справі дуже допомогла величезна енергія й сама особа Грушевського…» (Маловідомий виступ Дмитра Ісаєвича на конференції Соцінтерну 1919 p.) // Confraternitas… – С. 664 – 674). За рішенням Люцернської конференції УПСР була прийнята до II Інтернаціоналу. Конференція визнала незалежність і суверенність Української Народної Республіки, виступила з протестом проти окупації Східної Галичини Польщею.
…я з кінцем [липня] вибрався до Люцерни… – тут допущена помилка, йдеться про кінець липня, так як конференція відбулася 1 – 9 серпня 1919 р. Ця помилка виправлена та подана в тексті в квадратних дужках.
…на Бернській конференції…– йдеться про першу повоєнну конференцію II Інтернаціоналу, яка відбулася в Берні 3 – 10 лютого 1919 р. за участю більшості старих соціал-демократичних партій. Головним питанням конференції стало відродження II Інтернаціоналу.
Московський Інтернаціонал уже зав’язавсь…– йдеться про Комуністичний Інтернаціонал (III Інтернаціонал), заснований з ініціативи В.Леніна в Москві на установчому з’їзді 2 – 6 березня 1919 р. Про ставлення Закордонної делегації до Комінтерну див. коментар до статті «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії».
…Версальського договору…– йдеться про мирний договір, укладений після закінчення Першої світової війни між союзниками та Німеччиною 28 червня 1919 р.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 121 – 123.