2. П. Филевич – История древней Руси
Михайло Грушевський
Том 1: Территория и население, Варшава, 1886, с. 10 + 383.
Книжка варшавського професора Філевича теж ставить загальні методичні питання, і тому від праці проф. Самоквасова найліпше буде до неї перейти. Автор теж незадоволений сучасним станом історіографії давньої Русі, не жалує саркастичних висловів на адресу її, поодиноких її заступників і головно їх «прогресивного» методу, натомість рекомендує метод регресивний.
Книжка за тим всім дає досить чудне враження. На титулі читаємо: «Історія давньої Русі – територія і людність», і сподіваємось мати докладне представлення справи про територію давньої Русі й її залюднення. В передмові, одначе (с. VIII – IX), заявляє автор, що його праця, яку має він вести до кінця XIV в., буде мати характер монографічний, що «під давньою Руссю» розуміє він ту часть слов’янської цілості, з якою ім’я руське зв’язане було найміцніше від самого початку історичної епохи, а перед тим заявляє він, що задача його «Історії» – заповнити прогалину в науці, бо «історії цілої території, особливо близької і пам’ятної давнім руським переказам, в письмі, закріпленім у початковій «Повісті про руську землю», досі не заведено до історичного представлення давнього руського життя» (с. VIII). Не знати, що, властиво, мав задачею автор: бо з самої книжки можна бачити, що автор ту Русь κατ έξοχήν бачить в землях українсько-руських, тимчасом як останні слова можуть належати лише до України-Русі Угорської, що одна лише, дійсно, не була заведена до загальних курсів історії давньої Русі.
По передмові бачимо вступ просторий (с. 1 – 68) під титулом: «Задача і метод досліду». Тут автор говорить про занедбання Карпатської Русі в науці і в зв’язку з сим про російського ученого Надеждіна, що вказав на особливе значення Прикарпатської Русі в історії руської колонізації і про рекомендований ним регресивний метод досліду, починаючи від студій над термінологією орографічною і діалектологією. Розуміється, і важність Прикарпатської Русі в загальнім крузі руської науки, і корисність «регресивного методу» – се речі, з якими згодиться кождий, тим більше, що автор констатує вже ряд праць, де зверталася увага на сю Русь, і значне число учених, що сим методом послугуються, тож, може, не було потреби так дуже над тим розводитися, так ентузіазмуватися думками Надеждіна (пам’яті його присвячена й книга), тим більше, що, як сам автор констатує, вони були висловлені і перед ним, і по нім від нього незалежно, – і взагалі впадати в якийсь тон новатора, що має сокрушити «прогресивний метод» і повідати світу правду, укриту досі тими недоріками – заступниками прогресивного методу, що виступає тут жертовним козлом і відповідає за всі виводи і помилки історіографії, авторові неприємні.
Сей тон, запозичений автором, здається, у славістів гіршого сорту, де пафос і «обличения» неправомислящих взагалі і німців спеціально заступають місце докладної й позитивної аргументації і заповнюють натомість сторінки загальними фразами і натяками, проходить далі через цілу книгу і робить дуже неприємне враження на читача, ослаблюючи значення і справедливих гадок, в ній висловлених.
По сім вступі йде розділ: «Територія і людність» (с. 69 – 275). Автор дає спочатку огляд фізичної георафії Карпат і сусідніх країв, далі застановляється над повтореннями назв орографічних на північ від Карпат, де етнографічна стихія слов’янська найбільш чисто заховалася. Явище се незаперечне, констатоване не раз; автор, ще раз сконстатувавши його, робить притім ряд виводів більш-менш гіпотетичних, не уаргументованих відповідно і невідомо для чого авторові потрібних (с. 111 – 123). Зі сказаного тут у нього виходило б, що низини на північ і північний схід від Карпат – то територія наскрізь слов’янська; але слідом (с. 125 і далі) автор вичисляє на території між Віслою, Березиною і Прип’яттю «ряд імен, яких славізм або може мати непевність, або визначається тим архаїзмом, що кидається нам у вічі, напр., в топографії Вел[икої] Польщі», і сі імена у нього переходять і на правий бік Прип’яті, в глибину Волині й Київщини.
Автор ще перед тим дає до пізнання, що він філологічного об’яснення справи на себе не бере і припускає помилки в картографії, отже, лишає читача з сією загаданою йому загадкою в цілковитій непевності – яка ж в сих краях етнографічна основа і де ж слов’янська основа буде напевне чистою, початковою? По методу Надеждіна треба б перевірити назви географічні на грунті, уставити їх початкові форми, щоб робити якісь виводи. Але автор сього не робить, лише, загадавши загадку, твердить потім, що на правім боці Прип’яті «все звучить по-слов’янськи» (с. 142). Він переходить до Карпат (с. 142 і далі), знову застановляється над орографією, вказуючи на повторення деяких [оронімів] і [їхню] тотожність з орографічними назвами північних країв; наводить дещо з сучасної орографії й топографії, причім, одначе, при теперішнім стані матеріалу не має можливості вдаватися в деталі (с. 185) і через те часом робить лише «натяки», будучи «не в стані уаргументувати їх (с. 194).
Автор, дійсно, користується для сучасної оро- і топографії мапами й шематизмами і обмежується нечисленними вказівками, зіставляючи «слов’янському філологу, ознайомленому з угорською мовою» (с. 208), помножати їх число; ані перевірити термінологію на грунті, ані розслідити докладно її історію він не міг. Екскурси його в документальні відомості мають якийсь уривковий характер, і в результаті просторий (с. 142 – 213) екскурс про Карпатську Русь розмірно дуже мало посовує наші відомості наперед: автор обмежився констатуванням фактів вже відомих, не уаргу-ментованими різними натяками і не вияснив докладно ані границь колишнього розпросторення Русі географічно, ані довів його існування докладно в часи передугорські; ми й по його розправі зістаємось при різних правдоподібностях, які, напр., в 70-х pp. ставив Реслер.
По сім автор переходить до означення границь колонізації руської з осадами сусідніх слов’янських народів – білорусинів, поляків, словаків; тут він вже признав, що орографія і топографія, або, як автор каже, – «язик землі», не може придатись для означення етнографічних границь, а находячи в діалектології теж дуже слабу опору, звертається то до історичних вказівок, то до більш-менш апріорних виводів; притім він заразом заперечує існування менших етнографічних груп в границях самої Русі, вказаних літописсю (с. 221 – 223), то знову признає етнографічні відміни для дуже давніх часів (с. 227); взагалі автор сам, здається, зрозумів, в які вертепи неясностей і непевностей вивів цілу справу, і на кінці сього розділу (с. 275) вже скромно висловлює надію, що наука признає важність прикарпатських країв для давніх часів Слов’янщини і Русі і значення регресивного методу.
Але і те, і се – речі, прийняті наукою, і автор небагато поміг їй у сій справі. Щодо резюме, поданого на с. 272, то тут маємо здебільшого загальні вискази, які нічого нового теж не дають, лише точка третя має більш конкретний характер: «В язику землі всього сього центру (країв прикарпатських) зв’язок з руським морем зазначений цілим рядом назв, одноіменних з назвою сього моря, а давність сих назв потверджується, безперечно, документами». Та, як сказано, ся теза не нова і, на жаль, автор не взяв на себе труду її докладніше перевести.
До сього додано розділ: «До етнографії давньої Русі». Тут автор застановляється над слідами слов’янської людності в степових просторах чорноморських, причім, давши спокій надеждінському методу, звертається до історичних відомостей, якими оперували попередні дослідники сього питання. На жаль, тут що добре, то не нове, а самостійні виводи автора мають стільки довільного і уложені ще в таку претензійну і недокладну форму, що, мабуть, мало що справа на його дослідах позискає.
Напр., уличів він не може припустити ніде інде, як на «луці» Дніпра між Дністром і лиманом Дніпровим (с. 298); тиверців він вимазав, як термін книжний, що не мав реального значення, а найновіші топографічні назви, подібні до дулібів в Галичині, розтягає їх територію на ціле карпатське підгір’я; для початкових часів уважає версію Никоновського кодексу важнішою від кодексів Іпатського і Лаврентіївського, приймаючи останні за попсовані редакторами. І се все майже голослівно, без докладного аргументування. І, напустивши одним стрілом такого туману в нашу давню історію, автор не перестає поучати про надзвичайне значення зазначених ним явищ і ганьбити всіх заступників нещасливого «прогресивного методу». Над дрібнішими довільностями годі застановлятися, бо для того треба було б забагато місця.
Се все тим більш шкодить, що автор не в однім має справедливі погляди і гадки. Ніхто не буде заперечувати важності регресивного методу, ані потреби докладніших студій Русі Прикарпатської і її важності в загальнім крузі руської науки. Автор признає неможливість норманської теорії і підносить приналежність руського імені Русі українській, київській; ще раз застановляється над колишньою руською людністю чорноморською; є і в подробицях не одна думка оригінальна й інтересна. Але се все уложено в таку неможливу форму, закутано в такий туман пророкувань, натяків, не-консеквенцій і довільностей, що хіба може дискредитувати гадки, положені в основу праці.
Примітки
… професора Філевича… – І.П.Філевич (1856 – 1913 pp.) – професор Варшавського університету; після виходу рецензованої книжки опублікував монографію: Обзор новейшего периода галицко-русской истории. 1772 – 1900. – М., 1902.
… версію Никоновського кодексу важнішою від кодексів Іпатського і Лаврентіївського… – у складі Никонівського літопису наявний пізній список «Повісті времянних літ», в якому є звістки, відсутні в Іпатському та Лаврентіївському списках, але вірогідність їх досить сумнівна.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 515 – 518.