6. В.Е. Данилевич – Очерк истории Полоцкой земли
до конца XIV ст.

Михайло Грушевський

К., 1896, с. 17 + 260 + таблиця й мапа.

Коротші далеко будуть мої уваги на історію Полоччини д. Данилевича. Се студентська робота, написана на предложену факультетом тему, і представляє першу більшу наукову працю автора; відбилося се і на техніці роботи з її подекуди слабо обробленим стилем і важким, непрозорим способом викладу, де не завсіди автор уміє відрізнити важніше від другорядного, від деталей, відповідно розложити оповідання, щоб виразно виступали факти більш характерні, що служать вказівниками еволюції історичної і т. ін.; за всім тим праця автора, як на початкову, випала дуже добре, а і без огляду на се становить корисну і пожадану роботу, бо для Полоцької землі за часів політичної відрубності її не було досі спеціальної монографії.

Автор прийняв звичайну схему монографій про краї давньої Русі і в трьох розділах, присвячених огляду географічному (перша глава, с. 1 – 38), зверхній політичній історії (глави І – V, с. 39 – 176) і внутрішньому устрою й побуту (глава VI, с. 177 – 247), старався дати можливо повну збірку відомостей про Полоцьку землю, перевірених критично, головно літописних і документальних, оминаючи надто гіпотетичний елемент. Мету сю в значній мірі осягнув автор. Він дійсно досить обережно і критично вибрав відомості з широкого кругу джерел і освітив їх здебільшого відповідно. Можна зазначити подекуди критичні помилки, але вони нечисленні. Частіше дає себе почувати в кінці недостача ширшого освітлення фактів; подекуди се, мабуть, виникло з похвальної охоти автора – вистерігатись «гіпотез, що не були б збудовані на основі певних фактів», але, як то кажуть німці, не годилося з купіллю викидати й дитину й бути занадто боязким, коли є можливість для поставлення оправданої гіпотези, підказаної самими фактами.

В першій главі автор уставляє границі Полоцької землі й оглядає осади. Якось не зумів автор здати собі справу з етнографічного підкладу землі: говорить він про «етнографічні границі полочан», не вияснивши етнографічного типу їх – кілька уваг про се кинув він в нотках, вертається до сієї справи не раз потім (екскурс про ознаки полоцького діалекту знаходимо на невідповіднім місці – в кінці книги), але етнографічний підклад зістається невиясненим докладно; автор занадто легко собі збув погляд про дреговицьку основу Мінщини (в нотці на с. 3), а на основі її пробувано об’яснити політику мінських князів, їх відокремлення від полоцьких і боротьбу з київськими – об’яснення дуже важне, над ним в усякім разі треба було докладніше застановитись. Границі землі означав автор ближче на основі орографічних назв (метод Барсова), – джерела не дуже певного, а при сім означенні границь не скрізь вказує джерела, на яких його опирає. Історію колонізації землі скорше б сподівались ми бачити тут, ніж в дальшім розділі.

Історичний огляд розпочинає автор короткими – занадто вже – відомостями археологічними, висловивши гадку про фінську колонізацію в передслов’янські часи, переходить до колонізації слов’янської; питання сі трактовані, одначе, занадто коротко і побіжно, дає себе відчувати користання фактами з других рук – правда, що трудно й жадати від автора більшого в тих важких питаннях, що стояли лише в частковім зв’язку з його темою. Зате, почавши від історичних часів, автор опанував свій предмет і показує докладне ознайомлення з джерелами й літературою – головно російською; джерела і літературу цитує він детально, вправді – не запускаючись в полеміку. Зауважимо по дорозі, що автор стоїть на становищі антинорманськім і, на його погляд, «Олег був таким полянським князем, як Аскольд і Дір, і початок оповідання про завоювання Києва Олегом можна об’яснити тим, що Аскольд (або Дір) княжив в Києві, а Олег в якімсь іншім місті» (с. 57). Гадка в усякім разі оригінальна.

Історію Полоччини поділив автор на чотири періоди: до утворення з Полоччини осібного князівства по смерті Володимира, до повороту полоцьких князів з візантійського заслання, до князювання литовських князів і – до кінця політичної відрубності Полоцької землі, себто до уступлення Скиргайла й Свидригайла з Полоцька й Вітебська: поділ взагалі добрий, але випадало б його трохи ліпше умотивувати, вказати ліпше значення сих граничних точок.

Можна пожалувати, що автор не застановився ближче над причинами, чому Полоцька земля зайняла якесь виїмково-відрубне становище серед інших земель: автор лише констатує, що в літописі нема про те вказівок (с. 61), але на тім, розуміється, не кінець. Характеристика Всеслава вийшла занадто панегірично і слабо оперта (с. 63). Політика його, боротьба з Ярославовичами і взагалі ціла ся цікава фігура історична зісталась невиясненою. Рівно ж необ’ясненою вийшла діяльність другої інтересної фігури – Гліба Всеславича і взагалі ціла боротьба полоцької династії з київськими князями. Знову закінчення сієї – третьої глави може бути взірцем нещасливої стилізації, яку подибуємо часом у автора.

В історії німецького завоювання й панування литовських князів в Полоцькій землі автору можна закинути неознайомлення з працями німецькими до історії Ліфляндії й польськими – до історії В[еликого] кн[язівства] Литовського (напр., монографію Лятковського про Міндовга, Смольки про відносини Кейстута і Ягайла).

Не вдаючись в подробиці оповідання автора, перейду до огляду внутрішнього устрою. Взагалі він представлений досить правильно. Автор стоїть на принципі діархії і надає вічу головну ролю в управі. Можна пожалувати, що автор не застановився над впливом, який міг мати політичний розклад землі за Всеславичів на відносини віча полоцького до пригородів, а також над перемінами, що вийшли в становищі віча при переході полоцького стола до князів литовських: очевидно, відносини сих литовських князів з їх девізою: «Старини не рушати!» могли чи навіть мусили бути іншими в порівнянні з князями Володимирової династії, що виховалась в свідомості свого природженого, монопольного права князювати в своїх «отчинах» і мала ще в свіжій пам’яті пригнічення вічевої діяльності елементом князівсько-дружинним в період формування Руської держави.

Не досить ясно представив автор також ролю віча в звичайній управі землі. Здається, що автор не признає ніякого спеціального кругу компетенцій, а лише право контролі полагодження всякого роду справ в обставинах надзвичайних, але се треба було б виразніше представити; вічеве право суду, признане автором на с. 192, підлягає значному сумніву: коли князь боявсь з’явитись в Полоцьку по нещасливій битві, то, мабуть, сподівавсь вигнання, ще з грабуванням свого двору і дружини, а не суду: віче не судить князя, а зриває з ним, коли тратить довір’я до нього, і для того не потребує судової розправи; рівно ж згадки в торговельних умовах про суд «полочан» означають лише суд полоцький взагалі, в противність німецькому, а не вічевий спеціально.

До розправи додав автор реєстри і таблиці князів і мапу історичну; на остатній треба б пояснень до означень граничних і більше назв річок.

Закінчу свою замітку жаданням, щоб ся праця автора не була останньою в сфері давньої руської історії.

Примітки

… д. Данилевича – В.Данилевич (1872 – 1935 pp.) – професор Київського університету; окрім рецензованої М.Грушевським праці, опублікував монографію: Археологічна минувщина Київщини. – К., 1925.

Характеристика Всеслава… – Всеслав Брячиславич (1044 – 1101 pp.) – полоцький князь, короткий час був київським князем (14 вересня 1068 – середина квітня 1069 р.).

… Гліба Всеславича… – мінський князь у 1101 – 1119 pp.

… монографію Лятковського про Міндовга… – див.: LatkowskiJ. Mendog, król litewski. – Kraków, 1892.

… Смольки про відносини Кейстута і Ягайла… – див.: Smolka S. Kiejstut і Jagiełło. – Kraków, 1889.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 530 – 532.