5. П.В. Голубовский – История Смоленской земли
до начала XV ст.

Михайло Грушевський

К., 1895, с. 3 + 334 + 2 + таблиця й мапа.

Наш огляд закінчуємо двома монографіями крайовими, що з’явились на сторонах київських «Университетских известий» одна по одній і присвячені історії кривицьких князівств до к[інця] XIV в. Вони заповнюють певну прогалину в нашій історичній літературі, бо недавня праця д.Довнара-Запольського (История земель кривичской и дреговичской до к[онца] XII в., [К.], 1891), присвячена між іншим і Смоленській та Полоцькій землям, обіймає значно менший період, притім не вирізняє їх з групи політичних тіл, що утворились на етнографічнім кривицько-дреговицькім грунті, а інші видання, давні й нові, присвячені спеціально Полоччині й Смоленщині, не відповідають сучасним науковим вимогам. Для нашої науки обидві монографії цікаві, розуміється, лише посередньо, в такій мірі, в якій ті дві землі давньої держави Руської ілюструють історію її взагалі і дають аналогії для інших земель, українсько-руських спеціально.

Автор першої монографії д. Петро Голубовський, теперішній професор Київського університету (наступник на катедрі проф. В.Антоновича) положив значні заслуги коло студіювання поодиноких земель давньої держави Руської, присвятивши їм всі більші свої праці. Історії Сіверськоі землі присвятивши свою першу студентську працю (История Северской земли до пол[овины] XIV в., К., 1881), магістерська дисертація його присвячена історії кочівничих орд, що займали українські степи (Печенеги, торки, половцы до нашествия татар. История южнорусских степей [IX – XIII в.], К., 1884), нарешті для дисертації докторської вибрав він історію Смоленської землі, присвятивши її вгорі названу книжку (друкувалась в київських «Университетских известиях» в p. 1894 – 1895).

Серед істориків, що обробляли історії поодиноких земель давньої Русі, уставилася певна схема для того роду монографій – огляд географічний, історичний, внутрішній устрій; д.Голубовський в своїм часі виступив (в рецензії на мою книжку про Київщину – «К[иевская] старина», 1892, IX) проти такої схеми, і свою книжку уложив інакше: за просторим оглядом фізичних обставин, колонізації й політичних границь землі (с. 1 – 86) подає він огляд промислу і торгівлі (с. 87 – 170), далі наступає каталог смоленських князів (с. 171 – 206), огляд громадсько-політичного життя землі (с. 207 – 258) і наостанку – політична історія (с. 259 – 334).

Вже з сього виказу видно, що автор переважно зайнявся т. зв. внутрішньою історією, віддавши зверхній, політичній лише третину книжки; розуміється, така перевага першої над другою цілком раціональна і відповідає зовсім сучасним вимогам науковим, лише притім не повинна тратити щодо глибини і докладності аналізи історія зверхня, бо й при сучаснім напрямі науки, що порвала з традиціями описування подій, героїв і династій, ся остання має свою важність задля першорядного впливу свого на історію культурну і громадсько-політичну.

Про огляд зверхньої історії будемо говорити нижче, а тепер щодо загального укладу праці зауважу, що як природним з’являється получения докупи огляду фізично-географічного з оглядом промислу, торгівлі й побуту, так неприродне відірвання від сього огляду освіти й письменства й прилучення до огляду громадсько-політичного устрою; причиною такого плану у д.Г[олубовського] був, мабуть, зв’язок сієї просвітньої справи з духовенством, але тут, власне, показується, що стара схема, хоч проти неї виступав автор, мала також свої внутрішні причини. Та й уклад верств громадських тісно сполучений з побутом економічним, так що й тут знову – задля прилучення її до огляду громадсько-політичного устрою – бачимо певне механічне розділення. Може, відповідніше було б умістити по огляді промислу і взагалі економічного побуту огляд громадського складу, далі – організацію управи (принаймні в період доісторичний) і потім – зверхню політичну історію. В усякім разі каталог князів вставлено не на місці, і поставити його треба було б по огляді зверхньої історії, як його доповнення.

Щодо свого історіографічного методу автор вже в передмові до попередньої своєї дисертації (про людність степову) заявив, що виключає всякі вказівки на погляди, які існують в історичній літературі на ту чи іншу справу і взагалі на становище в ній поодиноких питань, уважаючи се цілком безпотрібним баластом: «Раз ми будуємо на основі перших джерел, тим самим виступаємо проти тих поглядів, з якими не згоджуємося. Ми не пишемо історії студіювання питання, а студіюємо саме питання». Того самого погляду й методу тримається автор і в новій своїй розправі. Одначе мені він здається не конче оправданим. Праці автора сей метод не полегшує: всякий дослідник попри джерел повинний ознайомитись докладно з літературою свого питання, се річ загальноприйнята, бо навіть перестаріла книжка часом може його чомусь навчити і хибна в основі теорія може мати здорові гадки в подробицях і навпаки.

Щодо читача, то погляди неможливі, відкинуті наукою, дійсно, нема чого йому переказувати, се справді належить до історії студіювання питання, але є маса випадків, де можна на певну справу різним способом задивлятись, і де сам автор, коли він хоч трохи здатний до об’єктивності в поглядах, сам почуває, що його спосіб рішення того чи іншого питання не єдиноможливий і що інші погляди також мають певне право на існування; в такім разі читачу дуже цікаво й корисно знати не тільки, як задивляється сам автор на справу, але й те, яке місце займають його погляди в становищі сього питання в науці; се помагає йому самостійніше, свідоміше приймати виводи автора, не йдучи за ним насліпо, а з тим і сама праця стає для нього кориснішою.

З того погляду розвідки, написані методом проф. Голубовського, властиво, надаються скорше для ближчих спеціалістів, не для ширшої громади, бо для неї совісно зроблений звід результатів сучасних дослідів корисніший, ніж суб’єктивна, хоч би й дотепна оригінальна праця. Певна страта авторської праці на такі літературні вказівки (не так і велика, бо такі вказівки можуть обмежуватись лише важнішим і бути короткими) вирівнюється її користю, а що сей метод не виключає і не в’яже самостійних поглядів автора, нема чого й казати.

Як трудно консеквентно перевести той метод і задержатись при виводах на основі самих джерел, показує і сам автор, від часу до часу роблячи уваги (дуже невеликі вправді) щодо поглядів інших учених (напр., на с. 17 ув[ага] 3, 46 у[вага] 2, 49 і т. ін.).

По сих загальних увагах перейдемо до поодиноких глав. В 1-й главі автор починає з гідрографії, застановляючись на ній докладно з огляду на значення, яке вона мала при колонізації; автор слідить тут річкові дороги, як звичайно се робиться, признаючи важність їх, думаємо лише, що того роду означення річкових доріг, зроблені при столику на мапі, мають досить проблематичне значення без провірки їх в дійсності.

Сей огляд гідрографії приводить автора до виводу, що вона улегшувала рух і мішання людності, і сей же вивід, на його думку, потверджує матеріал археологічний; зауважимо, що деякі виводи автора занадто категоричні при сучаснім дуже ще початковім стані місцевої археології (напр., на с. 20 – про матеріал слов’янських могил), інші знов оперто на матеріалі ще дуже небагатім (напр., про етнографічну границю кривичів – див. с. 17, 43, пор. с. 51); взагалі виводи, які автор робить тут на основі матеріалу археологічного і лінгвістичного, не завсігди добре оперті на фактах і не відповідають часом сьому фактичному матеріалу.

Так напр., на с. 31 читаємо припущення, що колись угро-фінська людність йшла далеко на південь, стикаючись з скитсько-іранською, бо сим поясняються сліди іранського впливу на фінську мову; далі (с. 33) автор досить обережно говорить про існування в полудневій частині сучасної Росії назв «созвучных» з північними, про деякі топографічні назви, що можна об’яснити з мови фінської, а нижче (на с. 34) вже читаємо, що з огляду на се не можна припустити, аби на території Смоленщини не було фінів колись (категоричний вивід з припущень?), а ще нижче вже довідуємось, що «фінський нарід» протягав, як ми бачили, свої осади до Карпатської правітчини слов’ян (с. 50).

Дуже проблематичний характер має дальша аргументація автора: в звісних «Merens, Mordens, Tiudas» Йордана виводиться догадка, що сі народи жили тоді більш на полудень (об’яснита можна се цілком інакше – див. мої «Виїмки [з жерел до історії України-Руси]», с. 11); з існування на кривицькій території людності з білоруською і великоруською мовою, виводиться, що та двоїстість залежала від впливу литовської мови, і на території сучасної білоруської мови в доісторичні часи розпросторений був нарід литовський (с. 43); з однаковим правом хто-небудь міг би припустити дві початкові етнографічні основи у сучасних поліських і центральних діалектів українсько-руської мови.

Цілком проблематичний характер має і теорія слов’янської колонізації, що наступає по тому у автора; виходячи з думки (дуже непевної, хоч у автора вона не підлягає сумніву – с. 42) про правітчину слов’янську коло

Карпат і опираючись на гіпотези археологічні і лінгвістичні (с. 41, 43), пізніші перекази (с. 52) і баламутні звістки Якимівської літописі (с. 46) [Не дуже більше варта і звістка архангелогородського літописця, дуже пізнього.] він виводить схему слов’янської й спеціально кривицької колонізації, і ся схема представляється вже чимсь певним (с. 50, 80).

Я застановився над сею частиною, бо необережне орудування матеріалом і роблення не досить уаргументованих виводів в ній вирізняється від загального характеру праці, солідного й основного [Дрібні уваги: автор означає сторони ріки навпаки (с. 14, 28): замість правого боку виходить лівий; на с. 47 (і 105) автор говорить про згадку Полоцька в умові Олега з греками, тимчасом як се місто стоїть не в тексті умови, а в оповіданні літописця, що міг його взяти і з умови Ігоря; на с. 49 до авторів, що виводять ім’я кривичів від «криве», треба додати Тебенькова; Еймундова сага заховалась в пізнішій редакції, тож і не може служити важним доводом на с. 48; ледве чи про верхній Дніпро (на території радимичів) можна сказати, що він не мав важного торговельного значення (с. 52).].

Друга половина глави присвячена осадам і границям Смоленської землі. Головним і дорогоцінним джерелом з’являється тут грамота Ростислава, і відшукуванням згаданих в ній осад, головно, займається тут автор, догадуючись, що вони в грамоті виступають групами, зв’язані або географічним своїм положенням, або зв’язком торговельним (с. 62, 68); сей останній зв’язок, одначе, мусить довільно досить уставлятись і тому не має великої певності. Другий закид можна зробити, що автор часом слабо трохи опирає означення тієї чи іншої осади: зближає назви цілком інших пнів (напр., с. 59, Лодейниці і Лодижичі), бере припадкові ознаки (с. 80, церква в Крупці). Додамо ще, що належність місцевості до двох сусідніх держав не завсіди означала «страшенну плутанину граничних відносин» (с. 85), а могла бути цілком натуральним становищем для граничних, нейтральних (пор. В[ладимирського]-Буданова і Леонтовича – «Очерки истории литовско-руского права», с. 177 – про такі волості на границях В[еликого] кн[язівства] Литовського).

В главі другій автор оглядає попереду промисли, стан культурний людності, торговельні зносини і дає просторий екскурс про редакції умови торговельної Смоленська з німцями, де уставляє хронологію, історичні обставини й обопільні відносини їх (с. 110 – 132), і потім – головно на основі її – описує торгівлю Смоленська з німцями; в кінці глави додано en regard [ще й] текст умови з двох редакцій (с. 156 – 170). Автор цілком справедливо для сього представлення ужив звістки спеціально смоленські, не користаючись загальними відомостями про давню Русь (с. 137); але притім користав – за браком давніших – зі звісток пізніших, XVII – XVIII в. (с. 89 – 90, пор. с. 95, 98): думаємо, що з тих самих причин, з яких автор обмеживсь звістками місцевими, треба було обмежитись і щодо часу. І тут подекуди автор говорить категорично про те, що, властиво, є лиш догадкою (с. 91. – старини), подекуди з одиничних вказівок робляться раптом дуже загальні виводи (с. 102). Зв’язок, що автор уставляє між скарбами монетними і напрямом доріг торговельних, трохи натягнений (не зауважено припадковості ані самих скарбів, ані їх находок) – с. 101, 104. Цілий екскурс про редакції умови належало б виділити і дати в кінці книжки як додаток.

За усіма тими хибами, що, головно, можна звести до невідповідності між представленням і фактами, на яких воно оперте, – сі дві глави, становлячи майже половину книжки, представляють заразом найбільш цікаву, найліпш оброблену частину розправи; автор використав дуже різнорідний матеріал, перейшов велику літературу і многосторонньо оглянув справу, як рідко в якій іншій монографії про давні руські землі.

Гл[ава] третя містить в собі каталог смоленських князів; він призначений для всякого роду справок: князі йдуть в порядку азбучнім, при кождім зведені літописні відомості про нього; до сього додано генеалогічний реєстр і таблицю. Що сей каталог треба б було умістити деінде, я вже казав; зауважу ще, що автор ліпше б зробив, якби все, що може мати цікавість для загальної історії землі, виніс би звідси в свій огляд зверхньої історії, бо тут часом при княжих біографіях застановляється і над справами загальнішого характеру (див., напр., екскурс на с. 197), тимчасом сей каталог ледве чи хто буде перечитувати по ряду.

В гл[аві] четвертій автор насамперед збирає сліди (як звичайно – дуже бідні) політичної діяльності громади, функцій віча, характеризує життя громадське (с. 217), переходить до князівської власті, адміністративної організації, по тому наступає громадський склад – верства боярська, духовенство (для селянства в Смоленщині майже нема ніяких звісток); про дружину автор говорить при князівській власті і адміністрації, про освіту – при духовенстві; оглядом літературних утворів Смоленщини і лінгвістичних відомостей смольнян кінчається глава; в кінці доданий текст грамоти Ростислава.

Щодо організації власті автор стоїть на становищі діархії: «До останніх днів самостійного існування Смоленська віче є головою землі, зарівно з князем і як мусило уступатись, то лиш по енергійнім противленні, під натиском сторонньої сили» (с. 222); автор, одначе, не пробує вияснити, яким компромісом мирилися суверенні права віча з компетенціями князя, із його слів можна виводити, ніби певні компетенції були причиною боротьби віча з князем; се наближало б смоленський устрій до новгородського, тимчасом як в українсько-руських землях віче претендує не на компетенції, а на право контролювати діяльність князя і його агентів; треба було б по можності вияснити сю точку.

Щодо характеристики громадського життя, то автор користає з слів Аврама Смоленського (с. 217 – 218), що дуже тхнуть риторикою і тому ледве чи можуть уважатись за історичний документ.

Щодо боярства, то на с. 226 автор відрізняє його («місцеве смоленське боярство») від дружини, кажучи, що з-поміж нього князь іменував тисяцького; доводів на таке іменування тисяцького з-поміж бояр недружинних автор не наводить, та їх і нема; а нижче (с. 229) автор зауважує, що дуже рано в Смоленщині дружина злилася з місцевим боярством; коли так, то постає питання, чи можна говорити за боярство не дружинне як особливу верству громадську? (в дійсності цілковите злучення боярства дружинного з земською аристократією припустити трудно – див.: Очерк ист[ории] Киев[ской] з[емли], с. 351).

В своїм огляді просвіти автор для ілюстрації смоленської освіти притягнув деякі джерела не зовсім справедливо: освіта Клима Смолятича зовсім не може свідчити про се (с. 242), бо Клим, хоч би й був смольнянином з роду (автор не застановився над тим, чи дійсно Смолятич – смольнянин), освіту свою міг завдячувати зовсім іншим культурним центрам; в своїм листі до смоленського священика Хоми він зовсім не свідчить про знаття Хоми або його учителя Григорія в грецькій мові або що для них нечужими були утвори письменників грецьких (с. 243), навпаки протиставляє їх ученим книжникам київським, кажучи метафорично, що сі смольняни вміють лише елементи, азбуку. Оповідання Татищева про просвітну діяльність Романа Мстиславича (с. 222 – 223, 254) після уваг Голубинського треба приймати щонайменше cum grano salis [з певною долею скепсису], а Євангеліє незвісно де писане і лише переховане в Орші (с. 245), розуміється, не може бути доводом про списування рукописей в Смоленщині.

Остання глава містить в собі коротенький огляд зверхньої історії землі. Подекуди автор, одначе, трохи поверхово трактує справу, не заглиблюючись в причини та зв’язок подій; можна б дарувати часом деякі подробиці, подані з джерел автором, аби натомість була вияснена ся прагматична сторона подій. З подробиць, не спиняючись на менш важнім, зауважу, що ледве чи можна згодитись з автором, ніби в землі Смоленській не було уділів в значенні політичних одиниць, як по інших землях, що князь смоленський все зіставався цілковитим хазяїном для усієї землі, а уділи його свояків були іно волостьми, з яких йшли доходи на їх удержання (с. 277).

Автор кидає сю увагу лише по дорозі, не заглиблюючись в справу, тим часом вона дуже важна, і думка автора дуже була б цікава, якби можна її довести (в науковій літературі є такий погляд щодо уділів княгинь). Автор опирає її лише на тім, що до середини XIII в. в Смоленщині ми не знаходимо боротьби за уділи; але се зовсім не доводить того: боротьби не могло бути задля нечисленності родини, родинного почуття, яким визначаються часом певні родини, далі – задля уставленого порядку в переході кождого члена родини з меншого уділу на більший і т. ін., але при всім тім кождий князь міг бути володарем цілковитим в своїм уділі.

На сім кінчаю уваги; я застановився досить широко над книгою і перейшов її подекуди детально не для того, аби зменшити її вагу наукову, а власне – з поважання до наукових заслуг автора в давній руській історії і в надії, що мої замітки можуть шан[ованому] авторові де в чім придатись. За всім вказаним книга його представляє одну з ліпших історій поодиноких земель давньої Русі і становить цінну вкладку в історичну літературу.

Примітки

… д. Петро Голубовський… – П.В.Голубовський (1857 – 1907 pp.) – професор Київського університету; окрім перерахованих М.Грушевським праць, він ще видав «Новые издания и исследования по древнейшему периоду русской истории» (К., 1906), «Критико-библиографической обзор трудов по древнейшему периоду русской истории (К., 1907).

… баламутні звістки Якимівської літописі… – Іоакимівський літопис до наших днів не зберігся, окрім фрагментів, опублікованих в «Історії російській» В.Н.Татищева. Серед дослідників триває дискусія щодо їх вірогідності.

… звістка архангелогородського літописця, дуже пізнього – у сучасній науці поширена інша назва цього літопису – Устюжський; цей літопис укладений на початку XVI ст. (див. останню публікацію: Устюжские и Вологодские летописи XVI – XVIII вв. // Полное собрание русских летописей. – Л., 1982. – Т. 37.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 523 – 530.