3. В. Сергеевич – Русские юридические древности

Михайло Грушевський

Том 2. Власти, вып. II: Советники князя. – Спб., 1896, с. 8 + 337 – 618.

Новий том «Юридических древностей» проф. Сергеєвича під загальним титулом «Дорадники княжі» містить в собі дві цілком осібні студії: про княжу думу і про духовенство. Чудним, певно, здається не одному уміщення духовенства під категорією княжих дорадників, наче б се було його головне призначення, але се залежить від того, що в сій главі автор застановляється, властиво, над вищою ієрархією церковною і спеціально – над її участю в княжій управі і впливом на неї. Нижче духовенство не було згадано поміж різними верствами вільної людності; чи де-небудь ще автор прийде до нього – не знати.

Обидві студії мають в значній мірі характер полемічний; автор виступає проти поглядів, широко розповсюджених в історіографії, і се примусило автора, окрім розділів, присвячених виясненню тих двох інституцій – думи і ієрархії, дати ще два розділи для полеміки з противними поглядами, висловленими в історичній літературі; розуміється, ся полеміка значно помагає виясненню аргументації автора і улегшує розуміння його теорії.

Схема автора звісна вже нашим читачам (див. «Записки», т. X): він розуміє під давнім періодом Руську державу давню (або по російській термінології – період київський і володимирський) і державу Московську й оглядає сі часи разом, без різниці; притім головна увага його звернена на часи московські, і для нас ся його книжка небагато дає.

В першій студії автор виступає проти погляду, ніби княжа дума була інституцією повсечасною, сталою, з більш-менш докладно означеним складом і компетенцією; натомість в думі бачить він лише «акт думання, наради князя з людьми, яким він вірить» (с. 337). Є в сім погляді багато і справедливого, і несправедливого, як на нашу думку.

Передовсім треба розграничити думу давньої Русі і думу московську; автор часом сам признає різницю між ними, але не розділяє їх докладно – то вже загальний брак його історичної схеми, сполучення давньої Русі з державою Московською в одно. Ми будем говорити лише за першу.

Розуміється, сю давню думу не можна прирівняти до форми сучасних інституцій урядових, з докладною регламентацією, з певно означеними членами і кругом завідання, як взагалі не можна прикладати до тодішніх початкових форм організації сучасної мірки. Далі, не можна представляти думу якоюсь самостійною інституцією, ставити її поруч князя як щось самодовольне, бачити в ній таку ж основну форму громадсько-політичного устрою, як князь і віче, як се роблять декотрі. Але, з другого боку, не можна звести її до такого розуміння, яке подає д.Сергеєвич.

Княже думання з боярами є явище регулярне, звичайний атрибут княжої управи; коли Мономах признає інтегральною частиною княжої щоденної діяльності «сѣдше думати с дружиною» (Лавр., с 238), коли проти князя висловлюється як докір, що він «думы не любяшеть с мужми своими» (Іпат., с 444) або радиться з якимись заушниками, а не з «ліпшими мужами» (Іпат., с. 416), то ясно, що ми маємо тут роботу не з спорадичними, припадковими актами наради, а з явищем, санкціонованим звичаєм, практикою, опінією громадською.

Так само не можна згодитись цілковито з другою половиною фрази, що князь радиться з тими, кому він вірить. Сього ще мало, сим, власне, відрізняється дума з «мужми» від наради з своїми «милостьниками». Покликання до думи боярина не є лише актом ласки і довір’я княжого, але і потреби» – опиратись на солідарність дружини. Князь мусить брати до нарад впливових бояр, що звичайно займали перші місця в адміністрації і в дружині. Князь потребує дружини, значить, в відносинах до неї повинен поводитись в певній мірі не своїми симпатіями, а її поглядами, інакше буде розрив, як то бачимо в оповіданні про Володимира Мстиславича (Іпат., с. 367). Бояри княжі, що перебували в княжій резиденції і не були спинені якоюсь перешкодою, властиво, не могли бути поминені при княжій раді, інакше [це] була б неласка спеціальна, близька до зірвання відносин.

Розуміється, князь міг робити що хотів без княжої думи, але се вже була аномалія, потоптання звичаю, аналогічне з всяким противленням вимогам звичаю й опінії; вона могла не привести часом до конфлікту – коли становище князя щодо дружини було занадто вигідне, коли він був паном ситуації, але лише для сього. Інакше князь міг почути відповідь: «О собѣ еси, княже, замыслилъ, а не ѣдемъ по тобѣ, мы того не вѣдали».

Відносини князя до дружини щодо думання з нею можна прирівняти до відносин князя до віча mutatis mutandis: коли князь сидить дуже міцно на столі і громади не потребує, він може не кликати її до наради, не питатись, але се не значить, щоб участь громади в справах залежала лише від ласки й довір’я князя: се було доконечною умовою солідарності князя з громадою. А що солідарність з дружиною для князя була доконечною, то й відсовувати її від участі в своїх планах він звичайно міг далеко рідше, ніж громаду.

Тільки та різниця, що дума без князя не існує (як віче) і виступити самостійним фактором не може.

Взагалі огляд давньої думи у проф. Сергеєвича здався нам трохи побіжним, зробив враження добору цитат для переведення своєї думки, а не все-стороннього досліду; автор дає забагато ваги мовчанню документів про участь думи (що само ще нічого не доводить), не розрізняє звичаю від незвичайного; та й місця присвячено давній думі дуже мало.

Одностороннім здався нам і погляд автора, переведений в розділі про духовенство. Автор виходить з погляду про теократичний характер Візантійської держави; на Русі, на його думку, духовна власть мала далеко більший авторитет перед неофітами-князями, далеко менш була залежна від них, залежачи від патріарха Константинопольського, і мала широку можливість мішання в справи громадські (с. 498).

Автор слідить притім, власне, за громадсько-політичною роллю духовенства; він вказує на його високий погляд на себе, як на щось вище від власті політичної, на його вимагання, щоб власть світська показувала до неї «послушание и благопокорение» взагалі, не лише в справах церковних, і що воно дійсно мішалося в справи праводавства, політики внутрішньої й заграничної, і з того всього виводить, що перед сими претензіями духовенства становище княжої власті «було дуже непорадне і дуже малоподібне до становища візантійського імператора»… «Князі – ученики духовенства, і то не лише в духовних справах, але і в багатьох світських. Учителів своїх вони повинні слухатись, інакше загрожує їм кара Божа. В випадку суперечності з ним вони підлягають суду патріарха…» Як ми візьмем на увагу переважне значення релігії в історії тих часів, значення сих неминучих і своєвільних дорадників стає перед нами в цілій своїй гнітючій силі. Кождий священик був уже дорадником. Дорадники сі приступали до князів то по одному, то кількох разом, наостанку – в формі цілого собору» (с. 523).

Він слідить далі за практикою відносин духовенства до княжої власті і, окрім проявів чуття поважання до духовенства, вказує на те, що князі звертаються по науку до духовенства, а те, ще й з власної ініціативи, давало їм свої поучения в різнорідних справах, брало участь само чи на зазив князів в усяких справах політичних; автор застановляється над конфліктами тих двох властей і приходить до виводу, що лише за часів Петра І закінчилось конкурування власті духовної з світською, до тих часів – в давній Русі й Московщині перевага, очевидно з представлення автора, зіставалася по стороні духовенства.

З сим поглядом трудно згодитись; автор оглядає й узагальнює лише одну категорію фактів, бере en toutes lettres деякі фрази більш етикетального характеру і занадто легко збуває собі явища супротилежні (с. 539 – 541); додамо, що перегляд справи знов утрудняється тим, що автор «свивает оба поля сего времени» – давньоруське з московським, розділене значними відмінами.

Почати з того, що князі і в духовних справах не все зіставались в ролі учеників, адже знаємо, яку діяльну участь брали вони в суперечках про піст, накидаючи часом і єпископу свій погляд, а часом скидаючи єпископів з противними поглядами, – про се згадує й сам автор (с. 540 – 541). Коли князі не брали участі в важніших, догматичних питаннях, то лише для того, судячи по сим фактам, що їх не було, бо бачимо, що само духовенство зверталось до них, часом в чисто духовних справах: напр., така справа, як канонізація Св. Теодосія не обійшлась без князя: печерський архімандрит звертається з сим до Святополка, «и нача Святополк узвѣщати житье Фе-досьево, и велѣ и вписати в сѣнаникъ, еже створи митрополить» (Іпат., с. 187). І хоч не можна рівняти щодо авреолі власті князя до візантійського імператора, але можна сказати напевне, що духовенство переносило на своїх князів дуже багато з ідеї імператорської власті і її відносин до церкви.

Але, окрім теорії, мала вплив і практика. Митрополит, хоч іменувався в Константинополі, мусив дуже оглядатись на князя: від князя залежала дотація катедри, князь мав тисячні способи дозолити йому і навіть – не прийняти або скинути, маємо приклади в історії з Климом Смолятичем: патріархат нічим не поміг скиненому Костянтину, а посилаючи Івана, удобрював Ростислава подарунками. Ще в більшій залежності стояв єпископ, бо й іменування його залежало від князя київського й місцевого; маємо численні випадки виганяння єпископів князями і навіть суду княжого над ними. Отже, не можна признати становища князів щодо духовенства непорадним, навпаки – і на Русі, як і в Візантії, невважаючи на всі теорії про вищість духовного стану, сей останній стояв в значній залежності від світської власті.

Так само і з мішанням духовенства в справи княжі: воно, головно, могло стільки туди мішатись, скільки то йому позволяла княжа власть, інакше міг наступити конфлікт, а тут уже скорше положення духовенства ніж князя можна назвати непорадним, і ті колізії, певне, не були пожадані для духовенства; пригадаймо прославлену Нестором сміливість Теодосія щодо Святослава: Теодосій мусив покоритись. Взагалі – не треба переоцінювати значення релігійних питань в тодішніх кругах політичних І вражливості князів до голосу духовенства: вражливі князі становили меншість.

З деталів зазначимо, що історію поставлення руських митрополитів автор представляє в старім світлі – змагань до автономії духовної; не вважаючи на зроблені в сій справі вказівки проф. Голубинського.

Критичний відділ книжки містить в собі багато цікавих заміток, але головно – для часів московських.

Примітки

… проф. Сергеєвича… – В.І.Сергеєвич (1832 – 1910 pp.) – декан юридичного ф-ту (1888 – 1899 pp.) та ректор Петербурзького університету (1897 – 1899 pp.), лідер державної юридичної школи в Росії; у 1899 р. видав третій том «Русских юридических древностей».

… вказівки проф. Голубинського – йдеться про його дослідження «История русской церкви».

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 519 – 522.