[Передмова до т. XIX «Руської історичної бібліотеки»]
Михайло Грушевський
Великий народний рух на Україні, що набрав був найбільшої сили і загального характеру в середині XVII в. під проводом Хмельницького, починає слабшати і заникає з кінцем XVII та початком XVIII в.: козаччина на правім боці Дніпра знесена з останньою четвертиною XVII в. і проби її відновити мали дуже короткий успіх; в XVIII в. вертається сюди польсько-шляхетський суспільний устрій, який був перед Хмельниччиною; на лівім боці козаччина вправді заціліла, але вона стала упривілейованою суспільною верствою, а козача старшина, прийнявши в свої ряди останки шляхти, перейнялася шляхетським суспільним світоглядом і протягом XVIII в. поволі заводить «посполитий» люд в ті ж суспільно-економічні форми і відносини, які були вироблені в Польській Короні і розбиті тим великим народним рухом. Таким чином, суспільна революція XVII в. в кінці звелася мов нінащо, і українсько-руський нарід в XVIII в. побачив себе знову серед тих самих обставин, против яких він повставав в XVII в., проливши стільки крові своєї й чужої та положивши стільки жертв для їх знищення.
Але глибоко зворушена народна маса не могла так відразу скапітулювати. Тож протягом цілого віку бачимо ми більш або менш сильні, відповідно обставинам, рухи в різних місцях України. Найсильніші були вони на правім боці Дніпра, що наново почав колонізуватись в XVIII в. і залюднятись втікачами з різних околиць, а нездалий адміністративний устрій краю, близька російська границя, – а ще більше – сусідня Січ давали можливість для рухів на ширшу міру. Наслідком того розвинулася тут т. зв. Гайдамаччина, що кілька разів прибирає характер ширшого народного повстання, особливо в 1734, 1750 і 1768 pp. і востаннє лише за поміччю російського війська була придушена.
В дальших, на захід, українсько-руських землях не було обставин для такого ширшого руху і тут стрічаємося з дрібнішими фактами, в виді різних куп, що «багатого розбивали, а убогого наділяли», кажучи словами пісні, і в поглядах народу являлися месниками народної кривди, як полудневі ускоки або гайдуки; сі явища й тут, часом, прибирали більші розміри (подільські левенці, галицькі опришки). На лівім боці, завдяки сильнішій адміністративній організації, острій екзекутиві, за спиною котрої стояла завсігди солдатська «команда», не могли найти місця, незважаючи на сильні народні антипатії до своїх «домашніх ляхів», «великих панів», не тільки такі ширші рухи, як Гайдамаччина, а й навіть більші «купи», і народна ненависть виривалася наверх лише принагідно або в поодиноких «бунтах» і «безпорядках», що зараз же задавлювалися.
За браком в історичній літературі студії, яка б оглянула разом всі сі прояви народного протесту, ми зібрали докупи кілька спеціальних розвідок, що дають погляд на різні сторони й моменти сих народних рухів; се буде служити продовженням серії монографій про козаччину XVII – XVIII в., поданих в IX – XVIII томах «[Руської] історичної бібліотеки». Для Гайдамаччини маємо гарну монографію проф. Антоновича, що уривається, одначе, перед головним її актом – Коліївщиною; з останньої дав той же автор тільки біографію головного героя – Ів[ана] Гонти, і ми подали її тут як додаток до його монографії про Гайдамаччину. В сучасній історичній літературі найбільший запас фактів про Коліївщину дає монографія Я.Шульгіна і, не вважаючи на її хиби, може служити ще найліпше до познайомлення з справою, тож ми подамо її в дальшім томі «[Руської] історичної бібліотеки»: в сей вона не могла увійти через свою величину. Натомість подаємо статтю д. Єфименкової, що вводить нас в суспільні обставини Лівобічної України XVIII в. і знайомить з мотивами тутешнього народного протесту; в кінці статті додані доповнення, подані пізніше як самим автором, так і сторонніми особами.
Переклади всіх сих статей, по прийнятому тепер редакцією плану, подані повні, з усіма нотками.
Примітки
Подаємо за публікацією: Грушевський М. [Передмова] // Руська історична бібліотека. – Львів, 1897. – Т. XIX. – С. І-III.
У томі опубліковано: Антонович В. Розвідка про Гайдамаччину (С. 1 – 96); Антонович В. Уманський сотник Іван Гонта (1768) (С. 97 – 123); Єфименко О. Турбаївська катастрофа (С. 125 – 158); Целевич Ю. Про Олексу Довбощука та його попередників і наступників (С. 159 – 187); Целевич Ю. Ще дещо про Олексу Довбощука та його наступників (С. 187 – 200); Целевич Ю. Дальші історичні вісті про опришків (ватаги: Олекса Довбощук і Василь Баюрак) (С. 200 – 244); Целевич Ю. Остатні історичні вісті про опришків XVIII ст.: а) Іван Бойчук, другий наступник Олекси Довбощука; б) Ще деякі перекази й легенди про Олексу Довбощука (С. 244 – 295).
Згідно із задумом упорядників серії «Руська історична бібліотека» (далі – РІБ), до яких належав і М.С. Грушевський, який згодом став відігравати тут провідну роль, у IX – XX томах мали бути вміщені праці про національно-визвольний рух українського народу XVII – XVIII ст. Якраз XIX – XX тт. були присвячені гайдамацькому руху. І тут М.Грушевський як упорядник зіштовхнувся з певними труднощами. Якщо історія повстань кінця XVI – першої половини XVII ст., історія Національно-визвольної війни 1648 – 1658 pp. завжди перебували в центрі уваги української історіографії, то гайдамацький рух в силу його менших масштабів, сповнений не так перемог, як поразок був призабутим і є, на жаль, таким і по сьогодні.
Якщо не брати до уваги окремих статей, можна вказати лише на кілька солідних праць: Лола О.П. Гайдамацький рух на Україні 20 – 60-ті pp. XVIII ст. – К., 1965; Храбан Г.Ю. Спалах гніву народного. Антифеодальне народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768 – 1769 pp. – К., 1989; Serczyk W.A. Koliszczyzna. – Kraków, 1968; Serczyk W.A. Hajdamаcy. – Kraków, 1972; Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 p. – Нью-Йорк, 1973.
Досі історія гайдамацького руху рясніє «білими плямами» і прикро, що навіть у наші дні ніхто спеціально не займається даною проблематикою. Слова Грушевського з передмови до XX тому РІБ про те, що навіть про Коліївщину «нема монографії, котра б вповні вичерпувала предмет», не втратили, на жаль, своєї актуальності й нині. Варто зазначити, що позитивна оцінка гайдамацького руху, дана ще Володимиром Антоновичем та Павлом Ястребовим, в основному поділяється й сучасною українською історіографією.
Матеріали, які подавалися у XIX – XX томах РІБ, Грушевський попередив невеликими за обсягом, але дуже важливими передмовами. У них у формі своєрідних тез історик виклав свій погляд на гайдамацький рух і висловив солідарність зі своїми попередниками, які зробили великий внесок у розвиток української національної історіографії і навіть були його вчителями (В.Б.Антонович). Цілком логічно Грушевський вбачає у гайдамацькому русі продовження національно-визвольного руху українського народу, насамперед Національно-визвольної війни 1648 – 1658 pp. і часів Руїни, влучно вказує на історичні паралелі та аналогії цьому явищу і в Україні (карпатські опришки, подільські левенці) і за її межами (гайдуки та ускоки на Балканах, які вели боротьбу проти турецьких загарбників).
Тут же Грушевський виступає і як знавець предмета, і як глибокий рецензент. Він вказав, наприклад, на недоліки праці Я.Шульгіна, зокрема на те, що той недостатньо використав «досить багату мемуарну літературу», яка походить з кіл польської шляхти; ще деякі вади. Водночас автор підкреслив заслугу Я.Шульгіна, котрий вперше використав Кодненську (Коденську) книгу – матеріали допитів полонених гайдамаків – «коліїв», створені польською військово-судовою комісією у містечку Кодия (нині село неподалік від Житомира, південніше цього міста, на шляху з Житомира до Бердичева), де й було місце страти гайдамаків.
Грушевський взяв тут під захист Я. Шульгіна, боронячи його від незаслужених і гострих звинувачень польського шовіністичного історика Тадеуша Корзона, вміщених на сторінках краківського журналу «Квартальник історичний» («Kwartalnik Historyczny»). Корзон, займаючись військовою історією Речі Посполитої XVI – XVIII ст., історію польсько-українських війн та збройних конфліктів розглядав з відверто реакційних позицій, так само, як і його попередник Кароль Шайноха та його сучасник Францішек Равіта-Гавронський. При цьому Корзон виступав з гострими нападками на чільних представників української історіографії в особах В.Антоновича, М.Костомарова, П.Куліша та ін. і їм доводилося давати відсіч опоненту. Грушевський навів розлогу цитату з відповіді редакції «Киевской старины» (її склав В.Антонович) і підкреслив, що «сі слова можна прикласти взагалі для оцінки народних рухів на Україні-Русі XVI – XVIII в., в межах Польської й Російської держав».
… особливо в 1734, 1750 і 1768pp. – йдеться про найвищі вияви гайдамацького руху, які увійшли до історії як повстання під керівництвом Верлана (1734 p.), Коліївщина (1768 p.).
… гарну монографію проф. Антоновича – йдеться про працю В.Б.Антоновича «Исследование о гайдамачестве», яка вперше була опублікована як передмова до видання актів про гайдамаків за 1700 – 1768 pp. (Архив Юго-Западной России. – К., 1876. – Ч. III. – Т. 3. – С. 1 – 128). У 1897 р. монографія була перекладена українською мовою і вийшла у XIX томі «Руської історичної бібліотеки» у Львові (с. 1 – 96). У наш час вона знову була перевидана російською в збірнику праць В.Б.Антоновича (Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С. 372 – 456).
… біографію… Івана Гонти – Іван Гонта (бл. 1721 – 1768) – один із керівників Коліївщини. Біографічна розвідка про нього В.Б.Антоновича вперше була видрукувана на сторінках часопису «Киевская старина» (Антонович В.Б. Уманский сотник Иван Гонта // Киевская старина. – К., 1882. – Кн. 11. – С. 250 – 276). У перекладі українською її було вміщено на сторінках «Руської історичної бібліотеки» (т. XIX), виданого у Львові у 1897 р. В наш час дана стаття була перевидана російською у вищезгаданому збірнику: (Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. – К., 1995. – С. 197-218).
… монографія Я.Шульгіна…подаємо її в дальшім томі – Яків Шульгін (1851 – 1911) – відомий український історик, педагог, суспільно-політичний діяч. Одним із його найзначніших творів є праця: Шульгин Я. Очерк Колиивщи- ны по неизданным и изданным документам 1768 и ближайших годов» // Киевская старина. – К., 1890. – Кн. 2 – 7. Вона вийшла також і окремим відбитком у Києві у 1890 р., а в скороченому вигляді перевидана в українському перекладі у «Руській історичній бібліотеці» (т. XX).
… добродійки Єфименкової – йдеться про Олександру Єфименко (1848 – 1918) – відомого українського історика, автора багатьох праць з соціально-політичної історії України XVII-XVIII ст.
Ю. Мицик
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 347 – 348.