4

Михайло Грушевський

І от, нарешті, наспів сей великий, напророчений поетом момент! Прийшла революція й почала потроху розгортувати можливості «прямої акції», а далі й пхати на сю дорогу всіх, хто хотів і не хотів, логікою фактів, неможливістю інших методів робити в тих умовах, які творилися розкладом і розпадом старої російської держави. Що повинні були в сих обставинах робити кадри української інтелігенції, виховані в народницьких українських традиціях, що наказували їм заповіти кирило-мефодіївців, Шевченка, всього дальшого розвитку української ідеології?

Передусім – не повторяти в ніякім разі помилок попередників – української інтелігенції XVII – XVIII вв., ніяким чином не відриватися від народу, не лишати його без інтелігентських сил і не зневірити його ще раз в українській інтелігенції, а з нею і в національній українській ідеї. Іти з ним в усяких обставинах, утримувати з ним моральний зв’язок за всяку ціну!

Розуміється, в революційнім масовім руху йти з народом – се не значить ним командувати, водити його точно по своїм планам і диспозиціям. Масовий рух завсіди матиме в собі багато хаотичного й необчислимого, і на се треба бути приготованим, що ті, що йтимуть із ним, тільки до певної міри могтимуть ним кермувати, а часто він вестиме їх, а не вони його, і заводитиме не туди навіть, куди вони хтіли б. Та дарма, українська народницька інтелігенція мусила йти з народом скрізь по твердому й по сковзькому, коли не хотіла позбавити себе всякої реальної підстави, коли хотіла мати бодай якусь силу і хоч до певної міри творити українське життя.

Далі, досвіди століть поучували її, що українські маси, вийшовши на шлях прямої акції, поставлять неминучо передусім завдання соціально-економічного характеру і в сій сфері захочуть взяти від революції якнайбільше, а культурно-національні й політичні завдання приймуть за свої лише остільки, оскільки вони не суперечитимуть і не обтяжатимуть завдань соціально-економічних.

Через те, щоб не розійтись з українськими масами, українська інтелігенція повинна була відповідно зложити свою програму і тактику, так щоб політичні й національні домагання, котрі належало задоволити в процесі революції, являлись побічними завданнями при розв’язанні соціально-економічної проблеми, були її формою і гарантією, доповняли, а ні в якому разі не обмежували, не то що не паралізували роз’язання сеї проблеми.

Се, вживаючи ще раз Шевченкових слів, і мало бути те сталення обуха й гострення громадської сокири, на те щоб «збудити хиренну волю» України. Сею дорогою повинна була піти народницька українська інтелігенція, вірна заповітові свого пророка, коли не всує читала, співала і смакувала його слова та несла їх в нарід, як своє і його Євангеліє.

Не повинна була злякатись революційного хаосу, іти через кров, через огонь і дим великого пожару, напророкованого віщим Кобзарем, разом з своїм народом туди, де його чекала «сім’я вільна нова».

Але вона злякалась сеї дороги і не пішла нею. Убоялась «соціалізації фортепіанів», як незвичайно влучно, з свого становища, схарактеризував нашу революційну соціалізацію один з лідерів соц[іалістів]-федералістів на сторінках свого органу. Вернулась на позиції демократичної партії часів Першої революції або й ще далі направо. «Українська радикальна партія», заложена за Першої революції (на чолі її стояли тоді Грінченко, Єфремов, Матушевський) була дійсно далеко радикальнішою від тої відновленої в 1917 p., з котрої вийшли теперішні соц[іалісти]-ф[едералісти]. В перших пунктах її програми стояло:

«Щоб уся земля була не панська, царська чи багатська, а народна, і щоб давати її для роботи тільки хліборобам, які самі роблять, а більше нікому.

Щоб так саме й усі фабрики та заводи, машини й струменти були народні – тих робітників, що самі роблять, і щоб їх було й те, що вони роблять».

Як далеко відійшли від сеї позиції нинішні соціалісти-федералісти!

Положила за головну мету справи культури, освіти, українізації самоврядування й поставилась вороже до всього, що могло утруднити, ускладнити осягнення сих завдань.

Тим самим спроневірилась вона заповідям Шевченка й пішла дорогою Куліша, котрий покладав теж основою всього інтереси культури (дуже тісно взятої), громадянського порядку і незайманості поміщицьких фортепіанів, вживаючи дотепної формули «Нової Ради», при яких-небудь політичних і соціальних змінах.

Пішовши сею дорогою, Куліш прокляв козаччину і Шевченка, звеличав польських магнатів і російських самодержців за те, що вони насадили примари культури на кістках українських повстанців-руїнників. Нову українську інтелігенцію ся дорога привела до цькування українського соціалізму, до конспірацій з німецькими генералами проти Цен[тральної] Ради, до чолобить ясновельможному гетьманові з рації його опіки українському мистецтву та науці, до задавань під польське володіння українських земель та панегіриків польській культурності в момент найбільших польських варварств над «українською диччю». Читаючи останні розмови соц[іал]-фед[ералістичних] політиків з польськими кореспондентами, так і бачиш маленьких епігонів старого автора «Крашанки».

Дорогою ж, облишеною старою українською гвардією, пішла молодь, що об’єдналась коло [е]с[е]рівського прапора, поставивши своїм завданням іти в нарід і з народом. З перших тижнів революції вона заповнила кадри інструкторів і агітаторів Цен[тральної] Ради і Селянської спілки губерніальних і повітових земств. Покинувши науку, екзамени, дипломи й стажі, не дбаючи про забезпечення добрих посад, вдоволяючись лише тим, щоб прогодуватись, розтеклась по всьому просторові України, несучи гасла «Землі і волі», принципи соціалізації економічного життя не тільки в промисловості, але і в сільськім господарстві, зв’язуючи соціально-економічні домагання українського селянина з соціалістичною програмою, з одного боку, з національною і політичною проблемою – з другого.

Робила вона се не завсіди зручно, часом примітивно: се ж не були вироблені сили, а новаки, які заповняли революційним ентузіазмом прогалини в своїм особистім і партійнім світогляді. Але зле чи добре – в сей великий момент вони одні робили се, що реалізувало стару програму «Громади» і що повинна була робити вся українська інтелігенція, вірна своїм принципам.

Отже, і не сій інтелігенції було нарікати на невправність та незручність сих «мальчишек», «мартовських соціалістів» і т. д., коли сама вона кинула сю справу напризволяще. Справа не могла бути закинена, і коли її випустили з своїх рук українці з старших генерацій, належало дякувати сим невправним рукам, що вони її підхопили й не дали впасти.

По кількох місяцях революції ситуація вирисовувалась уже вповні ясно. Для мене, принаймні. Я побачив, що з народом пішли одні тільки с[оціалісти]-р[еволюціонери], і яка б не була їх залежність від російської ідеології (очевидно, вона мусила з них злетіти в процесі практичної роботи в народі), ся партія, несвідомо для себе, стала носителькою старих гасел української революційно-народницької традиції. Вся українська інтелігенція, радикально і народницько настроєна, повинна була піти з нею, і я для себе вважав обов’язком піти в тісніший контакт з сими «мальчишками», вважаючи се логічним розвитком всеї моєї попередньої роботи. Та взагалі небагато українських робітників з старших генерацій пішло сим шляхом: пристали до с[оціалістів]-р[еволюціонерів]: Л.Р.Кобилянський, М.В.Левицький, М.Ф.Біляшевський, М.Ю.Шаповал, і, мабуть, не багато більше.

Се було великою шкодою для України, що старші покоління української інтелігенції, як отут виявилось, не були приготовані для революційної роботи. Настільки навіть, що замість відійти від активної політики, яка не підійшла до складу їх характеру, та замкнутися в сфері культурної праці, вони стали зганяти з політичної арени українські партії взагалі, стали шукати чужих «вірних» буржуазних рук, котрим би можна було передати правління Україною для ліквідації революції, з застереженням для українського елементу культурно-національних вартостей: української школи, культури, українізації самоврядування.

За українським же [е]с[е]рством, при всіх його помилках, зигзагах, збоченнях, зостанеться та велика, історична заслуга, що в сей відповідальний момент, зв’язавши, – може, немудро, часом примітивно, але реально – соціально-економічні домагання народних мас з національними й політичними завданнями, вони зберегли революційну енергію сих мас від повного розпорошення і дали їм сяку-таку програму. Як тепер, з пізнішої перспективи, бачимо, се було те, чого не годні були дати ніякі інші соціалістичні партії: ні українські, ні російські, ні європейські, ні польські, ні чеські, ні угорські – соціалістично-революційну програму для селянства.

Добре чи зле, с[оціалісти]-р[еволюціонери] ввели українське селянство в течію світової соціалістичної революції. Принаймні, в своїй більш розвиненій частині воно почуло себе учасником сього світового революційного походу.

І заразом своїм ділом вони урятували від повної компрометації в очах народу українську національну ідею і національно свідому українську інтелігенцію. Селянство переконалось, що українська національна ідея не тільки може бути погоджена з його соціально-економічними домаганнями, а навіть дає їм цінне обгрунтування, цінні форми й гарантії, і що серед української інтелігенції таки є елементи, з котрими воно може, з користю для себе, іти разом – до кінця.

Примітки

Убоялась «соціалізації фортепіанів», як незвичайно влучно, з свого становища, схарактеризував нашу революційну соціалізацію один з лідерів соц[іалістів]-федералістів на сторінках свого органу – найвірогідніше, йдеться про публіцистичну працю А.Ніковському або С.Єфремова – лідера Української партії соціалістів-федералістів, редакторів газети «Нова рада».

…«Українська радикальна партія»… – партію ліберально-народницького напряму створила восени 1904 р. у Києві група, що відкололася від Української демократичної партії. Лідери: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, Ф.Матушевський, Л.Юркевич.

УРП розгорнула широку видавничу діяльність, у 1904 – 1905 рр. видала у Львові та Петербурзі велику кількість політичних брошур. З початком Першої російської революції разом з іншими партіями стала організатором «Просвіт» і різних гуртків. У грудні 1905 р. об’єдналася з Українською демократичною партією в Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Гуртувала помірковану українську інтелігенцію. Програма побудована на принципах парламентаризму та федералізму. УДРП мала своїх депутатів у І та II Державних Думах.

З 1906 р. партія видавала газету «Громадська думка» (згодом «Раду») та журнал «Нова громада», у 1917 – 1918 рр. її центральним органом стала газета «Нова рада». У 1907 – 1917 рр. УДРП була складовою частиною міжпартійної організації – Товариства українських поступовців. На початку квітня 1917 р. трансформувалася в Союз українських автономістів-федералістів, на конференції УДРП, що відбулася 25 червня 1917 p., перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів.

…старого автора «Крашанки» – йдеться про видання: Куліш П. Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 року. – Львів, 1882. У цій праці П.Куліш намагався поширити свою точку зору про відносини між Польщею і Україною в минулому на розгляд сучасних йому українсько-польських взаємин. З науковою критикою «Крашанки», яку не могла позитивно сприйняти галицька інтелігенція, виступив І.Франко.

…і я для себе вважав обов’язком піти в тісніший контакт з сими «мальчишками»… – про співпрацю М.Грушевського з УПСР див. у цьому томі тексти та коментарі до праць: «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.»; «Лист від професора Мих[айла] Грушевського [до Мирослава Січинського]» (23 серпня 1919 p.); «Лист від М.Грушевського [у відповідь на запросини до Америки]» (2 вересня 1919 р.); [Лист] «До редакції «Вперед»-у у Львові» (29 жовтня 1921 p.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 69 – 71.