1. Геродот

Михайло Грушевський

З писателів античних, грецьких і римських Геродот (род[ився] перед 480, вм[ер] коло 425 p. [до н.е.]) перший подає нам ширші відомості про наш край, а з тим разом – і найдокладніші з усіх. В часі своїх далеких подорожей він, очевидно, звідав і північний берег Чорного моря, де було багато значних грецьких колоній; в оповіданні подекуди ясно знати наочного свідка. Щодо певності, то ще в античні часи Геродоту закидали неправду, навіть остро (Плутарх написав навіть спеціальну розправу «про Геродотову злобу»); теж і в новіші (недавно англіч[анин] Сейс в спеціальній розправі: [Sayce],The ancient Empires of the East. Herodotos I – III. 1883), але студії показують, що відомості Геродота здебільшого справедливі, де же він помиляється – то не з злої волі.

Спеціально для Скитії Геродот зістається головним джерелом і його відомості підтверджують розвідки археологічні і етнографічні. Про скитів ширше оповідає Геродот в IV кн[изі], з поводу війни з скитами Дарія. Для об’яснення його відомостей єсть ціла література, важніші: Neumann, Die Hellenen im Skythenlande, 1855; Брун, Черноморье, І – II; Древности Геродотовой Скитии; Толстой и Кондаков, Русские древности, т. II. Щодо писателів античних взагалі, докладний збір витягів до історії нашої маємо в збірнику В.Латишева – Scythica et Caucasica, т. I,1893 (автори грецькі, з перекладом російським). Текст Геродота з рецензії Штейна [Herodotus, Opera].

17. Почавши від торгу бористенітів (бо то середина морського берега цілої Скитії), першими сидять калліпиди, а вони – греко-скити. За ними інший нарід, званий алазони. Вони і алазони щодо іншого подібні до скитів, але і сіють, і їдять хліб, також цибулю, часник, сочевицю і просо. За алазонами жиють скити – орачі, що не на страву, але на спродаж хліб сіють. Вище них живуть неври. А від неврів на північ край не має людності, скільки ми знаємо [Торг (έμπόριον – або колонія) бористенітів – се грецьке місто Ольвія, що заснували в полов[ині] VII в. мілетці, над Бузьким лиманом, коло сучасного с.Іллінського-Парутиного. Розмістити сі й інші народи за Геродотом неможливо напевно, бо менші Геродотові ріки, які мають бути їх границями, не можна прикласти до сучасних; про се багато писано, але без великого результату. Уважаючи на те, що Дніпро Геродот знав тільки до порогів, можна думати, що і всі ті народи містилися в неширокім поясі побережнім, але могли бути у Геродота перекази і про дальші краї. І так калліпиди, мішаний нарід з греків і скитів (або з мішаною культурою), жив по березі, алазони – в нижчій часті Богу, далі – орачі, а неври – вже на північ від Дністра (гл. 51), якщо Геродот дійсно знав верхів’я Богу, а не уважав за те якийсь його приток.].

18. Сі народи живуть на Гіпаніді на захід від Бористена. А яко перейти з моря за Бористен, спочатку є Гілея, а як від неї іти вгору, – то живуть скити-хлібороби, яких греки, що живуть на ріці Гіпаніді, звуть бористенітами, а себе самих ольвіополітами. Сі хліборобні скити замешкують на всхід на три дні ходу, аж до ріки, званої Пантикап, а на північ – на одинадцять днів щоби плисти Бористеном. Вище них є вже пустиня далеко. За пустинею живуть андрофаги, нарід окремий і цілком не скитський. А вище них вже правдива пустиня, і жадного народу, скільки ми знаємо

class="">[Гілея (лісова країна) – се т. зв. плавні, себто рукави Дніпрові (коло устя), що заросли очеретом, а подекуди і деревом. Невідомо, з якого боку тік у Дніпро Пантикап, для того трудно сказати, де жили хлібороби – по обидвох боках Дніпра чи десь на захід від нього; одні тут бачать р. Інгулець, інші – Конку.

День ходу у Геродота – коло 5 миль (гл. 101), тільки на його виміри не можна покладатись.].

19. На всхід від тих хліборобних скитів, як перейти за ріку Пантикап, живуть вже скити-кочівники, що нічого не сіють, не орють. І вся та земля гола, без дерев, опріч Гілеї. Сі кочівники мають край, що на схід тягнеться на днів чотирнадцять ходу, аж до ріки Герр [За р.Герр, з слів Геродота, можна вивести, що ніби витікала з Дніпра трохи нижче порогів і текла в р.Гіпакир, а та – в море Чорне (гл. 53, 56, 71); єсть гадка, ніби то р.Конка, що верхом своїм наближається до р.Молочної. За Герру див. ще нижче.].

20. По той бік Герри вже так звані царські землі, і скити найсильніші, найбільші, що інших скитів уважають за своїх рабів. Живуть вони на південь – до Таврики, на схід – до рову, що викопали сини сліпців, і до торгу при озері Меотійськім, що зветься Кремни, а в другий бік – земля їх тягнеться до ріки Танаїс. А вище, на північ від царських скитів, живугь меланхлени, інший нарід, не скитський. Вище меланхленів – болота і пустиня без людей, скільки ми знаємо [І так кочівники жили на схід від Дніпра (а може, і на другий його бік переходили, якщо там був Пантикап), а царські – далі на схід, а також і в Таврії. М[істо] Кремни кладуть коло м.Генічеська, на Азовськім морі, а рів відрізував півострів Керчі від Таврії. Про синів сліпих оповідає Геродот в гл[аві], то єсть перехожа легенда, що трапляється у різних народів. Щодо назв скитів – орачі, хлібороби, кочівники, царські, то вони доволі непевні, особливо два майже однакові назвиська’ Ароτηρε? і Гεωрγоί; мабуть, Геродот або греки – взагалі скитські народні назви перекрутили під свої слова.].

21. Як перейти за Танаїс, то вже не скитська земля, але перший з тих країв належить до савроматів, що, почавши від кутка Меотійського озера, на північ займають землю на п’ятнадцять днів ходу, цілком порожню, без дерев диких і садових [Єсть гадка, що Геродот каже тут не про справжній Танаїс-Дін, а мішає з якоюсь ближчою рікою. Як видно з слів самого Геродота (гл. 117), савромати були народом близьким до скитського.].

59. Звичаї у скитів такі: богів тільки сих поважають – найбільше Гестія, потім Зевса і Землю, уважаючи Землю за жінку Зевса, після них Аполлона, Небесну Афродіту, Геракла і Арея. Сих всі скити поважають, а т. зв. царські скити і Посейдону жертвують. По-скитському Гестій зветься Табіті, Зевса – дуже справедливо, як на мою думку, – звуть Папай, Землю – Апі, Аполлона – Гойтосир, Афродіту небесну – Аргімпаса, Посейдона – Тагімасад. Образів, олтарів і храмів скити не ставлять звичайно нікому, тільки Арею, а сьому зазвичай [Думають, що в Гестії треба розуміти огонь, в Аполлоні сонце – Мітру, і культ скитський наближають до іранських. Цікава увага, що і в культі була різниця між царськими і іншими скитами. Папай Геродоту нагадує грецьке πάπο?, дід, але так звали бога і в М[алій] Азії.].

60. Жертва у всіх (скитів) відбувається для всіх богів однаково, а власне, так: худобу ставлять з зв’язаними передніми ногами, а хто жертвує, – ставши ззаду і потягнувши за кінець мотуза, валить її долі, коли ж худоба впала, покликується він до того бога, якому жертва є, потім кидає на шию петлю і, встромивши палицю, крутить і задушує, не запаливши огню, не посвятивши, ані поливши; а задушивши і облупивши, береться варити [Спосіб жертви нагадує деякі народи алтайські (в Сибірі), що не ріжуть также худоби, а забивають.].

61. А як земля скитська дуже бідна на дерево, то таке у них до варення придумано: як обдеруть худобу, вибирають кістки з м’яса, потім кидають його, якщо трапляються, – в казани свійські, що дуже подібні до кубків лесбійських, тільки далеко більші; вкинувши до них, варять, запаливши кістки з худоби; а як не трапиться казана, то вони вкладають все м’ясо в трунки худоби, підливають водою і запалюють кістки. А горять вони дуже добре, трунки же легко містять в собі м’ясо, обібране з кісток. Таким чином віл сам себе варить, і вся інша худоба, яка до жертви. А як звариться м’ясо, то, хто жертвує, посвятивши дещо з м’яса і з утрібки, кидає геть. Жертвують іншу худобу, а найбільше коней [Казани, за які каже Геродот, знайшлися в могилах т. зв. скитських, вони справді нагадують чарку або хрещальницю, бо мають ногу, мідяні; такі ж казани трапляються скрізь далі на схід у народів сибірських.].

62. Таким чином і таку худобу жертвують вони іншим богам, а Арею ось як: в кождім окрузі краю зроблено в них таку святощ для Арея: в’язки пруття складаються стадій на три вздовж і вширш, а взвиш менше; зверху зроблено площу чотирикутником, і три боки круто, а з четвертого – схід. Кождого року додають півтораста возів пруття – бо завше осідає від негоди. На кождім такім стосі поставлено давній залізний меч, ось то і є Ареїв образ. Кождого року тому мечу жертвують худобу і коней, і, опріч таких жертв, як іншим богам, таким чином ще жертвують: скільки не візьмуть ворогів у полон, зі ста людей одного жертвують, і не так, як худобу, а інакше: поливши вином їм голови, ріжуть людей над мискою і, винісши її на стос з пруття, ллють кров на меч. Її виносять наверх, а внизу, коло святощі таке роблять: відтинають зарізаним людям праві плечі з руками, кидають в повітря, і, поробивши інші жертви, ідуть собі; а рука, де впаде, там і лежить, а тулуб окремо [Про культ меча оповідає Амміан Марцеллін щодо аланів: не мають ні храмів, ані святощів, але голий меч встромляють в землю й шанують як Арея, господаря країв окольних; але невідомо, чи не взяв він сього з Геродота.].

63. Такі в них жертви, а жертвувать свиней у них нема звичаю, навіть годувати їх в своїм краї зовсім не хочуть.

64. А щодо війни, таке в них ведеться: як вперше вб’є скит чоловіка, випиває його крові. Скільки вб’є в битві, голови до царя несе; бо хто принесе, має участь в здобичі, яку візьмуть, а хто не принесе, – ні. А обдирає він її таким чином: крає кругом над вухами і, взявши голову, витягає з шкіри (череп), потім, вичинивши (шкірку) воловим ребром, мне її руками і, виробивши з неї ніби ручник, зіставляє собі, вішає на уздечку коня, на якім їздить, і пишається; бо хто має найбільше таких шкіряних ручників, уважається за найсмілішого. Багато з них з шкір роблять плащі, щоб одягатися, зшиваючи мовби козячі. Багато обдирають у вбитих ворогів праву руку, з нігтями, і роблять покривала на сагайдаки. Чоловіча шкіра товста і лисниться; з усіх шкір майже біліша і блискучіша. Багато облуплюють і цілого чоловіка, розтягають шкуру на палицях і возять на конях [Подібні звичаї існували у різних народів; в переказах осетинських (на Кавказі) згадується також про звичай знімати шкірки з голів і вусів ворога: з них шиє собі нарт-багатир кожуха.].

65. Ось такі у них звичаї, а з головами – не всіх, тільки найбільших ворогів, таке роблять: відпилявши (череп) до брів, оббирає і, як бідний, – покриває зверху сировою шкурою, і так уживає, а як багатий – покриває шкурою, зсередини позолочує і так уживає як кубок. Таке роблять вони і з родичами, як посваряться і як подужає один одного перед царем. Як прийдуть гості поважні, то скит приносить ті голови і оповідає, що оті, бувши його родичами, завели з ним суперечку, і він їх подужав, – уважаючи се за щось удатне [Можна тут пригадати той кубок, що зробив князь печенізький з голови київського князя Святослава (літоп[ись] під р. 972). Але подібне оповідають за різні народи варварські.].

66. Раз на рік завсігди всякий старшина в своїм окрузі готує кубок вина, і з нього п’ють ті скити, що убили ворогів; а хто сього не вчинив, не п’є того вина, а сидить окремо в неповазі, – се у них найбільша ганьба. А котрі з них дуже багато ворогів убили, ті мають по два кубки і п’ють разом (з обидвох).

70. Присягають скити, з ким трапиться, так: в череп’яну миску велику наливають вина і додають крові тих, що чинять присягу, уколовши шилом або ножем трошки різнувши тіла; потім окунають в миску меч, стрілу, сокиру і сулицю. Зробивши се, довго моляться ті, що присягають, і поважніші з притомних [Сю церемонію Лукіан в діалозі Токсарис прикладає до скитського звичаю братання; ширше про нього в розправі Ф.Вовка, друкованій в «Правді» з р. 1891, VII і VIII [Вовк, Братання].].

71. Могили царів – в Геррах, там – доки Бористеном можна плисти. Як цар у них (скитів) умре, там йому копають в землі велику яму чотирикутну; мертвого тіло мажуть воском, а живіт розтинають і, вибравши, сповняють січеною осотою, ладаном і насінням петрушки і ганусу, зашивають знову і везуть возом до другого народу. Ті, що дістали привезеного мерця, чинять і собі те ж, що і царські скити: надтинають ухо, обстригають волосся, надрізують руки, роздирають чоло і ніс, протикають стрілами лівицю. Звідси везуть возом тіло царя до іншого знов народу, над яким панують. А ті, до яких перед тим приїздили, ідуть за ними. Обвозивши мерця так по всіх, везуть до Герр, самого далекого з підвладних народів, і до могил. Мерця кладуть в яму, на підстилку; з обох боків втикають сулиці, накладають деревом і потім вкривають очеретом, а на іншім місці в ямі кладуть одну з наложниць, задушивши її, виночерпця, кухаря, конюха, слугу, вістника, коней, з іншого (майна), що краще, і посуду золоту; а серебра і міді не беруть зовсім. Зробивши се, сиплють всі велику могилу, змагаючись і силкуючись, щоб зробити якнайбільшу [Герри, видно, була нижче порогів (за пороги Геродот, мабуть, не знав), і справді, тут знайдено чимало великих могил похоронних т. зв. скитського типу: Чортомлицька могила недалеко м.Нікополя, Товста коло ст. Краснокутської, Лугова коло с.Олександрополя (все в губ[ернії] Катеринославській), хоч все з часів, здається, пізніших від Геродота: тут также мерців ховано в ямах, і разом з ними, в окремих ямах, коней, рабів і всяке майно. Подібного типу могили знайдено і в Криму, коло Керчі; могила т. зв. Куль-Обська найбільше підходить до Геродотового оповідання: мерця поховано в кам’яній крипті чотирикутній, коло нього якась жінка, служебник, кості коня, начиння і сліди убрань різних. Могили сі справді дуже багаті золотом, хоч не виключно: трапляються вироби срібні, мідяні, також грецька посуда глиняна.].

72. Як мине рік, знову таке роблять: беруть із слуг, які зістались, котрі здібніші (а вони скити прирождені, бо служать, кому цар звелить, а купованих слуг у них нема), і з сих слуг душать п’ятдесят, і коней найкращих п’ятдесят, розтинають їм животи і, вичистивши, сповняють половою і зашивають. Половину колеса ставлять на двох палях кінцями догори, а другу половину – на інших двох, забивши таким чином їх багато; потім протикають через коней вздовж, аж до шиї, товсті палиці і піднімають коней на сі колеса: передні колеса піддержують коням плечі, а задні – животи коло бедер, а ноги з обох боків висять над землею. На коней накидають уздечки з мундштуками і протягають наперед, прив’язуючи до кілків. І тих хлопців удушених п’ятдесят садовлять кождого на коня таким чином, що кождому мерцю встромляють рівну палю вздовж хребта, аж до шиї, а кінець його знизу встромляють в дірку тої палиці, що крізь коня проткнута. Поставивши круг могили таких їздців, ідуть собі [Се дуже нагадує жертви деяких народів алтайських, що подібним способом начиняють шкури з жертвенної худоби і виставляють на палях.].

73. Так ховають царів, а інших скитів, як котрий умре, ближчі родичі возять возом по приятелях. Кождий, хто дістає, частує провожатих, і мерцю всього предкладає, що і іншим. Таким чином звичайних людей возять сорок днів, потім ховають. А поховавши, скити себе таким способом чистять: мажуть і миють голову, а з тілом таке робять: ставлять три палі, нагнувши одну до одної, кругом їх покривають вовняною повстю і стягають якщільніше; гріють на огню каміння, аж розпалиться, і кидають в миску, що стоїть серед тих паль з повстю [Геродот тут, як велике диво, оповідає про баню парову, що колись також мусила задивити Св. Андрія в літописі. Підкурювання насінням відоме і у народів монгольських.].

75. Скити беруть насіння коноплі, влазять під повсть і кидають насіння на розпалене огнем каміння. Воно куриться і дає стільки пари, як ніяка грецька парова купеля. Скити, тішучись парою, виють. Се у них замість умивання. А жінки їх труть кипарисове, кедрове і ліванове дерево на жорсткім камінні, поливаючи водою, і тою густою патрухою намащують тіло і лице; з того береться у них гарний дух, а, як здіймуть другого дня масть, стають чисті і ясні [Що за нарід були скити? За се ведеться віддавна суперечка. Одні уважають їх за нарід монгольського, чи, краще, урало-алтайського роду, інші – за індоєвропейського, а власне, іранців, інші – слов’ян. Правдоподібніше, що народи, звані скитами, не належали до одного роду. Сам Геродот зазначає великі різниці щодо культури і побуту скитів східних і західних; мабуть, орда скитів-кочовиків опанувала більше культурні народи західні, і тому у Геродота всі вони виступають з одним іменем. Відомості його належать переважно до скитів східних; оповідаючи про скитів взагалі, він всіх називає кочівниками, хоч такими були тільки східні. Мабуть, і в оповіданні про жертви і похорони (що показують нарід войовничий, жорстокий, з устроєм деспотичним) він переважно каже про скитів східних. Але якого роду були обидві групи, не можна сказати, – в іменах, в звичаях, в побуті і штуці, як ми їх знаємо з археологічних здобутків, дещо нагадує народи урало-алтайські, дещо іранські. Се ще зістається питанням.].

Примітки

Геродот (род[ився] перед 480, вм[ep] коло 425 p.) – сучасні дослідники подають такі дати його життя: між 490 та 480 – між 430 та 420 pp. до н.е. (БілецькийА. Передмова // Геродот. Історія в дев’яти книгах. – К., 1993. – С. 5 – 7).

… очевидно, звідав і північний берег Чорного моря – серед дослідників ведеться дискусія щодо можливості перебування Геродота у Північному Причорномор’ї, див.: Домбровський О. Геродот і його твір // Геродот із Галікарнасу. Скіфія. Найдавніший опис України з V століття перед Христом / Пер. і примітки Т.Коструби. – К., 1992. – С. 23 – 28.

… Плутарх написав навіть спеціальну розправу – окрім Плутарха ще чимало античних авторів сумнівалися у вірогідності Геродота, див.: Куклина И.В. Этнография Скифии по античным источникам. – Л., 1985. – С. 8 – 9.

Розмістити сі й інші народи… – щодо локалізації цих етносів дискусії тривають й у наші дні (Рыбаков Б.А. Геродотовая Скифия. Историко-географичсский анализ. – М., 1979; Стрижак О. С Етнонімія Геродотової Скіфії. – К., 1988).

… оповідає Амміан Марцеллін щодо аланів – див.: Аммиан Марцелин. История. – К., 1908. – Вып. III. – С. 241-243.

… Лукіан в діалогу Токсарис… – тут йдеться про діалог «Токсарід або дружба», див.: Лукиан Самосотский. Сочинения. – СПб, 2001. – Т. І. – С. 190 – 213.

… баню парову, що… мусила здивувати Св. Андрія в літописі – йдеться про враження апостола Андрія від побачених ним новгородських лазень (Повесть временных лет. – СПб, 1999. – С. 9).

Що за нарід були скити – серед сучасних дослідників панує думка, що скіфи були народом іранського походження (Новосельцев А.П. Древнейшие государства на территории СССР. Некоторые итоги и задачи изучения // История СССР. – М., 1985. – № 6. – С. 88).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 4 – 9.