[Рец.] Alexander Jabłonowski. Kozaczyzna a legitymizm
Михайло Грушевський
dwie legendy polityczno-historyczne Ukrainy – Batoryańska i Baturynska («Ateneum», 1896, VIII, с. 247-270)
А.Стороженко. Свод данных о Яне Орышевском, запорожском гетмане времен Стефана Батория. («Київська старина», 1897, I, с. 125 – 145)
Сі дві інтересні статті мають те спільне, що обидві дотикаються справи т. зв. козачої реформи Баторія.
Д[обродій] Яблоновський ставить своєю задачею вислідити ґенезу сієї легенди і зв’язаної з нею іншої – що Баторій заснував і надав козакам Батурин. Для історії сих легенд він використав головно матеріал, зібраний в розвідці Ол[ександра] Лазаревського про Батурин (в «Чтениях» Київськ[ого] історич[ного] товариства, т. VI), доповнивши їх вказівками про відгомін сих легенд у польській літературі (у Ґліщинського і Чарновського) [Додамо, що запозичена в українських істориків «історія» Чарновського звідти була ще раз запозичена назад – в книжечці про Хмельницького д. Музикантова, виданій 1889 р. Все на світі коловоротно!], а на вступі подав загальний погляд на обставини, серед котрих зросли сі легенди, і дорога, котрою вони розвивались. Гадки, тут висловлені, мають, одначе, більш апріорний характер; автор сам зауважує (с. 258):
«Очевидно, нема на те все, себто до ґенези самої Баторієвої легенди, очевидних доводів, але воно стає безсумнівним при ретроспективнім погляді на минуле».
Автор уважає сі легітимні легенди утвором козацьким, присвоєним звідти польським письменством; д. Лазаревський, навпаки, уважав автором легенди про Батурин Коховського, (і д. Лазаревський і за ним д. Яблоновський при тім помиляються, буцім легенда є вже у Самовидця – вона є в «Кратком описании», долученім до Самовидця, але значно пізнішім від нього). Справу можна було б розв’язати лише ближчим студіюванням історії легенди. Можна ще багато найти для її висвітлення. От, напр., в козацькій петиції 1660 р[оків], друкованій в «Актах Ю[го]-З[ападной] Р[оссии]», V, де знаходимо скаргу, що Тетеря забрав
«комисарские дела волностей войска Запорожскаго по правамъ и грамотамъ великихъ князей Литовскихъ отъ Гедимина, Олгерда, Витолда, Свидригайла и иныхъ, а королей полскихъ Казимера-Яна, Албрыхта, Александра, Жигимонта перваго, Жигимонта-Августа, Стефана, Жигимонта третьяго, Владислава а бывшаго короля Яна-Казимера въ казне войсковой сущие!»
В загальні погляди шан[овного] автора на козаччину не входимо тут: мав я нагоду недавно говорити про них («Записки», т. XVII). Піднесу лише одно: автор натискає на те, що Річ Посполита ніколи не робила «пактів» з козаками, були лише «ординації», а не обосторонні умови. Шан[овний] автор виходить тут з формального боку, але поза тими формами в дійсності! чи ті ординації не укладаються по формах міжнародного права, і козаччина вже з кінця XVI в. (пор[івняй] Лясоту) чи не становить цілковитого status in statu [держава в державі]? Адже автор в умовах козаків з Москвою вміє розрізнити форму петиції й царської ласки від їх змісту, що самі видатні російські історики права класифікують як унію держав.
Інший характер має друга стаття. Вона складається з двох частин: на вступі (с. 125 – 130) знаходимо загальні уваги про обставини, серед яких Баторій забрався до організації козацтва; далі збирає автор відомості про дві особи, що грали важнішу роль в сій організації – Яна Оришевського і Янчу Беґера. До загальних уваг автора про проби козачої організації в XVI в. можна б чимало додати для відповіднішого освітлення, але автор і не ставив собі ширшої задачі. Натомість доволі повну і інтересну збірку відомостей дано про Оришевського; в додатку подано і неопублікований ще документ: надання Гайсина по смерті Оришевського Свирському 1605 р.
Дещо можна б і до тих відомостей додати. В документах, видрукуваних в «Записках», т. IX, д. Барвінським, найшов би автор звістки про нього як козацького вождя з 1594 p., а з кореспонденції Жолкевського («Listy Żόłkiewskiego», с. 104, 107) бачимо, що по відновленні зносин з козаками на поч[атку] XVII в. Оришевського уживано за посередника, а далі вислано до козацького війська в ролі комісара. Про сю роль його згадувано потім за часів Сагайдачного («Pisma S[tanisława] Żόłkiewskiego», с. 318, 333).
У саму справу Баторієвої реформи не входжу; я мав нагоду говорити про неї в недавній розвідці про Богдана Ружинського («Записки», т. XVI) і сподіваюся ще до сієї справи спеціально вернутись.
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1897. – Т. XIX. – Кн. 5. – С. 9 – 11 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Oп. 1. – Спр. 45. – Арк. 149, 152. Підпис: М.Грушевський.
Стороженко Андрій Володимирович (1857 – ?) – історик і славіст, громадський діяч. Закінчив Київський університет (1879). Учень В.Антоновича.
Вивчав історію України й Польщі XV – XVIII ст. Важливіші з наукових праць: «Очерки переяславской старины» (1900); «Стефан Баторий и днепровские козаки» (1904); «Иосиф Верещинский бискуп Киевский» (1911) та ін.
Разом з братом Миколою був співредактором видання родинного архіву «Стороженки» (8 т.; 1902-1910).
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 213 – 214.