[Рец.] Початки козацтва після відчитів В.А[нтоновича]

Михайло Грушевський

Написав Л.Д[жулинський]. (Книжечки «Просвіти», рік 1895, кн[ига] 12). Льв[ів], 1895, ст. 30, 12°

Під тим титулом вийшов переклад частини короткого університетського курсу про козаччину проф. В[олодимира] Антоновича, літографованого в своїм часі його слухачами; вона містить в собі історію козаччини до повстання Жмайла (р[оку] 1625). Гадку сю – видати в перекладі той коротенький курс, читаний приступно і не для спеціалістів, треба назвати дуже щасливою, бо того роду коротенької і науково уложеної історії козаччини ми не маємо, а спеціально початкові часи козаччини не заступлені якоюсь основнішою розвідкою на нашій мові (при перекладі «Богдана Хмельницького» Костомарова вступні глави було поминено).

На жаль, одначе, оригіналом для перекладу послужило видання слухачів, не переглянуте самим професором; тому, як звичайно буває, і з самого початку були тут різні недокладності; окрім того курс був виданий давно, перед кільканадцятьма літами, а з того часу не одно перемінилося в науці. Отже, не одно належить в книжечці сій спростувати. Викажемо кілька таких недокладностей і суперечностей.

Книжечка розпочинається словами, що найдавніша документальна звістка про козаків належить до р[оку] 1499. Так воно й дійсно було, але в виданім потім, р[оку] 1881, збірнику документів про литовсько-татарські відносини К. Пуласького опубліковано лист в[еликого] кн[язя] Олександра з р[оку] 1492 (p. 223), де говориться про напад козаків на татарський корабель; отже, до сього року належить тепер посунути першу документальну звістку про козаків.

На с. 2 нещасливо стилізовано оповідання про переходи селянські; тут сказано, що селяни, утративши землю, не стратили свободи, для того кидаючи свої осади, брали в оренду землі державні й приватні; сі фрази представляють недокладно процес закріпащення селян та причини їх міграції, й для того їх ліпше викинути, так само і кінцевий уступ сього першого розділу, де говориться про служби у В[еликому] кн[язівстві] Литовськім; бо ся службова організація не прикладалася до тієї українної людності, що осідала на українських пустинях в XVI в.

На с. 7 – 8, у відділі про зреєстрування козацтва, теж знаходимо деякі недокладності. Передовсім належить справити тут нещасливо стилізовану фразу, ніби польське право признавало поміж людністю лише два стани – шляхту і селян. Нижче говориться за зреєстрування козаків; тут поминено пробу реєстрування за Жигимонта Августа і переказується давніше загально розповсюднений погляд на реформу Баторія.

Тим часом висловлена ще Кулішем в І т. його «Истории воссоединения Руси» (с. 94) гадка, що реформа Баторія в її традиційній формі, з поділом на полки, з 6-тис[ячним] реєстром etc., в дійсності не існувала, потвердилась пізніше виданими документами, й тепер заходи Стефана представляються цілком аналогічними з заходами його попередника, не більше: Жигимонт Август сформував козацький полк з Бадовським на чолі, Стефан формує козацький полк під проводом Оришевського, що в реєстрі 1581 р. виступає в числі 500 («Źrόdła dziejowe», XX, p. 154, вид[ання] р[оку] 1894); 6-тисячний реєстр, назва реєстровиків, поділ на полки – все се з’явилось значно пізніше.

Кілька дрібніших поправок належало б зробити на дальших сторінках. Так, на с 14 задля невідповідної стилізації виходить, ніби дрібна шляхта взагалі була незадоволена з Люблінської унії. На с. 16 належало б сказати, що Косинського вбито під час нового походу на Україну. На с. 23 треба поправити слова, що Сагайдачний перебував на Запорожжі 12 літ, заки став на чолі його: той рахунок оснований на даті походу на Кафу, а сей знову датується 1600 р. для того, що на віршах на похорон Сагайдачного хоч стоїть 1616 p., але десяток приписаний чорнилом («Собрание сочинений» Максимовича, І, с. 389), але похід дійсно відбувся 1616 p., як видко з доводів, згрупованих Яворницьким в його «Історії запорозьких козаків (II, с. 614).

На с. 27 Бородавку названо гетьманом реєстрових козаків, такий був традиційний погляд на нього (пор[івняй] «Историю Русов», с. 45), але він розминається з документальними звістками, бо з сих виходить, що Бородавку висадили на гетьманство не реєстрові, а навпаки, випищики, себто не заведені в реєстр («Listy S[tanislava] Źόłkiewskiego, p. 146).

Нарешті, оповідання про козацькі петиції про свої права на сейм 1625 p., що оперте на якихось не звісних ближче джерелах, використаних у Костомарова («Богдан Хмельницький», І, с. 14 – 15) досить непевне і поки не справджено, – може бути, приймемо з певними застереженнями.

З сими поправками видана «Просвітою» книжечка стає дуже корисним оглядом початкових часів козачих, придатним для кожного інтелігентного читача, що хотів би, не заглиблюючись в літературу, про них довідатись. Можна лише пожадати скорого видання дальших частей – correctis corrigendis [виправивши те, що потрібно виправити].

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XVIII. – Кн. 4. – С. 16 – 18 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 5 – 8. – Спр. 49. – Арк. 373. Підпис: М.Грушевський.

Джулинський Лев (1849 – 1924) – церковний письменник, греко-католицький священик у Лапшині на Галичині. Видавав часопис «Посланник» (1889 – 1911) тощо.

Див.: Енциклопедія українознавства. – Львів, 1993. – Т. 2. – С. 507; Служинська З. Із забуття. Генеалогічні дослідження: [Діяльність видатних особистостей: о. Лева Джулинського, Савчинських, Крушельницьких, Старицьких, Черняхівських, Платона, Левка та Володимира Симиренків, які в умовах тоталітарного режиму в СРСР зазнали репресій, а згодом і замовчування] / Упор. З.Служинська. – Львів, 2002.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 208 – 210.