[Рец.] «Źródła dziejowe»

Михайло Грушевський

Т. XXII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym.

T. XI. Ziemie ruskie, opisane przez Alexandra Jabłonowskiego. Ukraina (Kijów – Bracław), dział III, Варшава, 1897, ст. 736 + LX

Під сим титулом вийшла простора монографія, присвячена внутрішній історії колишніх воєводств Київського і Брацлавського, себто середнього Подніпров’я і Побужжя в XVI і першій чверті XVII в. (в границях Київського воєводства містилась тоді і Задніпрянщина). Відповідно до плану, прийнятого видавництвом, в поодиноких томах його подавались статистичні матеріали, що давали підставу для географічно-статистичних виводів про поодинокі землі, подані у вступних монографіях (територіальний поділ і його складові частини, залюднення з його клясами, осади і власність земельна).

Відповідно до сього плану шан[овний] автор в т. XIX дав матеріали і розвідку про Волинь і Поділля, але для Київщини і Брацлавщини показався надзвичайний брак матеріалу статистичного в тіснішім значенні: служили ним для інших земель поборові реєстри, але тут за часи литовські їх не було, з часів польських вони почали переводитись, але заховались лише в незначних фрагментах, та й відповідно ще дуже початковому стані тодішньої колонізації сих земель дають викази дуже проблематичного значення.

Прийшлося брак сей заповняти іншими джерелами: автор видав в т. XX видавництва кілька люстрацій і інвентарів з XVI і XVII в., на доповнення виданих ним ще попереду – в т. V і VI видання, кілька реєстрів документів до деяких приватних маєтностей і кілька реєстрів військових, авт. XXI – простору збірку реґест трибунальських актів з кінця XVI і початку XVII в., що мали послужити джерелом для історії земельної власності (!) і колонізації.

Розуміється, сі всі матеріали служать важним джерелом до пізнання внутрішнього устрою, відносин і життя тогочасного, одначе для історичної статистики дають лише уривкові факти, з яких трудно, часом неможливо зробити якихось загальніших виводів. Автор відчув се сам дуже добре.

Не залишивши проби викомбінувати статистичні викази залюднення і географічного розкладу його відповідно загальному плану видання у вступній статті до т. XX, він сам виразно признав за ними цілком гіпотетичний характер – «względne, przybliżone, minimalne» (т. XX, с. 88) і не потаїв всіх непевностей, які вони мають, називаючи деякі комбінації «hazardowna próba» (с. 85), а щоб заступити статистичні викази і дати можливо докладний образ української людності поза ними, розширив значно рами прийнятої схеми, притягнувши і обробивши в осібних екскурсах цілий ряд питань з внутрішнього устрою землі.

Коли, таким чином, ся праця автора значно розминулася з прийнятою схемою видання, то лише виграла щодо своєї різносторонності і повності, і то тим більше, що статистичні викази, здобуті з урядових реєстрів XVI в., навіть повних і численних, все мають лише значення приблизне і мінімальне. Наслідком вийшла простооа монографія, що зайняла собою цілий останній (XXII) том видавництва «Źródła dziejowe» і подає докладний огляд території і людності Київщини й Брацлавщини XVI і поч[атку] XVII в.

Колонізація і внутрішній устрій середнього Подніпров’я і Побужжя – території, що незабаром сталася ареною подій, які зробили цілковитий переворот в історії Східної Європи, звертали вже не раз на себе увагу в науці. В польській історіографії багато прислужився в сім питанні Едвард Руліковський, автор кількох монографій (про повіт Васильківський, про шляхи задніпрянські) і цілого ряду важних статей, опертих почасти на недрукованих матеріалах в варшавськім «Słownik’y Geograficzn’iм», сам О[лександр] Яблоновський – розправою про українські староства в т[омі] V «Źródeł», виданими там і в т. VI матеріалами, не кажучи за ряд розвідок, що увійшли в теперішню працю й були для неї вступними екскурсами, а також і деякі інші письменники (як Й[осиф] Роллє, К[азиміж] Пуласький і т. ін.).

Ще більше зроблено було київськими ученими. «Архив» Київської археографічної комісії разом з іншими деякими київськими виданнями археографічними послужив одним з найголовніших джерел для сієї праці д. Я[блоновського], а в історичній літературі маємо важні праці Вол[одимира] Антоновича – про Київщину XIV – XVI в., про війтів Ходиків, про овруцьке боярство, Каманіна – про початки козаччини, Лазаревського і Лучицького – для Задніпрянщини, а проф. В[ладимирський]-Буданов, почавши від р[оку] 1886, публікував студії з історії колонізації України спеціально, довівши їх в останнім випуску до унії Люблінської.

Нарешті, не можна перемовчати і деяких праць російських – як Любавського і ін. Д[обродій] Яблоновський старанно використав видрукуваний матеріал документальний і історіографічну літературу; як видно з цензурної марки, праця його була закінчена вже в кінці р[оку] 1895, і се є час, ad quem автор міг використати літературу.

Обізнаний з нею читач, переходячи працю д. Я[блоновського], відчуває, що вона уложена на основі докладного ознайомлення з усім важнішим друкованим щодо його предмета; я сказав – відчуває: дійсно, шан[овний] автор дає се відчувати, а не показує всюди виразно, і тут є певна технічна вада праці: він розмірно дуже рідко цитує джерела сторонні і літературу і не все докладно, трапляється, напр., що він цитує актову книгу, звідки вийнято документ, замість тієї книги або статті, де його вже було надруковано (напр., на с. 371 документ 1570 p., друкований в «Записках» наших (т. VI, с. 608); документ 1570 p., друкований в «Архиве» (VIII, І), – се вправді досить рідко, частіше стрічаємо вказівки занадто загальні – вказано лише том або працю без ближчого означення, або автор навіть попросту означає рік документальної звістки, сподіваючись (т. XX, с. 11), що читач на основі дати самої догадається, звідки взято звістку; се могло ще б вистати при більш звісних джерелах, напр., люстраціях, але автор уживає сього способу дуже широко, і тим відбирає читачеві можливість сконстатувати ту чи іншу звістку або ширше познайомитись з нею. Автор заявляє також, що оминаючи полеміки, вказував літературу лише виїмково (ibid.); про се теж можна пожалкувати, бо вказівки літератури значно полегшують перегляд питання щодо його становища в науці.

Вертаючись до джерел, мусимо ще пригадати, що автор не обмеживсь студіюванням виданого іншими, а й сам вложив свою чималу вкладку до сієї справи виданими в т. V «Źródeł» люстраціями, описом Житомирського замку в т. VI (доперва пізніше вона вийшла в «Архиве», VII т., І) і двома спеціальними томами матеріалів – XX (деякі з тутешніх документів – щодо оборони – подав рівночасно майже д. Гурський в своїй «Історії польського війська», але в скороченнях здебільшого) і XXI.

Крім того, вже в самій розправі використав автор деякі невидані рукописні матеріали (напр., уривки поборового реєстру 1571 p., інвентар дібр Острозьких з р[оку] 1620 і т. ін.). Розуміється, зібрані ним реґести з трибунальських актів можна б було значно помножити студіями архівальними з актів колишньої Коронної метрики і місцевих гродів (хоч і пізнішого часу), але того вимагати не можна, і то вже багато, що автор, кажу, не лише перестудіював видане іншими, а й сам дав значну вкладку до зібраного перед тим матеріалу.

Короткий огляд адміністративного поділу обох воєводств і статистичні викази числа осад і людності автор вже був подав у вступній статті до т. XX; ся коротка стаття, як заповідав автор – розширена і докладніше аргументована – увійшла в теперішню його розправу. Крім того, деяким питанням присвятив автор осібні статті – як напр., про етнографічний склад української людності в «Kwartalnik’y historyczn’iм» р[оку] 1893, про торгівлю українську – в «Ateneum» р[оку] 1895, про Баторієву реформу козаччини – ibid., р[оку] 1896. По сих передвступних працях звів він їх результати в теперішній монографії, яку тепер і ми перейдемо розділ за розділом.

Перший розділ – «Край» присвячений території: автор по вступних увагах історичних і географічних (с. 1 – 14) переходить до огляду адміністративного поділу на округи – воєводства, повіти і староства, докладно означає їх границі і великість поверхні в милях квадратних (с. 15 – 46). Сей розділ, уложений відповідно схемі видавництва і поданий коротше в згаданій вступній статті до т. XX, представляє цілком самостійну роботу, де автор, властиво, не мав попередників (проф. В[ладимирський]-Буданов в своїм «географічнім огляді українних повітів» – «Население etc. до Люблин[ской] унии» обмежився більш загальними увагами про положення повітів); можна лише пожалкувати з одного боку – що автор не наводить детально тих підстав, на основі яких він сі границі уставляє, друге – що при браку карти, не означає він докладніше граничних пунктів і осад, які служили і йому граничними точками при уставленні сих границь.

[З дрібнішого зазначимо тут: Ромен автор називає Romno (с. 8); ріг (с. 9) міг значити не все лише ліс; на с. 18 автор користає з друкованого польського перекладу граничного акту 1570 p., поминаючи видання з оригіналу в «Архиве», VIII, І; уваги про значення «повіту» в термінології Русько-Литов[ської] держави належить спростувати відповідно матеріалу, поданому у Любавського, с. 74 – 77; у виказі про сторони кидається в очі, що для території Київського повіту автор не подав власних вимірів.]

Розділ другий – «Оборонність» (с. 47 – 92) присвячено огляду способів оборони краю; сей розділ додав автор, і цілком справедливо – з огляду на безпосередню залежність, в якій стояла колонізація від стану оборони. Він оглядає тут, насамперед, організацію оборони за часи литовські – замки, осади з воєнною службою, сторожу; ся справа обговорювалась уже не раз (моя розвідка про замки часів литовських, 1890, також у В[ладимирського]-Буданова, Пуласького etc.), що, розуміється, не уймає інтересу і теперішньому огляду автора; натомість цілком новим являється реєстр замків по унії, зроблений з звичайною у автора старанністю; шкода, одначе, що при тім автор не всюди вказував час укріплення (обмежуючись, напр., словами: пізніше укріплений, або й без того – напр., с. 88 – 89), а як і вказував рік, то не вказав звичайно, звідки ту звістку взято.

З цілим натиском підносить автор той факт, що зміцнення оборони по унії залежало не від правительства (додам, що польське правительство, хто знає – чи робило тут і стільки, скільки литовське), а від ініціативи приватної, спонуканої потребами господарськими, колонізаційними. Зауважу ще, що систему «боярщин» з обов’язком служби автор назвав «власною» В[еликого] кн[язівства] Литовського; належало при тім застерегтись, що ся система виступила по всіх землях давньої держави Руської – у В[еликому] кн[язівстві] Литовськім, Московськім і Польщі і, очевидно, представляла модифікацію під впливом аналогічних потреб явища питомого, руського.

[З дрібнішого: без ограничения часу не можна сказати, щоб десь на Україні життя повстало в XVI в. перший раз (с. 47); на с. 82 lapsus calami в XIII замість XIV; досить неправдоподібно, аби Кременчук був городком половецьким (с. 83); слова Журковського і Окольського на с. 92 належало б прийняти cum grano salis.]

Просторий розділ третій – «Колонізація», присвячений разом з оглядом колонізаційного розвою етнографічному складу людності, має особливий інтерес. Розвій колонізації до Люблінської унії оглянув вже був проф. В[ладимирський]-Буданов; д. Яблоновський розпоряджав, з невеликими додатками, більш-менш тою ж сумою матеріалу і не в однім досить близько підійшов до виводів київського професора. Розуміється, робота д. Яблоновського, переведена самостійно, лише свідчить за певність здобутих ними спільних виводів.

Д[обродій] Яблоновський підносить, що находи татарські мали своїм наслідком перехід частини людності з просторів степових в більш забезпечені – лісові, тим часом як друга частина приладжувалась до кочового, мисливського життя в степах між кочівниками; обидві частини людності становили потім головні кадри колонізаційні для степових просторів, коли буря татарська утихала.

Таким часом старий елемент колонізаційний, незважаючи на бурі татарські, тримався. Він зміцнявся приходнями – але знову з земель українських і білоруських – подніпрянських; домішка польська надзвичайно слабка. Натомість автор велику вагу кладе на елементи тюркські. Свої погляди на справу сю висловив він був вже в своїй розвідці про етнографічний склад української людності і з цілим натиском повторяє його в своїй новій праці, і то не лише в сім розділі.

Початки його він виводить ще з часів передлитовських – від чорних клобуків (с. 400); «бродники», «болоховці», може навіть «севрюки» здаються йому «зрущеними кочівниками мішаної крові» (с. 100). Між іменами українної людності XVI в. – зем’янської, міської, козачої (с. 107, 430 і passim), між іменами осад (с. 68 – 69, 176) підносить д. Я[блоновський] силу імен тюркського початку, пробує вказати тюркські елементи в побуті і мові (с. 176, 178, 356) і, взагалі, представляє тюркський елемент в українській колонізації дуже сильним. Такий погляд про значну домішку тюркської крові висловлював не один д. Я[блоновський], хоч лише він дав собі труду детальніше його перевести, але, на жаль, не зістався при самих фактах і задалеко пішов в загальних висказах.

Щодо тюркського елементу з-перед татарських часів, то я тут можу повторити лише висловлене мною кілька літ тому з поводу погляду одного з російських учених (Белова, що хотів ä pendant фінській домішці в крові великоросів надати українцям домішку тюркську («Записки», VIII, бібліогр[афія], с. 7): про мішання русі і ч[орних] клобуків, перетворення їх руссю на ширшу міру наші джерела нічого не кажуть.

Ч[орні] клобуки не тільки заховують до кінця XII в. (коли маємо останні докладніші звістки про них) свій кочівничий спосіб життя, зістаються поганами, але з 2-ї полов[ини] сього віку помічаємо у них ближчі зв’язки з половцями й повне відокремлення від Русі; тим легше ся чорно-клобуцька колонізація могла вернутися в степи, злившися з ордами татарськими: ніяких вказівок за неї з часів потатарських не маємо, і трудно, аби воно могло з нею інакше статися; тож уважати її складовим елементом пізнішої людності на Україні нема основи.

Що тюркський елемент припливав на Україну цілий час – се певно, але на більші розміри знову нема вказівок. Автор, знаючи тюркську мову, міг би прислужитися виказом напевно тюркських імен в українській топографії й іменах особистих, але спосіб, яким се він робить в сій своїй праці, не може задовольнити: він майже ніде не вказує тюркського пня, з якого виводить слова, лише загально висловлюється про тюркський початок, а що сі виводи з тюркського не завсігди щасливі, то й сі його вислови самі по собі не можуть мати певності: він, напр., уважає тюркськими ряд народних форм календарних імен – Мехед, Мехедович (календарне Мефодий), Хурс, Фурс, Фурсович (календ[арне] – Θирс, Θόρσος), Кузькевич (Кузько – календ[арне] Косьма), Кунаш (календ[арне] Конон), Павша (правдоподібно, календ[арне] Павел – пор[івняй] Пашко, рос[ійське] Паша і літописні імена з закінченнями на «ша» – Ратьша, Володша etc.) – с. 107 – 108, 613; сюди ж може належати і Дашів – Дашко (Данило). Далі, на доказ наводить він такі прізвища, як Шульга, Кочан, Козак, Коцюб, Козуб (сюди ж з імен місць може належати і Джурин – джура, Бугаївка – бугай) – с. 107 – 108; всі вони походять від іменників, а сі – який би не був їх пень початковий, не можуть зовсім свідчити і про народність прозваного, інакше, напр., всі сучасні Тютюнники показались би тюрками. Деякі подані автором імена мають, очевидно, пень слов’янський – напр., Хотян, Сирот, Скобейко (с. 108), Іржищів, Іргачів (с. 178).

Наостанку, тюркський початок деяким надано цілком припадково: так Халепські зачислені до чужаків тому, що посвоячені через шлюб з вірменською родиною; незрозуміло, чому до тюрків зачислені Мазепи (мазепа – пикатий). Тюркський пень khutr дає привід автору говорити про «по-азійськи осаджувані хутори» (с. 178): лишаючи на боці назву, мусимо піднести, що хутір є не що інше, як питоме наше дворище, і автор міг би до хуторянської колонізації пригадати собі ще слова Прокопія. Так само не пізнав автор під новим іменем «отаманів» тих самих громадських «старців» і говорить за сліди «чужих якихось порядків» (с. 256). Щодо «turskiego prądu w języku» (с. 178) українськім і тюркських «objawy psychiczne w samym życiu (с. 168), то задля цілковитої безпідставності сих здогадів і натяків нема чого над ними й розводитись.

Закінчуючи свій огляд колонізації перед унією, д. Я[блоновський] констатує «скромні» розміри її й об’ясняе се тим, що способи залюднення при татарських нападах не досягали свого. «Чого Литва не мала спромоги довести, тому по унії (1569) мала порадити докладніше Корона, вносячи нові сили». Унію уважає він епохою в колонізації: «Разом з прилученням Волині і Києва до Корони і знесенням границі з сторони Русі Червоної й Поділля, вже давніше приналежних до Корони, мовби розчинилися ворота міграції навіть з найдальших країв питомої (gniazdowej) Польщі» (с. 114 – 115). По сім вступі читач жде виказу колонізаційних заходів Корони.

Але що коронне правительство не потрудилось само коло поліпшення оборони сих країв, він прочитав вже у д. Я[блоновського] перед тим. Читає він у д. Я[блоновського] далі виказ українських пустинь і про їх роздавання коронним урядом, але знов-таки сам автор се роздавання признає «заінавгурованим Литвою» (с. 118), а при тім читач мусить пригадати собі факт, піднесений самим автором, що урядові пустині не все бували в дійсності пустинями (напр., с. 99), і що, попри колонізацію, санкціоновану урядом у великих розмірах, існувала колонізація самовільна, «samorzutna» (напр., про неї ширше говорить він на с. 149, і багато інде – с. 112, 156, 624 і ін.).

В огляді залюднення автор признається, що не міг знайти вказівок на переселення людності самими українськими панами, хоч не має поводу бути непевним, аби таких переселень не було (с. 126) [Трохи дивно, що по сім висказі на с. 166 автор вже категорично каже про панів, що вони «висилали туди не лише своїх осадчих польських, але й осадників»; отже, фактів таких автор не знайшов], натомість зібрані ним факти вказують, що прихожа людність – то були втікачі «з країв ліпше залюднених, загосподарених, але і сильніше притиснених визискуванням панським» (с. 127).

Вказівки про напрями сієї втікачки дають акти трибунальські, з них можна констатувати втікачку з сусідніх повітів волинських, подільських: «з земель щиро польських або литовських ані разу» (автор пояснює се тим, що втікачка практикувалася на невеликих просторах, етапами, а ту переміну, що не видно припливу на Україну з північних, подніпрянських країв, як-то було перед унією, досить правдоподібно поясняє тим, що, мабуть, дідичам литовським трудно було процесуватись в трибуналі Люблінськім). Наостанку треба ще зауважити, що навіть серед шляхти самої, в уложених автором реєстрах, домішка польська і по унії невелика і, як підносить сам автор – головну роль в колонізації відіграли латифундії – переважно руських, волинських князів.

По тім всім епохальне значення унії – де воно? Що вона, властиво, принесла? Рух в роздаваннях і урядженні латифундій був викликаний, очевидно, самим розвоєм свавільної колонізації і помноженням на Україні втікачів, що представляли готовий матеріал для панського господарства, а втікачку знову треба пояснити розвоєм панської власті в сусідніх землях, на що, як бачимо, натякнув і сам автор, хоч і застерігся при тім, що причиною втікачки були не так утиски, як українські вільності; з другого боку – розвоєм козаччини, що безперечно (хоч сього не хоче в сім розділі признати автор і противставляє колонізаційні заслуги осадчих супроти діяльності козаків – с. 123) відіграла важну роль в розвої колонізації: сам автор потім на багатьох місцях (напр., с. 159, 162, 413) констатує існування козацької самовільної колонізації, що, власне, вела перед тут.

Зрештою, сам автор констатує, що оживлення колонізаційного руху на Україні почалось ще перед унією, і се пояснює він ліпшим станом замків господарських і може – ослабленням Криму в середині XVI в., і се оживлення «перетривало до самої унії 1569 р.» (с. 99). Очевидно, верства пансько-зем’янська, помітивши се, пустилась випрошувати маєтності і в конкуренції з державними замками будувати свої замки, щоб на свої ґрунти людність притягати або й на готову самовільну колонізацію наложити руку; унія лише хронологічно стрілася з сим явищем, а сама лише хіба те має значення, що означала собою скріплення тієї еволюції суспільно-політичної, яка гнала людність в незалюднені степи.

Зі зроблених тут уваг міг читач переконатись, як сумлінно д. Я[блоновський] констатував факти, хоч би вони розминалися з загальнішими його поглядами. Можна пожалувати, що, власне, деякі загальні погляди його тут розійшлись з поданими ним фактами; за всім тим поданий тут загальний огляд (особливо часів по унії) дає дуже інтересний образ значної наукової вартості,

[Дрібніше: невідомо, чому автор полянську територію кладе по обох боках Дніпра, аж до Трубежу і Росі (с. 92, 100); при реєстрі осадчих на с. 124 випадало б пояснити, звідки ті імена зачерпнено, а імена білиловських осадчих виглядають дуже апокрифічно; на с. 176 автор уважає «Филиновичі» упрощенням назви: «Хилимоновщина».

Занотуємо ще дещо заразом з дальших розділів: на с. 287 автор, на доказ легких селянських обов’язків, наводить приклади, які кажуть що інше; на с. 306 – байбаки не становлять пожаданого звіра для полювання. При обчисленні ремісників (с. 327 і далі) випадало б зазначити, ще між міщанами, які тримали ґрунти для господарства, багато заразом були й ремісниками певне, що дає право значно помножати число ремісників в дійсності. На с. 386 автор помиляється, що бояри-зем’яни зобов’язані були їздити на службу лише при воєводі, а при старості – ні (див. люстрацію житомирську з р[оку] 1552 («Арх[ив]», VI, І, с. 144) і т. ін.)

На с. 546 не можна згодитись з автором, мовби опозиція шляхти проти унії витікала з страху, щоб ієрархія православна, злучившись з латинською, не витворила надто сильної верстви суспільної, і ще менше – мовби «більшість» князів, панів і зем’ян аж до кінця війн козацьких трималась «благочестия». До с. 559 і 567 треба зауважити, що легенда про діяльність Яцька в Києві дуже пізньої дати. На с. 563 невідомо, чим біск[уп] Верещинський заслужив ім’я «щирого русина». Грамоту Володимира Ольгердовича на с. 568 не годилось би цитувати без застережень. Легендарну і неправдоподібну генеалогію кн[язів] Половців треба б відповідно трактувати (с. 579).]

Розділ четвертий – «Осади» присвячено статистиці міст і сіл обох воєводств і їх відносин до поверхні; відділ сей представляє в поширенім виді, виводи, подані автором вже в т. XX. Як зауважено було, сам автор свої виводи предлагає cum grano salis, називає і тут обчислення сіл «hazardownem»; зауважити, одначе, годиться, що, може, ліпше було б зовсім не брати в рахунок ті місцевості, для яких не було зовсім відомостей, і приходилось класти довільне число осад (як на нижнім Пслі, с. 215, в Миргородщині, с. 217).

Щодо інтересного реєстру міст і містечок, то тут, мені здається, далеко було б ліпше подавати дійсне, подане в виказах число димів, замість конвенціонального означення класу залюднення по схемі автора; додати ще належить, що автор в сім реєстрі не скрізь означав давність осад (напр., Печерськ, Мічеськ, Прилука, Соколець), а знову деякі подані ним скорочення без пояснення незрозумілі.

По невеликім розділі про «Господарство взагалі» (с. 260 – 280), де автор подав кілька загальних уваг про характер господарства й його головні галузі, економічні відносини etc., навівши деякі приклади для ілюстрації (автор розпоряджав досить фрагментарним матеріалом тут), наступає просторий і дуже інтересний відділ «Людність» (с. 281 – 507). Переважна (с. 281 – 473) частина його присвячена огляду поодиноких кляс промислово-суспільних; особливо широкі і інтересні уступи присвячені торгівлі (с. 351 – 384; ся справа була перед тим обговорена автором в осібній статті) і козацтву, де автор зостановляється над початком і розвоєм його.

Коротше трактовано селянство – се цілком зрозуміло з огляду на те, що селянством з боку суспільного і суспільно-економічного займалися багато вже (поважні праці Новицького, Антоновича, В[ладимирського]-Буданова, Любавського, Єфименкової); д. Я[блоновський] звертає головну увагу на деякі питання з кругу господарства – відносини осілих до загородників, сільські промисли; наведені дати про загородників цікаві, але при їх надзвичайнім ваганні робити з них якісь загальніші виводи для інших територій, що не мають своїх виказів, досить трудно.

В огляді промислів цікавий уступ, присвячений двом інтересним з огляду на історичну традицію назвам – севрюків і болоховців (с. 318 – 319); згруповані тут факти ясно вказують на історичний характер сих назв (з огляду на се проба автора – на іншому місці (с. 403) – вивести назву севрюків з тюркського пня не має підстави). Далі автор зводить відомості про ремісників і взагалі промисловців і ширше застановляється над торгівлею, особливо заграничною; огляд сей становить нову і цінну вкладку в історію українського життя – досі ся справа звертала на себе мало уваги в науці [тут не знайшов я слідів користання з документів і регест про жидів, виданих Бершадським, де є дещо і для сих країв].

До людності посередньої між сільською й міською зачисляє автор боярство і козаків. Про боярство писано немало, і кілька карток, присвячених їм автором (с. 385 – 394), не багато дають нового. Натомість просторий огляд козацтва, хоч автор теж розпоряджає переважно фактами знаними, має чималу цікавість з огляду на те, що ми не маємо ще докладного, цілком наукового й критичного огляду початкових часів козацтва, і самі погляди на нього, певне, ще довго будуть розходитись далеко.

Автор починає від початку козацького імені і виводить його з татарських осад в Литві, де в 1-й пол[овині] XVI в. виступають «козаки»; відповідно тому він уважає можливим, що й на Україні початок козацтву дали татарські колонії XIV – XV в., але ся гадка не переконує самого автора (с. 308 – 309) і він воліє шукати початку козацтва в чорних клобуках і бродниках, думаючи, що за часи литовські «кочівники степові, безпосередні спадкоємці торків і всяких їх побратимів, не перестаючи бути духом і обичаєм туранцями, мішаючись все з руссю, прибрали її язик і може поверхово релігію» і зрущились під впливом міграції руської, і се «mixtum compositum» [складна суміш] виступило на початку XVI в., перейнявши по аналогії з козацтвом татарським (кримським) назву козаків (с. 399 – 404).

Ся генеалогія козаків не нова: ще укладчик Воскресенського збірника літописного (під р[оком] 1152) висловив гадку, що «черкаси» – то чорні клобуки, і ся гадка потім найшла співчуття у декотрих російських учених з 1-ї полов[ини] сього віку, але потім вийшла з науки – бо бракує їй фактичної основи [Розуміється, наведені д. Я[блоновським] (на с. 405) гадки Сарницького і Самуеля про татарський рід і магометанську релігію козаків нічого не доводять, бо се чисті непорозуміння], і дуже дивно, що д. Яблоновський в своїй солідній праці, що поставила своєю метою триматися як ближче фактів, повторяє її – хоч не рішучо, поруч з іншими догадками (вправді – не більше правдоподібними), але досить категоричним тоном.

Як я вже вище зазначив, ми не маємо ніяких вказівок на те, що чорноклобуцькі осади на границях Русі перетривали татарський нахід і асимілювались руссю, значить, і всі виводи від них козацтва – се чиста догадка. Коли автор припускає приливання руських елементів на степові границі, що, очевидно, повинні були жити в таких же обставинах як та ніби тюркська людність, і були так численні, що могли її асимілювати, то тим самим «per taciturn consensum» [за мовчазною згодою] признав можливість витворення козацтва із самої руської колонізації народу; ім’я козаків признає він позиченим по аналогії (с. 404), а тюркські елементи в козацтві XVI в. (не дуже – розмірно – численні) могли припливати – як і припливали – коли-небудь, отже, ціла та гіпотеза чорноклобуцька і безпідставна, і безпотрібна для пояснення початків козацтва.

Автор далі переходить коротко відомості про козацтво і його розвій до війни 1625 р. Погляд його на козацтво в високій мірі неприхильний; налягаючи на витрясання купецьких караванів, шан[овний] автор забуває відповідне місце найти іншій козачій діяльності – цілком позитивній: колонізаційній і оборонній; про неї він згадує не раз, але не робить з тих фактів відповідного ужитку, навпаки, пробує якось відрізнити сю позитивну сторону від несимпатичної діяльності тих «духів неспокою», стараючись розділити властиву козаччину і обняту її іменем колонізацію (с. 447); іншими словами сказавши – треба б відрізнити соціально-політичні елементи козацької діяльності, що, власне, давали йому життєву силу і заповідали несподіваний зріст, і ті зверхні форми – нефоремні і несимпатичні часом, в яких виступала козаччина, як і всяка недисциплінована група енергійних, а малоцивілізованих ще народних елементів.

З висловлених тут автором гадок занотуємо, що він «заперечує існування сталої Січі аж до Руїни, хоч, здається, признає навіть можливість перебування там козацької залоги (с. 422, 459). Традиційну реформу Баторія автор справедливо заперечує (с. 424 – 426 – ширше про се говорить в згаданій вище спеціальній статті). Можна ще зауважити, що підносячи вплив на зміцнення козацтва поступування старостів і панів, що уживали їх сил в своїх інтересах (с. 414), автор повинен був би се розтягнути і на правительство центральне, що від Жигмонта Старого почавши, від часу до часу уживало або хотіло ужити сил козацьких на ширшу міру в інтересах загальнодержавних.

Щодо спроб автора вислідити етнографічно-географічний склад козацтва (с. 427 – 430) – на основі перепису р[оку] 1581, то вже в рецензії на т. XX («Записки», т. VIII) справедливо було піднесено, що сей реєстр, уложений під час полоцької війни, з різних авантурників білоруських і навіть ліфляндських, не може зовсім служити до студій над складом низового козацтва. Ще увага: автор уважає навіть в XVII в. (1617) Військо Запорозьке шляхетським переважно (с. 445), і ніби заперечує присутність в рядах козацьких селянства (с. 461), але, очевидно, без селянства ціла маса козацтва, яку ми бачимо вже в 1-й чверті XVII в., не могла б з’явитись, і не заходилась би верства шляхетська коло виключення козаків з дібр приватних; та й де була лінія демаркаційна між селом і містечком в дійсності?

Огляд класів людності закінчують кілька уваг про священство; тут можна занотувати, що наведені самим автором тексти про податок «z popa і роl jego», «z popa і z obejścia jego» противляться толкуванню автора, що податок сей (духовенство латинське його не платило) не був особистий, а ґрунтовий. Розділ закінчується обрахунком людності – в короткій формі подано його було вже в т. XX; обрахунок сей настільки проблематичний, що здобувається множенням числа осад (теж досить проблематичного) на середнє, викомбінуване число димів; як і деінде, шан[овний] автор не укриває непевностей, а обрахунок його все має цікавість.

В просторім розділі сьомім – «Відносини земельної власності» (с. 512 – 649) автор переходить маєтності королівські, духовні й приватні, подає каталог князів-власників, далі – шляхти, поділивши її на власників більших, середніх і менших [Тут не треба було б заводити до нижчих класів можновладців сусіднього воєводства для того лише, що в розгляданім вони мають менші маєтності], причім зостановляється над оригінальними формами власності і господарства дрібного боярства [Автор тут не зовсім справедливо уважає сі форми «незвичайними вже деінде» – їх можна слідити, з певними відмінами, і по інших краях українсько-руських, і навіть ще досить довгий час].

При реєстрі властителів подає автор заразом відомості про земельну власність кожного роду. Доповненням до сього служить останній розділ: «Географічний розклад волостей» (с. 650 – 736), де автор переходить територію воєводств по адміністративних округах, а сі останні – по доріччях і вичисляє осади з короткими історичними вказівками (на жаль, не всюди вказуючи джерела). Сей останній розділ, властиво, служить коментарем до карти; за браком її (на жаль!) при розвідці автора, кожний може сей коментар на сучасну мапу переложити.

Спішу на сім закінчити свої уваги; рецензія моя і так вже прибрала завеликі розміри, хоч я не порушив ще багато цікавих спостережень і гадок автора. Не в однім розійшлись ми з автором в поглядах, але мої уваги не мали метою зменшити наукову вартість праці. Автор на вступі заявив, що в його праці: «Поза виразними фактами, що самі свідчать за себе, всякі виводи, виведені з комбінування уривкових дат, а також виводи загальнішого характеру, можуть мати й мають лише приблизне значення – для порівняння, прикладу» etc.; і з сього боку мусимо ми брати працю автора: вся сила її полягає на надзвичайно стараннім зводі фактів, доповнених опублікованими самим автором матеріалами, уложених систематично і перетравлених в горнилі науковім для здобуття можливо більшого числа відомостей і виводів про колонізаційні й суспільно-економічні відносини у краєві.

Автор совісно протоколював факти, не натягаючи на копито апріорних поглядів і не відступаючи перед виводами, які з них виникали. Для часів від унії до кінця першої чверті XVII в. се перша праця того роду, для суспільно-економічної історії Київщини й Брацлавщини XVI – XVII в. се найбільш повний, різносторонній і багатий деталями образ в науковій літературі; деякі розділи книги стають підручником для всякого роду справок, інші – дають ряд цікавих спостережень. З тим усім – се одна з найбільш цінних праць до історії України в середні, переходові часи, які з’явились в останні часи в історичній літературі.

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XVII. – Кн. 3. – С. 9 – 22 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАК України. – Ф. 1235. – Oп. 1. – Cпp. 235. – Арк. 196 – 246. Підпис: М.Грушевський.

Яблоновський Олександр Валеріан (1829 – 1913) – польський історик, автор праць з історії України «Akademia Kijowsko-Mohylanska» (1900), «Historia Rusi Południowej do upadku Rzeczypospolitej Polskiej» (1912), видавець українських томів «Źródła dziejowe» (DobrowolskiM. Bibliografia dzieł Alexandra Jabłonowskiego // Przegląd Historyczny. – T. 17. – S. 248 – 253; Autobiografia Alexandra Jabłonowskiego; / Wyd. F. Bujak // Kwartalnik historyczny. – 1939. – R. 53. – Zesz. 1. – S. 8-49).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 193 – 205.