6. Прокопій

Михайло Грушевський

Прокопій з м.Кесарії був юрисконсультом у Велізарія в 2-й полов[ині] VI в. і мав добрі відомості про сучасне політичне й громадське життя; історію політичну, власне, війни Візантії за імп[ератора] Юстиніана з персами, вандалами й остготами описує він в своїй «Історії» (De bello Persico, Vandalico, Gotthico, 8 кн.), внутрішній історії часів Юстиніана присвячені його праці Кτίσματα (De aedificiis) і’Аνέκδοτα (Historia arcana); для нас важні його відомості про слов’ян, спеціально східних, заміщені в історії остготської війни (кн[иги] III і IV). Перші з книг його політичної історії були вже видані в світ десь перед р. 554, коли видавав він останню, додаткову (VIII) книжку. Новіше видання його писань – в Corpus scriptorum historiae Byzantinae, t. II – III, 1833 – 1838 (переклад подаємо звідти).

IІІ, с. XIV [Перед тим оповідав Прокопій, що воєвода Хилвудій (Хιλβούδιο?) в р. 531 з наказу імп[ератора] Юстиніана держав варту над Дунаєм, не пускаючи «гунів», антів і слов’ян переходити за Дунай і грабувати краї візантійські. Сам він часто переходив за Дунай і бив «варварів», але в такім поході його нарешті слов’яни вбили. Згодом знайшовся ант, що попав був під час війни слов’ян з антами в неволю до слов’ян, на ім’я также Хилвудій. Викуплений з неволі, став він удавати з себе того небіжчика Хилвудія, але нарешті попався в руки грекам. Герули, що покликали греки до помочі собі, по дорозі побили слов’ян, що грабували Тракію, при сій нагоді попався і Хилвудій. З сього поводу подає Прокопій свій важний уступ про антів і слов’ян.]. Коли про се рознеслося в народі, зійшлися в сій справі майже всі анти і ухвалили сю справу спільно вести, сподіваючись собі великої користі, що вони мають в руках воєводу ромейського (себто візантійського) Хилвудія. Бо сими народами – склавінами і антами – не править один муж, але з давніх часів живуть так, що порядкує громада [‘Еνδημοκρατία ßιοτεύονσι. Сей класичний текст про устрій антів і слов’ян не треба розуміти так, що зовсім не мали вони князів, а що не було в них одного монарха на цілий нарід і що вищою властю політичною зоставалася рада народна, віче; очевидячки, князі, які були, не мали великого значення в житті політичнім.], і для того всі справи чи щасливі, чи лихі, до громади йдуть. Та можна сказати – і в усіх інших справах однаково ведеться у обох сих варварських народів і уставилося здавна. Єдиного бога, що молонню насилає, узнають єдиним владикою всіх і жертвують йому корів і всяку худобу. Не знають долі (фатума) і зовсім не признають, щоб вона мала якусь силу над людьми, але, як хто має перед собою смерть видиму чи в хоробі, чи на війні, обіцяють вони за життя своє, якщо не пропадуть, жертву богу і, спасшися, жертвують, що обіцяли, і думають, що тією жертвою спасли собі життя. Шанують вони річки, німф і деякі інші божества, жертвують їм усім і з тих жертв ворожать собі.

Живуть вони в лихих хатках, селячись далеко один від одного і переміняючи часто кождий своє мешкання [Звістку про окремі мешкання треба так зрозуміти, що жили переважно невеликими селами або містами, але хуторами або дворищами, невеликими осадами. Трудніше зрозуміти ті ніби неперестанні переміни місця; деякі об’ясняють се так, що ті народи були тоді в стані руху, міграції, переходу на свої новіші оселі, на яких потім застає їх історія. Але, може, тут є й яке-небудь непорозуміння, може, тут які-небудь господарські періодичні переходи, напр., з оборонних осель на хутори під час хліборобської роботи і т. ін.]. Виступаючи на битву, ідуть здебільшого на ворогів піші, маючи в руках невеликі щити і піки, а нагрудників не одягають. Деякі не мають ані сорочки, ані плаща, але тільки в коротких сподніх стають битися з ворогами. У обох народів мова одна, проста і варварська. Виглядом вони також не різняться між собою; всі вони високі і надзвичайно міцні; тілом і волоссям не дуже білі і не русяві, і не впадають зовсім в чорне, а рудуваті всі. Життя провадять суворе і нецивілізоване, як і масагети, і дуже брудні, як і ті. Але вони зовсім незлі і непідступні і в простоті заховують звичаї унські (гунські). І ім’я у склавінів та антів колись було одно: за давніх часів і сих, і тих звали спорами, для того, думаю, що заселяють край розкиданими (σποραδήv) і відокремленими оселями [Впіймавши етнографічне ім’я, Прокопій зараз пробує собі його об’яснити з грецької мови – спори з σποραδήv; се звичайна метода, з якої повставали всі ті грекизовані назви, які ми вже бачили. Правдоподібно, в спорах бачуть покручене слово серби, що давнішими часами було загальною назвою народів слов’янських і пізнішими часами тільки зосталось спеціально за деякими народами (як то було і з словом слов’яни).]. Для того й займають великий край – бо більшу частину того берега Істру замешкують вони. Доти про сі народи [Прокопій не розрізняє географічно осель антів і слов’ян, як то робить Йордан. Тут і вище (1, гл. 27: «Уни, склавіни і анти, що по той бік Дунаю, недалеко від берега, мають свої батьківські оселі») він містить коло Дунаю без різниці і склавінів, і антів, але, оповідаючи про краї східні, над Азовським морем, каже тільки про антів, так що в сьому згоджується з Йорданом, бо і той антів містить на сході. А коло Дунаю й справді могли стикатися оселі і східних, і західних слов’ян.].

Тоді анти, зібравшися, як то сказано вже, того чоловіка заставляють признатися перед ними, що він самий Хилвудій, воєвода ромейський; коли ж він вирікається, грозилися. А поки се в них діялося, імп[ератор] Юстиніан прислав послів до сих варварів, просив, щоб вони перейшли до давнього міста, званого Туррис, що лежить по той бік Істру, збудований колись Траяном, імператором римським, і з давніх часів порожній, бо зруйнували його тамошні варвари. Се місто і край окольний – бо належав він спочатку до ромеїв, обіцяв їм подарувати, заховувати до них ласку і грошей багато їм наперед дати, з тим щоб вони були союзниками його і не давали гунам нападати на державу Ромейську. Почувши таке, варвари згодились і обіцялись все те зробити, аби з ними жити лишив імператор Хилвудія, воєводу ромейського, привернувши йому його гідність, бо запевняли навмисне, що то Хилвудій [Далі оповідає П[рокопій], що Хилвудій в сій справі поїхав до Константинополя, але попався при нападі герулів в руки Нарзеса.].

IV, гл. 4. За сагідами багато сидить народів гунських [Оповідає П[рокопій] про народи кавказькі; назва гунів не має в нього, видно, певного етнографічного значення.]. Дальший край зветься Євлісією, в приморській і в внутрішній часті її живуть варвари аж до Меотійського озера і ріки Танаїсу, що тече в се озеро, а се озеро витікає в Понт Евксінський. Люди, що живуть тут, здавна звалися кіммеріями, а тепер утургурами. А за ними на північ сидять незчисленні народи антів. А коло того місця, де починається протока з озера в море, живуть готи, звані тетраксити, їх небагато, але заховують закон християнський [З сих відомостей про антів можна вивести (порівнюючи до слів Йордана), що замешкували вони в VI в. цілий край від Дунаю до країв задонських. Про тетракситів казав я вже. Щодо утургурів-гунів, то деякі розуміють тут болгар; ще в X в. жили тут «чорні болгари», відомі з договору Ігоря.].

Примітки

… був юрисконсультом у Велізарія в другій половині VI в. – служба Прокопія у видатного візантійського полководця Велізарія припадає на другу чверть VI ст. (Удальцов З.В. Прокопий Кесарийский и его «История войн с готами» // Прокопий из Кесарии. Война с готами / Пер. С.П.Кондратьева. – М., 1950. – С. 10-11).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 18 – 21.