10
Михайло Грушевський
В подробиці устрою сеї Української Радянської Республіки, як вона може зложитись в процесі революції, не вважаю, розуміється, можливим входити. Для сього треба було б ближче приглянутись теперішньому станові речей на грунті, щоб зміркувати, як будуть укладатись відносини в найближчій, переходовій добі, в результаті всіх тих глибоких змін, які пережила Україна й її трудові маси. Треба мати докладніші відомості про те, що я назвав комунальним правом, те, що реально витворилось на місцях і повинно в процесі революції лягти в основу нової організації. Тільки на деяких загальних питаннях я вважаю потрібним спинитись, щоб їх підчеркнути.
Перше питання, що в тій радянській організації мусило б висуватись на перший план: чи принцип місцевості, себто кооперації різних трудових елементів: селянства, робітництва, трудової інтелігенції, об’єднаних разом, починаючи від найперших ступенів організації, так щоб уже в комуні сільській чи городській спільно засідали представники робітників, селян і трудової інтелігенції, по певному ключу, даному місцевими обставинами? Чи повинен заховуватись принцип куріальний, так щоб селяни, робітники і трудова інтелігенція мали свої окремі, паралельні ради першої, а може, й другої, і тільки десь в вищій інстанції вони об’єднувались в спільнім органі?
Очевидно, з становища безкласового соціального устрою, в інтересах нейтралізації різниць інтересів, витворених буржуазно-капіталістичним устроєм, і витворення можливо одностайної трудової людності було б бажано куріальність можливо оминути або, принаймні, ослабити. Тому, на мою гадку, У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] повинна підтримувати принцип єдиної комунальної ради.
Друге питання: порядок інстанцій повинен бути можливо простий, чи многоступенний? Між комунальною радою і всеукраїнським конгресом рад має бути одна, дві, три інстанції?
Громади сільські і громади районні городські (на котрі в інтересах організації мусять, очевидно, поділитись більші міста), мабуть, будуть об’єднуватись в місцевих об’єднаннях, які приблизно відповідатимуть великій волості, а районні громади міста будуть творити разом велику раду міську.
Слідуючою формою об’єднання міг би бути такий округ, як «земля», проектована законом Центральної Ради, проведеним фракцією У[країнської] п[артії] с[оціалістів]-р[еволюціонерів]. Приблизний поділ території України на такі землі, на основі географічних, комунікаційних та економічних даних, приблизно з одним мільйоном людності в землі, був тоді вироблений і прийнятий, і сі землі мали заступати повіти з одного боку, губернії з другого.
Таким чином, найпростіша схема радянської організації була б така:
– робітничо-селянська рада громади (комуни),
– місцеве об’єднання (волость, місто),
– земля,
– всеукраїнський конгрес рад, або Центр[альна] Рада України.
Зауважу, що в інтересах витворення єдиної трудової людності витворювання великих міських індустріальних та інтелектуальних центрів представляється небажаним. З економічного, культурного і організаційного погляду теж краще, щоб елемент промисловий, ремісничий, інтелігентський не скупчувався в небагатьох центрах, а більш рівномірно розселювався по краю. Тепер іде стихійне розселення, розпорошення міської людності, особливо з великих центрів, по селах, по краю. При відбудуванні економічного життя замість того, щоб наново концентрувати промисел і культурне життя в кількох великих містах, як Київ, Харків, Одеса, було б краще пильнувати розселення його по можності в менших осадах, де не раз є на те й кращі фізичні та комунікаційні умови, як до громад сільських, поскільки вони можуть вмістити той промисел і культуру.
Тепер щодо об’єднань. При широкій автономії рад громадських (комунальних), компетенції рад місцевих (волосних, міських чи кантональних) не мають причин бути широкими – се ясно. Не так ясно, чи бажано надавати ширші компетенції радам земель? Не кажу, розуміється, про якусь власть їх в сфері самоврядування громад: в сю сферу рада землі повинна мішатись якнайменше, тільки регулюючи, а ніяк не адмініструючи, не декретуючи того, що входить в сферу компетенції громади. Але там, де кінчаться ресурси і можливості громадської чи волосної ради – в організації всякого роду технічної, культурної й організаційної помочі, де має лежати центр ваги: в руках всеукраїнського конгресу чи в руках ради землі?
Се питання має своє значіння, бо від такого чи іншого розв’язання його залежить питання, чи Українська Радянська Республіка має бути унітарна чи федеративна.
Коли загальна організаційна робота буде скуплена в органах земель, а всеукраїнський конгрес обмежиться тільки тим, що доконче мусить бути скуплене в центральнім органі, як справи міжнародної політики, оборона, адміністрація військова і морська і т. ін., все ж інше буде віддано в компетенцію землі, то Українська Республіка в останнім рахунку буде федерацією земель, сполученими штатами України. Тоді тим самим відпаде питання про спеціальне становище країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну чи культурну фізіономію, як, скажім, Крим, Бессарабія, Галичина чи які інші.
Коли ж у центральних органах Укр[аїнської] Республіки будуть сконцентровані великі, широкі й різносторонні компетенції, а ради земель гратимуть ролю більш обмежену і тісну, тоді питання про становище таких країв з окремою фізіономією та їх право на ширшу автономію і федеральний зв’язок з іншими українськими землями виступить неминуче. Тоді, по аналогії з ними, можливо, що й інші більші території захотіли б користати з федерального права – як стара Слобідська Україна, Гетьманщина, Новоросія (Степова Україна, чи Запорізька) і Україна Правобічна.
У[країнська] п[артія] с[оціалістів]-р[еволюціонерів] завсіди вважала своїм обов’язком притримуватись старих федералістичних принципів, висунених кирило-мефодіївцями (і ще раніше – «Обществом соединенных славян», не кажучи про старші прецеденти). Вона вважала право на федеральний зв’язок не тільки правом України в відносинах до інших національних територій, але також і за окремими частинами української території признавала право домагатись федеральної Української Республіки. Я думаю, що тепер вона менше, ніж коли-небудь, має причини відступати від сього свого принципу, особливо тому, що сей принцип дає легке розв’язання питання про землі спірні, не чисто українські, або поставлені в окремі, спеціальні умови.
Питання тільки, що корисніше: чи загальне переведення принципу широкої децентралізації земель усіх загалом, значить – перетворення Української Республіки в більш-менш одностайну, рівномірну федерацію невеликих земель (між котрим знайдуть своє місце і ті землі, так би сказати, спеціального характеру). Чи допускати принцип федерації на спеціальне домагання, як свого роду виїмок, отже уявляти собі Україну в формі більш одностайної основної території, з котрою в федеративнім зв’язку стоять деякі окраїнні землі більш відокремленого характеру?
Теоретично, здається краще перше. Але бути доктринером в таких непринципіальних питаннях не вважаю потрібним, зате хочу підчеркнути з усею силою, що слідує:
Чи буде Українська Республіка формально зватись федеративною, чи ні, фактично вона однаково повинна організуватись, як федерація своїх фактичних республік-громад, що через своїх делегатів полагоджуватимуть спільні справи в радах вищих інстанцій. Всяке накидування громадам механічної унітарності, примусових зв’язків буде величезною помилкою, яка викличе тільки відпір, реакцію, центробіжність, або й дасть грунт для нових усобиць. Як я вище сказав, об’єднання мусить вирости само собою в процесі життя, воно не може бути штучно форсованим, тим менше – насильно, примусом накидуване.
Як відомо, натуральний процес в кождій добре наладженій, відповідно організованій федерації йде в напрямі об’єднання, в напрямі розвитку компетенцій центральних органів і добровільного самообмеження членів федерації в інтересах її одноцільності й одностайності. Елементи об’єднання дуже сильні, особливо в сфері економічній (добуток і розділ палива, мінерального і лісового, руди та інших сирівців, організація заграничного торгу, комунікація і транспорт і т. д.) будуть далі відразу, і коли тільки Українська радянська республіка вийде з тих національних недоречностей, які викривляють її життя тепер, – так сі елементи почнуть працювати повним ходом. І треба їм лишити сю працю. Чи буде Українська республіка зватись федеративною, чи ні, вона повинна йти сею дорогою добровільного розвитку тенденцій одності в процесі дружнього пожиття, а не дорогою «запросів» одностайності і уступок, «скидок» під натиском змагань до децентралізації.
Примітки
…як «земля», проектована законом Центральної Ради… – йдеться про Закон про поділ України на землі, прийнятий Малою радою 6 березня (н. ст.) 1918 р. (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У двох томах. – К., 1997. – Т. 2. – С. 181 – 182). Цій проблемі М.Грушевський присвятив окрему публіцистичну статтю «Новий поділ України» (див.: Грушевський М. Твори: У 50 т. – Львів, 2007. – Т. 4. – Кн. І. – С. 77 – 80). Вважаючи старий імперський поділ на повіти і губернії застарілим і непридатним для України, М.Грушевський створив проект нової адміністративно-територіальної системи відповідно до природних, історичних і культурних реалій України. Цей оригінальний і гармонічний адміністративно-територіальний поділ ніколи не був запроваджений.
…«Обществом соединенных славян»… – йдеться про таємну політичну організацію, засновану на початку 1823 р. у Новограді-Волинському колишніми членами Товариства першої згоди, офіцерами А. і П. Борисовими та учасником польського визвольного руху Ю.Люблінським. До складу товариства входило понад 50 офіцерів із військових частин, що дислокувалися на Волині та Київщині. Головні засади відображені у програмних документах – «Клятвенній обіцянці» і «Правилах», в основі яких лежала ідея панславізму. Товариство ставило за мету звільнення слов’янських народів від деспотичної абсолютистської влади, знищення кріпацтва, встановлення республіканського ладу та об’єднання у федеративний союз. У вересні 1825 р. об’єдналися з Південним товариством декабристів зі збереженням своєї управи, під час виступу Чернігівського полку приєдналися до повстанців.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 88 – 91.