[Вступна розвідка]

Михайло Грушевський

Друга серія отсих матеріалів [Перша була видрукувана в кн. LXIII і LXIV «Записок».] містить в собі 52 документи другої й третьої четвертини XVI в., кінчаючи безкоролів’ям і часами Генріха Валуа. Головний інтерес скуплюється тут коло історії селянства, селянських обов’язків і головно панщини. В сій серії, як у попередній, міститься чимала колекція осадчих привілеїв, що означують більше або менше докладно обов’язок селян супроти держави (чи короля) або приватного власника і свого осадчого – війта або князя.

Такі осадчі привілеї і аналогічні з ними продажі війтівств (або князівств) та потвердження в їх володінні – сіл права німецького, – ч. 87, 115, 121, права волоського – ч. 82, 92, 100, 109, 114, 128. Звичайно, містять вони й роботу на війта чи на князя – кілька днів панщини і толоки, і се особливо характеристично, що села волоського права, яке в принципі виключало панщину (се підносять селяни волоського права в докум[енті] 96, і король признає їм правду: «cum hoc constat Valachos eiusmodi non isthic solum, sed ubique in omnibus villis nostris a laboribus esse liberos»), – поготів несуть панщину (вправді невеличку) на свого князя (ч. 82, 92, 100, 109, 114).

До історії сіл волоського права інтересне ще ч. 94, де селяни зобов’язуються платити старості осібний податок за те, аби їх і далі лишив при праві волоськім, а королівські комісари заводять в селі панщину на тій підставі, що селяни мають багато поля, тим часом як селяни волоського права можуть мати поля тільки потроху. Док[умент] 114 інтересний як свідоцтво затирання різниць між правом волоським і німецьким: як вказують деякі подробиці, фундується село волоського права, але се ледве можна пізнати, а документ все говорить про «війтівство». До відносин між війтами та селянами занотуємо ч. 81 – спори в справі володіння землею між війтом і громадою; до відносин між князями і старостою – ч. 94. Не безінтересні згадки про сільську громаду в ч. 113, 129, також 97, 99 і 132 (при облятах). В ч. 97 цікава згадка про те, що селян примушують робити панщину на десятника, який доглядає панщини.

На розвої панщини взагалі полягає головний інтерес в еволюції селянської верстви сих часів. Середина й ще більше – друга половина XVI в. була часом, коли під впливом попиту на збіжжя незвичайно розвивається фільваркове господарство, а для забезпечення йому безплатного робітника пани починають незвичайно підносити панщину [Див. про се мою «Історію України-Руси», т. V, с. 176 і далі.]. Селяни приватних маєтностей були безборонні супроти таких надужить своїх дідичів, бо король і його уряди не мали права мішатися в відносини селян до свого дідича й приймати їх скарги (див. докум[ент] ч. 107, де король признає, що безправно видав лист безпечності війтові в його спорі з дідичом, бо війт був підданим того дідича).

Але селяни з королівщин, коли їх зачепив той же панщизняний процес, пробують знайти опіку у короля. Скарги їх на утиски державців, а особливо – на обтяжання їх «незвичайними роботами», «против привілеїв і давніх звичаїв», заведення панщини щоденної, так що селяни «не мають ніколи відпочинку», по спорадичних раніших фактах [Як поданий в першій серії документ ч. 52.] стають частішими в середніх десятиліттях, правдивим градом починають сипатися в останній чверті XVI в. і вкінці затихають з початком другої чверті XVII в., коли селяни вповні переконалися в безплідності сих скарг і безсильності правительства [Див.: Історія [України-Руси], т. V, с. 198 і далі.].

В сій серії сюди належить ч. 84 (окрім незвичайних робіт іще незаконні кари), ч. 90 (щоденні роботи), ч. 94 і 96 (роботи в селах волоського права, свобідних від панщин, при тім примус купувати збіжжя з фільварків), ч. 97 (різні роботи й кривди), 98 і 99 (щоденна робота й різні інші вимисли, так що селяни не мають можності сповняти своїх обов’язків на замок). Ся група (ч. 94 – 99) цікава тим, що припадає на початки панування нового короля Жиґимонта Августа: правдоподібно, поява нового короля на престолі обудила серед селян надію на якусь поміч з його сторони.

З пізнішого часу маємо поновлену скаргу селян з с. Рогів на щоденну панщину (ч. 112) і цікаву, колективну скаргу 15 сіл з перемиської королівщини на незаконні роботи contra phas et aequum [проти звичаю і (суспільної) рівності] і нововимишлені драчі й побори під ч. 122. Потім скарги в великій масі прокидаються з приходом на престіл кор[оля] Генріха – втретє заносять скаргу селяни с. Рогів із своїми сусідами на різні утиски державців, між іншим на те, що їм далі кажуть «robicz па kazdy dzien w tydzien bez przestanku, zaczym odpoczynku nigdy nye myewaya» (ч. 130), подібну ж скаргу заносять (вдруге) селяни с. Врочанки (ч. 132). Таких скарг мусило бути тоді багато, й вони потягнулися потім на перші роки Стеф[ана] Баторія в великім числі (підуть до дальшої серії).

Правительство супроти надужить в середині XVI в. держиться норми торунсько-бидґощської (ч. 98); пізніше, покликуючися на «zwyczaj pospolity і statut koronny» (ближче нам незвісний), уважає нормою з лану дводневну панщину на тиждень (ч. 130 і 132). В однім з документів стрічаємо погрозу, що король в разі дальших надужить скасує суму, записану на державі (ч. 99). На жаль, в тім напрямі далі правительство не пішло – погроз потім не стрічаємо, тільки голі упімнення державцям, аби sub gratia nostra [за нашим милостивим дозволом] залишили кривди й утиски. Але, як мало се помагало, показує, напр., хоч би й три рази повторена до короля скарга селян з с. Рогів ([ч.] 98, 112, 130 – р. 1548, 1559 і 1574). Що більше – державці мстяться на селянах за їх скарги різними карами і репресіями, як про се свідчить сам король (ч. 112, 125), поручаючи державцям не карати селян за ті скарги і не боронити їм удаватися з своїми жалями до короля – «бо се одинока для них оборона» (ч. 122, пор. [ч.] 125, 130, 132). Та кепська була та оборона, що, окрім тих жалібних слів, нічого не вміла противставити надужиттям державців!

Грамоти кор[оля] Генріха, видані наслідком селянських скарг, інтересні також і тим, що стараються докладно урегулювати селянські обов’язки, не обмежаючися лише поручениям держатися давніх звичаїв. При всій добрій волі – оборонити селян, вони все ж таки роблять значні уступки державцям против давніх звичаїв. Крім того, панщинні й інші обов’язки селян того часу описує також старостинська устава для новоосадженого села ч. 120 і опись села Зелева з 1570 р. (ч. 127), споряджена королівськими ревізорами.

Другим симптомом розвою фільварчаного господарства, що викликав той зріст панщини, було забирання селянських ґрунтів під фільварки чи за привілеями, скуплею, чи й силоміць. Сюди належать королівські позволения на скуплю для заложення фільварку [в] ч. 117 – 119, селянські скарги в ч. 84 і 125, надання нових церковних ґрунтів замість забраних на фільварок – ч. 129.

Для історії міст і міщанської людності є тут лише кілька документів: потвердження однакових маєткових прав для міщан м. Камінця – католиків, православних і вірмен – ч. 106, цехові й ремісничі устави – ч. 91 і 104, і особливо інтересна скарга міщан містечка Тирави (ч. 131), що дуже сильними фарбами малює перед нами тяжке положення таких маломіщан супроти всевласного державця та повну ілюзоричність їх міських прав і свобід.

З історії адміністрації подано тут кілька документів до історії відріжнювання староств судових і несудових і взірців діловодства з тих переходових типів судів старостинських, що не були ґродськими в властивім значенні, але виходили поза рами, прийняті в праві для староств не судових. Такі, напр., акти суду Хмельницького на Поділлі (ч. 83), самбірського (ч. 85 – «decretum iudicii castrensis samboriensis», потверджений королем) і другий документ (ч. 121), з королівським потвердженням, де виступає «iudex castri samboriensis», хоч ґрод самбірський уже був давно знесений офіціально (див. ч. 78). До питання про компетенцію старостинського суду дуже інтересний док[умент] 86, де один подільський державець доводить, що «ленні державці», які мають маєтності в сумах, записаних старостою, не підлягають судові земському, а старостинському, й покликується на королівське розпорядження в тій справі [На документ сей звернув я увагу в своїй книзі «Барское староство», с. 273, тепер видаю його в цілій основі.]. До служебних округів таких півпривілейованих шляхтичів належить іще ч. 88 (шляхта Хмельницька).

Для історії відносин церковних вкажу ч. 101 – надання перемиського владицтва, кілька надань церков або потверджень в володінні їх і їх маєтностей – ч. 105, 108 (потвердження давніх прав дідички на церкву й церковний ґрунт), [ч.] 110 (тут і обов’язки селян супроти священика, й пізніше застереження, що церковні ґрунти не мають ділитися в священичій родині), [ч.] 126 (королівське потвердження ґрунтів за рогатинськими попами, з правом повного розпорядження), [ч.] 129 (визначення нових ґрунтів замість забраних на фільварок).

Інтересний контракт (ч. 113) передачі чи продажі війтом попівства, «quem ipse Mathias scultetus proprio labore et sumptu de cruda radice elaborauit», його братаничу-попу, причім староста потверджує нового попа в володінні парафією за рекомендацією громади – «petierunt nos, ut cum eundem Iwan poponem ipsi pro popone villae tanquam hominem exemplarem et in sacris litteris doctum suscepissent, nos etiam eundem susciperemus».

Варті також уваги фундації церков, включені в фундації сіл – ч. 100 (дідич застерігає собі право презенти), 109 (піп виступає і як осадчий нового села), 123 (виїмок з фундаційного акту в королівськім потвердженні), 128 та обов’язки десятини на сусідній латинський костел в ч. 88.

В сій же серії починаються акти до сенсаційного епізоду з Солонки під Львовом: спору священика з парафіянами за десятину, що скінчився убиттям священика і позволениям громаді від короля надалі самій вибирати собі священика [Про сей епізод див.: Історія [України-Руси], т. V, с. 277 – 278.]. В сій серії сюди належить ч. 116, де оповіджена історія початків сього спору, і ч. 124 – добровільна угода громади з священиком, яка одначе не заспокоїла того спору.

Вкінці кілька документів маємо до історії економічної: цехові устави для м. Ліська, дані на взір цехової організації перемиської – ч. 91, надання різних прав і позволения на заложения осібного цеху для ремісників, осаджених на владичних ґрунтах в Перемишлі – ч. 104, регуляція доріг з Кременця по галицьку сіль – ч. 93, звільнення від мит (ч. 89, 102, 103 – все для м. Камінця).

Примітки

Публікується за виданням: Грушевський М. Матеріали до історії суспільно-політичних і економічних відносин Західної України. Серія друга (ч. 81 – 132) (1531 – 1574) // ЗНТШ. – Львів, 1906. – Т. LXIX. – Кн. І. – С. 84 – 166.

Правительство супроти надужить в середині XVI в. держиться норми торунсько-бидґощської(ч. 98); пізніше, покликуючися на «zwyczaj pospolity і statut koronny» (ближче нам незвісний), уважає нормою з лану дводневну панщину на тиждень… – на торунському сеймі 1520 р. для селян була встановлена обов’язкова норма панщини: один день на тиждень з одного лану оброблюваної землі; див.: Volumina Legum / Ed. J.Ohryzko. – Petersburg, 1859. – Vol. I. – S. 178 – 179. У цьому ж році проходив також вальний сейм у Бидгощі, який підтвердив торунську ухвалу, тому М.Грушевський розглядає торунську та бидгоську сеймові конституції в цілості (Żytkowicz L. Prόby regulacji pańszczyzny w Polsce w latach 1447 – 1520 // Roczniki Dziejόw Społecznych і Gospodarczych. – Warszawa, 1985. – T. XLV. – Roczn. 1984. – S. 10 – 18).

…Солонки під Львовом… – тепер с. Пустомитівського р-ну Львівської обл.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2005 р., т. 7, с. 227 – 230.