7

Михайло Грушевський

Порозуміння, осягнене на Люцернській конференції між правими і лівими течіями, не без нашої участі, по всіх грізних познаках розколу наповнило нас оптимістичним настроєм. Коли такі праві непримиренці і такі завзяті большевизанти знайшли спільну мову саме в відносинах до большевизму, се здавалось нам доказом повної можливості дальшої праці в напрямі об’єднання всіх соціалістичних партій, організації єдиного Інтернаціоналу і перетворення його в велику політичну силу, котра через парламенти і через Лігу Націй зможе справді давати напрям світовій політиці та нейтралізувати імперіалістичну політику світового капіталу. Радість, яку викликали наші здобутки на Люцернській конференції в українськім громадянстві, без різниці напрямів, – ми поділяли теж.

Признання соціалістичними партіями нашого права на самостійність, нарешті, без усяких умов і застережень, оцінювалось і нами, делегатами УПСР як серйозний успіх і добрий початок дальшої праці на інтернаціональнім соціалістичнім грунті. Об’єднання і кооперація соціалістичних партій нових республік Схід[ної] Європи, котру ми скріпили кількома нарадами під час конференції і безпосередньо по її закінченні, здавались нам твердою підставою дальшої акції; наш новий орган повинен був дати їй план. На сходинах з соціалістами західними, кілька разів уряджених нами під час конференції, ми мали нагоду переконатися в можливості тіснішого зближення з соціалістичними партіями малих народів, як скандинави, голландці, бельгійці і ін.: вони виявляли великий інтерес і до нашої визвольної боротьби, і до наших українських перспектив.

Розуміється, якби ми знову стали хазяями своєї землі – якби ЦК сидів в Києві і хоч в приближенні мав такі впливи, як в 1917 p., – ми були б предметом не тільки великого заінтересування, але і поважання не лише малих, а й найбільших соціалістичних партій, які б тоді признали, певно, визначну соціалістичну вартість і нашої програми, і нашої тактики. Ті, що були в Берні й Амстердамі, могли посвідчити велику різницю в відносинах до українського питання там і в Люцерні, коли зовнішня ситуація була так страшно для нас не сприятлива. Але осягнене, власне, в сих страшних обставинах здавалось нам многонадійною запорукою можливості дальшої успішної акції.

Я особисто виїздив з Люцерни під такими вражіннями. За годину перед виїздом, після того, як товариші виїхали в екскурсію на озеро, мені припадком довелось мати інтересну розмову з д-ром Оскаром Коном, одним з членів делегації німецьких незалежних, з котрим познайомивсь під час дебати над німецькою окупацією балтійських провінцій, і він скористав з недільного спочинку, щоб зайти до мене на розмову.

Ми заговорили за ситуацію на Україні, і, коли я почав викладати свої жалі на большевицьку політику супроти України, яка йде всупереч гарячим бажанням замирення з совітською Росією, стільки разів маніфестованим українським трудовим народом, та відроджує контрреволюційні течії, на користь Колчака та Денікіна (що тоді стояв в зеніті своїх успіхів), – О.Кон заявив мені, що ся справа його живо займає.

Як юрисконсульт совітської місії в Берліні, він заховав приятельські зв’язки з видними представниками совітської Росії й хотів би скористати з них, щоб відкрити очі совітським кругам на дійсне становище на Україні: може бути, що в Москві невідомі отсі відносини й факти, і вони можуть вплинути на зміну політики, коли б я їх передав йому, в виді документів – резолюцій фракції Трудового конгресу і т. ін., про що я йому оповідав.

Я, навпаки, мав причини думати, що в Москві мусять мати досить добрі інформації про те, що діється на Україні. Але особиста інтервенція людини, яка користується довір’ям, завсіди могла мати значіння. Оскар Кон зробив на мене дуже добре вражіння, і я не сумнівався, що він приложить старання до того, щоб сі матеріали, котрі я йому передам, передати вірно, з коментарем прихильним і щирим, своїм російським приятелям. В кождім разі се не могло пошкодити, а тільки помогти, і тому я пообіцяв прислати, і дійсно з дороги, з Цюриха, переслав Конові все, що у мене було, головно резолюції Кам’янецького трудового конгресу.

З Швейцарії я вернувся до Чехії, тим часом, як т. Ісаєвич мав вернутись до Парижа, щоб зайнятись «L’Europe Orientale». Але він трохи захворів, трохи затримався через паспортові історії, і перші випуски «L’Europe Orientale» вийшли без нашої ближчої участі; матеріали, приготовлені нами, деякі не попали, деякі поспізнювались.

Наш французький товариш, який взяв на себе технічну редакцію, давав собі раду, як міг, але не все йшло так, як хотілось. Між іншим і відомості про Люцернську конференцію вийшли не зовсім точні: делегація с[оціал]-д[емократів], яка взяла на себе інформацію про сю конференцію, не прислала вчас матеріалу; не діждавшися його, редакційний комітет дав в другім номері все, що мав, допустив деякі недокладності, і се послужило потім делегації с[оціал]-д[емократів] приводом до відмови від співробітництва в «L’Europe Orientale» – принаймні фактично вона не взяла в ній участі.

Моя передмова до першого числа десь застрягла у членів редакції і так само принципіального характеру стаття про необхідність порозуміння між совітською Росією і соціал-революційною Україною, написана з приводу перших вістей про здобуття Києва Денікіним; вона появилась тільки в ч. 4. Ведення часописі вимагало нашого ближчого нагляду і присутності, члени редакційного комітету накликали мене приїхати якнайскорше.

Матеріальне становище нового органу також зіставалось незабезпеченим. З огляду, що кабінет УНР зістававсь виключно соціалістичним, зложеним з у[країнських] с[оціал]-д[емократів] і у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], на наш погляд, він повинен був знайти способи підтримати орган соціалістичних партій нових республік. Приїхавши на кілька день до Праги, щоб узяти участь в кооперативнім конгресі, урядженім чеським союзом робітничої кооперації (16 – 18.VIII), я довідався, що тодішній міністр заграничних справ В.Темницький (у[країнський] с[оціал]-д[емократ]), вибираючись на Україну, заїхав до Карлсбада; я вибрався до нього, в 20-х днях серпня, щоб познайомити його з сею справою.

Довідався, що він уже перед тим передав з Відня через т. Дідушка акредитив на підмогу проектованому французькому місячнику, що мав інформувати про справи «Східної Європи»; з огляду, що той журнал не ввійшов в життя, т. Темницький нічого не мав би протав того, щоб ся сума перейшла в розпорядження редакційного комітету «L’Europe Orientale».

При сій нагоді я виложив т. Темницькому також свої гадки про потребу постійної української інституції, яка ставила б своїм завданням утримування зв’язку й інформацію світових кругів про соціальний рух на Україні, діяльність соціалістичних українських партій, наукову літературу українську по соціальним питанням, і навідворіт – інформувала українське громадянство про світовий соціальний рух і літературу.

В моїй голові носились гадки такого «Українського соціологічного інституту», який би об’єднав передусім інтелектуальні сили обох українських соціалістичних партій, приготовив під їх проводом кадри людей, ознайомлених з соціальними науками, і таким чином не тільки виробив би круг співробітників для реалізації своїх наукових завдань, але також і українському соціальному, ближче – соціалістичному рухові дав нові сили, новий інтелектуальний зміст.

В даних обставинах до реалізації сього плану було трудно приступити без енергійної матеріальної підтримки скарбу УНР, і наскільки наші товариші далі зіставалися в складі кабінету, я вважав се можливим, бо момент був такий, що зав’язання подібної інституції представлялось дуже потрібним. Перспектива женевського конгресу Інтернаціоналу, дебюту Ліги Націй – на котру ще ми покладали великі надії, наш малий соціалістичний Інтернаціонал Східної Європи, його спільний журнал, план інформаційних видань, вироблений Комітетом незалежної України, – все се обіцювало багато, і тоді, коли пізніше розходження і розбиття української інтелігенції не відчувалось і навіть не передчувалось так, як півроку потім, – здавалось можливим об’єднати коло сих завдань широкі круги української демократії і використати в повній мірі її вільне і невільне пробування за кордоном на еміграції.

Я знайшов в т. Темницькім повне спочуття для сеї ідеї, як також і для нашого паризького органу, в тій формі, яку ми йому надавали: спільного органу соціалістичних партій нових республік, кермованого їх делегатами і залежного тільки від них. Він обіцяв відповідно підтримати сі справи перед членами кабінету на Україні і зараз зробити, що можна: післати т. Дідушкові телеграму, щоб він передав згаданий акредитив скарбникові «L’Europe Orientale», а на перші організаційні заходи Соціологічного інституту передати 400 тис. австрійських корон з грошей, які зіставались в його розпорядженні в Відні.

Такі плани укладав я тоді, повний віри в будучність Інтернаціоналу, в союз соціалістів нових республік – продовження наших старих зв’язків в бувшій Росії і в наш український соціалістичний блок, зав’язаний в Парижі. Цілий ряд фактів, наших українських і загальніших, доволі скоро зруйнував усі сі підстави наших планів. Але тоді, в серпні – вересні 1919 p., ми їх не предвиділи, як не предвиділи діячі, далеко більше втаємничені в секрети світової політики, і, виходячи з усіх отсих міркувань, я вибрав собі місце дальшої праці на 1919-1920 р.

Примітки

При сій нагоді я виложив т. Темницькому також свої гадки про потребу постійної української інституції…– обговоривши план задуманого Українського соціологічного інституту при зустрічі і знайшовши «повне спочуття», М.Грушевський невдовзі подав проект і кошторис УСІ в листі до В.Темницького від 21 серпня 1919 р. (ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Оп. 1. – Спр. 275. – Арк. 98 – 99 зв.; 94 зв. – 94), який покладений в основу «Проекту Українського соціологічного інституту». Проблеми УСІ вчений висвітлив також у низці листів і статей, які є важливими джерелами до вивчення його діяльності (перелік див. у коментарі до «Проекту Українського соціологічного інституту»).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 129 – 131.