2

Михайло Грушевський

На мій погляд, на сю сторону досі не було звернено досить уваги. Українська минувшина й її вказівки не знайшли собі відповідної оцінки з становища нинішньої революції та її завдань. Українські с[оціалісти]-р[еволюціонери] не мали часу займатись сим в революційній тісноті, і ніхто інший, тим менше, не зайнявся сим за них. Тим часом програма і діяльність У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] має за собою дуже цінні традиції революційної активності українських мас і радикального або й революційного народництва, яке потім виросло на сих традиціях. Облишені іншими українськими партіями під час революції, сі традиції припали в уділ У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] силою факту, тому що вона одна в своїй революційній роботі сперлась на ту селянську трудову масу, що була активною силою давніших українських революційних рухів і послужила об’єктом ідеології українського народництва.

Укр[аїнські] с[оціалісти]-р[еволюціонери], думаю, самі не відчували сього, що вони мають за собою сю традицію, яка служить одним з секретів їх успіхів, і, з другого боку, – до певної міри кермує їх роботою. Ні укр[аїнські] с[оціалісти]-р[еволюціонери], ні хто інший за них не постаравсь вияснити сього преємства, хоч таке вияснення було потрібне, навіть для того, щоб усвідомити дійсну істоту укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], яка викликала багато непотрібних непорозумінь, не пережитих і досі.

Коли в перших місяцях революції почала організовуватись У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], і Україна раптом зароїлась від укр[аїнського] с[оціал]-р[еволюційного] різного віку, чину і званія: старих, молодих і навіть підлітків, в тужурках, френчах і свитах, се обудило не тільки здивування, але навіть скандалізувало українське громадянство: звідки, чому і на якій підставі?

Стара українська гвардія, організована в ТУП-і, збиралась реорганізуватись в Радикально-демократичній партії, що була заснована під час Першої революції, і се здавалось натуральним. Українська с[оціал]-д[емократична] партія, яка була припинила свою діяльність під час останньої реакції, збирала під старий прапор розсипаних членів партії. У всіх народів є соц[іал]-демократія, і не було нічого дивного, щоб і у нас вона була. Але с[оціалісти]-р[еволюціонери] – така «спеціально російська партія» – нащо вона українцям?

Розуміється, були між с[оціалістами]-р[еволюціонерами] українці, навіть українські гуртки й громади, незалежні від російських с[оціалістів]-р[еволюціонерів], але організувати Українську партію с[оціалістів]-р[еволюціонерів], та ще в таких величезних розмірах? Се здавалось недоречністю, доказом фатального поневолення української мислі російською, легкодушним мавпуванням великоросійських взірців, нездібності самостійно орієнтуватись в реальних умовах українського життя. Для українських націоналістів (особливо галицьких) Партія у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], саме існування її зостається й по нинішній день сумним проявом такої ганебної залежності українців від російського життя, чужих взірців і чужої ідеології.

Не без того, щоб у сих закидах не було якогось зеренця правди. Взагалі рідко буває, щоб такого зеренця не було в яких-небудь переконаннях. Але невелике воно тут.

Термін «с[оціалісти]-р[еволюціонери]» не спеціально російський винахід, а загальноєвропейський. В різних краях існують коли не партії, то групи або течії «соціалістично-революційні», себто соціалісти, які обстоюють методи революційні, «пряму, безпосередню акцію», в протилежність соціалістам-еволюціоністам, які відрікаються революції, стоять за парламентарну роботу, покладаються на автоматичний розвій економічного процесу. Тепер сей термін якраз в такім значінні вживається широко, незалежно від того конкретно-програмного змісту, який вкладає туди та чи інша партія або група, і се вживання властиво відповідає тому значінню, в якім воно вживається у нас.

Справді, приложіть загальні принципи соціалізму, свобідно від марксівської догми, до українських відносин, дайте йому орієнтуватись в реальних обставинах країни, де трудова маса селянська, а індустріальний пролетаріат грає ролю зовсім другорядну і не має і в якімсь ближчім часі грати ролю рішаючу. Додайте спеціальні політичні й національні обставини. Дайте сьому соціалізмові не тільки можність, але й необхідність бути активним, революційним – тому що ніяких інших методів соціалістичної роботи в сих обставинах і не може бути, – от і будете мати українське [е]с[е]рівство, як місцевий, чи національний варіант світового соціалістично-революційного руху!

Але вірно також і те, що старші кадри У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], коли не всі, то частиною, перейшли через російське [е]с[е]рівство, і ті самостійні групи укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], які до російської партії перед сформуванням У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] формально не належали, теж стояли під впливами російського [е]с[е]рівства: орієнтувались більше на нього, ніж на світовий соціалістично-революційний рух.

Правда, що дві такі класичні країни трудового селянства, як Росія й Україна, зв’язані багатьма аналогіями історичного й економічного характеру, а, крім того, ще й спільною непережитою спадщиною царського режиму, давали дуже багато спільного програмі й практиці соціал[істично]-революційних груп російських і українських. Українські соціал[істи]-революціонери могли з добром для себе покористуватись не одним з праці й досвіду с[оціалістів]-революціонерів російських, які скорше організувалися в партію, скорше і ширше розвинули свою роботу, не ділячи своєї енергії між завданнями соціалістичними і національними. І як кожда культурна людина не тільки може, але й повинна, не стягаючи на себе закиду мавпування, використовувати досвід культурного світу і шукати скрізь те, що може бути корисним для її окруження, так і укр[аїнські] соц[іалісти]-революціонери не то що могли, але й повинні були, не в’яжучись ніякими націоналістичними упередженнями, слідити за ідеологічною й практичною роботою с[оціалістів]-р[еволюціонерів] російських і використовувати все, що могло їм придатися з російської с[оціалістично]-р[еволюційної] літератури чи практичної роботи.

Але вірно також і те, що укр[аїнські] с[оціалісти]-р[еволюціонери], мало виявляючи власної продуктивності, односторонньо користувались російською с[оціалістично]-р[еволюційною] літературою, мало звертались до європейської соціалістичної літератури безпосередньо, не робили, на підставі її і на основі українських даних, потрібних поправок. Через те не раз виявляли залежність від російських поглядів і там, де українські факти вимагали зовсім інших виводів.

Пізніше, коли Партія укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] сформувалась і революція дала їй змогу прийти до активної практичної роботи в великих розмірах, в вирі гарячої практичної праці, що впала на неї, вона також не мала змоги й часу вповні «знайти себе». Реальні обставини українського життя, в котрих їй приходилось працювати, на кождім кроці показували можливість притримуватись прикладів і тез російського [е]с[е]рівства, змушували йти зовсім самостійно. Але те, що було занедбане в попередніх літах, не могло бути виповнене в місяцях і тижнях, переповнених гарячковою роботою. Укр[аїнські] с[оціалісти]-р[еволюціонери] в процесі сеї роботи далеко відійшли від теорії й практики рос[ійських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], але зіставались без власної ідеології, без твердо уставлених основних принципів своєї соціальної й політичної програми. Для даного моменту їм не лишалось нічого іншого, як намацувати собі емпірично дорогу, стежучи за проявами народних настроїв, за змінами в житті, викликуваними розвоєм революції.

Треба признати, що партія виявила в сім неабиякий інтуїтивний хист. Уставивши тісний зв’язок з селянськими масами на величезнім просторі української території, здобувши їх глибоке й щире довір’я, так що для них не було секретів в поглядах і настроях селянства, укр[аїнські] с[оціалісти]-р[еволюціонери] часто дуже влучно виносили чергові гасла, ставили програму дня. Але з другого боку, свобода від догми, котра давала партії пластичність – змогу йти свобідно, без вагань і упереджень, за вказівками реального життя, – вона не раз загрожувала їй безпринципністю.

В своїй практичній роботі партія не раз робила такі скоки, такі зигзаги, що коли не компрометувала себе до решти, то в усякім разі давала сильну зброю на себе – власне таким докорам безпрограмовістю й безпринциповістю. Дійсно, тимчасом як буква програми, прийнятої на перших зборах партії 1917 р., зіставалася без перемін, практика партії розвивалася зовсім незалежно від неї, і не раз нова конференція робила такий зигзаг в інший бік, що не могло бути мови про якусь сталу лінію партійної роботи.

Се, розуміється, неможливо для політичної партії, яка ставить собі завдання на довший час, на дальшу перспективу. Завдання вивести український нарід на шлях світової соціалістичної революції, узброїти його потрібними для того засобами боротьби, вимагає довгої, систематичної, планової роботи, котру не можна вести одною інтуїцією. Свобода від догми не повинна бути свободою від певних сталих принципів, без котрих неможлива ніяка систематична робота. І ті певні спільні основи, які, без сумніву, були (бо без них партія розлетілась би одразу), повинні бути зведені до ясних і свідомих формул.

Завдання вказують досвіди світової соціалістичної революції. Способи й засоби їх осягнення виясняють студії реальних умов українського життя в його сучасності і досвіди революційної акції українських мас. Мусить бути пророблена робота, вказана формулою «Громади»: досвід світовий мусить бути скомбінований, провірений і конкретизований досвідом національним. Те, що було занедбане в давніших десятиліттях, що не могло бути зроблене в гарячих часах 1917 – 1918 рр., повинно бути нагороджене тепер, коли обставини нашого політичного життя звузили рамці практичної роботи партії й тим самим дали її членам більшу змогу зайнятись теоретичною й організаційною роботою всередині самої партії.

Вкладаючи в конкретні форми українського життя загальносвітову соціалістичну програму, треба відповідно скомбінувати ті соціалістичні завдання з національно-політичними вимогами, нерозв’язаними, не полагодженими завчасу і полишеними тепер, як куля при нозі, що паралізує соціалістичні плани. Мусить бути знайдена відповідна комбінація їх, так щоб захоплення національними інтересами не розривало контакту українського життя з загальним соціалістичним походом. Розрив з ним загрожував би реакцією, виродженням, кінець кінцем, загибеллю самого національного життя, якби воно схотіло в нинішніх умовах ізолюватись виключно в своїх національних інтересах. Партія, котра стала б на такім перебільшено національнім становищі, була б дуже скоро збита з позицій партією чи партіями, які вміли б задержати контакт з загальним світовим рухом.

З другого боку, безоглядний розрив з історично утвореними формами й традиціями, з незабезпеченими досі національно-політичними інтересами українського народу, ввійшов би, очевидно, в конфлікт з інстинктом національної самоохорони, самозбереження народу, і партія, яка пішла б на таке національне самовідречення, на повне і безоглядне пожертвування інтересів свого народу інтересам світової революції, була б збита з позицій партіями націоналістичними. Взагалі ніякий нарід не піде на повне відречення від своїх політичних і національних інтересів для світової революції в нинішній переходовій добі, коли державні і національні протиставлення не знищені й не переможені. Наш же нарід, котрий мусить доперва дістати свої політичні й національні гарантії від сеї революції, щоб з ними перемандрувати сю переходову добу, вимагатиме від оборонців своїх інтересів особливо пильної уваги для сих справ.

Але можливість об’єднання національних традицій українських з соціалістичними змаганнями, як відомо, заперечується і з крайньої лівої, і з крайньої правої. Українські праві кола пускають в рух старі легенди про крайній індивідуалізм української національної вдачі, що, мовляв, не лишає ніякого грунту для соціалістичного будівництва. Сі ж легенди підхоплюються зліва на оправдання системи, котрою українські елементи свідомо відсуваються від соціалістичного будівництва на Україні: мовляв, національні традиції й національна структура робить український елемент непридатним для соціалістичної творчості.

Партія, У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], тою самою інтуїтивною здібністю, чи практичним інстинктом, який вироблюється в процесі роботи і був партією дійсно не раз виявлений блискучо, вміла об’єднати сі дві сторони нашої революції – соціальну і національну. Пішла фактично дорогою, вказаною предтечами української соціалістичної мислі, дорогою віків, протореною активною енергією трудового українського народу і закиненою іншими партіями; показала ділом можливість їх комбінування – зв’язування ниток українського минулого і сучасного, кажучи словами цитованої формули, з світовою соціалістичною революцією.

Але ся емпірична робота партії, кінець кінцем, мусить бути зведена до відповідно розвинених і угрунтованих тез, аби її дійсний характер, її завдання і підстави національні не були секретом, навіть для самої партії, котрої члени, як герой Мольєра, можуть навіть самі не підозрівати, що вони говорять прозою. Укр[аїнські] с[оціалісти]-р[еволюціонери] мусять бути свідомі того, що їх партія пильнує на переказаних українською минувшиною підвалинах; на суголосних моментах в українській народній структурі оперти нову конструкцію будучої соціалістичної України.

Примітки

Коли в перших місяцях революції почала організовуватись У[країнська] п[артія] с[оиіалістів]-р[еволюціонерів]… – процес формування УПСР завершився на І Установчому з’їзді (4 – 5 квітня 1917 p.). Див. детальніше: Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив. (Політична історія УПСР). Монографія – К., 2008.

…старих, молодих і навіть підлітків… – див. коментар до праці «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.».

як буква програми, прийнятої на перших зборах партії 1917 р. – програма УПСР прийнята на II з’їзді партії (15 – 19 липня 1917 p.). Текст програми див.: Програма і статут Української партії соціалістів-революціонерів. – К., 1917; Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К., 1992. – С. 15 – 22; Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив. – С. 546 – 553.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 60 – 64.