3

Михайло Грушевський

На сю тему згідностей і розходжень сучасних соціалістичних ідеалів з нашою українською традицією повинна була б бути написана книга, котра б вияснила ті тенденції до соціалістичного ладу, які залягали в житті українського народу, виявляли себе в часах його активності і усвідомлялися в віковій роботі української мислі. Поки обставини дадуть мені приступ до матеріалів для детального розроблення сеї теми, я хотів би підчеркнути деякі факти, намітити деякі тези, котрі б дали загальний погляд на справу.

Якраз тридцять літ тому написав я невелику наукову працю, особливо пам’ятну для мене тому, що нею були початі «Записки Товариства імені Шевченка» – видавництво, котре мені потім довелось вести протягом цілих двадцяти років. Се була одна з перших моїх наукових робіт, в котрій мені довелось кинути світло на розвій нашого народного життя. Називалась вона не дуже влучно: «Громадський рух на Вкраїні в половині XIII в.». Мова йшла про дуже цікавий і симптоматичний рух, що прокинувсь у нашім народі в зв’язку з татарським нападом 1240 р. Тимчасом як князі та бояри, переконавшися в неможливості протистати сьому нападові, куди видко, в різних місцях людність, полишена сама собі, береться за нову політику. Вона касує у себе князівсько-боярський режим, уставляє натомість виборний устрій в поодиноких громадах, котрі з тим відокремлюються наново, як окремі комуни, безпосередньо під протекторатом Орди, приймаються платити їй річну данину в продуктах, а вона забезпечує їм поміч проти претензій старих володарів-князів, і, покладаючись на її поміч, визволені комуни до останнього борються з князями, що силкуються наново підбити сих збунтованих підданих.

Сій боротьбі ми й завдячуємо відомості про отсей рух. Галицький літописець оповідає про походи Данила, його синів і воєвод на сі бунтівничі громади на волинсько-київськім пограниччі (над Бугом, Случчю і Тетеревом), описує завзяття Данила проти них, за те, що вони покладались на татарську опіку, лютий терор, котрим він хотів відстрашити від такої політики інших своїх підданих, палячи й руйнуючи сих «татарських людей», віддаючи в неволю на вивід, не слухаючи ніяких благань, ні покори.

Все спочуття літописця, одинокого свідка сеї трагедії, розуміється, лежить по стороні Данила, не тільки по особистим симпатіям, а й по об’єктивним даним. Справді, по одній стороні найбільш блискучий представник української державності, «король Данило – великий, добрий і мудрий», «другий по Соломоні», патріот і оборонець національної ідеї, по другій – люди, які ломлять в критичний момент національну солідарність, підтинають сили української держави, переходять на бік ворогів віри, культури, всеї сучасної цивілізації. Не тільки для офіціального історіографа, а взагалі для українського патріота, інтелігента тої доби не могло бути ні вагання в оцінці, ні вибору між оборонцями державності й культури й сими «збольшевиченими» українцями тієї доби.

Коли я в коротких звістках літописця старався відгадати характер сього руху і можливо докладно уявити його образ, ніхто не мав передчуття того, що ми переживаємо тепер. Я бачив в сих подіях масовий відрух громад против накиненого їм князівсько-дружинного ладу. Давні громади, колись автономні, потім поневолені князями, завдяки їх організованій воєнній силі, і знеохочені княжою й боярською самоволею та всіма темними сторонами тодішнього державного укладу, користали з нагоди вирватися з сього державного ярма і вернутись до давнішої незалежності своїх громад і для сього готові були в’язатися навіть з історичним ворогом – степовим «поганином».

Я підчеркував аналогії сього руху з пізнішою козаччиною, де також проявлявся сей відрух від держави до громадської автономії. Там, одначе, примішувався елемент національної (втім, і релігійної) охорони. В руху XIII в. сього не було, натомість впливала свіжа пам’ять приборкання чужим княжо-боярським режимом і офіціальною церквою старого місцевого партикуляризму.

Коли б я писав про се тепер, я, певно, спинився б на аналогіях і теперішнього життя – тих незалежних республіках, що потворилися на нашій території і після всіх пережитих досвідів з різними урядами обставили себе кулеметами против усяких претензій держави («князів»), панів («бояр») і всякого іншого стороннього елементу, і взагалі всього нашого революційного руху. Тоді ніхто не мав передчуття його. Але я був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від кирило-мефодіївських братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і власті вина лежить по стороні власті, бо інтерес трудового народу – се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі сьому трудовому народові недобре, се його право обрахуватися з нею.

Я виходив з сих принципів в оцінці сього руху XIII в., і, хоч добре розумів всю трагічність для національного життя сього конфлікту українських громад з українською державою в такий критичний момент, в моїм представленні сього конфлікту симпатії лежали не по стороні улюбленця нашої старої історіографії, «мудрого короля Данила».

І от приходить мені тепер на гадку цікава різниця в поглядах на сю мою статтю, властиво, на дане нею освітлення сього руху, двох тодішніх корифеїв української мислі – Антоновича і Драгоманова.

На Драгоманова її провідна ідея – спочуття до сих «татарських людей» – зробила неприємне вражіння. Еволюціоніст, конституціоналіст, противник бунтарства і неорганізованості, він не допускав симпатій до руху, який вів історичний процес назад, від держави до партикуляризму громад. Навпаки, Антоновичу стаття подобалась: при всім опортунізмі в практичній політиці він був перейнятий принципіальними симпатіями до всякої опозиції й активної боротьби з засиллям держави: її централізмом, бюрократизмом, мілітаризмом (глибоке спочуття до такої боротьби проходить через усю його історичну працю). І в розмовах на сю тему він висловлював переконання, що Данило в сім епізоді показав себе попередником Хмельницького: один і другий не вміли опертись на народі, йшли против маси й програли справу.

Антонович в тих часах був не тільки оракулом в питаннях чисто наукових, але й представляв певний ідеологічний напрям в українськім народництві, тому я й хочу на сім прикладі зазначити, що й тридцять літ тому були в нім течії, які, стоючи на грунті українських національних традицій, спочутливо ставились до народних рухів, що висували перед інтересами національними інтереси соціальні і доходили до боротьби з своєю державою в оборону нарушених нею інтересів громадських. Правда, оцінка робилася в далекій історичній перспективі, але з принципіального становища велико важить і така оцінка давно минулого.

Виходила вона з принципів, переданих кирило-мефодіївськими братчиками. Братчики не вважали себе соціалістами, або, по тодішній термінології, – комуністами. Серед них була течія поміркована, гуманно-еволюційна і радикально-революційна. Ся ліва течія по своїм поглядам і симпатіям була соціал[істично]-революційна. Дещо вона зачерпнула з сучасного французького соціалістичного руху, котрим інтересувалась дуже, ще більше вивела безпосередньо з традицій українського життя: козаччини, гайдамаччини й інших народних рухів, власне, в дусі такого соціал-революціонізму, який найбільш яскраво відбивсь на Шевченкові.

На сторінках тої ж «Громади» в 1879 р. велась цікава дискусія, чи треба Шевченка вважати соціалістом, чи ні. Покійний Ф.Вовк (під псевдонімом «Сірко») доводив, що Шевченко був соціаліст, а Драгоманов тому перечив. Але його докази констатували, властиво, що Шевченко, як поет-лірик і взагалі не теоретик, не витримував лінії соціалістичного мислення в своїй поезії. Але що по складу своїх поглядів він був соціалістом-революціонером, кажучи теперішньою термінологією, в сім, властиво, не може бути сумніву для безстороннього читача. Нинішні українські соц[іалісти]-революціонери з повним правом можуть вважати його своїм апостолом і пророком, як проповідника революції в ім’я соціальної справедливості, з другого боку, – як речника кривди спеціально сільського українського робочого люду, його права на людське існування, на повний продукт його праці, на землю, «всім даную». І в сій Шевченковій проповіді передусім синтезувалась для пізніших поколінь спадщина Кирило-Мефодіївського братства.

Ідейним антагоністом Шевченка в сім кирило-мефодіївськім гурті був особливо Куліш. Тільки його погляди скристалізувалися вповні в творах пізніших, тимчасом як Шевченка найяскравіші вирази гадок припадають саме на часи формування Кирило-Мефодіївського братства. Тимчасом як у Шевченка мірою всього являється соціальна справедливість, Куліш – передусім приклонник культури, ладу суспільного й державного; в боротьбі з неорганізованим, бунтарським протестом його симпатії завсіди по стороні верств буржуазних, носителів правопорядку. Через те він різко осудив боротьбу козаччини з польським режимом, прославив Катерину II за зруйнування Січі, сеї найвищої святості українського народу, і вилаяв Шевченкову поезію «умоисступленною» і «пьяною».

Сі виступи його зробили на українське громадянство вражіння тим тяжче, що сі свої декларації Куліш робив не в часах якого-небудь розцвіту української енергії й активності, а в добу найтяжчих заборон українського руху, в пору упадку українського життя. Українське громадянство поклонилось «умоисступлению» Шевченковому й згірдливо відвернулося від «європейської мудрості» Куліша. Все, що задавало тон українському життю в 1860-х, 1870-х, 1880-х рр., стояло на принципах Шевченка і на згідних з ними оцінках українського минулого Костомарова, Антоновича, Лазаревського, що підвели більш наукові підвалини під поетичні образи Шевченка (спеціальна тема одного з рефератів Антоновича – показати, що при всіх недокладностях в деталях, Шевченко зовсім вірно відчував провідні ідеї й головні моменти в українській минувшині).

Оцінка Костомарова, що в своїй «Книзі буття українського народу» признав первісній козаччині та її змаганням моральну вищість над шляхетською Польщею й царською Московщиною, можна рішучо сказати, на всі часи зосталась провідною ідеєю української інтелігенції (її найбільш впливової, радикальної частини). Вона вважала, що український нарід був правий в своїй боротьбі з шляхетським режимом Польщі і з московським централізмом, і за сю вищу принципіальну правду належить пробачити всі грубі ексцеси, прояви дикості або некультурності, які часто впліталися до сеї боротьби; акти народної помсти над насильниками і акти примітивного терору, котрими маса хотіла відстрашити верству експлуататорів від нового повороту на Україну. Українські маси, козаччина, ватажки, що їх вели, мусили осягати свою мету тими засобами, які мали. Се вже була вина польського режиму, що замість засобів літературних чи парламентарних вони мусили братись до кривавих повстань, сполучених з різнею, грабунком і т. д.

Виходячи з таких поглядів, українські історики й провідники українського народництва брали в свою оборону не тільки козаччину (і то не пізнішу старшинську козаччину, що будувала українську класову державу і послужила прикладом і ідеалом для нинішніх самостійників, гетьманців, а козаччину ранішу, що проводила масами в повстаннях проти польського феодалізму). Ту ж міру прикладали вони й до гайдамаччини, не вважаючи, що в ній ідея соціального й національного протесту ще густіше обростала грабіжництвом та руїнництвом. Звісна поезія Антоновича з його молодих літ, коли він стояв на чолі радикальної правобічної молодіжі, дуже характеристично з свого боку протиставляла пізніше вельможне козацтво, що від боротьби за нарід перейшло до його поневолення, «найвірнішим синам» України – гайдамакам, що прийняли облишене гасло боротьби против соціального поневолення.

Нова українська історіографія і всі, хто мав до діла з минувшиною народу, під впливом сих ідей жадібно ловили прояви народної активності і з особливою увагою та симпатією спинялись на таких виступах народних мас, однаково, чи в рамках української державності, чи в боротьбі з державністю чужою. Конфлікти віча з князями в XI – XII вв., отсей рух громад в XIII і життя в XIV, повстання селянства в Західній Україні (як-от повстання Мухи) в XV, початки масових рухів в Східній Україні в XVI та їх продовження в XVII, опозиція Запоріжжя гетьманському режимові в XVII і XVIII, повстання Петрика й інші рухи в Гетьманщині, гайдамаччина й подібні прояви протесту в Західній Україні, проби відзискання свободи серед селянства в тім роді, як «київська козаччина» 1855 р., – все се були улюблені теми української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру і т. д.

Були се, як бачимо, саме ті нитки, що стирчали з уривків українського життя, перехованих для нас мачухою-письменністю, і просились, аби зв’язати їх з аналогічними, тільки свідомішими своєї мети й краще обставленими історичною традицією фактами «прямої акції» західноєвропейського соціального революціонерства.

Стара цензура, що тяжіла над українським письменством і наукою, і весь тодішній проклятий режим не давали сплести докупи се все, поставити крапки над І, а головно – понести сю спадщину віків в новім освітленні в свідомість народних мас. Життєві умови, проза життя не раз змушували представників сих ідей іти на гіркі компроміси з поліцейським, поміщицько-бюрократичним режимом. Тим не менше багато сих «преподавателів», «воспитателів», «попечителів», поки життя не виварювало останнього мозку з їх костей, заховувало великий пієтизм перед революцією. І за неможливістю, по їх гадці, піти за активними тодішніми революціонерами, щоб активно здійснити українську народницьку програму, зробити практичний ужиток з переказаного ним матеріалу, весь сей революційний архів українського народу з тим більшим пієтизмом інвентаризувався, препарувався, коментувався, коли не друкованим словом, то усним, і переховувався, немов тільки чекаючи моменту, щоб перетворитися з потенціальної енергії в кінетичну.

З якою антипатією трактовано в сих кругах зусилля української буржуазії коло збудування класової національної держави, всупереч соціалістичним мріям мас! «Киевская старина» з пок[ійним] Лазаревським в головах, можна сказати, займалася складанням акту обжалування на сю буржуазію за її прогрішення перед трудовим народом в економічній та соціальній сфері. За те антипод старшинської України, Запорозька Січ, се вікопомне огнище українського комунізму, в інтелігентських народницьких українських кругах окружалось пієтизмом не меншим, як у народі, що так гірко оплакав її зруйнування, не пом’янувши й словом зруйнування Гетьманщини.

Шевченкові пророцтва про неминучий народний розрахунок з «новими ляхами», про страшний вибух народного гніву против поневолення, його заклики до всіх, хто зістався з народом, «громадою обух сталить», цитувались і рецитувались, як заповіт, як святий обов’язок для всіх, хто хотів бути вірним заповітові великих вождів українського народу.

Се справа недавня, і всі ми пам’ятаємо се!

Примітки

Якраз тридцять літ тому написав я невелику наукову працю… – йдеться про історичне дослідження «Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці», вперше опубліковане під псевдо М.Сергієнко у виданні: ЗНТШ. – Львів, 1892. – Т. І. – С. 1 – 28 (передрук: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2003. – Т. 5. – С. 216 – 242). В основі дослідження – феномен «руху болохівців» – масового добровільного підданства українських громад татарській владі.

Конфлікт між галицько-волинським князем Данилом і місцевими громадами, які визнали зверхність монгольських ханів й опиралися спробам Данила повернути їх під свою владу, М.Грушевський інтерпретував як конфлікт між князем і громадами. «Татарських людей», які користувалися з нагоди вирватися з державного князівського ярма, автор називає ««збольшевиченими» українцями тієї доби».

Певне пояснення, чому в цей час М.Грушевський актуалізував проблему «татарських людей», подає у своїх спогадах М.Ковалевський:

«Він висунув свою давню теорію, зрештою історично обосновану, про позитивне значення в українській історії так званих «татарських людей», себто тих українців, які під час татарської займанщини виконували різні урядові функції і доручення татарської влади і при тім виконували свою історичну місію збереження традицій української віри і культури. Завдяки цій групі «татарських людей» збереглися наші національні вартості й ідеї, що і дало змогу будучим поколінням відновити наше національне життя і нашу державну окремішність. Задивлений у наше минуле, яке він так добре знав і відчував, Михайло Сергійович висував і тепер цю теорію «татарських людей», вважаючи, що і в обставинах совєтської займанщини ці люди відіграють таку саму позитивну ролю, як і «татарські люди» в XII – XIV віках» (Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Інсбрук, 1960. – С. 599-600).

Достатньо різко сприйняв ідею «татарських людей» на сторінках своїх «Листів до братів-хліборобів» В.Липинський:

«Отже, чи мають право українські демократи, які в момент реального, а не літературного державного будівництва на «княжі місця» в нації понастановляли були ідейних прихильників «людей татарських», нарікати тепер, що Україною правлять новітні «Татари». Російські більшовики тільки виконали те, що проповідував і чого хотів разом з всею українською демократією проф. М.Грушевський. Вони прийняли під свою безпосередню владу народ, який не хоче мати «своїх князів»; або точніше: якому таку політичну мудрість і таку національну свідомість прищеплювали його «ідейні представники, вожді і усвідомителі» (Липинський В. Листи до братів-хліборобів. – С. 249).

На Драгоманова її провідна ідея – співчуття до «татарських людей» – зробила неприємне вражіння – М.Драгоманов, рецензуючи перші два томи «Записок НТШ», особливу увагу звернув на статтю молодого дослідника, загалом позитивно сприйняв спробу М.Грушевського узагальнити суспільні процеси в давньоруській державі у зламний період її існування. Особливо імпонувала рецензентові порушена проблема прогресивності в змаганні громад за послаблення залежності від держави.

Подав М.Драгоманов і низку критичних зауважень, а в підсумку радив молодому вченому серйозно зайнятися філософією історії і не відривати українську минувшину від загальноєвропейського тла (Драгоманов М. Записки Товариства ім. Шевченка // Народ. – 1893. – С. 130 – 188). Рецензія М.Драгоманова поклала початок теоретичній дискусії в українській історіографії і мала широкий резонанс: на статтю М.Грушевського критично відгукнулися І.Франко, А.Кримський, Н.Молчановський, А.Шарловський. Сама ж праця молодого дослідника стала своєрідним каталізатором модернізаційних змін в українській гуманістиці, спонукаючи до активної історіографічної та теоретико-методологічної рефлексії.

Детально див.: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Грушевського в оцінках сучасників (кінець XIX – 30-ті роки XX століття). – Київ; Дрогобич, 2008. – С. 27 – 33.

Покійний Ф.Вовк (під псевдонімом «Сірко») доводив, що Шевченко був соціаліст…– див.: С-о [Ф.К.Вовк]. Т.Г.Шевченко і його думки про громадське життя. Уваги впорядчика // Громада. Українська збірка / Впорядкована Михайлом Драгомановим. – Geneve, 1879. – № 4. – 39 – 95.

…а Драгоманов тому перечив – див. Драгоманов М. Шевченко, українофіли і соціалізм // Там само. – С. 101-230.

Нинішні українські соц[іалісти]-революціонери з повним правом можуть вважати його своїм апостолом і пророком… – цю тезу М.Грушевський ширше розвиває у спеціальній статті «Шевченко як провідник соціальної революції» (див. у цьому томі).

Через те він різко осудив боротьбу козаччини з польським режимом…– йдеться про історичні праці П.Куліша: История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 1 – 2; М., 1877. – Т. 3; Отпадение Малороссии от Польши (1340-1654). – М., 1888. – Т. 1-2; М., 1889. – Т. 3.

…вилаяв Шевченкову поезію… – див.: Куліш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т. 2. – С. 24-26.

…спеціальна тема одного з рефератів Антоновича…– йдеться про доповідь В.Б.Антоновича «Произведения Шевченка, содержание которых составляет исторические события», виголошену ним 1 березня 1881 р. на урочистому засіданні Історичного товариства Нестора-Літописця при Університеті св. Володимира, присвяченому 20-м роковинам смерті Тараса Шевченка. Вчений не мав заготовленого тексту, а промовляв з пам’яті. Його виступ застенографували секретар Товариства М.П.Дашкевич і кореспондент газети «Труд», згодом він був опублікований у названому часописі та «Чтениях в Историческом обществе Нестора-летописца». Сучасний передрук див.: Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С. 101 – 106.

Оцінка Костомарова, що в своїй «Книзі буття українського народу» признав первісній козаччині та її змаганням моральну вищість над шляхетською Польщею й царською Московщиною…– йдеться про основний програмний документ Кирило-Мефодіївського братства – «Книгу буття українського народу» ( Кирило-Мефодіївське товариство: У 3-х т. – К., 1990. – Т. 1 / Упоряд. І.І.Глизь, М.І.Бутич, О.О.Франко. – С. 152 – 169, 250 – 258). У ньому автори наголошували на особливій ролі козацтва в боротьбі за волю України, зокрема: «Але не так зробилось, як думали пани, бо козацтво піднялось, а за їм увесь простий люд, вибили панів, і стала Україна земля козацька вольна» (Там само. – С. 166).

Звісна поезія Антоновича з його молодих літ… – йдеться про вірш В.Антоновича «З колишнього», опублікований вперше у 1863 р. в галицькій «Меті». М.Грушевський подає фразу, яка має таку авторську редакцію: «Встають вовки сіроманці / Залізні люде старини / Твої останні, Україно / Та найвірнішії сини» (Син України: Володимир Боніфатійович Антонович. У 3-х томах. – К., 1997. – Т. 1. – С. 226).

як «київська козаччина» 1855 р.… – цій темі присвятив свою промоційну працю учень і небіж М.Грушевського Сергій Шамрай (Шамрай С. Київська козаччина 1855 року. (До історії селянських рухів на Київщині). – К. 1928). Праця, яку молодий історик захистив 19 лютого 1928 p., стала вагомим внеском в українську історіографію. На відміну від попередніх дослідників теми, вона грунтувалася на широкій джерельній базі, що дозволило зробити власні новаторські висновки про вплив на поширення руху давньої козацької традиції та провідну, найактивнішу участь і роль у ньому найзаможнішого селянства.

«Киевская старина» з пок[ійним] Лазаревським в головах, можна сказати, займалася складанням акту обжалування на сю буржуазію… – ця теза М.Грушевського виглядає щонайменше спрощенням. Щодо «головування» О.Лазаревського, то він офіційно не був редактором історико-етнографічного та літературно-художнього часопису, що виходив у Києві у 1882 – 1907 рр. (1907 p. під назвою «Україна»). Проте як один із фундаторів видання відігравав провідну роль у його концепції та тематиці. Усі роки був провідним співробітником журналу, до публікації в якому підготував 315 матеріалів. За часів редагування Є.Кивлицького (1890 – 1893) здійснював наукове керівництво часописом, у його будинку відбувалися зібрання редакційного комітету. М.Грушевський вважав О.Лазаревського неофіційним редактором «Киевской старины» (див.: Палієнко М. «Киевская Старина» у громадському та науковому житті України (кінець XIX – початок XX ст.). – К., 2005. – С. 47 – 57).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 64 – 68.