Київський каштелян і козаки

Михайло Грушевський

Між козацтвом в перші часи його існування і польсько-литовською адміністрацією на українських «українах», як справедливо зауважено було нашими істориками, заходили ріжні зв’язки, що часом доволі тісно сі два так відмінні елементи сполучали. Вимагали того й інтереси колонізації й оборони, де козаки, при браку інших приводів, ставали матеріалом незвичайно цінним; козацькі походи в степи, суворо заказані державою, давали сим урядникам добрий дохід, коли при повороті козаків збирали вони з них «дещо» і на свою долю, і те дещо – немале; мати під рукою масу прихильного, збройного і завзятущого люду – се не тільки уряднику, а й всякому «українному» шляхтичу було важно – з ним можна було не тільки з татарами, а й із ворогом-сусідом справуватись. Тож в інтересах сеї українної адміністрації, як і шляхти взагалі, лежало – бути в можливо добрих відносинах до козаків і їх собі не зраджати.

Характерний приклад таких відносин дає епізод 1585 p., коли козаки мусили видати уряду головних ініціаторів утоплення королівського посла Глубоцького і прислали кількох до варти в Київський замок. Намісник київського воєводи кн[язь] Вороницький їх до замку не схотів прийняти, а сказав, щоб їх стерегли міщани; міщани протестували, що то не є їх обов’язок, що в київській ратуші, «яко на Україні» нема потрібного «везеня моцного», і вони самі від козаків «в домах наших, яко на Украины, во всем месте Киевском о здоровю своем небезпечны», тому просили кн[язя] Вороницького в’язнів взяти собі, але той рішуче не схотів, обіцяв дати варту, але на письмі того дати і возним освідчити не схотів; тож міщани вперед на уряді гродськім зняли з себе всяку одвічальність. Кінець невідомий, але легко зрозумілий – козаки могли собі зараз втекти, аби не стягати на міщан жадного клопоту «яко на Україні» («Архив Юго-Запад[ной] России», ч. ІІІ, т. І, нр. 7, пор. «Историю воссоединения» П.Куліша, І, с. 134 – 135).

«Яко на Україні» – hic Rhodus! На Україні з козацтвом солідаризувалося, браталося і для своїх інтересів визискувалося – по змозі, тимчасом, як з Варшави летіли перуни на голову «своєволі української».

Доволі характерний, хоч не так виразний епізод з того ж кругу дає нам нижчеподаний документ, що знайшов я кілька років тому в Литовській метриці Московського архіву Міністерства справедливості. Справа така: ватага торговельна (караван) вірмен турецьких з караван-башею Манойлом на чолі йшла р. 1570 на Кам’янець і Київ в Московську державу. Вірмени казали, що київський каштелян П.Сопіга дав їм на те вільний лист, спорядив для них човен – їхати Десною, аж за Остером нагнали їх козаки, пограбували і кількох вбили. Вірмени скаржилися королю, що то зроблено з відома або з розказу каштеляна. Справа розбиралася на соймі, і каштелян оповів, що маючи від короля заказ – не пускати під час тодішньої війни з Москвою тих купців до Московської держави, сказав тим вірменам, що пустити їх жадним чином не може, най їдуть або назад до Кам’янця, або до Вільна, що й підтвердив заявою свідків – урядників на письмі. Староста остерський до того додав, що коли вірмени доїхали до Остера і він довідавсь, що не мають перепустки з Києва, звелів їм до Києва вертатись, і вони ніби вернулися, але, об’їхавши вночі Остерський замок, поїхали далі; по дорозі до Чернігова напали на них і пограбували козаки. Так як вірмени не могли на соймі показати тої перепустки каштелянської ані свідками довести, що він тих козаків на них напустив, то ж їх справа цілковито упала і каштеляна зовсім оправдано.

Ми, звичайно, не маємо права приймати цілком на віру оповідання вірмен про каштелянську намову, але у всякім разі зостається цікавий факт, що козаки сих контрабандистів не зачіпали по дорозі до Києва й до Остера, лише як рушили вони з Остера за литовську границю (Чернігів належав вже до Московської держави і сусідній з Остером Моровськ лежав уже в її границях). Козаки ніби розбирають, кого вільно або невільно чіпати і тут, власне, напалися на таку ватагу, що стояла поза охороною урядників коронних; може, дістали й відомості від кого-небудь з адміністрації – хоч не від каштеляна. Думаю, що се ще раз може дійсно натякати на якийсь характерний modus vivendi між козацтвом і урядниками, «яко на Україні».

Декретъ межи урожоным Павлом Сопегою, кашталяномъ киевъскимъ, старостою любецкимъ и перевалским [Двір і волость Перевалка – тепер с.Переволока в повіті і губернії Гродненській, в XVI в. держав її осібний намісник або державця – див. Любавського «Областное деление» etc. В. кн. Литовского, с. 155 [Любавский М. Областное деление… – С. 155].], и межи купцов цесаря его млти турецкого Ормянъ о погромене и розбите коровану их, яко жалоба их учинена была против кашталяна киевъского.

Жикгимонт Август, Божею млстю корол полский, великий княз литовский, руский, пруский, мазовецкий, жомоитский. Ознаймуемы тым листом нашим всем вобец и каждому зособна, кому того ведати належи, иж што позван был мандатомъ нашим перед нас гдра урожоный Павел Иванович Сопега, кашталян браславский, староста нашъ любецкий и перевалский на жалобу купцов цесара его млсти турецкого Ормянъ, на имя Мано(и)ла караван баши и иншихъ товаришов его о погромене и розбите каравану их, што ширей на мандате нашомъ описано. За которым мандатом нашим урожоный Павел Сопега, кашталян киевский на теперешнем валном сойме Варшавскомъ кгды перед нами и перед паны радами нашими коронными стал, помененые купцы цесара єго млти турецкого Мано(и)ло караванъ баша с товаришми своими водлугъ мандату нашого скаржили на пана киевского, якобы он мел дат имъ лист доброволный, абы с Каменца шли до Киева с купями и товаръми своими, а с Киева до земли Московское, и якобы пан киевский мелъ их упевнити о тую дорогу и дат имъ комягу [Ком’яга – великий човен для перевозу тягарів; такими ком’ягами возили Дніпром, напр., рибу.] и проводников своих, с которими ехати мели; гдеж их в той дорозе за замкомъ нашим Остръским козацы погромили и их самих колко члка потопили и товары их побрали, – менуючи на пана киевского, ижби той погром за ведомостю и порозуменемъ албо за розказанемъ его там се имъ стал, яко то ширей на мандате нашом, от них пану киевскому даномъ, описано.

Панъ киевский напротивко тое скарги и мандату нашого, от них ему даного, чинячи одному и отпор, не толко жебы се до то[го] зна(ти) мел, але указал лист нашъ, до него писаный, которым листом нашимъ росказалисмо ему, абы он тых купцовъ под таковым часом валечным до земли то(го) неприятеля нашого Московского не пропущалъ. По которую науку до нас пан киевский, скоро оные купцы без жадного позволеня и листу єго до Киева были пришли, присылалъ. И с тым листом нашим везвавши до себе ротмистров наших замку Киевского: урожоних Каспра а Яна Стужинских, наместника тамошнего князя воєводи киевского Василя Рая, ротмистра замку нашого Остръского Станислава Клопоцкого, городничого киевского Михайла Девочку, войта места нашого киевского Станислава Соколовского и некоторых мещан, ехалъ де до церкви светое Софеи и казал до себе тымъ Ормяномъ быт. Там ще перед тыми поменеными особами поведил тым Ормяном, абы они не мели надее, ижбы мели ити с товары своими до земля Московское, и росказал им именем нашим кролевским, абы се зас вернули до Каменца або до Вилна ехали. Они де(и) с тым отшедши, ехали с Киева зо всими товарми своими.

И показалъ пан киевъский рекокгницыю то тых всих вишей менованых особъ, урядниковъ наших, под печатми и с подписомъ рукъ их, якож тутже стоячи перед нами урожоний Лавринъ Ратомский, староста нашъ остръский, тыми словы зезналъ: «Иж де(й) кгды тые купцы приехали с Киева до Остра рекою Лесною, я-м их пыталъ, естли бы они мели дозволене от уряду киевского, жебым вас пропустил до земли Московское, они де(й) поведили, иж не мамы позволеня ани листов жадных але тебе просимы, абыс нас пропустил, яко убогих купцов; я-м имъ поведил, иж я того учинити не могу, бо то не ест звыклы обычай, а не только вас чужоземцовъ але и подданых короля єго млти без позволеня уряду киевского мне пропускати не годится; а так вернитеся назад. Они де(й) вернувшисе якобы назад, в ночи обехали замокъ Остръски(й) водою, кгдыж в тот час повод великая была и удали се до земли Московское; тамже де(й) их межи замкомъ нашим Остръскимъ и межи замкомъ московским Черниговъским козаки погромили».

Потым пытано тих Ормянъ, естли же мают лист позволеный пана киевского албо якес свядецтво на то, ижбы тот погром ихъ за ведомостю его было; они ани жадного листу пана киевского позволеного, ани которого сведецтва не показали. А иж пан киевский то достаточне и ясне перед нами и перед пани радами нашими оказалъ, иж кгды они приехали до Киева, не будучи от него в томъ убезпечоны, до нас по науку, естли бы их мел пустити до земли Московское або ни, посылал и засе ли(ст) нашъ до него о том писаный им оказовал и именем нашим росказал, абы се або до Каменца вернули албо до панствъ наших, а не до земли Московское обротили, такъ тежь и зознание обличного старосты нашого остръского значило, иж они здорови, в целости с Киева до Остра пришли, своволне, не маючи жадного позволеня ани листу пана киевского, што се теж добре значило з рекокгницы(й) преречоных урядников наших киевскихъ, а они яко листу позволеного пана киевского и упевненя имъ в том ехапю своем в себе не мели, ани показали, так теж ани жадного слушного доводу на то, иж бы тот погром их за ведомостю пана киевского, яко на жалобы своей менили, бы(ти) мел, не учинили.

Мы, намовившисе в том с паны радами нашими, на том сойме при нас будучими, дознавши в том невинност пана киевского, через декрет албо вырокъ нашъ грский учинили есмо пана киевъского от тых Ормянъ и от того обжалованя их и мандату нашого волным, якож и тым листом декретом нашим вызволяем и волным чиним, такъ ижъ вже в той речи повторе и николи на потом жадными причинами ани выналезками от оных Ормян обжалован и позыван быти не маеть. И на то есмо дали пану Павлу Ивановичу Сопезе, кашталянови киевскому, старосте нашому любецкому и перевалскому, тот нашъ декретъ, до которого на сведецтво и печать нашу коронную притиснути есмо росказали. Данъ въ Варшаве на со(й)ме валном коронномъ, дня – – [Не написано.] року от нароженя Мына Божего тисячъ пятсотъ семдесятого, а панованя нашого чтырдестого перъвшого. Valety Dębysky r. Р. саn. m. р. Реляцыя велможно(го) Валенто(го) Дебинского, канцлера коронно(го) [В ( ) взяті букви з деяких скорочень, що над лінією, в [ ] – букви, яких нема зовсім в оригіналі.].

Литовська метрика, Записи В. (т.зв. метрика Руська), № 2, f. 30 – 33

Примітки

Друкується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1895. – Т. VI. – С. 7 – 9. Підпис: М.Грушевський.

Цією публікацією М. Грушевський дебютував і як археограф з історії українського козацтва, і як історик козацтва загалом. Опублікований декрет сеймового суду 1570 р. у справі між київським каштеляном Павлом Сапєгою та купцями-вірменами був виявлений дослідником у книзі В-2 (за нумерацією С.К.Ганкевича) Руської метрики під час архівних пошуків у фондах Московського архіву Міністерства юстиції в 1892 і 1893 pp. [Кулаковський П. Грушевський як дослідник Руської (Волинської) метрики // Український історик. – 1998. – № 1 – 4 (136 – 139). – С. 167] У рамках сучасного номерування фонду № 389 Російського державного архіву давніх актів, де нині зберігається Руська метрика, книги останньої мають №№ 191 – 220. Публікація супроводжується стислим, але концептуальним коментарем з приводу особливостей стосунків українських козаків з урядовцями прикордоння. Значення її тим важливіше, що й донині число уведених до наукового вжитку джерел із цієї проблематики залишається вкрай незначним.

Крім згаданого декрету, М.Грушевський пізніше опублікував ще низку документів з Руської метрики, виявлених ним як у 1892 – 1893 pp., так і пізніше, в 1897 p., під час другої поїздки до Москви [огляд цих публікацій див.: Кулаковський П.М. Михайло Грушевський як дослідник архіву Коронної канцелярії Речі Посполитої // Наукові записки. – Острог, 1999. – Т. 2. – Ч. 1. – С. 21 – 24].

Застосовані М.Грушевським археографічні принципи видання документів Волинської метрики розібрав П.Кулаковський [Кулаковський П. М.Грушевський як дослідник Руської (Волинської) метрики. – С. 170 – 171; Його ж. Публікація документів Руської (Волинської) метрики // Пам’ять століть. – 2001. – № 3. – С. 83].

Опублікований М.Грушевським декрет став об’єктом археографічного повтору у 1990 р. [Торгівля на Україні XIV – середина XVII ст. Волинь і Наддніпрянщина. – К., 1990. – С. 145 – 147] Зіставлення обох публікацій між собою та з мікрофільмом оригіналу засвідчує, що М.Грушевський підійшов до копіювання документа ретельніше. Упорядники вищезазначеного збірника джерел В.Кравченко та Н.Яковенко через недогляд пропустили в тексті два слова (в оригіналі «с купями и товаръми своими», як у М.Грушевського (ЦДІА України, м.Київ. – Колекція мікрофільмів – 36. – № 192. – Арк. 31), натомість видрукувано «с купями своими» (Торгівля на Україні… – С. 145)).

… ініціаторів утоплення королівського посла Глубоцького… – йдеться про утеплення запорожцями королівського посла до них, дворянина Глембоцького, спорядженого для вирішення справи повернення татарам награбованого козаками під час весняного 1585 р. нападу на татарські угіддя [Лєп’явко С. Українське козацтво в міжнародних відносинах (1561 – 1591). – Чернігів, 1995. – С. 146].

… кн[язь] Вороницький… – Матвій Войнич Вороницький (? – після 1613) – український князь, київський підвоєвода (1584 – 1592), київський стольник з 1592 р. [Войтович А. Князівські династії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст): склад; суспільна і політична роль. – Львів, 2000. – С. 337]

… «Архив Юго-Запад[ной]России»… – поклик зроблено на : Архив Юго-Западной России. – К., 1863. – Ч. 3. – Т. 1. – Акты о казаках (1500 – 1648). – С. 15 – 18; Кулиш П.А. История воссоединения Руси. – М., 1874. – Т. 1. – С. 134 – 135.

… київський каштелян П.Сопіга… – Сапєга Павло Іванович був київським каштеляном у 1566 – 1580 pp.

В. Брехуненко

… hic Rhodus! (лат.) – це частина латинського прислів’я «Ніс Rhodus, hie salta!» – «Тут Родос – тут стрибай». Езоп у байці «П’ятиборець-хвалько» оповідає про спортсмена, який нахвалявся, як він стрибнув на острові Родосі; правдивість його оповіді міг би підтвердити будь-хто із родосців. Мораль байки Езопа в тому, що слухачі заявили хвалькові: «Тут Родос – стрибай!»

Інтерпретація Михайлом Грушевським цього латинського прислів’я у формі «Яко на Україні» свідчить про іронічне ставлення вченого до подвійної політики місцевих урядників стосовно козачих ватаг.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2003. – т. 5, с. 129 – 132.