[Рец.] Dr. Antoni Prochaska. Dążenia do unii cerkiewnej za Jagiełły

Михайло Грушевський

(«Przegląd powszechny», 1896, VI, с. 329-351; VII, с. 42-64)

A.Lewicki. Sprawa unii kościelnej za Jagiełły («Kwartalnik historyczny», 1897, II, с. 310-337)

Сі дві статті належать почасти ще до ювілейної літератури церковної унії, що спеціально в польській історичній літературі прибрала ширші розміри; обидві ставлять в найтісніший зв’язок справу церковної унії з політичною унією Польщі, Литви і Русі, як її наслідок. Стаття д. Прохаски головно займається поставленням Цамблака і його висланням на Констанцський собор; вона викликала доповнення і поправки д. Левицького, де той звернув головну увагу на справу відокремлення Литовської і Галицької митрополій, ставлячи сю справу теж у зв’язок зі «змаганнями до унії».

В розвідці д. Прохаски найбільш інтересна частина – се справа вислання Цамблака на собор; автор використав для сього деякі доти незужиті в сій справі матеріали, крім опублікованих в XV т. «Archiv’y für österreichische Geschichte» і у Höfler’a «Geschichtsschreiber der hussitischen Bewegung», та хроніку Ульриха von Richental зужив він ще опубліковану Фінке в «Forschungen und Quellen zur Geschichte des Konstanzer Koncils» (Paderbom, 1889), мемуари, як догадувавсь видавець, кардинала Філастрі з інтересними відомостями про Цамблака і дещо інше.

Се дало можливість автору подати сю справу з деякими новими фактичними доповненнями. Щодо постановления Цамблака і взагалі попередніх подій, де автор бачить ті змагання до унії, то тут дуже мало нового, крім різних здогадів автора, часто досить проблематичних. Притім же се все прибрано таким, як би його сказати, історичним романтизмом чи сентименталізмом, що навіть д-р Левицький, теж, як відомо, великий поклонник унії й кор[оля] Ягайла, уважав потрібним, правда, дуже делікатно, закинути автору, що тодішньої польської політики не можна зводити до самих альтруїстичних мотивів – оборони Литви і піддвигнення Русі і руської церкви (с. 311 – 312).

Взагалі в порівнянні з розвідкою д. Прохаски стаття проф. Левицького писана більш фактично; полеміки з д-ром Прохаскою він оминає (хоч справедливо не згоджується, напр., з його поясненням причин, через котрі унія не дійшла свого кінця – с. 333 і далі), але не в однім самі факти, наведені ним, промовляють проти виводів, і особливо проти загального освітлення, даного д-ром Прохаскою.

Напр., д-р Прохаска, підносячи піклування кор[оля] Ягайла про піддвигнення руської церкви, не раз вказує як головну рану її – гак swiętokupstwa (с. 336 і деінде); д-р Левицький (с. 322) наводить звісне зобов’язання луцького єпископа Івана, де той обіцяє Ягайлу, наколи стане галицьким митрополитом, 200 грив[ень], і 30 коней («Акты Зап[адной] Р[оссии]», І, с. 27, теж в «Грамотах в[еликих] кн[язей] литовских»); вправді проф. Левицький пояснює: «zapewne па koszta z tem połączone», але текст грамоти зовсім за тим не промовляє, і з пізніших подій знаємо, що «rak swiętokupstwa» головно плекали в нашій руській церкві польські королі (особливо як в[еликі] князі литовські) і тим привели її до цілковитого розстрою.

Подібну поправку до гадок д-ра Прохаски знаходимо у д-ра Левицького на с. 319, де він справедливо вказує, що розпорядження Ягайла щодо мішаних шлюбів носять виразно агресивний характер проти православ’я. Кілька того роду поправок – і вся історична романтичність розвіється як мрія і з цілою суровістю своєю встає перед нами віковічне гнітення і гноблення рущини з її вірою і культурою поляками.

З доводами проф. Левицького, що старання про осібну митрополію на Литві і в Галичі мали вести до унії, трудно згодитись, принаймні нема на се доказів; так само з його здогадами, що на Русі були прихильні до унії, бо західноруські князі похвалялись перейти на латинство, як не дістануть осібного митрополита, так само і новгородці; сей доказ мені пригадує, як мої гімназіальні колеги, бувало, відгрожувались катехитові, що «перехрестяться на магометанство», коли матимуть злу клясу.

Інших, дрібніших справ не підносимо. Неприємно вражає, що д. Левицький, забравшись до справи Галицької митрополії, не дав собі труду познайомитись з недавніми спеціальними монографіями про се проф. Павлова (1894) і Тихомирова (1895) (див. про них «Записки», т. XII), хоч і чув про них (с. 324), ані з недавньою німецькою працею Ґельцера «Beiträge zur russischen Kirchengeschichte»; рівно ж і д. Прохаска не показує знайомості з літературою свого питання, напр., з недавньою спеціальною статтею про Цамблака («Богословский вестник», 1895 – див. про неї «Записки», т. ХІІІ),

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XX. – Кн. 6. – С. 14 – 16 (Бібліографія).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 211 – 212.