Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

1. Д.Я. Самоквасов –
Исследования по истории русского права

Михайло Грушевський

вып. I, Москва, 1896, с. 18 + 107 + 34.

Історія давньої Русі розроблюється з рідкою й неустанною енергією ученими різних національностей; кождий рік приносить серію розвідок то більш спеціальних, то загальнішого характеру, і ми, уділяючи в бібліографічнім відділі кождої книжки нашого видавництва кілька сторінок новинкам сієї літератури, хочемо тут поговорити трохи ширше про кілька праць більших обсягом і загальніших змістом з історії чи то давньої Русі взагалі, чи то поодиноких земель держави Руської. Ми оглянемо їх, ідучи від загальніших до більш спеціальних.

Автор першої з названих вгорі книжок – давніше варшавський, тепер московський професор історії руського права, не раз в своїх розправах застановлявся над початковими часами руської історії. Видана тепер книжка служить вступом до дальших спостережень в сій сфері.

Автор виходить з тієї гадки, що сучасна наука історії руського права, викинувши з своєї сфери передісторичні часи Русі й обмежившися для початкових часів «Руською правдою» й Початковою літописсю, безпотрібно зменшила свою сферу і втратила ту важну поміч, яку могло дати для пізнання права давньої Руської держави знання права часів передхристиянської Русі; самі ж джерела давнього руського права не вистарчають, і тому за браком матеріалу фактичного з’явились різнорідні теоретичні комбінації, що самі себе відкидають і побивають.

На доказ сього автор, по коротких загальних увагах про науку історії права руського (і російського – по звичайній схемі, що про неї говорили-сьмо) і про історію науки історії права взагалі переходить різні теорії й доктрини про громадсько-політичний устрій і право давньої Русі часів передхристиянських, вводячи їх до двох категорій – в першій розвивається теорія Арістотеля про початковий переддержавний етап родинно-родовий, в другій – Гегелева трійця: родина – суспільність – держава. Сей перегляд закінчує автор виводом, що в науці історії руського права панує цілковитий хаос, а всі доктрини мають цілком теоретичний характер, представляють собою гіпотези, не оперті на фактичній основі. В противність їм висловлює він свої гадки, як дійсно виглядає суспільно-політичний устрій руських народів в часи передхристиянські, які джерела має наука для пізнання його окрім Початкової літописі і який метод має бути прибраний для користання фактами порівнянної етнології й соціології.

Треба признати, що в докорах, зроблених автором різним теоріям за довільність і нефактичність, є багато правди, хоч в зробленій ним характеристиці і систематизації не з усім можна згодитись: автор, напр., двох гегеліанців – Нікітського і Чичеріна заніс до двох цілком різних категорій; посередні теорії родинної громади не виставлені, власне, як щось середнє між скрайніми поглядами; задружну теорію автор занадто легко позбуває, виказавши лише, що задругу занадто натягають, розширюючи до обсягу верви, погосту etc. Цілком справедлива його гадка, що безпотрібно викидається з науки період передхристиянський: закиди теоріям «порожнього місця», на якому витворяється Руська держава, робились вже й давніше, але не стратили своєї користі й досі. Але тут, власне, починається ряд питань позитивних: які джерела і який метод мають послужити до пізнання устрою передхристиянських часів, і тут повстають деякі трудності.

Автор вичисляє такі джерела до сього (с. 94 – 95): окрім метаполітики і традицій Початкової літописі до сього мають послужити – 1) матеріал археологічний, що має показати стан економічний і культурний руських народів в часи передхристиянські; 2) оповідання чужосторонців про побут народів Східної Європи, «що увійшли в склад київської держави X в. під іменами русі і слов’ян, але відомих в європейській історії здавна під іншими іменами, а визначення їх становить одну з задач науки; 3) пережитки передхристиянські в пізніших часах; 4) студії мов інших слов’ян вияснять праслов’янську термінологію правно-політичну; 5) порівнянна соціологія й етнологія дає аналогії з устроєм народів, що живуть в культурнім стані такім, як передхристиянська Русь.

Сих всіх джерел треба уживати, одначе, дуже обережно, щоб не напустити в науку туману і не привести її ще в гірше становище. Автор робить остереження, цілком справедливі, лише щодо уживання матеріалу соціологічного, доводячи, що можуть мати значення лише порівняння з народами того самого ступеня культурного, але того роду остереження треба зробити й про інше.

І так, чим притягати археологічні дати до вияснення відносин громадсько-правних, треба аналізою того матеріалу виділити напевне те, що дійсно належить до руських слов’ян. Тепер лише робляться перші проби того роду класифікації, і поки ми тут будем зоставатись в сфері проб і гіпотез, сей матеріал і до іншої науки – історично-правної може притягатись лише в формі гіпотетичній.

Такий сам[ий] брак певності панує і в звістках чужосторонніх письменників про Східну Європу. Знайдеться дуже невелике число звісток, що можна з цілою певністю прикласти до русі-слов’ян; візьмем же, напр., звістки арабів про русь: не раз заходить питання, чи говориться про русь-слов’ян, чи про якийсь – як думають норманісти – нарід германський, а знову в деяких звістках під іменем русі описано, правдоподібно, якихось тюрків (як в оповіданні Ібн Фадлана про короля руського). Так з руссю, що ж доперва, як взяти до науки історично-правної гурму звісток про всякі інші народи?

Сам автор, вправді, на наведеному місці заявляє, що наука має визначити, котрі з сих народів мають уважатись за слов’ян, але на інших місцях говорить він менш обережно: так, в передмові, зводячи докупи головні свої виводи, він між джерелами до пізнання передхристиянського руського права ставить

«простору літературу переказів давніх грецьких, римських, візантійських, німецьких і арабських письменників про звичаї скитів, сарматів, гетів, даків, венетів, антів, склавинів, слов’ян і русів, що повинні служити засобами до пізнання історії політично-правного побуту руських слов’ян поганської епохи з такої ж причини, як перекази Юлія Цезаря і Тацита про давніх германців признаються джерелами до пізнання поганського побуту пізніших німців, шведів, французів і англійців» (с. IX, пор.: Додаток, с. 24).

З сього б виходило, що автор уважає можливим звістки про скитів, сарматів, гетів, даків уживати для реконструкції поганського права руського; тим часом, кажучи словами автора ж, доперва наука повинна ще ствердити, що то були предки слов’ян-русі, а від себе скажемо, наука каже і доведе, певно, цілком противне – що відомостей про ті народи (розумію скитів, сарматів, гетів і даків) не можна до слов’ян-русі прикладати і заведення їх до науки історично-правної наробило б великого лиха.

Щодо лінгвістичного матеріалу слов’янського, то тут можна приложити, лише в більшій мірі, ті слова Лорана, які автор прикладає до інтерпретації пам’яток руського права християнських часів: «Слова більш живучі, ніж речі ними заступлені, вони задержуються, але для означення ідей нових, нових інституцій, породжених новою суспільністю». Коли сі слова (і справедливо) можна приложити до пам’яток християнських часів, що ж сказати про термінологію праслов’янських часів? З сучасної термінології слов’янської можна робити про неї хіба більш-менш правдоподібні догадки (і тут теж ще є поле для наукової роботи), а знову праслов’янська термінологія мусила пережити певні переміни в житті – слов’ян руських по їх відділенні з тієї аморфної праслов’янської маси (якщо можемо ми її собі уявити), і тут знову ще раз треба приложити слова Лорана. По такій процедурі небагато що зістанеться такого, що цілком певно можна буде прикласти до історії руського права.

Таким чином, згоджуючись принципіально з автором, признаючи потребу студій у вказаній ним сфері і притягання до того вказаних ним матеріалів, ми мусимо значно обмежити границі їх приложения і міру їх позитивної вартості та признати потребу попередніх наукових робіт коло їх приготування; а поруч з ними, як і дальше, займатимуть першорядне місце руські пам’ятки часів християнських – почасти безпосередніми вказівками, почасти як матеріал для студій ретроспективних, а при них і пам’ятки правні інших народів слов’янських.

Ще коло одного пункту в розправі проф. Самоквасова повинні ми спинитись – се коротка схема громадсько-політичного устрою Русі, подана на основі літописі на с. 86 – 88; автор тут приймає en toutes lettres [буквально] слова літописі, а поодинокі факти або сказане про поодинокі народи бере в значенні загальних явищ. Се трудно.

З одного боку, звістки літописі про правно-політичний стан руських народів перед X в., писані значно пізніше, підлягають історичній критиці, так само, як і всякі інші (автор – археолог з фаху – нехай пригадає собі літописне оповідання про культурний стан сусідів полян).

З другого боку, не можна говорити про всі народи того самого, бо різниці в громадсько-політичнім устрої поодиноких народів безперечно існували. Сучасний напрям в історіографії – обробляти спеціально поодинокі землі – мусить прикладатись і в загальних студіях історичних, історично-правних і культурних: не класти всього на купу, а збирати різнорідні відомості для вияснення побуту й життя поодиноких земель і доперва виходячи з них робити загальні виводи.

Тим кінчимо свої замітки з поводу інтересної й корисної в усякім разі праці московського професора.


Примітки

Автор першої з названих вгорі книжок… – Д.Я.Самоквасов після виходу рецензованої книжки видав ще такі дослідження: Архивное дело в России. – М., 1902. – Т. 1 – 2; Могилы русской земли. – М., 1908; Могильные древности Северянской Черниговщины. – С. 1916.

теорія Арістотеля… – йдеться про твір Арістотеля «Політика».

Чичеріна… – мова йде про відомого російського юриста та філософа Б.Н.Чичеріна.

як в оповіданні Ібн Фадлана про короля руського… – див. розділ XV у «Виїмках з жерел до історії України-Руси».

як перекази Юлія Цезаря і Тацита… – йдеться про твори «Записки про гальську війну» Юлія Цезаря та «Германія» Тацита.

слова Лорана… – йдеться про Франсуа Лорана (Laurent) – бельгійського юриста та історика (1810 – 1887 pp.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 512 – 515.