8

Михайло Грушевський

Переходжу до другої підвалини українського народництва – громади.

Ідея ся мала величезне значіння в його ідеології. Не мала тої практичної гостроти, як право на землю і право на повний продукт праці, але її моральне і конструктивне значіння буде не менше, а навіть більше. Українська історія представлялась нашим народникам-історикам і політикам, як епопея боротьби, довговікової, завзятої, між Ормуздом народної стихії – одвічним принципом громади, як організаційної форми і моральної та правової норми, з Аріманом звихненої цивілізації, яка збройною силою і лукавим словом калічила, розкладала сю підставу народної етики і права, його соціальності, насаджуючи феодальний аристократизм, монархізм, індивідуалізм римського права, егоцентризм офіціальної церковної моралі.

Було тут дещо з загального слов’янофільського протиставлювання одвічного слов’янського колективізму романо-германському індивідуалізмові: воно наложило свою печатку, напр., на «Книгу буття» кирило-мефодіївців, найбільш яскравий вислів історіософії українського революційного народництва, який заховався для нас. Але таки ще більше було впливу самої української історичної традиції, яка окружила особливою любов’ю все, в чім проявляв себе принцип громади, її свободного самоозначення і самопорядкування. «Віче», «братство», «копа», козацька організація і, нарешті, її вінець – «мати-Січ», її лицарсько-комуністичний устрій стали предметом культу українського народництва, яке з особливою пильністю й пієтизмом стало слідити за всіма проявами громадської спільності, солідарності й ініціативи.

«Рід», як регулятор життя, вимер, очевидно, на самім світанку українського історичного життя, в добі розселення, полишивши тільки слабі спомини в народній свідомості; тоді виступив колектив територіальний, і домагання свободи й незайманості його самоозначення стало гаслом народного життя, тим більш пекучим, що ся незайманість бувала аж надто часто загрожена або знасилувана. Її треба було доходити або боронити всім напруженням народних сил: се й стало другим елементом «волі», як традиційного гасла народної боротьби за своє право, не економічним уже, а моральним.

Незвичайне прив’язання до своєї свободи підчеркується чужосторонніми письменниками від перших стріч з нашими племенами, як їх характеристична прикмета: люди цінять особливо те, в чім бувають загрожені. Від часів Прокопія, що, оповідаючи про події 530-х рр., дав нам свій класичний опис українського народовластя, і до останньої революції громадський колектив у нас тільки часами міг себе проявляти. Воєнна сила, що організували наші старі громади для оборони від степової руїни в початках нашої історії, вимкнулася з рук громади, завдяки напливу чужинців-варягів, і стала в руках князів та бояр знарядом народного поневолення.

Пройшли віки, поки нарід організував нову військову силу, козацьку, яка стала в його обороні не тільки проти степової руїни, але й від поневолення класовою державою – тоді вже польською; але ся військова сила теж скоро сформувалась, як класа, під впливами Польщі й Москви, й її провідники стали будувати українську класову державу на руїнах громади. І так «віче», «рада» стали проявами революційної активності українського народу против ворожого йому режиму – економічного, соціального чи національного поневолення, аж до того пам’ятного моменту, коли з мартівською революцією українське громадянство позав’язувало ради, об’єднані Центральною Радою, що засіла в кімнаті сестер українського шпиталю при Володимирській улиці в Києві.

Центральна Рада, одначе, не перевела принципу власті Рад від гори до споду. Стараючись обійтися по можності без конфліктів з неукраїнською буржуазією й її переконаннями, що революція має зостатись політичною, в рамцях старого класового, парламентарно-бюрократичного устрою, українське громадянство не пішло дорогою, вказаною йому большевиками. Коли правительство совітської Росії ультимативно зажадало переведення совітського устрою на Україні, воно в величезній більшості своїй побачило в сім відродження старих московських претензій на власть над Україною і відкинуло се домагання, вважаючи своїм внутрішнім ділом організацію України. Тільки довгий ряд ганебних вчинків, заподіяних буржуазією трудовому народові протягом 1918 p., привів всіх, хто обстоював його інтереси, до рішення розірвати з буржуазною демократією й прийняти принцип власті трудових рад (постанови конференції с[оціалістів]-р[еволюціонерів] лівих, резолюції Селянської спілки і, нарешті, фракції с[оціалістів]-р[еволюціонерів] центру на Всеукр[аїнськім] трудовім конгресі).

Революційний процес підвів реальну базу під сю організацію, привівши, в його дотеперішнім результаті, до сформування солідарної, сильної, фактично автономної і собі вистарчаючої сільської громади, яку бачимо тепер на Україні. Живо нагадує вона ті старі автономні громади, що виломилися з княжого режиму в XIII в., а немало аналогій дає і до західних середньовічних комун, що зброєю виборювали собі незалежність в феодальнім устрої. Саме життя, методами грубими й жорстокими, попрацювало за нас, занадто обережних в поводженні з буржуазним ладом, і здійснило побажання наших народників, що так жадібно шукали в минулім і сучаснім проявів сеї самоорганізаційної сили нашого народу, який при кождій можливості самоозначення, так як мінеральний плин в природі кристалізується в властиву йому кристалічну форму, – зараз організується в автономній самоуправній громаді.

Яка б не була примітивна, може, груба в своїй практиці, організація сих громад, се дуже і дуже цінно, що наша народна стихія ще раз знайшла форму самоорганізації й під її охороною може перейти бурхливий переходовий період. Дуже немудро було б робити що-небудь для її ослаблення і розкладу. Навпаки, дуже важно розбудити, усвідомити, поглибити в ній старі традиції колишньої економічної спільності і різних публічно-правних функцій, щоб використати їх для економічної соціалістичної реформи життя в її рамцях.

Громада, як економічна і заразом публічно-правна одиниця, має ту величезну перевагу над сільськогосподарською продукційною спілкою або кооперативом, що вона виключає свобідний добір організації по економічних прикметах. Вона мусить переводити економічну організацію елементів різних категорій, які знайдуться на її території, і, як публічно-правна одиниця, має над ними ту власть і право примусу, котрої позбавлені економічні колективи договірного походження. Сі цінні прикмети сільської громади мусять бути в усій повні використані для соціалістичного будівництва.

Досі ми мало знаємо про внутрішні відносини в сій відродженій громаді, але не може бути сумніву, що в самім процесі своєї формації вона вже немало зробила в сій сфері. Щоб зложитися в таку тверду, солідарну, огнетривалу соціальну клітину, якою описують її всі відомості, вона мусила в своїй середині залагодити економічні антагонізми, знейтралізувати розділ між селянством безземельним і бідним, з одної сторони, селянством заможним і багатим – з другої. Якими методами вона се осягнула, як перемагала сі економічні ріж-ниці, про се довідаємось невдовзі. Одним з перших завдань наших на Україні буде вивчення нового комунального права, витвореного нашим селянством в процесі революції.

Очевидно, воно не може бути вповні одностайним, і в подробицях його мусить знайтися дуже багато цінного. Зосталась громада при самім урівнянні користування землею, чи перейшла до громадського господарства з урівняними пайками в продукції, в цілості, чи тільки в деяких галузях або частях господарства? А може подекуди сягнула і до комуністичного принципу задоволення членів громади в міру потреби?

Се ми побачимо. Але одно можемо сказати, що було б великою помилкою насідати на се носе комунальне право з якимись одностайними шаблонами, втискати їх в один економічний трафарет. Хіба б котра громада в своїм устрої розминулась різко з трудовим принципом, наслідком переваги консолідованої групи багатого, нетрудового селянства, прийшлось би такі аномалії приводити до трудової норми; але я думаю, що такі явища дуже малоімовірні, можливі хіба, як виїмкові.

Взагалі ж до того громадського ладу, який витворився тепер на Україні, належить підходити дуже обережно, з культурною поміччю всякого роду: від агрономічної, промислової, ветеринарної й санітарної до освітньої й культурної, з такими речами, як мандрівний університет, кінематограф, театр, хори, організація школи, дитячого садка, читальні, аматорського театру і т. д., з агітацією й дискусією, а ніяк не з репресією й твердою властю.

Без сумніву, як тільки організуючий центр стане себе проявляти не реквізицією й бранкою, а подачею, хоч би дуже скромною, того, в чім має потребу село – потрібних йому предметів, технічної помочі, інструкторства [Поле для сеї організаційно-інструкторської діяльності просто безкрає: організація громадської міліції, пожарних дружин, гімнастичних товариств, громадських крамниць, і т. д., і т. д.], село само вийде з облоги й потягне до ширшої організації, до федерування сих автономних громад в найрізніших напрямах, до самообмеження своєї незалежності в інтересах ширшої організації і земельної справи, і постачання, і освітньо-культурного та політичного будівництва.

Але, повторюю, було б дуже немудрою, короткозорою політикою покористуватись першим проявом такого потягу до ширшого групування, до зв’язку з організуючим центром, щоб розложити або ослабити внутрішню силу самої автономної громади! її внутрішня консолідація, моральний авторитет і обов’язуючий характер її власті настільки цінні в соціалістичнім будівництві, що, наповнюючи бажаним змістом сей учинений нашою революцією сосуд, треба бути дуже оглядним, щоб не знищити його. Ся відроджена сільська громада, як підстава всеї будови радянської республіки і диктатури трудового народу, просто незамінна!

Примітки

…ради, об’єднані Центральною Радою, що засіла в кімнаті сестер українського шпиталю при Володимирській улиці в Києві – йдеться про приміщення українського клубу «Родина» на Володимирській, 42.

Літературно-мистецьке громадське зібрання засноване 1911 р. як спадкоємець Українського клубу після закриття останнього царською адміністрацією. Відповідно до рішення загальних зборів в роки Першої світової війни в приміщенні клубу був відкритий лазарет на 50 осіб, який утримувався на пожертви членів «Родини». Впродовж 1914 – 1915 рр. надали допомогу 1284 пораненим і хворим. У 1915 р. члени клубу влаштували притулок для дітей-біженців, першу українську гімназію для дітей галичан, вивезених до Києва під час окупації Галичини російською армією.

У березні 1917 р. ця гімназія була перетворена на 1-шу українську гімназію ім. Т.Шевченка. За традицією попередника, Українського клубу, «Родина» була осередком Товариства українських поступовців (ТУП). З перших днів після падіння царату клуб став центром українського національного життя. 3 – 7 березня 1917 р. в його приміщенні відбулися збори українських партій і громадських організацій, на яких була утворена Українська Центральна Рада.

Протягом березня – червня 1917 р. тут працював провід Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ), Товариство шкільної освіти. За Центральної Ради клуб став місцем проведення зборів численних товариств та установ. Тут проходили організаційні збори Педагогічної академії, Всеукраїнської спілки лікарів, Українського товариства архітекторів, Ради спілки учителів-українців м. Києва, засідання секцій І Всеукраїнського агрономічно-економічного з’їзду тощо.

…і, нарешті, фракції с[оціалістів]-р[еволюціонерів] центру на Всеукр[аїнськім] трудовім конгресі… – текст резолюції див: Трудова Республіка (Вінниця). – 1919. – № 13. – 13 лютого. – С. 2. Детально див. у цьому томі працю «Соціальна і політична боротьба в Україні в 1917 – 1918 – 1919 рр.» та коментар до неї.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2013 р., т. 4, ч. 2, с. 82 – 85.