Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

29. Бруно

Михайло Грушевський

Бруно з Кверфурта (род[ився] 976 p.), свояк Титмара, близький чоловік при Оттоні III, потім чернець з іменем Боніфацій, перейнявся бажанням проповідувати християнство невірним народам і, висвячений на єпископа in partibus, подався до Східної Європи. Звістки про місіонерську діяльність його доволі темні й бідні. З листа його видко, що з Угорщини удався він до печенігів, потім до пруссів; тут його і вбито було скоро – р. 1009. Лист Бруно, писаний, як доводять, коло 1008 p., після подорожі до печенігів, до імпер[атора] Генріха II, має на меті помирити імператора з Болеславом польським, прихильником Бруно. Для нас лист сей цікавий своїм оповіданням про побут Бруно у Володимира. Подаємо уривок в перекладі з видання в: Monumenta Poloniae historica, т. I.

Пройшов цілий рік, аж просидівши довго даремно, кинули ми угрів і пустилися в дорогу до найлютіших з усіх язичників – печенігів (Pecenegos).

Князь русів (Rusorum), великий і багатий володар, що проти моєї волі задержав мене місяць у себе, ніби я хочу себе своєю волею занапастити, й умовляв, аби я не ходив до такого невірного народу, де не здобуду їх душам жадної користі, а тільки смерть (собі), та ще й найлютішу. Коли ж не зміг він (умовити), та ще й якесь видіння про мене грішного (indigno) його налякало, з військом проводжав мене два дні до остатньої границі своєї держави, яку він задля переходів ворожих дуже міцною й довгою огорожею окружив звідусіль. Він скочив з коня на землю, я з товаришами йшов попереду, він з своєю старшиною йшов за нами, і так вийшли ми за ворота. Він став на однім горбі, я на другім; обнявши руками, ніс я хрест Христовий, співаючи прегарний спів: «Петре, чи любиш мене? Паси вівці мої». Коли закінчено антифон, князь прислав свого старшого до нас, з такими словами: «Я довів тебе аж, де кінчиться моя земля і починається ворожа. Для Бога прошу, не занапащай на сором мені свого молодого життя. Я знаю, що ти завтра до третьої години без користі, без поводу мусиш скуштувати гіркої смерті». Я відповів: «Нехай тобі Бог відчинить рай, як ти мені відкрив дорогу до язичників» [Приїзд Бруно до Києва припав на часи дуже тяжкої боротьби Русі з печенігами, коли, як каже наша літопись, «Бѣ рать велика безпереступа», руська колонізація подалась з степових країв під тим натиском, і Володимир мусив заходитись коло оборони околиць київських. Літопись оповідає, що він тоді почав будувати «городи» (замки) по Стугні, Десні, Остеру, Трубежі й Сулі; до сих заходів коло оборони належить і та огорожа (sepes), про яку оповідає Бруно; sepes звичайно значить частокіл; були в ній і ворота, як бачимо з оповідання. Заховались досі сліди валів з ровами, часом високих (3 – 4 сажні й досі), що огороджували південні (і західні) границі Русі (про них спеціальна розвідка В.Антоновича в «Київськ[ій] стар[ині]», 1884, III [Змиевы валы]); є їх кілька рядів: понад Россю, Красною, Стугною. Огорожа, про яку оповідає Бруно, що йшли до неї два дні, могла дійсно бути десь в околицях р.Стугни.].

Що ж далі? Без жадної шкоди йшли ми два дні, третього дня, в п’ятницю, тричі – рано, опівдні й о дев’ятій вели нас, з похилими головами, на смерть, і всякий раз чудовним чином, бо так велів Бог і вождь наш Петро, виходили ми непорушно з-поміж ворогів. В неділю прийшли ми до більшого збору й дозволили нам жити, поки вісники об’їдуть і зберуть нарід на збір. Другого, отже, дня о дев’ятій покликано нас на збір, бито нас і коней, збіглося люду без ліку з лютим видом, підняло страшний крик, тисяча сокир, тисяча мечів витягнено на наші шиї й грозять посікти нас на часті; мучили нас аж до ночі, тягали туди й сюди, поки старшина їх землі, віднявши нас силою з рук їх і, вислухавши нашої мови, зрозуміли, бувши розсудними, що ми з добрим прийшли до їх землі. Так за волею предивного (mirabilis) Бога і найдорожчого Петра п’ять місяців ми пробули між тим народом, обійшли три частини, четвертої не чіпали: звідти вісники старшини (meliorum) прийшли до нас. Коло тридцяти душ стало християнами; за поміччю Божою уложили ми згоду, якої ніхто, як вони казали, не міг, окрім нас, уложити. «Ся згода, – казали вони, – тобою сталася. Якщо вона буде міцною, як ти доводиш, всі ми радо станемо християнами. Як же той князь русів порушить віру, мусимо дбати тільки про війну, а не про християнство».

З тим прийшов я до князя русів, той згодився задля Бога й дав сина закладником. Висвятили ми з-поміж своїх єпископа, і він (князь) разом з сином послав його всередину землі. І запроваджено на побільшення слави й хвали Спасителя Бога закон християнський в тім народі, найгіршім і найлютішім з усіх язичників, які є на землі [Далі Бруно каже про свій замір іти до пруссів. Місія у печенігів, як бачимо, не була дуже щасливою й не зоставила по собі значного сліду. Про місіонерську діяльність на Русі Бруно нічого не згадує, була Русь і без того хрещена; звістки про таку діяльність його на Русі повстають у пізнішого біографа Даміані через помилку – замість князя пруссів з’являється князь русів, що хреститься у Бруно. Про згоду Русі з печенігами, запроваджену заходами Б[руно], не кажуть нічого руські джерела; могла се бути лише коротка перерва, бо далі, й до смерті Володимира війна йде своєю дорогою. Б[руно] в листі представляє справу так, що з власної ініціативи, а не з поручення Володимира запровадив згоду; характерно, що печеніги представляють справу так, що не вони, а Володимир є ініціатором війни.].


Примітки

Оттон III – німецький король у 983 – 1002 pp., з 996 р. імператор Священної римської імперії.

Генріха II – німецький король у 1002 – 1024 pp., з 1004 р. імператор Священної римської імперії.

… Болеславом польським – Болеслав I Хоробрий (967 – 1025 pp.) – польський князь, з 1025 р. – король.

огорожа (sepes), про яку оповідає Бруно; sepes звичайно значить частокіл… – точнішим видається переклад цього слова як «завал» (Памятники истории Киевского государства IX – XII вв. / Под ред. Г.И.Кочина. – Л., 1936. – С. 76), тобто тут йдеться про Змієві вали. Найімовірніше Бруно не зрозумів їхнє призначення, які були не стільки оборонними спорудами, скільки позначали південний кордон Київської Русі ( Толочко П.П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – К., 1999. – С. 66 – 67).

… були і в ній ворота… – очевидно, тут йдеться не про «ворота», а про «вхід», «прохід» (див. про можливість такого перекладу: Латиноязычные источники по истории Древней Руси. – С. 55 – 56).

є їх кілька рядів… – див. карту Змієвих валів: Кучера М.П. Змиевы валы Среднего Поднепровья. – К., 1987. – С. 78 – 79.

у пізнішого біографа Даміані… – Петро Даміані – церковний діяч і письменник (пом. 1073 p.).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 108 – 109.