[Рец.] В.Антонович. Несколько данных о землевладении в южной Украине в XV столетии
Михайло Грушевський
(«Київська старина», 1896, X, с. 19)
Під сим титулом многозаслужений учений подав історично-географічні замітки про кілька осад колишнього воєводства Брацлавського: Жаботин, Мліїв (пізніше то було воєводство Київське), Рашків-Калаур і Микулинці, з поводу найдених ним документів в Київськім архіві.
Для м[істечка] Жаботина проф. Антонович подає документ в[еликого] кн[язя] Олександра, але, на жаль, змушений, певно, практикою часопису – не в оригінальній транскрипції і з деякими перемінами в мові, а се тим більш шкода, що документ сей – з хибною датою і дуже пізно вписаний, насовує підозріння щодо автентичності; документи XV – XVI в. про Микулинці були вже опубліковані проф. Антоновичем в його «Грамотах В[еликого] кн[яжества] Литовского»; натомість грамота про Калаур представляє новинку дуже інтересну. З нагоди сих документів автор подає короткий огляд кожної з тих осад, головно – про зміну їх власників, додаючи подекуди генеалогії тубільних родів, що ними володіли.
Найбільшу вагу з сих розвідок має розділ про Калаур, звісний досі з імені, але навіть щодо своєї місцевості непевний, бо звісні досі документи про нього не давали на се вказівок, окрім того, що лежав він на Дністрі, і гадка, що лежав він на усті Дністра (як ще недавно умістив його д. Любавський на своїй історичній карті В[еликого] кн[язівства] Литовського), була чистим здогадом, хибним, як показують подані тепер пр[офесором] Антоновичем відомості.
Проф[есор] Антонович подає звістку про сучасний лісок Калаур коло Рашкова, документ 1580 р. про «селище Калауръ зъ приселком Рашковомъ» і відомості про городище коло згаданого ліска з фортифікаціями, на думку автора, XV в. Разом взяті, сі факти доводять з цілковитою певністю, що Калаур стояв на місці теперішнього Рашкова. Факт сей має своє значення в історії колонізації Полудневої України, і нотуючи його, подам лише кілька доповнень до розвідки проф. Антоновича.
Передовсім звістки про Калаур не сягають в давнину далі 1430 p., бо реєстр Свидригайлових міст, поданий в «Scarbc’u» Даниловича під р[оком] 1402, з далеко більшою правдоподібністю треба віднести до 30-х р[оків] XV в.; приналежність Калаура Судимунтам з док[умента] 1580 вже за Вітовта не можна вивести (припустивши навіть, що се улюблене покликування на Вітовта не вигадка, воно може і не належати до Калаура), так що напевно звісним нам володарем Калаура XV в. зістається Теодорик Бучацький, що дістав на нього разом з Чорним городом і Качибеєвим привілей в 1442 р.
Примітимо, що привілей сей, звісний давніше лише зі згадок (так і проф. Маркевичу в його праці про Качибей, цитованій проф. Антоновичем) в цілості подано з книг метрики Коронної в розвідці нашій про Барщину (с. 25 – 27); з неї не можна вивести ніякого докладного представлення про обсяг надання (бо сей край був, очевидно, цілковитою terra incognita для королівської канцелярії), і здогад, що Калаур Бучацькому дано «разом з просторою степовою смугою, що доходила до берегів Чорного моря», не находить собі потвердження в наданні, де лише загально говориться про «приналежності»; рівно ж привілей надає згадані замки не до живота, а до виплати записаної на них суми, наслідком чого (бо викупу того, очевидно, не наступило) ще під час ревізії прав 1564 р. зголосився з правами на сі замки Язловецький, як спадкоємець роду Бучацьких («Акты Бар[ского] стар[оства]», II, с. 363), але в фактичнім володінні Калаура не був: се городище лежало в границях В[еликого] кн[язівства] Литовського і перейшло в володіння брацлавського зем’янського роду Чечелів.
Під час ревізії 1545 р. Чечель виступає в категорії «подлійших», «которых (старинні зем’яни) братею собѣ не менуютъ, ани знають, одколь єсть»; володіння, отже, Чечеля ледве чи опиралось на якісь документи, і його пізніше (1580 р.) покликування на «привилегія в[еликого] кн[язя] Витовда і кн[язя] Ольбрыхта», що мали згоріти в замку Київськім, мусимо прийняти cum maximo grano salis.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XVI. – Кн. 2. – С. 6 – 7 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 45. – Арк. 1 – 4. Підпис: М.Грушевський.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 188 – 189.