4
Михайло Грушевський
З огляду на се все, народам б[увшої] Росії приходилось рахувати тільки на себе. Мусили вони вернутись до старого гасла кооперації бувших недержавних народів Росії, проголошеного Центральною Радою в 1917 році. В тих днях – 20-х числах червня, кавказькі республіки, загрожені Денікіним, що явно не хотів признати їх існування, заходились коло спільного дипломатичного виступу в сій справі і кілька разів скликали конференції для її обговорення. Запрошені на одну з сих конференцій, ми з т. Ісаєвичем постановили скористати з них, щоб утворити більш постійне представництво соціалістичних груп нових республік, котре могло б протиставити свою солідарну акцію обом російським централізмам: червоному, совітському і чорному, колчаківсько-денікінському, що загрожували їх існуванню.
Сю організаційну роботу ми почали від консолідації власних соціалістичних сил. Обговоривши на кількох сходинах з делегатами у[країнських] с[оціал]-д[емократів] тт. Матюшенком і Дідушком справу нашої консолідації, ми списали з ними протокол, датований днем 22 червня:
«Ми, нижче підписані делегати партій україн[ських] соціал-демократів і соціалістів-революціонерів ц[ентральної] т[ечії], зібравшися на нараду і обговоривши ситуацію, прийшли до виводу, що:
а) в сучасних обставинах потрібні якнайтісніші зв’язки українських соціалістичних партій з Інтернаціоналом;
б) сі обставини вимагають порозуміння і об’єднання з соціалістичними групами народів бувшої Росії й сусідніх країв;
в) в сих напрямах обидві соціалістичні українські партії повинні розвинути якнайшвидшу і найінтенсивнішу діяльність, в тіснім зв’язку між собою, виступаючи спільно й солідарно по всім спільним українській соціалістичній демократії питанням;
г) для переведення сеї діяльності мусить бути утворена постійна соціалістична організація з осідком в важніших політичних і соціалістичних центрах, які висуватимуться обставинами;
д) організація ся повинна працювати в контакті з соціалістичними групами народів бувшої Росії, і дуже був би корисний спільний їх орган на французькій і англійській мові;
є) для здійснення сих завдань повинний бути скликаний закордонний український соціалістичний з’їзд, якомога скорше;
ж) підписані ж делегати в вказаних напрямах зараз же розпочинають свою роботу.
За Партію укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] центральної течії М.Грушевський, Д.Ісаєвич. За Укр[аїнську] соц[іал]-демокр[атичну] робітничу партію Б.Матюшенко, П.Дідушок».
Т[овариші] Матюшенко і Дідушок кілька день пізніше виїхали з Парижа і за паспортовими перешкодами вже й не вернулися більше. Через те реалізувати сей план на паризькім грунті мала наша делегація сама.
Незалежно від конференцій офіціальних місій нових республік на території б[увшої] Росії, в справі того спільного виступу против Денікіна, я запропонував представникам їх соціалістичних партій зійтись для обопільної інформації та обміркування спільних справ. Перше таке зібрання відбулось 30 червня, і після того соціалісти нових республік правильно щотижня сходились весь час аж до виїзду на Люцернську конференцію. На сі сходини, які звичайно відбувались по черзі під проводом Чхеїдзе і моїм, вияснялось принципіальне становище соціалістичних партій нових республік в різних питаннях, відносини до біжучих подій, обговорювались спільні виступи і способи інформації соціалістичних партій Заходу про східноєвропейські відносини і потреби.
Як конкретні завдання були поставлені: заснування спільного органу для інформації заграничних кругів, солідарна акція в Інтернаціоналі в східноєвропейськім питанні (поскільки певні спільні домагання об’єднували всі соціалістичні партії), перед тим – організація ширших сходин з місцевими французькими соціалістами для обопільного зближення й освідомлення.
З нагоди соціалістичних маніфестацій против інтервенції в Росії, призначених на дні 20 і 21 липня, була виготовлена спільна декларація, яка виясняла позицію соціалістів визволених революцією народів; вона не була опублікована, бо самі маніфестації були відкликані.
З французькими соціалістами, окрім побачень сепаратних, були уряджені ширші сходини, за спільною вечерею, 18 і 23 липня. Вони випали незвичайно інтересно для обох сторін. З одного і другого боку виступили визначні соціалістичні діячі і в ряді промов вияснили, з одної сторони, ті різниці, які ділять демократію російську і «інородчеську» в національно-політичних питаннях, з другої, – погляди на сі розходження соціалістів французьких, або й ширше – західних взагалі.
Присутні французькі соціалісти різних напрямів майже без різниць сходилися на страху східноєвропейського «розпорошення» (poussiere de nations): розбиття економічних і культурних сил через утворення ряду нових республік. Представники сих республік різносторонньо висвітлювали ті мотиви, які змушують визволені народи добиватись признання їх повної самостійності в данім моменті – не рішаючи зараз питань про можливості і форми кооперації в будучності. Була се свого роду програмна дискусія будучого спільного журналу, справа котрого рішалась паралельно з сим.
Організація його завершилась сформуванням редакційного комітету (27 липня), зложеного з представників соціалістичних груп усіх десяти нових республік Європейського Сходу. Представники мали зложити від своїх груп по рівній сумі, щоб забезпечити існування журналу до кінця року, і вибрати технічну колегію для ведення видавництва. На технічного редактора запрошено одного французького соціаліста – прихильника нових республік. Назву для видання уставлено таку: L’Europe Orientale. Pour la defense des nouvelles Republiques d’Orient. Виходити воно мало в двох виданнях, по-французьки і по-англійськи, два рази в місяць кожне, по 32 сторінки в випуску. Перший випуск мав вийти зараз по Люцернській конференції, яка мала освятити відновлений союз визволених народів Європ[ейського] Сходу (нагадую, що вже на нашім київськім конгресі 1917 року дві третини делегатів народів Росії реєструвались як соціалісти).
Одною з умов кооперації в новім журналі було постановлено: не виносити спірних питань, які існують між новими республіками, й не вести по ним полеміки в журналі: підносити те, що їх в’яже, а не те, що роз’єднує, – спірні питання рішати деінде. Так само – не виносити на сторінки журналу полеміки по тим різницям, які розділюють партійні організації і політичні напрями чи групування всередині поодиноких національностей.
Видатки видавництва мусили бути значні, тим більше, що з досвіду всяких таких підприємств ми предвиділи, що далеко не всі учасники справді будуть спроможні заплатити свої паї. Щоб добути кошти на сей журнал і на видання інформаційних книжок про Україну, наша делегація рішила звернутись до жертволюбності наших американських земляків, які незадовго перед тим фінансували досить значними сумами «українську раду» в Парижі. Правда, ми мали в плані звернутись до Ц[ентрального] к[омітету] і через нього до тодішнього все-таки «соціалістичного» кабінету, але наші надії на се джерело були невеликі.
Ті інстанції, від яких залежали асигнування, без рахунку і плану розкидали гроші на офіціальні місії й інформаційні бюро, які без усякого зв’язку й порозуміння між собою випускали різні засуджені на безслідне заникання листки і брошури, – але нам від них, очевидно, не можна було сподіватись серйозної підтримки. Тим часом потреба в інформаційних виданнях і просто в реальних доказах існування нашої мови, літератури, науки була просто пекуча. Хоч на те тільки, щоб дати їх в руки і розвіяти наклепи польських і російських «шептунів», які потихеньку пускали далі свої «інформації», щодо сам війни ніякого українського руху не було, українські книги і часописі стали виходити тільки під час війни – на німецькі гроші і т. ін. Один американський інформатор, напр., зовсім серйозно просив мене якось добути йому просто-таки кілька примірників українських книжок, підручників, журналів з-перед 1914 p., щоб довести існування всього того перед війною.
З сих мотивів ми дали почин заснуванню «Комітету незалежної України», що мав зайнятись збиранням фондів на інформаційну літературу, організацією видань і інформації. Відповідно до нашого порозуміння з соц[іал]-демократами, ми проектували зложити сей комітет з представників сих двох партій, запросивши, крім того, до участі декого персонально, а тим часом зложили провізоричне бюро, яке й звернулось до американських організацій з прошенням підмоги.
З дрібніших справ, якими ми займались в Парижі, згадаю відозву, видану від імені делегації «До товаришів, повертаючих на Україну» – до українських воєннополонених і інтернованих в французьких концентраційних таборах, котрих тоді, після згоди з колчаківсько-денікінським «правительством», почали висилати великими партіями до чорноморських портів. На бажання одного з делегатів таких партій був зладжений короткий інформаційний листок про революцію на Україні і завдання українських соціалістичних партій, спеціально – про земельну програму соц[іалістів]-революціонерів, і про причини українсько-московського конфлікту.
«Прибуваючи на Україну, якнайскорше зв’язуйтесь з українськими соціалістичними партіями, яка кому ближче, і помагайте їм захистити Україну, очистити її від чужих військ, забезпечити волю і землю трудящому люду», – такий був вивід з сеї короткої інформації, написаної з прийнятого нами становища – солідарної акції українських соціалістичних партій.
Примітки
…щоб утворити більш постійне представництво соціалістичних груп нових республік…– згуртування представників народів колишньої Російської імперії, насамперед соціалістичних партій, відбулося навколо Товариства Опіки Нових Республік Східної Європи (інша назва, яку подає М.Грушевський, – Комітет незалежності нових республік бувшої Росії), створеного на установчих зборах, що відбулися в Женеві 6 січня 1920 р., та журналу «L’Europe Orientale» («Eastern Europe»).
Журнал мав підзаголовок «Для оборони нових Республік Сходу», маючи на увазі Естонію, Латвію, Литву, Білорусь, Україну, Кубань, Північний Кавказ, Азербайджан, Грузію і Вірменію. З 1 вересня 1919 р. по 16 січня 1920 р. в Парижі вийшли 12 номерів у 10 випусках, у яких М.Грушевський опублікував 6 статей (див. у цьому томі, розділ II). Видання фактично перебувало під опікою та фінансовою підтримкою Комітету незалежної України, заснованого за безпосередньої участі М.Грушевського. Дана праця М.Грушевського є найповнішим джерелом до історії згаданого товариства та видання, які вчений називав «малим соціалістичним Інтернаціоналом».
…на нашім київськім конгресі 1917 року…– йдеться про З’їзд народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917 р. Цій події М.Грушевський присвятив спеціальну статтю «З’їзд народів Росії», опубліковану у виданні «L’Europe Orientale» («Eastern Europe») (див. у цьому томі текст і коментар).
З сих мотивів ми дали почин заснуванню «Комітету незалежної України»…– детально історію заснування, діяльність та обставини ліквідації комітету М.Грушевський описав у статті «Ліквідація Комітету незалежної України» (див. у цьому томі текст і коментар).
…яке й звернулось до американських організацій з прошенням підмоги – див. текст цього звернення («Поклик [Комітету незалежної України]» (26 липня 1919 р.) та коментар до нього.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 118 – 121.