6

Михайло Грушевський

Докінчую своє оповідання про нашу участь в Люцернській конференції. Я сказав, що наша делегація опинилась на ній в дуже труднім становищі перед тими двома течіями – правими і лівими, які зарисувались на конференції від перших її нарад.

В питаннях загальносоціалістичних ми стояли ближче до течій лівих: адже ми приймали, в формах, правда, не досить категоричних, і диктатуру трудового народу, і радянський принцип! Але, з другого боку, якраз сі лівіші партії, з почуття солідарності з совітською Росією, ставились підозріливо або й неприхильно до бувших недержавних народів Росії і більше спочуття і зрозуміння для національного питання на Сході Європи ми знаходили у «малих партій» Заходу і в Бюро Інтернаціоналу, що на них спирався. Їх піддержки ніяк не можна було відкидати, коли справа йшла про те, щоб добитися правильного поставлення національного питання в Інтернаціоналі.

Але зв’язуючись з ними, ми – новаки в Інтернаціоналі, викликали серед лівих партій підозріння й закиди, що ми сумнівні соціалісти – більш націоналісти, ніж соціалісти, інтересуємось не загальними проблемами, а тільки своїми національними інтересами. Ся розбіжність змушувала і нас, і інших соціалістів нових республік, всі сили покладати на те, щоб знайти якийсь грунт для порозуміння правіших і лівіших течій, не допускати їх до різкого розходження, в котрім би ми мусили ставати по тій чи іншій стороні, і взагалі вивести національне питання поза альтернативу такого чи іншого відношення до совітської Росії та її гасел.

В програмі конференції стояли дві головні точки: перша – се оцінка політичного моменту, передусім діяльності мирової конференції, її становища супроти Центральних Держав, та її політики на Сході Європи і на Балканах. Тут конференція мусила зазначити своє становище між іншим і до нових республік Сходу – жадати їх признання і включення до Ліги Націй, реформованої відповідно так, щоб вона була дійсно Лігою народів, а не Лігою правительств і новим виданням Ради Чотирьох.

Друга точка – вироблення проекту нової організації Інтернаціоналу для будучого конгресу. Тут між іншим мали бути висвітлені відносини між соціалістичними партіями, професійними організаціями та кооперативами, і становище Інтернаціоналу в боротьбі націй за свої права – питання особливо для нас інтересне. З питань формальних певний інтерес мала справа поділу голосів між національними групами в новій організації Інтернаціоналу, або, інакше сказавши, – організація національного представництва і ранг українського представництва в ряді інших соціалістичних груп.

Для обговорення сих справ і виготовлення проектів резолюцій конференцію поділено на дві фракції. Українські делегації рішили, що в кождій з сих фракцій візьме участь один соц[іал]-дем[ократ] і один соц[іаліст]-рев[олюціонер], і в повних засіданнях, при обговоренні рефератів, винесених фракціями, візьмуть слово два українські представники – один від соц[іалістів]-рев[олюціонерів] і один від соц[іал]-дем[ократів] (на конференції, властиво, кожда нація мала бути представлена тільки двома делегатами, і хоч фактично ті національні групи, які мали неодностайне соціалістичне представництво, післали представників від кождої партії або течії: німецька соціалістична більшість і меншість, так само французька, російські соц[іалісти]-рев[олюціонери] і меншовики і так само ми: соц[іал]-дем[ократи] і соц[іалісти]-рев[олюціонери], але в спільних засіданнях, обрахованих на можливу економію часу, не годилось надуживати своєї численності).

Фракція організаційна, в котрій брали участь тт. Ісаєвич і Дідушок, доволі скоро покінчила свою роботу. Гострих різниць в ній не виникло. По національній справі була прийнята досить приємна для нас формула, поставлена Поалей-Ціоном: Інтернаціонал мусить підтримувати змагання покривджених народів до визволення і самоозначення. В справі відносин до професійних організацій і кооперативів фракція стала на тім, що формально вони зостаються автономними, а соціалістичні партії мають тільки утримувати їх в фактичнім своїм впливі.

Щодо місця в Інтернаціоналі, то нам давали навіть більше, ніж ми жадали. Ми хотіли рівної позиції з соціалістичними представництвами т[ак] ск[азати] другої класи: нарівні з чехами, поляками, бельгійцями, 10 – 12 голосів. Секретаріат в своїм проекті нового розподілу голосів так і запроектував нам: 12 голосів [Наведу цікавіші цифри з сього проекту (в порядку французького альфабету оригіналу):

Німеччина 30 голосів

Полуднева Африка 6

Аргентина 12

Арменія 3

Австралія 12

Австрія 12

Бельгія 12

Болгарія 4

Канада 4

Данія 10

Іспанія 6

Естонія 2

Спол[учені] Держави 30

Фінляндія 6

Франція 30

Турція 4

Греція 3

Великобританія 30

Угорщина 10

Ірландія 2

Італія 12

Латвія 2

Литва 2

Норвегія 2

Палестина 2

Голландія 8

Польща 10

Румунія 2

Росія 12

Швеція 12

Швейцарія 8

Чехія 12

Україна 12

Югославія 6

Як сказано, нам підвищено представництво до 12, так само чехам. Росії – до 30. Палестина (Поалей-Ціон) попросила 4, тоді й новим республікам б[увшої] Росії представництво піднято до 4 голосів, але голова конференції Гендерсон поставив пропозицію, щоб з огляду на численність української нації нам дати 15 голосів. Се не викликало спеціальної опозиції (гаряче дебатувалась інша справа – щоб за російськими соціалістами було зоставлене місце першорядне, рівне з німецькою, французькою й англійською репрезентацією, невважаючи на абсентеїзм большевиків). П’ятнадцять голосів Україні признано, але при тім і деякі інші групи, – напр., чехи, представлені на конференції Нємцем і Шмералем, – теж зажадали такого ж числа, против сього наші делегати теж, розуміється, нічого не мали.

Далеко тяжче ішла праця політичної секції, де сидів я з т. Матюшенком. Праві групи і Бюро, що на них спиралось, хотіли, осуджуючи політику мирової конференції взагалі і спеціально її акцію на Сході Європи, заразом осудити і большевицький терор, обмеження громадських свобод, преси, нагінки на соціалістичні партії. Предложений фракції проект резолюцій, виготовлений Реноделем, протестував против блокади совітської Росії, против політичних інтервенцій Антанти, домагавсь паспортів для соціалістичних делегацій, які посилаються до Росії.

Але заразом надавав сим делегаціям характер якихось анкетних чи навіть слідчих комісій по розслідуванню большевицького терору та доволі різко осуджував його і взагалі большевицьке правління. Ліві групи вважали се недопустимим. Вони вважали неможливим іти на руку буржуазії в її боротьбі й полеміці против большевиків, особливо в сей момент, коли угорська реакція, підтримувана світовою буржуазією й антантською спілкою, саме задавала останні удари угорській комуністичній революції й розпочинала свій ганебний білий терор: про се якраз наспіли на конференцію сенсаційні відомості і викликали сильне вражіння.

Проектові Реноделя протиставив свій проект Лонге, надавши йому характер акту пієтизму для російської комуністичної революції. Зібрати більшість на конференції в сій формі він не міг, се було ясно. Але Гюїсманс нетактовно підчеркнув перевагу своєї позиції й сим дуже погіршив ситуацію.

Коли в комісії рішено було пробно проголосувати обидва проекти і ліві, покладаючись на численність французької та німецької делегації, запроектували голосувати не по делегаціям, а поголовно, і виникло з сього питання, Гюїсманс сказав, що він уже підрахував голоси на обидва способи і бачить, що той чи інший не зробить різниці, так що нема про що й перечитись: так чи сяк більшість буде мати Ренодель.

Нотка тріумфу, котра пролунала в сих його словах, зробила неприємне вражіння, і Лонге позволив собі замітку, що проект Реноделя проходить голосами дрібних націй, тимчасом як великі соціалістичні партії в більшості підтримують його проект – а се, властиво, повинно бути рішаючим. Се була дуже дражлива замітка, і Церетелі, взявши слово, при загальній увазі, повільно і з трудністю вимовляючи французькі слова, сказав класичну фразу: «Пропоную організувати Раду Чотирьох».

Сей натяк на порядки мирової конференції, де все рішали прем’єри чотирьох великих держав, навіть не інформуючи інших членів, які служили простою декорацією, був настільки влучний, що відразу обірвав дискусію. Голосування не переведено, було очевидно, що вести далі справу в такім напрямі – значило відразу розбити Інтернаціонал.

Вибрано підкомісію й передано справу туди, а соціалісти нових республік, зібравшись на нараду другого дня, рішили, що допускати до розбиття Інтернаціоналу ніяк не можна і треба з свого боку доложити всіх заходів, щоб знайти більш-менш приємлему формулу резолюції для обох сторін. Церетелі, вибраний до підкомісії, відложив усю свою меншовицьку непримиренність до большевизму й ужив щирі старання до порозуміння.

Ренодель згодився виключити з своєї резолюції все, що могло бути неприємне прихильникам большевиків, і ліві за се згодились голосувати за резолюцію – в тім і за сю частину, яка містила в собі признання права нових республік на самостійність. Ліві були вдоволені, що ми виявили зрозуміння соціалістичної солідарності. Рамсей Макдональд, який був дуже згіршений тим інцидентом з пробним голосуванням, висловляв мені свою велику втіху, що його симпатії до визволених народів б[увшої] Росії себе оправдали.

Я спинюсь на сім епізоді і не буду переходити інших, менше важних, згадаю ще тільки, що запитання, поставлене балтійськими соціалістами в справі поводження німецької армії Гольца, який всупереч наказам німецького правительства нібито самовільно зіставався в Латвії, дало мені привід нагадати поводження німецької окупаційної армії на Україні. Німецьку більшість при сій оказії винуватили в тім, що вона покриває своїм іменем вчинки німецьких генералів і т. д.

Пленарне засідання, присвячене організаційній справі, де я мав промову на тему відносин Інтернаціоналу до національного питання (текст її подаю в додатку), пройшло без особливих інцидентів. Але при дискусії над резолюціями по політичним питанням виник доволі характеристичний і в своїх дальших наслідках досить важний інцидент.

Тимчасом як всі партії погодились на змодифіковану резолюцію Реноделя і вона мала пройти одноголосно – в тім і декларація права на самостійність нових республік б[увшої] Росії, виступила против сього делегація російських соц[іалістів]-рев[олюціонерів] в особі Сухомлина.

На конференції було їх четверо: Гавронський, Русанов, Зензінов і Сухомлин. З них у мене була стара знайомість з Русановим, і коли Сухомлин уже перед тим в організаційній комісії, як мені сказали товариші, неприязно виступив против укр[аїнських] соц[іалістичних] партій, я звернувсь до Русанова з запитанням, чи сей виступ Сухомлина мусимо вважати виразом позиції цілої делегації – в такім разі я цікавий би був знати, як обгрунтовується вона ідеологічно основними принципами партії, – коли ж Сухомлин говорить се на власну руку, то було б бажано, щоб інші члени делегації зазначили своє відмінне становище.

Русанов відповів ухильчиво, що він не знає змісту промови Сухомлина і, познайомившися з ним докладніше, зможе дати відповідь. Відповіді він, одначе, не дав і облишив конференцію перед її закінченням. Інші члени делегації не виступали, тільки один Сухомлин. В своїй промові на пленарнім засіданні він заявив, що делегація р[осійських] соц[іалістів]-рев[олюціонерів] не може підтримувати декларації права самостійності нових республік і тому стримається від голосування резолюції.

Мотивуючи се негативне становище до постулату самостійності взагалі, він особливо різко виступив против постулату української самостійності і тут дав собі духу: аргументував тим, що українські партії й Центральна Рада стояли весь час на принципі федерації й не відкидали участі у Всеросійських Установчих зборах, аж поки не проголосили самостійності України в зв’язку з своїми переговорами з німцями; валив на українські соціалістичні партії прогрішення Директорії против демократичних принципів, обмеження свободи слова, репресії против професійних організацій, погроми, роблені Петлюриним військом.

На слухачів, не добре обізнаних з російсько-українськими відносинами і не обов’язаних дуже розбиратися в тих формальних застереженнях, котрими українські соціалістичні партії обставляли свою участь в уряді Петлюри, сі обвинувачення робили вражіння, і наші делегації, обсудивши ситуацію, признали потрібним дати на них відповідь.

Трудність була в тім, що промова Сухомлина була проголошена під кінець передостаннього засідання конференції, коли Бюро прикладало всі старання до того, щоб доконче другого дня, 10 серпня, до 5-ї години чи що пополудні закінчити конференцію, бо зала вже була винайнята на якусь іншу ціль. Президія заявила, що запись ораторів уже закінчена, в нашім розпорядженні зостається слово Матюшенка і в нім він може дати репліку Сухомлину – мусить тільки рахуватись з часом, бо промови вже перед тим обмежені 15 хвилинами, правдоподібно, будуть обмежені ще більше з огляду на короткий час, який зістававсь для конференції.

Обсудивши сю справу вечором на спільній нараді обох делегацій, ми прийшли до переконання, що нам дійсно нічого більше не зостається: до промови т. Матюшенка, яка мала темою вияснення неможливості Російської Федерації в даний момент і була вже раніше нами заслухана і прийнята, додали ми репліку против атак Сухомлина і умовились, що на випадок, коли б час промов був ще раз скорочений, т. Матюшенко дещо промине в своїй промові, щоб кінцева репліка не була відтята президією за браком часу.

На другий день, 10 серпня, кінцеве, пленарне засідання конференції відкрилося промовою старого лідера меншовиків, П.Б.Аксельрода, яка давала відповідь і на інвективи Сухомлина. Старий соціаліст різко виступив против тактики большевиків і між іншим вказав на се, що їх політика розсварила російський нарід з іншими народами Росії, викликала горожанську війну і змусила їх в інтересах самооборони проголосити себе самостійними.

Він вказував на те, що соціалістичні партії, які вели провід в революції до большевицького перевороту, знаходили між собою спільну мову: нагадав для прикладу, що от ми, учасники нинішньої конференції – Церетелі, в ролі представника Временного російського правительства, і я, що стояв на чолі Центральної Ради, могли ж договоритись до порозуміння, яке забезпечувало Україні її інтереси, не розриваючи єдиного революційного фронту.

Але большевики своєю насильницькою тактикою, спеціально своїм поведениям на Брест-Литовських переговорах, розірвали сей фронт і змусили народи Росії проголосити самостійність своїх держав, щоб не стати об’єктом сього большевицького своєвластя. Я передаю в загальних рисах отсю частину великої промови, яка була виголошена з великим піднесенням і зробила чимале вражіння на зібрання. Згоджуватись чи не згоджуватись можна було з її освітленням різних подій, але вона давала повну реабілітацію нашої політики і нашого соціалізму, атакованого Сухомлином.

По сім прийшла черга т. Матюшенка. Час промов перед його виступом дійсно скорочено до 10 мінут. Він спішив прочитати свою промову і скінчив – без репліки Сухомлинові. Хоч після промови Аксельрода се було не так важно, все-таки товариші були збентежені. У т. Ісаєвича вирвалась різка замітка, на яку тт. Матюшенко й Дідушок заявили, що вони почувають себе ображеними нею і не можуть продовжувати спільної роботи.

Ми вийшли з залі на берег озера, щоб полагодити інцидент. Т[овариш] Матюшенко заявив, що після того, як було проголошено нове обмеження промов, він не міг експромптом перепинити своєї промови, не будучи свобідним в французькій мові, і через те йому не стало часу на репліку; т. Ісаєвич заявив, що він в такім разі бере свої слова назад. Я констатував, що інцидент полагоджений, і ми дійсно були такого переконання.

Вернулись на засідання, де я попросив собі у президії слова в особистій справі з приводу промови Сухомлина, щоб бодай у такій формі виголосити приготовлену репліку. Але президія заявила, що часу на такі заяви не лишиться, а я можу подати письменну заяву, яка буде прочитана перед закриттям засідання. Так воно й було.

В призначений час, коло 5-ї години, засідання було закінчене, і конференція на тім скінчилась. Але вже на тім спільнім засіданні, яке відбули обидві делегації другого дня рано перед роз’їздом, відчулось, що таки холодок пройшов між нами, і в кооперації нашій сталась певна розколина. Розмови про організацію спільного інформаційного бюро заходом і коштами обох делегацій (про що між нами була мова на початку, і була обопільна охота до такого спільного підприємства) тепер уже не поновились.

Закордонний український соціалістичний з’їзд делегація соц[іал]-дем[ократів] запроектувала відкласти на пізніше. Проте формально наша кооперація мала зіставатися в силі й надалі; рішено спільними силами вести український відділ в проектованім органі нашого східноєвропейського Інтернаціоналу – «L’Europe Orientale». Товариші соц[іал]-дем[ократи] взяли на себе виготовити для другого номера інформаційну статтю про Люцернську конференцію. Свого рішення зліквідувати кооперацію вповні делегація соц[іал]-дем[ократів] нічим не показала. Ми довідались про нього значно пізніше.

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 123 – 129.