11

Михайло Грушевський

Ся фактично чи юридично федеративна Українська радянська республіка має бути самостійна – чи входитиме в склад іншої соціалістичної федерації? Так ставлю я се питання – по інерції того, як воно ставилось давніше. Але в процесі революції се питання так обтерлось і обточилось, що тратить майже всяку рацію в такій постановці, коли мислити собі будучі відносини в площині соціалістичних радянських республік. А я все досі розглядав, власне, в такій площині.

В минувшині ми ніколи не були приклонниками незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні сього слова. Мати власну армію, митну сторожу, поліцію, в’язниці й шибениці – се ніколи не захоплювало українських народників. Наскільки се все мусило б зостатись невідлучним атрибутом громадського пожиття, українські народники вважали за краще принаймні розложити сю неприємність на більшу спілку, на ширшу федерацію. В федеральнім устрої сі атрибути значно б змаліли, він знейтралізував би багато боротьби, напружень, інтриг, за котрі правлячим кругам приходиться одних людей садити до Іванової хати, а других займати наглядом і репресіями против них та витрачати гроші на утримання армій та кордонних охорон на державних границях, котрі любісінько могли б бути просто межами федеративних штатів, і т. д.

Така була наша стара «ідеологія», призабута в гарячці останніх літ. Коли почали лунати перші голосні оклики за незалежністю, почавши від «Ukraina irredenta» Бачинського і «Самостійної України» РУП, українські народники старших категорій ставились до сих окликів з великим скептицизмом, побоюючись, що з сього самостійницького яйця вилупиться шовіністична реакція і всякі націоналістичні авантюри. І се правда, що націоналістична виключність і назадництво з самого початку стали примішуватись до сих гасел (пригадати виступи групи НУП, що вийшла з РУП, і різні націоналістичні брошури, які стали появлятись особливо перед війною).

Але події гнали воду самостійникам. Світова війна з її нечуваним лукавством і цинізмом в національній справі: з кличами самостійності для поневолених народів і лютою кампанією на знищення українства на практиці, дуже скріпила самостійницькі течії, а революція поскидала маски з різних псевдо-федералістів (особливо російських с[оціалістів]-р[еволюціонерів]) і теж непомалу причинилась до сього. Федералізм дійсно став кепською забавкою. Антанта домагалась від України, щоб вона, як частина Росії, хоч би й федеральної, прийняла на себе обов’язки старого російського режиму, продовжувала війну, і т. ін.

Недобитки старої Росії, програвши справу в старій формі, стали перешиватись на федералістів і дискредитували сю ідею своїми централістичними змаганнями, котрі продовжували і під сею новою маркою. Нарешті совітська Росія, вивісивши прапор «Федеративної Совітської Республіки», під сим гаслом почала господарити на Україні – пам’ятаємо, яке було се господарство під час її першого наступу. Справа суверенності українського народу і незайманості його волі стала гарячою, дражливою і вилилась в домагання повної самостійності й незалежності України, винесене насамперед військовими кругами, а далі прийняте цілим, чи майже цілим національно свідомим українським громадянством.

Чи було се домагання, се гасло неминуче? Мабуть, ні! На мій погляд, воно лежало більше в психології відпору всім, хто хотів накидати свою волю українському народові. Тому ставило величезну крапку над І, може, більшу, ніж треба було сій букві; хапалась найбільшого калібру, щоб нарешті не лишити місця ніяким неясностям і недоговореностям. Те, що в дійсності хотілось і дійсно треба було захистити: суверенність українського народу, незайманість його національних, економічних і політичних інтересів, се, розуміється, можна було забезпечити і в федеральній формі, якби обставини були нормальні, якби час не був такий пожарний. Але він був такий, і не самі тільки українці, а й інші народи бувшої Росії хапались сеї елементарної формули: «самостійність і незалежність», щоб відмежуватись, відцуратись від усяких претензій старої Московщини, в яких би формах вона не відроджувалась.

Всім учасникам пам’ятно, з якою нерішучістю, з якими ваганнями соціалістичні українські партії приймали се гасло «Незалежної України». Їх побоювання сповнилися в повній мірі. Дійсно, се гасло було підхоплене гіршими елементами української людності: елементами бандитськими, контрреволюційними, реакційними, що зав’язували «гайдамацькі» загони й займались громленням жидів, різними спеціалістами формування військових відділів, всякими отаманами, головними, великими й малими і всею тою декласованою воєнною верствою, що витворилась з розкладу російських армій і повторює на нашій землі сумну історію німецької тридцятилітньої війни. Гасло самостійної України стало гаслом боротьби не тільки проти совітської Росії, але в значній мірі й проти соціалізму, навіть скільки-небудь послідовного демократизму. Воно перемінювалось в гасла «Україна для українців» і всякі інші націоналістичні й шовіністичні оклики.

Але се одна сторона справи. Є й друга.

Гасло української незалежності пішло в широкі народні трудові маси, і тут з ним нерозривно переплелись здорові ідеї суверенності трудового українського народу, недотикальності його прав, гасло боротьби против всякої експлуатації України для яких-небудь завдань, для неї сторонніх; против трактування України як колонії, а українського народу як дешевого гарматного м’яса чи дешевого матеріалу для експериментів.

Гасло незалежності за сі роки облилось кров’ю чесних і добрих синів українського народу, що складали свої голови за свободу й добро його трудових мас, їх суверенне право, свободу й незайманість їх політичного, соціального й культурного розвитку. А кров не вода, і не забувається легко.

Після трьохлітньої кривавої боротьби під гаслами незалежної України і Федеративної Совітської Росії добро і зло, гріхи і заслуги сих гасел так збились, так переплутались, так перемішались, що треба бути дуже обережним в розбиранні сього добра і зла, щоб не ввійти в конфлікт з тим, що має право на всяке наше поважання й призначення і являється силою будучого, з якою зачіпатись шкідливо і небезпечно. Таке є і по українській, і по російській стороні.

Ми відкидаємо боротьбу з совітською Росією, з комуністами-большевиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини. Ми навчились шанувати в большевиках провідників світової революції, котрим за се мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас.

Ми переконались також, що об’єктивні дані, реальні умови українського життя, спадщина царської Росії не дають змоги будувати українське життя без замирення, без порозуміння з Росією. Зложивши пиху з серця, ми мусимо шукати порозуміння, мусимо доходити добросусідських, доброзичливих відносин з нею, навіть ціною певних уступок, бо інакше не зійдемо з нинішньої мертвої точки.

Але й повний поворот від незалежної України до «федеративної Росії» для українців, очевидно, також неможливий. Те, що сталось, відстатись не може. Так, напр., як для чеських соціалістів, навіть найсвобідніших від яких-небудь національних упереджень, котрі вважають ізольоване становище Чехії рішучо неможливим, все-таки повороту до австрійської федерації по двох літах самостійності вже нема, а можна думати тільки про федерацію ширшу, європейську, – так воно й для нас.

Совітська Росія тою федерацією, котру вона своєю волею декретувала на Україні, а на практиці звела до повної й абсолютної залежності України від московського центру, навіть без якого-небудь путящого самоврядування, сама поховала для українців ідею федеративної Росії. «Федеративна Росія», навіть соціалістична й совітська, – се гасло, дискредитоване тактикою большевиків, різко осудженою самими большевиками, які мали нагоду ближче приглянутись ситуації на Україні і не раз гостро, але досі безуспішно критикували сю сліпу централістичну політику.

Ні партія укр[аїнських] с[оціалістів]-р[еволюціонерів], ні яка-небудь інша соціалістична українська партія, очевидно, не пристане на те, щоб Україну трактовано як московську провінцію, або московську колонію, щоб нею під яким би то не було гаслом правили з Москви, там розпоряджались її природними багатствами й продуктами праці її трудового народу, звідти кермували її економічним життям, її фінансами – так, як се було повелось в Совітській Українській Республіці в її «федерації» з російською.

Україна мусить бути вповні автономна, і щоб не викликати в сій справі ніяких підозрінь, краще не чіпати її незалежності. Питання про конфедерацію чи федерацію – се річ будучності. Для неї треба насамперед здобути довір’я трудового українського народу. А поки що не можна йти далі в сім напрямі поза воєнну та економічну конвенцію. Та, мабуть, і не буде в тім потреби, бо обставини переносять питання на інший грунт, – саме отої федерації соціалістичних республік Європи.

Се – наш старий ідеал, який ні в кім не стріне опозиції і при добрій волі дає нікому не обидне розв’язання питання. Коли Українська Радянська Республіка і Російська Совітська ввійдуть обидві, як рівнорядні члени, в склад світової, європейської федерації – се зліквідує питання.

Але я підчеркнув се слово: «рівнорядні». Не думаю, щоб російські комуністи схотіли настоювати, щоб і в сій світовій федерації Україна грала ролю якогось придатка російського, щоб вона входила туди не як автономний член нарівні з усіма іншими, а як підрядний член Російської Федерації. Але якби такий план виникнув, то се було б не чим іншим, як пережитком старого російського імперіалізму, не мотивованим ніякими інтересами соціалістичної революції, а навпаки – їм суперечним, контрреволюційним, бо такі тенденції мусили б з новою силою викликати національну реакцію на Україні. В відносинах до Росії українська республіка мусить бути самостійною і незалежною; вони можуть об’єднатись тільки в вищій організації, як дві рівнорядні одиниці.

Примітки

…»Ukraina irredenta» Бачинського… – йдеться про працю «молодого» радикала, представника Русько-української радикальної партії Юліана Бачинського «Україна irredenta» (1895), у якій автор обгрунтував партійний постулат політичної самостійності України. Див. також у цьому томі коментар до статті «Драгоманов в політичнім і національнім розвитку українства».

«Самостійної України» РУП… – йдеться про програму першої в Наддніпрянській Україні політичної партії – Революційної української партії (РУП), створеної на початку 1900 р. Вперше видана окремою брошурою: Самостійна Україна. – Львів: Видання РУП (№ 1), 1900.

…пригадати виступи групи НУП, що вийшла з РУП… – йдеться про Українську народну партію – першу українську партію самостійницького напряму в Наддніпрянській Україні, яка об’єднала прихильників націоналізму та ідеї боротьби за створення національної незалежної України. Заснована М.Махновським у 1902 р. До УНП увійшли націонал-радикальні члени РУП. Основними засобами досягнення поставленої мети – здобуття незалежності України – партія вважала страйки та збройне повстання. Політичне кредо партії сформоване М.Міхновським у його «Десяти заповідях УНТ» та лозунгу «Україна для українців». Після 1907 р. діяльність партії занепала; у грудні 1917 р. члени УНП створили Українську партію соціалістів-самостійників.

…і різні націоналістичні брошури, які стали появлятись особливо перед війною… – цими брошурами М.Грушевський не лише цікавився, але й збирав їх до своїх приватних книгозбірень як у Львові, так і Києві.

Так, після арешту вченого, що відбувся 28 листопада 1914 p., жандарми Київського губернського управління під час першого обшуку відібрали та спакували в кошики листування, фотографії, рукописи, щоденники, фінансово-господарські та майнові документи, книги (ЦДІАК України. – Ф. 274. – Оп. 1. – Спр. 3320. – Арк. 155 – 164 зв.).

Окремі книги склали групу «речових доказів» для звинувачення в австрофільстві та сепаратизмі. До цього списку потрапили не лише суспільно-політичні праці вченого, але й добірка видань Української радикальної партії, що вийшли у Львові 1905 p., зокрема: «Платформа Української радикальної партії», «Дядько Дмытро» [Д.Антоновича], «Хто народові ворог?» [М.Грінченко], «Як люде прав собі добувають?» [С.Єфремова], «Швейцарська спілка» [М.Драгоманова], «Хто з чого живе?» [С.Дікштейна], «Чого нам треба?» [Б.Грінченка], «Як занапащали людей на війні» [В.Дурдуківського], «Як визволитися з бідности робочим людям?» [С.Єфремова], «Про вибори послів до народної ради» [Ф.Матушевського], «Чому у нас досі нема доброго ладу?» [Б.Грінченка] (Там само. – Арк. 125 – 126).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 91 – 94.