1

Михайло Грушевський

Події останніх місяців поставили питання: бути чи не бути Українській партії соц[іалістів]-революціонерів.

Позиція її між тріумфальним походом російських комуністів, з одного боку, і тими бездоріжжями, на котрі позаходила ріжна націоналістична публіка під проводом всяких головних і не головних отаманів, справді, не дуже вигідна. І зрозуміло, що після того, як деякі елементи партії в «єдинім національнім фронті» позаганялись на край безодні, кинувши недобре світло на цілу партію, психологічна реакція викликає у багатьох повищене бажання якнайрізче відмежуватись від сього зигзагу вправо – скоком уліво!

Але виправляти зигзаг зигзагом – се не робота! Нового зигзагу не повинно бути. Не повинно бути і перебіжки!

В високій мірі не бажано, щоб поодинокі, скільки-небудь цінні члени, кидаючи партію, одинцем чи невеликими компаніями перебігали в «стан торжествующих». Партія мусить запобігти такому дезертирству, перевіривши в світлі нових досвідів свою ідеологію і свої позиції, щоб змінити їх відповідно, коли треба, і на нові позиції перейти по можності в повнім складі всього цінного, що єсть у неї, не розбиваючись і не відриваючись від свого грунту.

Таку роботу й перевели заграничні члени партії у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] на своїх конференціях, відбутих в лютім, квітні й травні с. р. Отсі обставини головно привели їх до сього:

Криза Укр[аїнської] Нар[одної] Республіки і участь деяких членів партії в останніх актах націоналістичної авантюри, котрою ся криза закінчилась, – розділ, що в зв’язку з сим стався всередині партії, і, нарешті, факт, що колишнє ліве крило У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], так звані боротьбисти, спочатку прийнявши додаткову назву комуністів, в березні с. р. вповні ввійшли до партії російських большевиків, чи то Ком[уністичної] партії (больш[евиків]) України, що становить обласну організацію Російської комуністичної партії.

Події углибляли питання: коли так різко стали против себе два табори – соціалістичний, під кермою російських комуністів, і реакційний, під проводом польської шляхти, то і У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] чи не годилось би піти слідами боротьбистів і деяких с[оціал]-демократів, теперішніх комуністів, та вповні і без застережень віддати й свої сили в службу російським комуністам, їх ділу творення світової соціалістичної революції, в котрій, кінець кінцем, знайдуть розв’язання і справи народів, вже поза питанням про державу і національність?

Таке формулювання було дуже привабне. Особисто – воно давало легкий вихід з трудного положення. Членам конференції були відомі й погляди тт. боротьбистів на Україні в такому дусі: на Україні Укр[аїнська] партія с[оціалістів]-рев[олюціонерів] уже вмерла, комуністична революція її існування не визнає, – треба, щоб вона завмерла й за кордоном.

Але після основних обміркувань таке формулювання відкинено. Незалежно від того, що У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] і на Україні не вмерла і не збирається завмирати, таке рішення дало б, може, вихід учасникам, як особам, але не партії, котра ставила завданням не те, щоб дати особисте задоволення чи вдосконалення своїм членам, як якийсь монаший чи масонський орден, а вивести на шлях світової революції свій нарід! Бути з народом і в ніяких випадках не відриватись від народу – се було першою підставою тактики У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], котру члени її передусім мусили мати на увазі. А з сього становища пропозиція влиття в партію російських комуністів викликала поважні сумніви.

Може, комуністична революція в теперішній своїй російській концепції й не визнає існування У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], як-то пише київський товариш-боротьбист. Але діло в тім, що український нарід іще менше, здається, визнає комуністичну революцію в сій російській концепції.

Відомості, одержані від радянських українських партій, характеризуючи ситуацію на Україні перед польським наступом, показують, що під російським комуністичним режимом соціалістична революція на Україні пішла навіть назад, в порівнянні з часами, коли Укр[аїнська] партія с[оціалістів]-р[еволюціонерів], єдина і не поділена, могла свобідно розвивати свою агітаційну й організаційну діяльність в народі, як було за часів Центральної Ради. Тоді небагато-небагато, але все-таки дещо з соціалістичного мислення вона свідомості селянина прищепила й увела його в течію, коли не соціалістичної, то соціальної революції. Тепер же, як кажуть наші відомості (що походять від комуністів), українське село зовсім відійшло від революції й замкнулося в собі, виставивши кулемети на всі боки. Панування комуністичної революції кінчиться за 5 – 10 верст від міст, де стоять залоги червоної армії; без збройної сили російські комуністи не можуть показатись на село, хоч би тільки для агітації, і не знати, чи матимуть туди приступ і ті українські групи, які віллються до большевиків.

Тому зрозуміла сильна опозиція проти такого вливання, яка виникла серед боротьбистів і, здається, чи не поколола навіть сю партію. Українське [е]с[е]рівство, як партія українського трудового селянства, очевидно, не стратила рації свого існування. З становища самої комуністичної революції далеко кориснішою буде кооперація російських і українських радянських партій, ніж вливання сих останніх в ряди російського большевизму, коли се вливання загрожує відірванням від народних мас або хоч би тільки ослабленням зв’язку з ними і впливу на них. Такі були аргументи, піднесені проти вливання на наших конференціях.

Колись, в часах передреволюційних, обороняючи рацію своєї національної роботи з становища загальнолюдських культурних інтересів, українці доводили, що для культури людства буде корисніше, коли українська інтелігенція віллється до неї, хоч би і з деяким опізненням, але разом з усім своїм народом, замість того, аби перебігти туди, покинувши свій нарід, і принести тільки свої дорогоцінні особи, а більш нічого. Се, з певними змінами, можна повторити і про радянські українські партії. Без порівняння корисніше для соціалізму буде, коли вони, зостаючись при своїм народі, будуть вести його по дорозі соціалістичної революції, хоч би й помалішим темпом, ніж, відриваючись від свого народу і тратячи на нього вплив, безпосередньо прилучатимуться до російського авангарду.

Коли би на підкріплення сеї гадки доконче треба було чийогось прикладу, то можна було б вказати на російських с[оціалістів]-р[еволюціонерів], що далі зостаються при своїй ідеології й партійній окремішності, не тільки праві, а й ліві, що стільки вже часу працюють разом з комуністами. Для мене ж далеко важніше те, що я хочу підчеркнути в сих замітках: що, йдучи далі сею дорогою, У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], продовжує й поглиблює роботу українських предтеч соціалістичної революції – ту програму, яку вони сорок літ тому начеркнули в пам’ятній передмові до «Громади»:

«В справах духовних, як і в справах господарських, наше мужицтво тепер приходить на те, на чому стояло в козацькі часи XVI – XVII ст. До того ж підходять з різних боків (національного, політичного і соціального) й купки письменних українців, котрі не забули того, що вони українці, й хотять ухопити кінець нитки, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст. Чи вмітимуть наші письменні люди вхопитись за край тієї нитки, що тягнеться сама по собі в нашому мужицтві, чи вмітимуть прив’язати до неї й те, що виплела за XVII – XVIII ст. думка людей, котрих історія не переривалась, і звести в темноті й насамоті виплетену нитку – іноді більше бажання, ніж ясної думки нашого мужицтва – з великою сіткою наукових і громадських думок європейських людей? – Ось у чому тепер все діло для письменних людей на нашій Україні. – Ось де для них: чи жити, чи помирати?!»

Те, що має за собою традицію, має великий шанс успіху. Се розуміли всі великі новатори, включно до проводирів російського комунізму, які при всім дерзновенні мислі таки люблять підшукати на її підкріплення цитату з Маркса або Енгельса, прецедент з Паризької Комуни тощо. Вважаю так само для нас, щоб українська соціалістична революція, далі спираючись на єдину реальну основу – трудове селянство, використовувала не тільки все те, що дає для соціалістичного будівництва сучасна ситуація, але вживала і все те, що дає для нього попередній розвій нашого життя і нашої мислі, – все, що може, відповідно освітлене, поглиблене й усвідомлене, послужити підоймою для дальшого соціалістично-революційного будівництва нашого життя.

Примітки

…на своїх конференціях, відбутих в лютім, квітні й травні с. р. – перша конференція закордонних членів УПСР відбулася 14 – 19 лютого 1920 p.; друга – 24 – 26 квітня 1920 p.; третя – 22 – 24 травня 1920 р. Всі зібрання відбувалися в Празі. Порядок денний, резолюції та декларації конференцій див.: Борітеся – Поборете! (Відень). – 1920. – № 1 (Вересень). – С. 55 – 64. М.Грушевський брав безпосередню участь у всіх конференціях, в резолюціях яких була сформульована політика партії.

…розділ, що в зв’язку з сим стався всередині партії… – на IV з’їзді УПСР 13 – 16 травня 1918 р. відбувся розкол, у результаті якого виникли дві окремі партії: на базі лівої течії постала УПСР (боротьбистів), УПСР (центральної течії) залишалася на позиціях установчого з’їзду. На V з’їзді УПСР (боротьбистів), що відбувся 3 – 10 березня 1919 р. у Харкові, партія була перейменована на УПСР (комуністів-боротьбистів). 6 серпня 1919 р. УПСР (комуністів – боротьбистів) об’єдналася з УСДРП (незалежними лівими) в єдину Українську комуністичну партію (боротьбистів). У березні 1920 р. УКП(б) влилася в КП(б)У шляхом індивідуального прийняття членів. Див. детальніше: Бевз Т. Партія національних інтересів і соціальних перспектив (Політична історія УПСР). Монографія. – К., 2008.

Може, комуністична революція в теперішній своїй російській концепції й не визнає існування У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів]… – проблему легалізації УПСР в Україні М.Грушевський порушує також у листі до секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора від 19 липня 1920 р. (Великий Українець. Матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського / Упоряд. А.Демиденко. – К, 1992. – С. 268 – 274) та «Відкритому листі Мих[айла] Грушевського, закордонного делегата УПСР, голові Ради народних комісарів Української Соціалістичної Радянської Республіки Х.Г.Раковському» (15 листопада 1921 р.) (див. у цьому томі).

…в пам’ятній передмові до «Громади»… – йдеться про «Переднє слово до «Громади»« М.Драгоманова (30 квітня 1878 p.), яке визначило зміст видання: Громада. Українська збірка / Впорядкована Михайлом Драгомановим. – Женева, 1878. М.Грушевський подає дослівно витяг зі сторінок 29-30.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 57 – 59.