7

Михайло Грушевський

В центрі платформи У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] стояла і далі повинна затримати се своє місце реалізація одвічних гасел українського трудового народу: права на землю і права на повний продукт праці.

Боротьба за «землю і волю», себто (в економічній сфері) за незайманість продукту його праці для яких-небудь сторонніх претензій, була головним нервом активності українських мас, їх повстань проти чужого панування і свого домашнього поневолення верствою експлуататорів. Ся гадка гнала сі маси з краю в край, з одної частини теперішньої української території до другої, вимішувала протягом віків в процесі шукання «вільної землі» різні місцеві групи в більш одностайну етнографічну масу, уодностайнювала мову, фольклор, психіку, приготовляючи матеріал для нації.

Вона наповнила життя трудового українського народу сею вічною метою, сим невмирущим імпульсом, котрий не переставав будити його мисль, його уяву, його почуття, його енергію; зводила до одності його право, мораль, весь світогляд; давала йому свого роду релігію праці. Від нього українське народництво від самих початків своїх прийняло сі гасла теж, як одно з перших і головних завдань своєї програми – служити, по мірі можності, здійсненню сих домагань. Але тільки нинішня революція дала змогу розгорнути сю програму в повнім обсягу, і реалізацією сих старих гасел зайнялась У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів].

Ту лінію, котру У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] взяла в першій стадії революції і котру вона з невеликими змінами повинна вести далі, я сформулюю так:

Спираючись передовсім на безземельне і бідне селянство, а також і на середняка, можливо щадячи інтереси трудових хазяйств і зберігаючи, в управі громадській або колективній, вищі форми сільськогосподарської культури, на сій базі передусім, з огляду на хліборобський характер країни, оперти соціальну й політичну будову Української Соціалістичної Радянської Республіки трудового народу.

Термін «середняка» вживається в різних значіннях. Я пропоную вживати його на означення селянства, яке займає посереднє місце між селянством бідним і селянством заможним – трудовим (за котрим уже йде селянство багате, нетрудове, яке вживає в хазяйстві найману працю). По обчисленням сільськогосподарської статистики весь запас землі сільськогосподарського значіння в середнім для цілої України дає на господарство коло 6 десятин доброї землі. Селянське господарство, яке наближається до сеї середньої, ідеальної пайки, на котру має право селянське господарство в земельнім запасі України, я от і пропоную називати «середняком».

Завданням земельної політики Укр[аїнської] Респ[убліки] і У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] в ній я вважаю:

– ввести бідне селянство, якомога скорше, в ряди середняка,

– піднести інтенсивність і продуктивність середняцього хазяйства з рівня прожиточного на рівень трудовий, заможний,

– в сім процесі відживити й розвинути в селянстві признання і свідомість певних соціалістичних принципів землеволодіння, колись йому властивих (в більш елементарних формах). Сі принципи такі:

– виключення всеї сільськогосподарської землі з товарообміну, себто скасування куплі-продажі землі, і

– заміна права власності правом уживання, доживотного і наслідного, але умовного і обмеженого. Обмеженого певним максимумом площі, трудовим принципом хазяйства і підпорядкуванням регулятивним розпорядженням публічних органів сільськогосподарського контролю.

Се підпорядкування селянського хазяйства публічному сільськогосподарському контролеві, в дальший розвиток ідеї умовності землеволодіння, має дати змогу переводити інтенсифікацію селянського господарства в вищезазначених цілях, повищувати продуктивність сільського господарства й організувати його в загальнокрайовій, а може, й ще ширшій, міждержавній програмі. З другого боку, помагає регулювати землеволодіння забиранням земельних лишків, які виходитимуть поза силу трудового господарства, з повищенням інтенсифікації, заміною культури збіжжя культурою ростин технічних, більш цінних поплатних, але й більш вибагливих щодо праці. Коли поруч жита, ячменю і т. п. сільськогосподарський контроль положить в обов’язок в певних розмірах, в відповідних фізичних умовах, виділити певну частину грунту під буряки, хміль, тютюн або виноград, бавовну, інші ростини текстильні або олійні, – се не тільки підійме прибуток господарства, але й зробить частину землі зайвою, тому що для неї вже не стане сили у індивідуального трудового господарства.

Регуляція землеволодіння й сільськогосподарський контроль на грунті умовного ужиткування стануть, таким чином, дуже сильним і розмірно легким знарядом дійсної соціалізації сільського господарства. Він дасть змогу вести селянство поволі, крок за кроком, по певному плану, без тяжкої принуки й насилування, від чисто індивідуального господарства до колективу, від урівняного землеужиткування до урівняння долі в продукції, себто до комунізму.

І тут, як у всім, кажучи словами французького прислів’я, тільки перший крок коштує багато, і я вважаю, що сей перший крок був уже зроблений працею У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] в першім році революції і доказав здійснимість сеї програми.

Репутація українського селянина, як невблаганного індивідуаліста, що непохитно стоїть на принципі священної власності, нічим абсолютно не дасть себе звести з сеї позиції й тому не приступен ніяким соціалізаціям, ніяким соціалізмам, безповоротно загинула в сій революції. Ся репутація, яка так пильно підчеркувалася в правих українських кругах, що сій глибокій різниці між українським селянином-індивідуалістом і великоросійським общинником-комуністом, здається, повірили в значній мірі навіть большевики, в дійсності являється, коли не винаходом, то знарядом української буржуазії, яка таким чином хоче поставити свої інтереси під охорону «народної психології» українця.

Незалежно від того, що на значній частині української території громадське володіння землею дожило до недавніх часів в досить виразних формах, в інших частях володіння індивідуальне, «подвірне», все-таки не затратило ідеї колективного права на землю громади. Традиції громадського володіння взагалі в українськім селянстві дуже живучі, й інстинкти власності, протеговані обов’язуючим правом, не переставали входити в конфлікт, – з одного боку, з комуністичним поглядом на землю, як на «божу», «всім даную», кажучи словами Шевченка, не підлеглу закріпощенню ужиточність, з другого боку, – з принципом трудовим, що тільки в праці бачить джерело права і в нічім більше.

Коли селяни XVI в. заявляють, що вони в землі «свого нічого не мають, одно божиє та господарево», то нам тільки треба заступити накинену феодальним режимом ідею прав «господаря» (вел[икого] князя) ідеєю більш абстрактною, а заразом ближчою моральному світоглядові їх – ідеєю трудового народу, суспільності, і ми знайдемо ту формулу, яка з того часу не вмирала ніколи і яка вимагає тільки свого відсвіження, усвідомлення й поглиблення.

Захватним тенденціям пана селянин був змушений протиставляти свої права окупації, давності, неперерваного уживання, приладжуючись до принципів обов’язуючого права, котре не приймало його аргументів про рівне право на «божу» землю, на трудове право продовжувати раз приложену до землі працю. Кінець кінцем, він прийняв аргумент власності, тому що він міг боронити його право праці від панських претензій. Але певне моральне роздвоєння в свідомості селянина далі зостається.

Власність на землю для нього лишається річчю сумнівної моральності супроти сих далеко твердіших і святіших понять права всіх на землю і права праці на землю, до котрої вона приложена. Почуття, що своє право він боронить аргументом неправильним, неморальним, живе в нім. Тому перехід від власності до забезпеченого доживотного і навіть наслідного володіння, як скоро тільки єсть якесь довір’я до сеї забезпеченості, для селянина трудового не тільки не представляється чимсь трагічним і страшним, навпаки – він приносить його етичному почуттю помирення його економічних інтересів з отими одвічними, вищими догматами його «релігії праці».

З другого боку, трудовий селянин предобре розуміє, що принцип «священної власності» на землю завсіди більше служить «панові», взагалі буржуазії на поборювання інтересів трудових елементів, ніж на охорону сих інтересів праці, тому трудовому людові далеко корисніше відкинути його й перейти під безпосередню охорону трудового принципу, себто на принцип соціалістичний, який в останнім результаті навіть в праві на землю трудовому людові більше послужить, ніж пошкодить.

Сим пояснюється сей незрозумілий для буржуазії факт, котрому вона так-таки й по нинішній день не хоче вірити і не приймає його («сей факт не повинен існувати», як висловлюється один персонаж Чехова), а саме – що український трудовий селянин, сей твердокамінний індивідуаліст, по її переконанням, прийняв скасування права власності на землю під час Української революції і ті принципи соціалізації, які були поставлені У[країнською] п[артією] с[оціалістів]-р[еволюціонерів].

Тим часом, коли не дивитись на діло через отсю легенду про надприродний індивідуалізм українського селянина, а взяти його в обстанові історичної еволюції і в цілості його етичного світогляду, факт сей представляється зовсім зрозумілим і натуральним. У[країнська] п[артія] с[оціалістів] р[еволюціонерів], може, навіть несвідомо для своєї більшості, мала в сім за собою традицію українського народництва, дорогою котрого пішла, його досвід в народній психології, його спостереження над еволюцією трудового українського господарства, мала, отже, за собою саму сю еволюцію.

Надаючи велике значіння етичному елементові в історичнім процесі і в революційній практиці, У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] в сім, як і в інших питаннях, має велику силу етичного аргументу, який являється могутньою зброєю. Нарід (трудовий, розуміється) реформи незмірно цінить, перехід економічних відносин на той етичний грунт, котрий, кінець кінцем, його свідомості, не викривленій софізмами автоматичності економічного процесу, історичної необхідності і т. д., представляється єдиною певною й нормальною підставою відносин. Щоб доступити справедливості, бути в згоді з своїм етичним переконанням, він готов помиритись з тяжкими недогодами, понести великі жертви, бо вважає всякий лад, позбавлений сеї етичної підстави, непевним і нетривким. На сім грунті можна зробити багато.

В кождім разі, яка б не була будучність партії, в минулому вона має вже сю заслугу, що в сім основнім питанні соціалістичного будівництва України – земельнім – вона вивела українське трудове селянство з глухого кута власності, куди його загнала класова держава, і повернула на початкові, вихідні соціалістичні позиції, відповідно поглибивши і усвідомивши їх соціалістичний характер.

Примітки

В центрі платформи У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів]… права на землю і права на повний продукт праці – названі головні принципи про скасування приватної власності на землю були покладені в основу як програми УПСР, прийнятої на II з’їзді партії 15 – 19 липня 1917 р. (Багатопартійна українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. – К, 1992. – С. 21 – 22), так і проекту «Програми Української партії соціалістів-революціонерів» (розділ «Програма економічного будівництва»), над яким у серпні 1920 р. – січні 1921 р. працювала група Закордонної делегації УПСР у складі М.Грушевського, О.Жуковського, М.Чечеля, М.Шаповала та М.Шрага (Борітеся – Поборете! (Відень). – 1922. – № 6 (Лютий). – С. 33).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 78 – 82.