2
Михайло Грушевський
Проїхавши до Праги якомога швидше, найкоротшою дорогою, я все-таки діставсь туди вже перед самими Великодніми святами, 18.IV, і переконався, що при тих відносинах, в яких опинились українські місії за кордоном, і при тім становищі, яке вони займають супроти мене, мені треба відложити всяку надію на те, щоб протягом яких 5 – 6 день дістатись до Амстердама. Я не міг попасти на сю конференцію. Супроти того я поспішив протелеграфувати тим товаришам (вказаним мені Ц[ентральним] комітетом), адреси котрих встиг розвідати – а саме Ісаєвичу і Шрагу, запитуючи, чи згодні вони прийняти мандат і чи не могли б дістатись до Амстердама, ще поки там не скінчиться конференція. Тов[ариш] Шраг відповів, що не має ніякої змоги виїхати; тов[ариш] Ісаєвич повідомив, що готов виїхати зараз, як тільки дістане паспорт. Я вислав йому мандат, але паспортові трудності не дали й т. Ісаєвичу поспіти до Амстердама. Конференція була дуже коротка, справи відложено до довшої, призначеної в Люцерні на 1 серпня. Туди треба було загодя приготовитись.
Розвідавши про порядок приймання партій до Інтернаціоналу, я рішив використати свій побут у Празі для того, щоб приготовити потрібний для того матеріал, в виді кількох інформаційних брошур про партію і про ситуацію на Україні – для Бюро Інтернаціоналу, для соціалістичних партій і взагалі західноєвропейської публіки. Протягом двох місяців, що я прожив в Празі, я приготовив і видрукував по-французьки під фірмою делегації три такі брошури: партійну програму з короткими вступними замітками про історію партії і позицію, яку вона фактично займає тепер: зміни в програмі й тактиці, внесені останніми подіями, радянський принцип, прийнятий під час Київського конгресу, і т. ін. (Le parti socialiste-révolutionnaire ukrainien. Programme précédé d’une notice introductive de la délégation).
Далі – земельний закон Центр[альної] Ради з короткими поясненнями про земельну справу на Україні (Le probléme agraire en Ukraine et la loi agraire du Centralna Rada (le 18 Janvier 1918). І нарешті – огляд Української революції за два роки, з короткими вступними відомостями про минувшину України і її впливи на її соціальну структуру (La lutte sociale et politique en Ukraine, 1917-1918-1919).
Крім того, я зав’язував за сей час зносини з чеськими соціалістами, відновив і поширив свої зв’язки в кругах наукових і політичних, між іншим – старався вияснити їм потреби й вимоги новоприлученої до Чесько-Словацької Республіки Закарпатської України, на котру почали з різних сторін світу злітатись різні обрусителі.
Моя давніша знайомість з проф. Т.Масариком, новим президентом республіки, дала мені змогу – після того, як на Україні протягом довгого часу я був відтятий від європейського життя – поінформуватись з компетентних джерел про політичну ситуацію та вияснити собі, наскільки має підставу орієнтація, взята Директорією на Антанту. Розмови, котрі я мав з ним і з заступником міністра загран[ичних] справ Штепанком (міністр Бенеш був в Парижі, при мировій конференції), а також з відомим англійським публіцистом-слов’янофілом Сетон-Уотсоном (Scotus Viator), котрого в тім часі гостив у себе президент Масарик, а я був знайомий з ними теж ще зі Львова – куди він приїздив перед війною, студіюючи австрійські відносини, були дуже для мене цінні з сього погляду.
Вони впевнили мене, що самостійна Україна не може сподіватись ні признання, ні піддержки від держав Антанти. З одного боку, сі держави – особливо Франція і Англія – почувають себе морально винними перед Росією, котру так безоглядно і немилосердно використовували в війні в своїх інтересах і, вирятувавши себе, її довели до повного розвалу і упадку. З другого боку, в західних буржуазних кругах не вірять в те, що стара Росія, мілітаристична й імперіалістична, царська чи конституційна, таки вмерла дійсно. Вони думають, що вона відродиться, знову займе сильну позицію і тоді воздасть повною мірою всім, хто був відвернувся від неї, або робив що-небудь на її шкоду. Сим аргументом головно й орудували за кордоном всякі представники єдиної Росії: прийде, мовляли, Велика Росія знову і спитає кожного, як на Страшнім суді, – де ви були і з ким ви тримали тоді, як я була нища і поругана? І сей аргумент дійсно робив психологічне вражіння дуже сильне.
Було ясно, що ні правительство французьке чи англійське, ні французька або англійська буржуазія не зважаться зробити нічого, що могло б виглядати на ослаблення давнішої великодержавної ролі Росії, або розділ її території, навпаки підчеркуватимуть своє бажання всяко помогти їй відродити свою силу і значіння. Коли Росія, не вважаючи на се, таки не відродиться, се вже буде її вина, але зараз мусить їй бути дана якнайширша можливість для сього. Такий характер і мало зроблене в тім часі признання уряду Колчака, з забезпеченням автономії для деяких областей. По гадці отсих діячів, які мене освідомляли, Україна могла б щось виговорити собі у Антанти, тільки прийнявши федеративний принцип для нових відносин.
Але се мала бути федерація в рамках б[увшої] Росії, з виключенням тільки Фінляндії й Польщі. Утворення федерації на інших, ширших підставах, скажім, федерації слов’янської, до котрої ввійшли б західнослов’янські й балканські землі, або федерації чорноморської в ширших розмірах, як ми то собі планували на Україні в 1917 – 1918 рр., в антантських кругах так само не бажають, як і розділу. Їм зовсім не бажано, щоб ідея федерації стала в руках Росії знарядом розросту, притягання нових областей.
Вони вважають своїм обов’язком реставрувати Росію, але я мусив так вирозуміти, що сей свій обов’язок антантські круги беруть чисто формально, і їм зовсім не залежить на тім, щоб відроджена Росія була сильною, добре організованою, урівноваженою державою. Тому й яких-небудь гарантій дійсного переведення федеративного принципу в рамках нової Росії від держав Антанти даремно було б сподіватись. Особливо Україні – і так само Білорус[ія], що разом з нею й Кубанню була промовчана в ноті Колчаку: відносини сих «русских» країв зостаються вповні внутрішньою справою Росії.
З планами ширшої федерації в тім часі виступили галицькі урядові круги. «Західна область Української Нар[одної] Республіки» агонізувала тоді під польським наступом, спорядженим Антантою. До Праги один за другим летіли висланці галицького уряду з поручениям за яку-будь ціну добитись помочі від чехів як єдиного порятунку в безвихідній позиції. Чехії пропоновано яку-будь конвенцію, унію, федерацію – яку-небудь форму, під котрою вона могла б підтримати Галичину против тяжкого ворога, що грозив її задавити, а чехів відтяти від безпосереднього стику з східнослов’янським світом.
Чехи розуміли всю вагу сього стику з «руском» для себе, здригались перед гадкою його втратити, – але мусили незмінно відповідати, що нема на се волі Антанти: вона не бажає собі якої-небудь федерації Чехо-Словаччини з східнослов’янськими землями. Радили їхати до Парижа, там сю справу підняти і побачити, як вона буде прийнята.
Таку ж пораду дістав і я в відповідь на всі свої аргументації против антантської концепції східноєвропейського питання: їхати до Парижа, на місці, з першого джерела довідатись про заміри антантської політики і постаратись переконати її представників про її погибельність, коли маю про неї таке переконання. З чеської сторони мені обіцяно всяко уможливити сю подорож, і не було причин не використати сеї можливості. Я виїхав з Праги і 17 червня був в Парижі, де застав і т. Ісаєвича.
Примітки
…земельний закон Центр[альної] Ради… – цю брошуру виявити не вдалося. Детально про підготовку та прийняття земельного закону див.: Верстюк В. Земельне питання у стінах Центральної Ради // Confratenitas. Ювілейний збірник на пошану Ярослава Ісаєвича. – Львів, 2006 – 2007. – С. 645-663.
Моя давніша знайомість з проф. Т.Масариком… – безпосереднє знайомство Т.Масарика з М.Грушевський відбулося у Києві за часів Української Центральної Ради. З травня 1917 р. до березня 1918 р. він перебував у Росії, тричі приїздив в Україну, зокрема до Києва, де провів понад 4 місяці. Тут Т.Масарик розгорнув активну діяльність з формування військового корпусу чеських легіонерів. Спілкувався з М.Грушевським, В.Винниченком, О.Шульгиним, С.Петлюрою, брав участь у різних громадських заходах, на яких виступав з промовами.
Такий характер і мало зроблене в тім часі признання уряду Колчака…– 18 листопада 1918 р. О.Колчак був проголошений «Верховним правителем Росії та Верховним головнокомандувачем усіма сухопутними і морськими збройними силами Росії».
Навесні – влітку 1919 р. провідники Білого руху (А.Денікін, М.Юденич, Є.Міллер) заявили про підпорядкування О.Колчаку, що засвідчило про консолідацію руху. Це вплинуло й на міжнародну позицію, адже лідери Антанти спочатку вважали, що боротьба з більшовиками в Росії повинна вестись під керівництвом західних держав і не поспішали з визнанням «Верховного правителя Росії».
26 травня 1919 р. 5 провідних держав Антанти (Англія, Франція, США, Японія та Італія) направили Колчаку спільне звернення про готовність визнання адмірала верховною владою Росії за умови пріоритету демократичних засад та визнання прав національних меншин. У відповіді, врученій представникам Антанти в день отримання, 3 червня 1919 p., адмірал Колчак підтвердив прихильність двом, запропонованим союзниками, принципам. У своєму посланні, надісланому до Омська, столиці Колчака, 24 червня Найвища Рада Антанти повідомляла, що загальний тон його відповіді й основні положення співзвучні її пропозиціям й пообіцяла надати допомогу білогвардійським арміям і тим силам, які приєднаються до них. Проте питання про визнання верховної влади Колчака «де-юре» лідери Антанти обійшли мовчанкою.
…або федерації чорноморської в ширших розмірах, як ми то собі планували на Україні в 1917 – 1918 рр. – цій проблемі М.Грушевський присвятив окремий розділ своєї праці «На порозі Нової України» – «Орієнтація чорноморська» (Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 236-238).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 113 – 116.