5. Йордан
Михайло Грушевський
Йордан (не Йорнанд, як називають його також) був родом з якогось варварського народу, асимільованого готами (м[оже] б[ути] аланського) і служив за нотаря у одного князя готського Гунтига, жив на сході в імперії Східній, і тут, мабуть, в Мезії, написав коло р. 551 свою історію готів (Getica); потім став він монахом; догадка, ніби був єпископом, і той Вігілій, якому присвятив він свою Римську історію (Romana), був папа (538 – 556), не має підвалин. Для готської історії головним джерелом була праця того ж наймення Кассіодора, міністра короля Теодорика; ся остання написана була десь коло р. 530 і до нас не дійшла, її скоротив Йордан, вибравши здебільшого те, що належало до східних країв, і скориставшись також деякими іншими джерелами. Обидва історики – Кассіодор і Йордан, – перейняті готським патріотизмом, і з того погляду вимагають критики. Найліпше видання Йордана – Т[еодора] Моммзена в Monumenta Germaniae historica, Auctorum antiquissimorum tomi V, p. I (1882). Подаємо два витяги – з географічного начерку і з історії готського королівства (текст з рецензії Моммзена [Iordanes, De origine]).
V. Коло лівої сторони (Альпів – гір Карпатських), що йде на північ, від верху р.Вістули на незмірній простороні сидить великий нарід венедів. Хоч імення їх тепер міняються від родин (княжих) і місць (мешкання), але головні назвиська мають – славенів (Sclaveni) та антів. Славени живуть від міста Новетунського і озера т. зв. Мурсійського до Дністра і на північ до Вісли; болота і ліси в них замість міст. Анти ж, мужніші між ними, – при завороті Чорного моря від Дністра замешкують аж до Дніпра, а сі річки відходять одна від одної на багато днів ходу [Тут ім’я венедів з’являється загальним назвиськом слов’ян, славенами зветься західна, а антами – східна їх частина; подібний поділ бачимо ми й у сучасника Йордана Прокопія, і те побільшує вагу сеї відомості. Озеро Мурсійське нам невідоме; видно тільки, що Йордан клав його десь на заході, коло Дунаю (с[трічка] V); гадка, що то є оз[еро] Ільмень, а м.Новетунське – Новгород, не має ніякої певної підвалини.].
XXIII. Після смерті короля готів Гебериха, через якийсь час, перейшло королівство до Германарика, найславнішого з амалів, що багато войовничих народів північних подолів і примусив коритися своїм законам. Недурно деякі предки рівняли його до Олександра Великого. Бо панував він, підбивши, над голтескитами, тиудами, інаунксами, васинабронаками, меренс, морденс, імніскарами, рогами, тадзанс, атауль, навего, бубегенами, кольдами [Готи, нарід германський, з берегів Балтики в к[інці] II або початку III [віку] перейшов в краї чорноморські і нападав на державу Римську. В пол[овині] IV в. король їх Ерманарик засновує значну державу. Коли б здались ми на відомості Йордана про неї, мусила б вона займати трохи не цілу Східну Європу, але справедливо уважають, що Йордан мав тут користати з п[е]реказів і пісень народних, в яких особа Ерманарика дуже швидко одяглася поетичним туманом, а його діяльність і держава значно побільшена. З того ж походить, що назви народів Ерманарикової держави, які подає Йордан, незвичайно покручені (і в рукописях мають різні варіанти). Пробують вгадати в merens – мерю, mordens – мордву, tadzans – чудь, vasinabroncas – весь і перм, navego – новгород. Цікаво, що се все народи північні: може, в зносинах або боротьбі з ними були готи за часів свого мешкання коло Балтики, й для того їх імення преховались в переказах готських, а з часом попали до каталогу підвладних народів, також як і ести, а може, й венеди. Дійсна держава Ерманарика чи не обмежувалась чорноморськими берегами, де Йордан містить герулів; тому догадка, ніби Київ, що в пізніших сагах відомий під іменем Дніпрового города (Danparstadir), як столиця готів, дійсно був столицею Ерманарика, не має великої ваги (про сю догадку див. розвідки проф. Дашкевича в київськ[их] «Университетск[их] известиях» [Приднепровье и Киев по некоторым памятникам древнесеверной литературы], 1886, XI й Веселовського – «Журнал Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]», [Киев – град Днепра], 1887, VI). Королівство готське прожило недовго, бо вже коло 375 p. розбили його гуни з вождем своїм Баламиром, вестготи (тирвінги) помандрували тоді ж до Візантії, остготи (грейтунги) зістались під зверхністю гунів (див. нижче).]. Славлячись з власті над ними, не стерпів він, щоб і герульського народу (над яким панував Галарик), значну частину його вигубивши, решти під себе не підбити. Сей нарід, як повідає історик Аблавій, живучи коло оз[ера] Меотиди, по місцях болотяних, що греки звуть «еле», назвалися елурами; нарід проворний, а ще більше гордий [Тут бачимо також приклад об’яснення варварських імен з мов класичних: герули – гелури, від ?λη, болота. Історик Аблавій (‘Aβλάβιο?,), на якого не раз покликується Йордан, називаючи його історіографом готським, цілком невідомий.]. Бо не було такого народу, щоб з них не набирав собі легкого війська.
Та хоч проворність їх спасала в інших війнах частих, перед сталою і звільною вдачею готів полягла, і судила їм доля служити між інших народів королю гетів Германарику. Після погибелі герулів пішов Германарик війною на венедів, а ті, хоч в війнах не славні, але числом великі, спочатку хотіли боротися. Та нічого не значить множество люду невойовничого, особливо як ще й воля на те Божа буде, та й сила збройна прилучиться. А вони, як то спочатку оповідання, чи то в реєстрі народів почали ми вже казати, виходячи з одного роду, тепер три мають імення, себто венеди, анти, славени; і хоч тепер вони, задля гріхів наших, скрізь лютують, тоді всі слухали Германарикового розказу [Тут цікаво, що Йордан зазначає назви слов’ян і антів як сучасні, з давніших переказів він знав ніби тільки венедів; але нижче, в оповіданні про Винитара, знаходимо й антів.]. Также покорив він подібно розумом і відвагою своєю народ естів, що замешкують предовгий берег океану германського, і панував над всіми народами Скитії й Германії як над своїми маєтностями.
XXIV. Потім не за довгий час, як оповідав Орозій, народ гунів, немилосердний над усяку жорстокість, напався на готів [Далі йде легенда про початок гунів, як породили їх відьми, вигнані з готської землі, побравшись з злими духами; гуни спочатку жили на схід від моря Азовського і, припадково довідавшись (на полюванні за сарною), що й по той бік моря є земля, перейшли на другий бік; се останнє взято з джерел візантійських. Орозій – автор хроніки з поч[атку] V в.]. Він перейшов велике те озеро (Меотиду) і зараз, немов якийсь вир народний, потягнув за собою алпидзурів, алциндзурів, ітимарів, тункарсів та боїсків, що сиділи на тім березі Скитії. Підбили під себе, томлячи частими битвами, ще і галанів, що не гірші від них були на війні та різнилися людськістю, побутом і виглядом. Бо гуни хоч кого війною, може, не подолівали, страшним лицем своїм наганяли страху і примушували тікати, бо в них лице було страх чорне, і ніби, щоб так сказати, неформенна галушка якась, а не лице, з якимись точками замість очей.
Поганий вигляд виявляє їх сміливість духу, бо вони калічать дітей своїх першого ж дня по родинах: натинають мечем щоки хлопцям, щоб вони, перш ніж молоком погодуються, мусили терпіти рани. З того вони старіються безбороді і хлопцями не бувають гарні, бо на лиці, посіченому мечем, задля ран пропадає молодецька краса волосся. На зріст малі, але проворні і зручні в рухах, добрі їздці, широкі в плечах, дотепні щодо стріл і лука, шиями міцні і завше з гордості кирпу гнуть. З виглядом людським живуть вони в скотській жорстокості [Подібне про вигляд гунів оповідає Амміан Марцеллін (IV в.), додаючи, що були вони криві (pandi). Одначе немало писальників (Венелін, Іловайський, Забєлін, у нас О.Партацький) зачисляє гунів до слов’ян, тимчасом як більш розповсюджений погляд (висловлений ще в минулім віці Дегинем) залічував їх до монголів, маючи за народ гіонгну, відомий з джерел хінських; ще недавно в сій справі велася гаряча полеміка між д. Іловайським і іншими ученими російськими (Иловайский, Разыскания о начале Руси, вид. 1886; Журнал Министерства нар[одного] просвещ[ения]. – 1882. – VII, IX [Васильевский, О мнимом славянстве; Он же, Несколько новых соображений]). Справа зостається непорішеною, і погляд на гунів як народ монгольського роду (в ширшім значенні – себто, може, й турків, може, й алтайців) переважає. Ми маємо тут орду войовничу, подібну до попередніх скитів чи сарматів, що переходили нашими степами, на якийсь час підбиваючи собі сусідні народи, першу, докладніше відому щодо своїх чинів.].
XLVIII. Як я вже оповів, як міг, слідкуючи за словами предків, про часи, коли як остроготи, так і візиготи були сполучені, і вияснив історію давніх скитських осель і оповісти подібним чином генеалогію і діла остроготів. Відомо, що по смерті короля свого Германарика, відділені від візиготів, зосталися вони в тій же своїй вітчині, піддавшися зверхності гунів, хоч Винитар, з роду Амалів, заховав ознаки своєї власті. Він подобився відвагою дідові Вультульфові, а хоч не був такий щасливий, як Германарик, але, не терплячи, щоб підлягати зверхності гунів, помалу відтятився від них і, хотячи своєю мужністю показатись, пішов війною на край антів. Напав на них, і в першій битві його побито, але потім взяв перевагу і розп’яв їх царя Божа з його синами і 40 старшинами, як страшний приклад, щоб трупи, висячи, більшого страху надавали підданим.
Але ледве рік панував він собі так свобідно: Баламбер, король гунів, не стерпів того, але, покликавши до себе Гезимунда, сина великого Гунимунда, що, заховуючи свою присягу і вірність з великою частиною готів, признавав зверхність гуннів і, поновивши з ним союз, повів військо на Винитара. Довго билися; в першій і другій битві подолав Винитар, і не зможе ніхто оповісти, яку бійку задав Винитар війську гунів. В третій битві при річці, зв[аній] Ерак, серед бою Баламбер (Баламер), підступом пустивши стрілу, пробив голову Винитару і, взявши його племінницю Вадамерку (Валадамарку) за себе, панував над цілим народом готським спокійно, одначе так, що завше правив готами їх власний князь, хоч за дозволом гунів [В сьому уступі цікаве дуже оповідання про боротьбу остготів з князем антів – отже, слов’ян східних; на жаль, не означено, де вони жили тоді. Остготи вийшли з Чорноморських країв разом з гунами на захід, коли Атилла, сполучивши всіх гунів, розпочав свій похід в серед[ині] V в. Зосталися, одначе, частини – т. зв. готи-тетраксити на східному березі Чорного моря, коло Анапи, відомі за часів Юстиніана (Прокопій), і готи кримські, в Таврії; сі держалися довго (про них згадує й «Слово о полку Ігоревім»): ще в в[іці] XV було там князівство Мангупське, і вимерли вони тільки в XVIII в., коли скасована була й катедра готська. Історія готів в наших краях має чималу літературу. Окрім загальних монографій про великий рух народів, зазначим ширші – Брун, Черноморские готы etc, в т. II його «Черноморья» і Томашек [Tomazcheк], Die Goten in Taurien (Ethnologische Forschungen, І,1881).].
Примітки
… був родом з якогось варварського народу, асимільованого готами… – сучасні дослідники вважають Йордана готом (СкржинскаяЕ. Иордан и его «Getica» // Иордан. О происхождении и деянии гетов (Getica) / Пер., коммент. Е.Скржинской. – СПб, 2000. – С. 10-12).
… потім став він монахом… – подальша доля Йордана залишається дискусійною (Скржинская Е. Иордан. – С. 16 – 21).
… озеро Мурсійське нам невідоме… – проблема локалізації Мурсійського озера залишається невирішеною ( Третьяков П.Н. Восточнословянские племена. – М., 1953. – С. 156; Скржинская Е. О Мурсийском озере и городе Новиентуне // Византийский временник. – М., 1957. – Т. XII. – С. 3-30).
… з вождем своїм Баламиром… – ім’я цього керівника гунів зустрічається тільки у Йордана (Скржинская Е. Комментарий // Йордан. О происхождении и деянии гетов. – С. 328-329).
… більш розповсюджений погляд (висловлений в минулім віці Дегинем)… – див.: Deguignes. Mémoire sur l’origine des Huns et de Turcs. – Paris, 1748; Ejusd. Histoire générale des Huns, des Turcs et des autres Tatares Occidentaux. – Paris, 1756 – 1758.
… справа зостається непорішеною… – тепер домінує переконання, що гунни – народ тюркського походження (Берштам А.Н. Очерк истории гуннов. – Л., 1954).
Історія готів в наших краях має чималу літературу – див. також пізніші дослідження: Васильев А. А. Готы в Крыму // Ивестия Государственной Академии истории материальной культуры. – Л., 1921. – № 1. – С. 265-344; 1927. – № 5. – С. 179-282; Пиаро И. С. Крымская Готия. – К., 1990.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 15 – 18.