5

Михайло Грушевський

По сих виясненнях вертаюсь до постановленого спочатку питання. Чи вважати тепер сю роботу Партії у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] за скінчену, а саму партію за пережиту, так що вона може бути зліквідована без шкоди для справи, або навіть повинна завмерти в інтересах дальшої фази соціалістичної революції, а її члени можуть розійтись, куди ближче, або в цілості влитись в якусь іншу партію, хоч би в Комуністичну партію (большевиків) України?

Я зазначив на початку свій погляд, котрий являється поглядом конференцій, що така ліквідація чи вливання не буде корисним. В дальшім викладі я вияснив, в чім лежала рація існування партії в попередніх стадіях революції, і, я думаю, з сказаного ясно, що ся рація не пережилась і в нинішнім моменті. Але я ще виспеціалізую кілька аргументів за сю гадку.

Почну з того, що небезпечно лишати без власника саму партійну фірму «У[країнська] п[артія] соціалістів]-р[еволюціонерів]», з котрою зв’язана така визначна роля в Українській революції, популярність і довір’я народу. Коли її покине нинішня партія у[країнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], наслідок буде, мабуть, тільки той, що якийсь фрагмент партії або яка-небудь стороння група підійме й присвоїть собі се популярне ім’я й дасть йому новий зміст. Що воно декому одгонить пам’яттю про залежність від рос[ійських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] та їх ідеології, се не має значіння. Важним є зміст, фактично влитий на українськім грунті, а походження партійних назв взагалі річ дуже припадкова. Хто пам’ятає, звідки пішли назви гугенотів, вігів, торів, так само, як наших козаків і гайдамаків, і яке се має значіння? Важні ті представлення, ті ідеї, які зв’язуються з ними!..

Ще важніше, що українському народові, по його соціально-економічній структурі, таки треба такої партії, як У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], так що зліквідувавши теперішню, будемо свідками утворення нової з більше-менше подібною платформою. Країна хліборобська, котра дуже довго матиме сей переважно хліборобський характер, завдяки своїй фізичній структурі (а тепер переживає навіть дуже характеристичний процес «дезурбанізації» і «дезіндустріалізації» – повороту на село, до сільського господарства навіть тих елементів, які відірвались були від нього, так що в найближчій будучині сільська фізіономія України виступить ще сильніше), Україна мусить мати соціалістичну партію, котра в основу своєї програми положить охорону інтересів сільського трудового люду й соціалізування сільського господарства.

Соціалістичні партії, які в основу кладуть розвиток індустріального пролетаріату, досі ні в теорії, ні в практиці не опанували селянського питання. В тім числі й большевики – про се говоритиму зараз нижче. Скрізь в соціалістичній практиці, яка виходить від організації промислу, село зостається інородним, гетерогенним елементом, котрий стараються більш або менш зручно «нейтралізувати», але в план соціалістичного будівництва органічно, як творчий елемент, воно не входить ніде. Тому соціалістична організація селянства в нинішніх умовах не може успішно вестись простою секцією організації чи партії, яка своїм головним завданням ставить організацію індустріального пролетаріату, тим менше – просто всуміш із нею.

Се ж ясно, що індустріальний пролетаріат і селянська трудова верства по своїй економічній структурі, наслідком відмінних умов своєї продукції, конкуренції інтересів (в теперішніх умовах ще не пережитого старого ладу), нарешті – через свій духовий, психологічний склад, вимагає окремої й рівно-рядної організації поруч пролетаріату індустріального. Завданням соціалістичних партій являється поглиблення в сих двох основних трудових верствах спільних соціалістичних принципів, координування їх інтересів, утворення зв’язків і дружніх відносин між ними, політична кооперація, можливо тісна і солідарна, але все се не може бути осягнене мішанням докупи одного й другого, а тільки плановим координуванням соціалізації селянської й індустріально-робітничої верстви.

Тим більше на Україні, де справа ускладнюється також і тим, що селянство має тут і окрему національну фізіономію, являється підставою української національності й тяжким історичним процесом призвичаєне дивитись на себе, як на єдиного правдивого представника нації, сторожа її традицій та ідеології, як на «людей» против «панів», що зрадили й закинули або калічать уп’яте через десяте свою мову й національні традиції.

Українське селянство мусить мати партію, до котрої могло б мати довір’я не тільки в соціально-економічних питаннях, але і в політичних та національних. Український селянин, в міру того, як у нім розвивається свідомість класова, дуже добре тямить і се також, що революція повинна дати йому й політичні та національні гарантії, забезпечити від національного пониження й політичного гніту. Події нашої революції з сього боку полишили в його свідомості слід глибокий і не скоро минучий.

Отже, мусить він мати представництво, котре міг би вважати своїм й тільки своїм, про котре міг би бути певним, що воно передусім орієнтується його інтересами, а не дивиться на нього тільки, як на дешевий людський матеріал для соціальних чи політичних експериментів.

Тому соціалісти, коли не схочуть пустити з своїх впливів українське село й полишити його поза соціалістичним рухом, будуть однаково змушені організувати на місце У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], якби вона перестала існувати, нову спеціально українську соціалістичну партію, котра б спеціально займалась селянством і заступала його інтереси, як У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів]. Інакше національні почуття українського села стануть предметом спекуляції партій буржуазних, реакційних.

Очевидно, в інтересах соціалізму ніяк не можна допустити, щоб задоволення реально сущих національних потреб і домагань трудового народу стало монополією буржуазії чи буржуазного ладу. Національність, як реальна форма буття, мусить в соціальнім будівництві знайти теж повне своє задоволення, і з сих мотивів діяльність У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] мусить продовжуватись.

Нарешті, існування У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] потрібне і цінне і з становища загальних інтересів соціалістичного руху. Я се вже сказав вище, але мушу сю гадку розвинути.

Хоч би як не тільки об’єктивно, а навіть прихильно не оцінювати політику совітської Росії і Комуністичної партії (большевиків) на Україні в останнім році, все-таки треба признати, що й досі (нагадую, що відомості наші йдуть з останніх часів перед польським наступом – пізніші звістки вносять деякі більш сприятливі деталі, але не дають чогось такого, що зовсім би міняло попередній образ) большевики таки не опанували України, і вона являється не етапом, а скорше перепоною, бар’єром в поширенні соціалізму, соціалістичної революції.

Як сказано було, під большевицьким режимом Українська революція в масах пішла назад в порівнянні з часами Центр[альної] Ради. Село замкнулось, селянин ставиться до большевицького режиму ворожо. Антисемітські балачки про те, що всім у комуністів кермують «жиди», знаходять в масах прихильний послух. Централістичні тенденції большевиків, їх бажання якомога тісніше зв’язати Україну з московським центром, викликають реакцію в дусі гасла «Україна для українців». Все се, розуміється, дуже шкідливе з становища інтересів соціалістичної революції, загрожує будучині даремною витратою засобів і енергії на поборювання перешкод, не реально даних, а витворених тактичними помилками. Всьому сьому треба запобігати в самім корені.

Політика большевиків на Україні, спочатку цілком ворожа українству, потім підозрілива, тепер, може, тільки насторожена і стримана, їх тенденція – правити Україною по можності без українців, не допускати до власті, до впливів навіть соціалістичні, радянські українські партії, не давати Україні ніякої самостійності й самодіяльності, тримати її зв’язаною по руках і по ногах разом з Московщиною, – на Україні і поза Україною навіть оцінюється, як пережиток старого московського централізму, як власть великоруського імперіалізму і націоналізму над большевицьким соціалізмом. Як авторитетне свідоцтво, останніми часами цитуються докори Леніна за сей націоналізм і імперіалізм його сопартійниками на VII совітськім конгресі.

Але сей нахил трактувати Україну не як самостійну країну з повними правами самоозначення, а як російську колонію, крім закорінених навичок минулого, має, майбуть, і се джерело: свідомість або почуття великої трудності для большевизму опанувати Україну з її селянством, сильним, активним і національно відмінним від Московщини, з її соціально-економічною структурою, яка не вкладається в большевицьку концепцію соціалістичної програми.

Навіть у себе на Московщині большевики властиво не опанували, не завоювали для комунізму села. Вони тільки «знейтралізували» селянство, як влучно схарактеризував се один комуніст, який поділився зі мною своїми поміченнями з тілько що відбутої подорожі до Московщини. Почасти поставили селянство в залежність від совітського уряду перспективами ліквідації поміщицьких земель, почасти поробили різні уступки заможному селянству і взагалі стараються менше рушати село. Уступки, пороблені в сілськогосподарській організації села, дуже великі, розминаються не тільки з комуністичними, але й з трудовими принципами, отже мають вповні опортуністичний характер.

На Україні большевики готові йти ще на дальші уступки, з огляду на те, що се більш хліборобська країна, селянство тут ще сильніше, ще більш індивідуалістичне і заможніше від селянства великоруського: таким воно уявляється їм [Згаданий мій інформатор оповідав, що большевицькі лідери, вважаючи у себе, в Росії, можливим допустити в селянськім господарстві наємну працю в невеликих розмірах (одного наймита і одну наймичку на господарство – з тим тільки, щоб вони були організовані в професійні спілки), українському селянству, більш заможному взагалі, готові попустити ще більше, ставлячи тільки умову, щоб його хазяйство не мало завдань спекуляційних.]. Тактика дуже небезпечна: замість втягати селянство в соціалістичну течію, вона відсуває його від соціалістичного будівництва, ізолює й «нейтралізує», як чуже, стороннє тіло, що попало в соціалістичний організм, і в результаті могло б зробити Україну дійсною загрозою соціалістичній революції в російсько-большевицькій концепції.

Країна, де таке ізольоване від соціалістичної революції селянство являється хазяїном єдиним і неподільним, де міський пролетаріат сидить в блокаді по містах під загрозою селянського повстання і голодної смерті і не має ніякого приступу, ніякої зв’язі з селом, бо відділений від нього і національністю, і історичними традиціями, дійсно не може бути ніяк «благополучною по комуністичній революції». Ясно, що російські большевики, з одного боку, роблячи всякі зусилля, щоб показати свою прихильність до української стихії, стати протекторами української культури, відмежуватись на сім полі, якомога рішучо, від об’єдинительної політики царизму, разом з тим мусять, коли хочуть бути послідовними, вести на Україні політику експлуатації, трактуючи її як колонію. Раз ся країна така неужиточна для соціалістичної революції, навіть небезпечна для неї, нічого більше не зостається, як використовувати її засоби і багатства для більш надійних огнищ соціалізму, та всяко ослаблювати її несоціалістичні верстви, з огляду на можливу погрозу від них соціалістичному будівництву.

Се цілком логічно виходить з зайнятої большевиками позиції, але приводить до результатів, які грозять хронічним напруженням і конфліктами між Україною і Росією. Тим часом, як з заходів большевиків на полі українського культурно-національного розвитку мало що виходить, наслідком тої тенденції – все, навіть і українську культуру, робити в своїм безпосереднім заряді, московський централізм і колоніальна політика викликають роздражнення, скріплюють націоналістичні гасла, кидають людність направо й виводять з соціалістичної революції. Україна справді може стати контрреволюційним огнищем, а «знейтралізоване» і взяте за скобки заможне селянство – активною контрреволюційною силою.

Большевицька політика мусить бути піддана основній ревізії і поправкам. Одною з таких поправок являється заміна системи «нейтралізації» селянства його соціалізацією, і як комуністичній партії большевиків се не вдається, а видко, що їй таки трудно, опираючись на індустріальний пролетаріат, успівати в соціалізації селянської верстви, то сим мусять зайнятись інші партії. У нас на Україні вела сю роботу У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], вела успішно, поки ся робота не була спаралізована й розбита різними несприятливими обставинами. Вона повинна вести її й далі, як окрема і самостійна партія, а не як крайова фракція большевицької партії, залежна від ухвал і директив московського центру.

Ся самостійність – одна з передумов довір’я українських трудових мас до У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] й її впливу на них. Український трудовий нарід мусить мати свою соціалістичну партію, котра б орієнтувалась на його інтереси і в процесі соціалістичної революції. Се я вже сказав і тепер тільки підчеркую, що се лежить в інтересах загальної революції, щоб український нарід, зокрема його селянство, стояло під впливами й директивами соціалістичної партії, до котрої мало би повне довір’я, а не загрожувало б соціалістичному тилові.

З сих мотивів здається помилковою позиція, зайнята III Інтернаціоналом (з приводу внесеної боротьбистами заяви про приступлення), що на Україні може бути тільки одна комуністична партія – большевиків, і всяке роздроблення по національному чи територіальному принципу недопустиме, з огляду на можливість боротьби чи конкуренції радянських партій.

Українські радянські партії повинні існувати, бо тільки вони можуть забезпечити активну участь українського трудового народу в соціалістичній революції. Через те більш раціональним, ніж їх вливання до єдиної партії комуністів-большевиків, здається блок радянських партій України, українських і неукраїнських, об’єднаних спільним фронтом проти контрреволюції й реакції.

Примітки

здається помилковою позиція, зайнята III Інтернаціоналом… що на Україні може бути тільки одна комуністична партія – большевиків… – Комуністичний Інтернаціонал (Третій Інтернаціонал) як міжнародна організація комуністичних партій був заснований з ініціативи В.Леніна на І Всесвітньому конгресі, що проходив 2 – 6 березня 1919 р. в Москві. Комуністичні і соціалістичні групи на конгресі презентували 51 делегат з 19 країн.

Основною метою створення Комінтерну була «світова пролетарська революція». На II конференції закордонних членів УПСР, що відбулася 22 – 24 травня 1920 р. у Празі, було заявлено про солідарність з III Інтернаціоналом і необхідність проводити діяльність партії на платформі Комінтерну. Проте конференція утрималася від вступу до III Інтернаціоналу, не маючи на те відповідного мандату від вищих партійних інстанцій.

У листі до секретаря ЦК КП(б)У С.Косіора від 19 липня 1920 р. М.Грушевський заявив про те, що

«УПСР відкинула боротьбу з Радянською Росією» та приймає принципи й поділяє завдання III Інтернаціоналу. Одночасно ця заява супроводжувалася застереженням, що угода УПСР та КП(б)У можлива за умови підтримки більшовиками принципу національного самовизначення та передачі «влади в Українській СРР українським радянським партіям і то як можна швидче» (Великий Українець… – С. 270 – 272).

Усі тенденції щодо порозуміння з більшовиками, визнання радянської платформи, консолідації з принципами III Інтернаціоналу в тактичних планах М.Грушевського та Закордонної делегації УПСР виходили «з інтересів світової революції».

Пізніше, на IV конференції УПСР за кордоном, що відбулася 18 – 23 січня 1921 р. у Празі, було висловлене побажання, щоб Закордонна делегація й надалі всіляко використовувала можливість інформувати революційно-соціалістичні організації Західної Європи й Америки, які стоять на платформі III Інтернаціоналу, про становище на Україні. Першим кроком у цій справі було запропоновано видати та поширити меморандум до III Інтернаціоналу, в якому звернути особливу увагу на «освітлення політики Російської комуністичної партії, її обласної організації – Комуністичної партії большевиків України та сучасного радянського уряду на Україні» (Борітеся – Поборете! – 1921. – № 7 (Лютий – Березень). – С. 55).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 72 – 76.