22. Ліудпранд

Михайло Грушевський

Ліудпранд (скорочено – Ліуцо), родом з Ломбардії, знаменитий політик, в кінці (від р. 963) єпископ Кремони († 972), був автором кількох історичних праць; з-поміж них нам цікава перша, зв[ана] «Antapodosis» (себто заплата – приятелям за добро, ворогам за зло), вона обіймає історію з pp. 893 – 950, писана між 958 і 962, і для нас важна оповіданням про похід Ігоря, записаним з слів Ліудпрандового вітчима, що був під час того походу послом до імп[ератора] Романа від короля Гуго [В кінці гл[ави] 14 кн[иги] V він виразно каже: не залишу сказати, «що часто чув від нього про розум і ласкавість того імператора (Романа) і як він переміг русь».]; належить додати, що й сам Ліудпранд був добре обізнаний з справами візантійськими, послувавши также кілька разів в Візантії (вперше в роках 948 – 950). Видано «Antapodosis» в Monumenta Germaniae historica, Scriptores, t. IІІ, звідки й подаємо переклад.

V. 15. Є нарід в краях північних, що греки звуть задля їх фізичних ознак (a qualitate corporis) Рουσίο? (рудий), а ми задля положення (їх) краю – норманами, бо в мові німецькій північ зветься nord, а чоловік – man, тому північних людей можемо звати норманами (Nordmannos) [Ся назва – нормани – один з важніших аргументів норманістів: вони доводять, що вітчим Ліудпранда, бачивши Ігоревих вояків, переконався щодо ідентичності їх з норманами, значить русь = нормани. На се треба зауважити, що коли між Ігоревими вояками були нормани (бо дійсно було в його війську багато їх), то се не доводить, що ціла русь була норманська; але, окрім того, чи не є сі нормани тільки дотепом ученого-італійця, що пописується своїм знанням грецької і німецької мов: «Греки звуть їх русами, се тому, що вони руді (ρούσιοί), а ми можемо назвати їх норманами, бо живуть на півночі (nos nominamus, можливо, = я, Ліудпранд)». Теж і вище: «Константинополь… має з півночі угрів, пацинаків (печенігів), хозарів і русів, що ми звемо іншим іменем норманами». Аналогічне місце наводять норманісти з венеціанської хроніки (Chronicon Venetum) диякона Івана, зложеної на початку XI в. (вид. в: Mon[umenta] G[ermaniae] hist[orica], Script[ores], VII [Iohannis Diaconi, Chronicon Venetum]), де між подіями третьої чверті IX в. оповідано таке: «За тих часів народи норманські осмілились 360 кораблями напасти на Константинополь; але жадним чином не можучи пошкодити тому необорному місту, повоювали дуже в околицях, побивши велику силу (люду), і так сей нарід вернувся з тріумфом до себе». Подібне і в пізніших італійських авторів – Дандуло (XIV в.), Біондо (XV в.). Ся ідентифікація русі, що нападала 865 р. на Візантію, з норманами є, мабуть, таким же явищем, як заміна норманів русею у Масуді і інтерполятора аль Катиба: кождий відносив похід до того народу, який знав ближче.]. Король сього народу був на ім’я Інгер; він зібрав тисячу й того більше човнів і пішов на Ко[н]стантинополь. Імператор Роман, прочувши се, був в великім клопоті, бо свою флоту виправив супроти сарацин і для оборони островів. Немало безсонних ночей перепровадив він в думках, тимчасом як Інгер грабував вже все в приморських околицях, аж дали Роману знати, що є 15 напівзруйнованих човнів (χελάνδα) – тільки їх і лишило військо, бо були вже давні. Почувши се, покликав до себе калафатів, впорядчиків корабельних, і сказав: «Не гаючись, скоренько спорядіть ті хеландії, що зістались, а знаряддя, яким огонь кидають, поставте не тільки напереді, але й на кормі, й на обох боках».

Коли за його приказом споряджено хеландії, посаджав на них людей розумніших і звелів їхати навпроти Інгеру. Поїхали; як Інгер їх побачив на морі, звелів своєму війську, щоб не вбивали, а живих забрали. Але ласкавий і милосердний Господь, схотівши тих, що його поважали, йому молились, його просили, не тільки оборонити, але й побідою звеличати, наслав вітер на спокійне перед тим море: інакше б для греків незручно було пускати огонь. І так, опинившись посередині між руссю, пускають огонь навколо.

Побачивши се, русь з кораблів скоріш кидається в море, воліючи ліпше в морі втонути, як від огню згоріти; одні, обтяжені бронями і шоломами, пішли на дно, щоб ніколи не вертатись, інші, плаваючи, на самих хвилях морських погоріли, й ніхто того дня не урятувався, хіба спасся, втікши на землю, бо кораблі русі, тому що малі, проходять і там, де води дуже мало, а греки того не можуть хеландіями задля їх глибокості. Інгер після того з великим соромом вернувся до своїх. А греки, здобувши побіду, вернулися весело до Константинополя, ведучи з собою багато живих (ворогів): всім їм імператор Роман звелів поутинати голови в присутності посла короля Гуго, себто мого вітчима [Порівнюючи се з оповіданням джерел візантійських, бачимо, що оповідання Ліудпранда доволі недокладне, знає він тільки першу битву Ігоря з греками. Далі – тимчасом, як у Л[іудпранда] героєм побіди виступає імп[ератор] Роман, візантійські джерела за нього цілком не згадують.].

Примітки

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 83 – 84.