19. Константин Порфірородний

Михайло Грушевський

Константин, син імператора Візантії Льва Філософа, родивсь р. 905, і вже від р. 912 став імператором, одначе опікуни й фаворити матері його Зої, а нарешті соправитель – Роман Лакапін віддалили його від дійсного справування: лише від р. 944 стає він самодержцем; вмер 959 р. Відтертий від справ державних, він закохався в роботі літературній, зоставивши чимало писань про історію й сучасний устрій Візантії; для руської історії цікава біографія імператора Василя Македонянина епізодом про хрещення Русі, трактат, що зветься тепер «Про церемонії двору Візантійського» – «De ceremoniis aulae Byzantinae» – своїм оповіданням про приїзд Ольги, а ще більше – «Про кермування держави», «De administrando imperio», де К[онстантин] хотів ознайомити сина Романа з політикою Візантії щодо сусідніх народів, з їх історією, а также з деякими фактами історії Візантійської держави: тут знаходимо багато цікавого, між іншого класичне місце – подорож Русі до Константинополя.

Оцінка праць сих досі не уставилася міцно; є закиди й щодо автентичності, до авторства К[онстантина] і ще більше – до історичної вартості їх відомостей. Навіть ті, що признають К[онстантинові] совісне і пильне збирання матеріалу, разом з тим доводять брак критичного чуття й правдоподібності у власних комбінаціях його. Подаємо уривки з видання в боннськім «Corpus [scriptorum] hist[oriae] Byzantinae» – біографії Василя з т. XXVIII (Theophanes continuatus), De administrando imperio – т. X, De ceremonis – т. VIII.

Оповідання історичне про життя й діла
славного імператора Василя

97. І нарід руський, необорний і безбожний, нахилив він (імп[ератор] Василь) до угоди, щедро роздаючи одежі золоті, срібні і шовкові, а завівши з ними спокій і згоду, умовив їх прийняти спасенне хрещення і прихилив до прийняття архієпископа, що одержав посвячення від патріарха Ігнатія. Сей (архієпископ), прибувши в землю того народу, здобув собі віру таким випадком. Коли князь (?ρχων) того народу зібрав на збір підвладних і засів з своєю старшиною, що через довге призвичаєння, більш як інші, мала до своєї віри прив’язання і роздумувала над своєю вірою та християнською, закликано й новоприхожого архієрея і розпитувано, що він проповідує і чому вони мають вчитись. Коли ж він, протягнувши святу книгу Євангелія Божого, оповів їм деякі чуда Спасителя й Бога і з чуд Божих Старого Завіту дещо одкрив, зараз русь заговорила: «Коли і ми щось подібне не побачимо, особливо, як ти кажеш от за трьох хлопців в печі, нізащо тобі не повіримо і слухати твоїх слів не будемо».

А той, віруючи неложності Того, що сказав: «Що попросите в Моїм імені, одержите» і що «Хто вірить в мене, діла, які я роблю, і він зробить, ще й більші від сих», коли сі діла не напоказ, а для спасіння мають діятись, сказав їм: «Хоч негаразд пробувати Господа Бога, але як щиро постановили-сьте до Бога приступити, просіть, чого хочете, і Бог зробить то певно для вашої віри, хоч ми єсьмо не варті і бідні». І вони захотіли, щоб ту книжку християнської віри, себто божественне і Святе Євангеліє, кинуто на огнище, що вони запалили, і як вона зістанеться без шкоди, не згорить, то вони признають Бога, якого він проповідує.

Коли се було сказано, священик, піднявши до Бога очі й руки, сказав: «Прослав ім’я Твоє, Ісусе Христе, Боже наш, перед очима всього отсього народу», і кинуто книгу Святого Євангелія в піч огняну. Як минув значний час і піч загасла, знайдено святу книжку непорушеною і цілою, не мала вона від огню ніякого знищення чи шкоди, так що й зав’язки, якими зав’язувалася книга, жадної шкоди чи відміни не мали. Побачивши се, варвари, здивовані великим чудом, без вагання почали хреститися [Се оповідання потім перейшло до пізніших компіляторів візантійських (Кедріна, Зонари, Гліка і т. ін.) і російських (т. зв. Никонівський збірник), між іншого і в характерну компіляцію грецьку про охрещення Русі, скомбіновану з різних (може, і руських) джерел, де зв’язано в одно се перше охрещення Русі з охрещенням за Володимира (видана найповніше в: Analecta byzantino-russica, ed. Regel, СПб, 1891, также в боннськім «Corpus’i», т. III, [Basileiai] в коментарях Бандурі). Оповідання біографії стоїть в певній суперечності з відомостями Фотія: той оповідає, що Русь до нього звернулась за єпископом, скоро після походу свого, а тут се надається патріарху Ігнатію, що вернувсь на патріархію р. 867. Се об’ясняють або помилкою автора, або ставлять гіпотезу, що Русь охрестилась за Фотія, а єпископа послав Ігнатій, або що єпископ, посланий за Ігнатія, був не перший. Легше об’яснити собі другу дату – що се сталося за імпер[атора] Василя: Василь стає дійсним імператором з вересня 867, по замордуванні імперат[ора] Михайла, але вже від маю 866 він був соправителем Михайла, і внук Василя – Ко[н]стантин (чи був він автором, чи лише ініціатором сієї біографії) міг подію, що сталась ще до смерті Михайла, надати Василю. Далі – тимчасом як у Фотія Русь сама, з власної охоти звертається за єпископом, тут ініціатором виступає Василь, що дарунками нахиляє Русь до того, аби прийняла єпископа; можна, одначе, зауважити, що Фотію не було до речі казати про се в своєму обіжнику. У всякім разі се оповідання, разом з відомостями Фотія, свідчить про християнську проповідь на Русі між ширшою громадою в IX в. Результати її невідомі докладно, бо християнство значно дає себе знати в Києві вже піввіку пізніше, за Ігоря. Пізніші руські відомості звуть першого єпископа Михайлом – така традиція переховалася за мощі, що лежать досі в лаврі Печерській.].

Про кермування держави

2. Про пацинакитів та русь (оί ‘P?). Пацинакити – сусіди і суміжники русі й часто, як не буває між ними згоди, грабують Русь (‘Pωσία) і дуже їй шкодять і нищать. Та й тому русь силкується мати згоду з пацинакитами: бо від них вона купує корови, коні і вівці, і з того живе легше й вигідніше; бо з названої худоби жадних нема в Русі [Тут маємо зразок недокладних комбінацій автора: він, певне, знав, що русь купує худобу у кочівників, які головним чином живилися з худоби, але з того вивів зовсім нещасливо вивід, що така худоба не ведеться в Русі.]. І в походи заграничні русь зовсім не може виходити інакше, як тільки маючи згоду з пацинакитами, бо поки її (русі) немає в краю, (пацинакити) можуть напасти на її край, нищити й руйнувати. Для того – щоби не мати від них руїни, і задля сили того народу, завше силкується русь брати від них помічників і мати від них запомогу, щоб і їх ворогування обминути і користати з помочі. Так що й до сього столичного міста ромеїв (Константинополя) не може русь удатися чи то для війни, чи для торгівлі, як не буде в згоді з пацинакитами, бо коли роси приходять до порогів ріки й не можуть перейти інакше, як тільки обходом, – витягнувши човни з ріки й несучи на плечах, сі пацинакити нападають на них і легко подолівають і вбивають [Пацинакити, або пацинаки – печеніги; араби звуть їх баджнак; всі три назви повстали, очевидячки, з одної. Ко[н]стантин нижче оповідає про їх прихід в Європу, відносячи то до кінця IX в.; вони посувались слідом за уграми, і в середині X в. займали цілу просторонь степову від Дону до Дунаю; про їх напади на каравани руські ширше оповідає К[онстантин] далі, а живою ілюстрацією є факт смерті Святослава, як вбили його печеніги, підстерігши в порогах.].

4. Про пацинакитів, русь та турків [Турками К[онстантин], як і інші візантійці, зве угрів.]. Тому, як імператор ромеїв в згоді з пацинакитами, то ані русь, ані турки не можуть нападати на державу ромеїв, ані за спокій свій не можуть вимагати від ромеїв великих і незвичайних грошей та подарунків, бо бояться сили імператора, яку він завдяки тому народу (пацинакитам) має проти них, якби вони пустилися походом на ромеїв. Бо пацинакити, чи задля своєї приязні з імператором, чи як зніме він їх листами і дарунками, легко можуть нападати на землі русі та турків, забирати в неволю їх жінок та дітей і грабувати їх край.

IX. Про русів, як їдуть вони човнами з Русі до Константинополя. Човни, що приходять до Константинополя з далекої Русі (τή? ?ξω ‘Рωσία?), себто з Немогарди, де сидів Свендослав, син Ігоря, князя Русі, з замку Милиниска, й із Телючі, і Цернигоги, і з Висегрода. Всі ото вони ідуть вниз рікою Дніпром (Δαναπρευ?) і збираються до замку Кіова, званого Самватас. А їх підвладні слов’яни (Σκλάβοι), звані кривитеїни та ленцаніни, й інші слов’яни (Σκλάβίνιοι) під час зими вирубують в горах (дерево на) човни, і, обробивши, як прийде час, як розтане лід, спускають їх в близькі озера. І, як спустять в ріку Дніпро, їдуть тією рікою і приходять в Кіову; витягнувши, виставляють човни й спродають русі. А русь купує самі кадуби і, розламавши давні однодеревні (човни), беруть з них весла, уключини (до весел) і інший припас, і споряджають (нові). Місяця ж іюня, рушивши рікою Дніпром, приходять в Витичеві – то є замок, підвладний русі.

Зачекавши там два або три дні, поки зберуться всі однодеревні, рушають і пливуть вниз тією рікою Дніпром [Деякі з географічних імен, поданих тут у Ко[н]стантина, так перекручені, що тільки з джерел руських їх можна більш-менш об’яснити. Немогорда є, певно, Новгород, хоч з інших джерел ми не знаємо за князювання тут Святослава, Милиниска – мабуть, Смоленськ, Телюча – Любеч, що виступають в оповіданні про похід Олега на Київ як головні міста на Дніпровій дорозі; Цернигога – Чернігів; зате ясно виступають – Вишгород, важніший з городів київських по Києві, і Витичев – с.Витачів, нижче Києва на правім боці Дніпра. Ім’я Києва – Самватас, відоме тільки з К[онстантина], і досі не об’яснене, хоч пробувано його з різних мов витовкмачити; норманісти з своїми: «збіром корабельним (sam+bat) і «піскуватим горбом» (sandbakka+áss) були не щасливіші від інших. Як бачимо, К[онстантин] відрізняє в своїх відомостях русь, володарів, і слов’ян – підвладних; норманісти бачать тут доказ, що русь була норманська, але так само повинні були відрізнятись поляни-русь від підвладних слов’янських народів. Русь, що приходила έκ τή? ?ξω ‘Рωσία?, поза початковою Руссю – Київщиною, могли бути купці й дружина, що везли на продаж зібрану дань і здобич. Стан купецький був близько сполучений з дружиною, він входив і в дружину в великому числі. З підвладних народів слов’янських згадує К[онстантин] ймення тільки кривичів і лучан (частину дулібів, південну, з околиць Луцька). На його погляд, торгівля сих народів обмежувалась продажею човнів, але дійсно так не було, хоч зовсім можливо, що головну частину заграничної торгівлі держало в своїх руках купецтво «руське» – київське. Човни руські К[онстантин] зве μονοξυλα, себто зроблені з одного стовбура.]. Перш за все приходять вони до першого порога, званого Ессупі, що по-руськи і по-слов’янськи значить: не спати. Сей поріг є вузький, як цуканистирій вширки; посередині нього скелі круті та високі, вистромлені подібно до островів. Вода, б’ючись об них і пінячись, спадає звідти ключем, чинячи великий гук і (наводячи) страх. Тому русь не відважується плисти посеред нього, але, приставши поблизу, висаджують на суходіл людей, а інші речі лишають в човнах і тоді, роздягнувшись, ногами мацають, щоб не вдаритись на камінь, і так – ті ніс, ті середину, ті кермо пропихають палицями. І з такою пильною обережністю між заворотами і берегами ріки переходять той перший поріг.

Коли перейдуть сей поріг, забирають з берега решту люду і приходять до другого порога, званого по-руськи Ульворси, а по-слов’янськи Островунипрах, що значить: Острів порога. І сей подібний до першого, тяжкий і трудний щодо переходу; знову висаджують людей і переводять човни, як і попереду. Подібним чином переходять і третій поріг, званий Геландр, що по-слов’янськи значить: гук порога.

Далі так і четвертий поріг, великий, званий по-руськи Аеіфор, по-слов’янськи Неясить, бо в скелях того порога криються пелікани. При сім порозі пристають всіми човнами до берега, вибрані люди виходять стерегти їх і йдуть, держачи пильну варту задля пацинакитів. Решта, забравши речі, які мали з собою, з однодеревнів, ведуть невільників в кайданах суходолом шість миль, аж доки перейдуть поріг. Тут ті тягнуть, ті на плечах несуть свої однодеревні й переносять за поріг, і так спускають їх в річку, кладуть свої речі і знову відпливають. Прийшовши до п’ятого порога, званого по-руськи Варуфорс, по-слов’янськи Вулнипрах, бо він чинить велике озеро, знову перепроводжають свої однодеревні через завороти річки, як в першому й другому порозі, й приходять до шостого порога, званого по-руськи Леант, а по-слов’янськи Веруци, себто: Варення води, і його подібним чином переходять.

Пливуть звідти й до сьомого порога, званого по-руськи Струвун, по-слов’янськи Напрези, се значить: Малий поріг, а перейшовши його – до броду, званого Крарийський, де переходять херсоніти (йдучи) з Русі, і пацинакити – на Херсон; сей брід вширки як гіподром, а взвиш – скільки очі можуть сягнути, і скільки сягне стріла, якби хто стрельнув звідси туди. Тому до сього місця сходяться пацинакити і б’ються з руссю.

[Се оповідання К[онстантина] є одною з найважніших підвалин скандинавської теорії; таку особливу вагу надали йому подвійні ймення порогів, подані у К[онстантина] в мові руській (?ωσιστί) і слов’янській (σκλαβινιστί); признаючи останні за руські, норманісти об’ясняють перші з мови давньої скандинавської; тому оповідання се розбиралось і об’яснялось незчисленне число разів: почавши ще від Баєра, праотця сеї теорії, петербурзького академіка 1-ї полов[ини] XVIII в. (його розправи, зібрані в «Opuscula», видані Клотцом в Галле, 1770 [ Theophili Sigefridi Bayeri, Opuscuia]), всяка ширша розправа про початок Русі застановлялась і над сим оповіданням; опріч того, є й спеціальна розправа Лерберга, в його [Lehrberg], Untersuchungen zur Erläuterung der ält[este] Geschichte Russlands, 1816 (і по-російськи 1819 [Лерберг, О географическом положении хазарской крепости Саркела], що й досі не втратила ваги: тут порівняв він оповідання К[онстантина] з пізнішим (пол[овина] XVII в.) оповіданням Боплана і з сучасними порогами й дав добрий коментар.

Пороги на Дніпрі, витворені верхами гранітного горба, що йде від Галицько-Волинського плато на південний схід: Дніпро, обминувши його північні зугір’я, від Катеринослава проривається крізь нього просто на південь. Пороги йдуть, почавшися нижче Катеринослава, аж до р.Вільнянки, вище м.Олександрівська, на протязі коло 60 верст; виступи горба, що не переходять через ціле корито, звуться заборами, ті, що перерізують його від берега до берега, – порогами; вода на них не спадає водоспадом, але витворює вир між камінням. Порогів тепер рахують 10 – 12, К[онстантин] знає тільки сім, так що його пороги не всі можна приложити до сучасних.

Перший поріг К[онстантина] уважають за перший сучасний – Кодацький: назва ся повстала в XVII в., коли збудовано було тут твердь Кодак; К[онстантин] називає його Ессупи і то має значити в обох мовах – не спати; думають, що то є ім’я слов’янське, мало бути Нессупи, себто «несьпи», а в скандинавській мові ne sofі (ні, не спи) – тому й останнє випало, як подібне; се ім’я пригадує ім’я одного з нижчих порогів – Будила; Кодацький належить до більш небезпечних порогів. Цуканистирій, до якого прирівнює його К[онстантин], була зала в Константинополі, де родина імператорська гралася в м’яча, сидячи на конях; яка вона була завбільшки, невідомо. За Кодацьким ідуть три менших пороги – Сурський, Лоханський і Стрільчий (або забора С[тріль]ча); один з сих порогів має бути другим порогом Ко[н]стантина, бо третій – Геландр, уважаючи на об’яснення того імені, мають за поріг Дзвонецький (п’ятий, за Стрільчим), а назви їх об’ясняють: Островунипрах – островний праг (поріг), Ульворси – holm (острів) + fors (водоспад); щодо Геландр – норманісти кажуть, що К[онстантин] помилкою залічив його до слов’янських, що то скандинавське gjallandi, gellandi – participium [дієприслівник] від: дзвеніти, дзвінкий. Четвертий поріг К[онстантина] є, безперечно, Ненаситець (що йде за Тягинським, сьомий у Лерберга). Се самий страшний з порогів; скелі, підводні й вистромлені з води, йдуть майже цілу версту, й вода, б’ючись між ними й гранітними виступами берега, витворює страшний вир; щоб обминути його, тепер є обгороджений греблею обхід.

Ім’я Неясить справді значить пелікан по-слов[‘янськи], але подібне значення вивести для Аеіфора з мови скандинавської досі не вдалось; Томсен (його об’яснення в «Початку держави Руської» тут наводимо) догадується, що Ко[н]стантинові пелікани – се помилка, а ім’я Неясить значило теж «ненаситний», і Аеіфор = еі (завше) + forr (бурхливий). Поріг Вулнипрах – влъняний праг (волна – хвиля) – є безперечно Вольний, або Вовнизький; ім’я Варуфорс об’ясняють – baru (хвилі, genet.) + fors (водоспад), а як слова К[онстантина] про озеро не відповідають ані дійсному виду порогів, ані приточеним йменням, то замість λιμνήυ (озеро) поправляють δινηύ – вир. Два останні пороги К[онстантина] трудно приложити напевне до сучасних Будила, Таволжного, Лишнього й Вільного; Лерберг тільки зауважив, що ім’я «малий поріг» не підходить до останнього. Щодо імен, то Веруци об’ясняють з вьр?щии, part, врѣти, варитися, а Леант – hlaejandi, part. – що сміється; Напрези – напоріжжя, малий поріг, а Струвун (вар[іант] Струкун) – від struk (водоспад). Окрім скандинавських мов, деякі пробували «руські» ймення об’яснити з інших. Треба признати, що деякі ймення справді добре об’яснюються з мови скандинавської (тимчасом як інші, невважаючи на всі заходи – не даються), се доводить одначе існування скандинавів на Русі, а не скандинавізм русі як народу. Крарійський брід – се т. зв. Кічкас, звісний брід татарський, описує його Боплан подібно до К[онстантина]; і тепер сюдою йде шлях з Катеринослава на Олександрівськ. Гіподром, до якого рівняє його К[онстантин], мав вширшки 270 стоп.]

Перейшовши се місце, пристають до острова, званого Св. Григорія, і на сьому острові чинять свої жертви, бо є там превеликий дуб. Жертвують живих птиць; навколо втинають стріли; інші жертвують хліб і м’ясо і що хто має, як то є в їх звичаї. Про птиць кидають жеребки – чи їх зарізати, чи пустити живих [Сей острів Св. Григорія є Хортиця, зараз нижче Кічкаса, великий острів, за часів Боплана вкритий дубовим лісом. Культ дерева добре відомий і у слов’ян руських, ще в т. зв. церковнім уставі Св. Володимира згадується про тих, що моляться в гаї (во рощеньи); жертвування птиць знаходимо й у Льва Диякона, і в Ібн Фадлана.]. Почавши від сього острова, руси не бояться пацинакитів, аж поки прийдуть до р.Селіни. Рушивши звідти, пливуть чотири дні, аж поки прийдуть до лиману на усті ріки. Тут є острів Св. Етерія; приставши до нього, спочивають там два або три дні, направляють човни свої, як є яка шкода, щодо вітрил, щогли, керма. Устя ріки, як сказано, має лиман, і йде він аж до моря, і при морі той острів Св. Етерія [Острів Св. Етерія є Березань, давній Бористен, коло устя Дніпрового лиману, названий так тому, що тут умер і похований Св. Етерій, єпископ херсонський; про острів сей див. розвідку Бруна віт. його «Чорноморія» [// Черноморье, Одесса, 1879, т. І].].

Звідти пливуть до р. Дніпра (себто Дністра) і прибувши щасливо, знову спочивають. Вибравши ж добру годину, рушають і приходять до річки, званої Білою, і там подібним чином перепочивши і рушивши, приходять до Селіни, дот. зв. рукава (παρακλάδιον) р.Дунаю. І поки проходять р.Селіну, біжать поруч пацинакити, і як море, як то часто буває, кине човни до берега, всі виходять, щоб разом відбитися від пацинакитів. Від Селіни вже не бояться нікого; йдуть до Болгарії й приходять на устя Дунаю. Від Дунаю приходять в Конопу, з Конопи в Константинію, на р.Варну, від Варни йдуть до р.Дицини – то все в землі Болгарській. З Дицини приходять в Меземврійську країну, і таким чином аж сюди йде та бідолашна і страшна, тяжка і трудна дорога [Де була р.Біла, напевне не можна сказати (Брун думав про Білобережжя, лиман Дніпровий, але то не згоджується з маршрутом); Селіною звалося, очевидно, одне з північних устів Дунаю.].

Зимою суворе життя Русі є таке: як настане місяць ноемврій, зараз їх князі виходять з усією руссю з Києва (Kίαβον) і йдуть на полюддя (εί? τά πολύδια), себто округи (γύρα): до склавінів, вервіан, другувитів, кривиців, сервіїв й інших слов’ян, які підвладні русам. Перебувши (вл[астиво], перегодувавшись) там цілу зиму, в місяці апрілі, як розтає лід на Дніпрі-ріці, приходять в Київ. Тоді, як оповідано, забирають свої човни, споряджають і їдуть в Візантію (‘Pωμανίαν) [Тут ми маємо цікаву звістку за зимовий збір дані на Русі; полюддям, очевидячки, звалися походи руської дружини до підвладних народів для збирання дані; термін сей існував ще в кінці XII в. (в Лаврентіїв[ській] літоп[исі] під р. 1194: «сущю в. князю Ростова на полюдьи», і далі: «сущю князю вел. в Переяславли в полюдьи»); сі походи X в. ілюструє знане оповідання літописі про смерть Ігоря: «И приспѣ осень, и наче мыслити на Деревляны, хотя примыслити большую дань… и примысляше къ первой дани, и насиляше имъ, и мужи его, и возмя дань, и поиде въ свой городъ». З-поміж підвладних народів Русі К[онстантин] знає древлян (вервіан), дреговичів, кривичів і сіверян. Цікаво нарешті, що К[онстантин] виразно ідентифікує ту дружину, що ходила на полюддя, з учасниками весняних ватаг торговельних: сама дружина, як згадано було, провадила торгівлю. «Вся Русь», яку мали забирати з собою київські князі, має означати дружину київську.].

А узи можуть воювати з пацинакитами.

30 – 33 [Подаю уривки, де згадує К[онстантин] про Білохорватію як правітчину хорватів південних.] хорвати (Xpωβάτοι) жили тоді за Bαγιβαρεια, де тепер білохо-рвати (Bελοχρωβάτοι). Решта хорватів зостались коло франків (Фραγγία?) і тепер звуться Вελοχρωβάτοι, себто білі х[о]рвати, і мають власного князя. Вони підвладні Оттону, великому королю франків і саксів, зостаються не-хрещеними і мають посвоячення і приязнь з турками (30).

Х[о]рвати, що замешкують тепер краї далматинські, мають початок від х[о]рватів нехрещених, званих білими, що мешкають за турками, поблизу франків, граничать з слов’янами – нехрещеними сербами (Σέρβλοι). Х[о]рватами звуться вони по-слов’янськи, се значить: що замешкують великий край (31).

Велика Х[о]рватія, звана ще Білою, і досі нехрещена, як і сусідні серби. Вона менше виставляє війська кінного, як і пішого, ніж Х[о]рватія хрещена, бо занадто часто нападають на неї франки, турки і пацинакити; вони не мають ані неводів, ані кондур, ані кораблів торговельних, бо море далеко від них: звідти до моря 30 днів дороги; море, до якого йдуть 30 днів, в т. зв. Темне (Σκοτεινή) (31).

Треба знати, що серби походять від сербів нехрещених, білих, що мешкають за Турцією, до місця, званого в них Воїкі, поблизу франків, подібно до нехрещеної Х[о]рватії, званої також і Білою (32).

Рід антипата і патриція Михайла, сина Вусевича, князя захлумського, прийшов з нехрещених, що мешкають при ріці Віслі (Вίσλα?), званій Дицина (33) [Вістки Ко[н]стантина, хоч як недокладні, поповнюють, одначе, найдавнішу літопись, що нічого не каже за оселі наших хорватів. З неї виходить, що білохорвати мешкали на північ від угрів (турків), під горами (се він каже в іншім місці 13: х[о]рвати під горами сусідують з турками), але як при Віслі жили серби, то значить хорвати – на схід від неї, в Східній Галичині; інші означення: близько Германії (франки), за Баварією (Bαγιβαρεια), далеко від Темного моря (мабуть, Балтійського – частини Темного (Північного) океану) не помагають об’яснити сього докладніше. Додам, що Вóϊκυ Шафарик, а за ним і деякі інші (і Партацький), прикладали до наших бойків; інше об’яснення – земля боїв, Чехія. Щодо Ко[н]стантинового толкування імені хорватів, то він, очевидячки, виводив його від χώρα і βαθύ?; дійсне значення його зостається темним: давнє толкування (Шафарика) від хръб, хриб (горб, пор. Карпати) відкинене, а новіші виводи і порівняння з charv, sarv (обороняти), szarvótas (узброєний) – не найшли признання.].

37. Про нарід пацинакитів .Треба знати, що пацинакити спочатку мали свої оселі при р.Ітиль, также при Геіх, маючи суміжниками мазарів (читай: хозарів) і т. зв. узів (О?ζ). Тому 50 літ т. зв. узи, змовившися з хозарами, розпочали війну з пацинакитами і перемогли, вигнали з їх землі і займають її аж досі т. зв. узи. Пацинакити ж, втікши, ходили й шукали місця собі для мешкання; прийшли в землю, що тепер займають, і знайшовши турків, що там мешкали, перемогли їх війною, вибили й вигнали звідти й оселились там, і володіють сим краєм, як то вже сказано, аж досі, тому 50 літ [Отже, в IX в. печеніги мешкали на Волзі (Ітиль) і Яїку (Геіх); правдоподібно об’ясняють, що хозари погнали їх на захід, щоб визволитись від їх нападів; рух той мав початись при кінці IX в.; в половині X в. печеніги, як гадано було, розпросторились до Дунаю, виперши звідси угрів. Місце їх на сході зайняли узи, що правдоподібно уважаються за один нарід з торками наших літописей, і з тої переміни хозари, мабуть, небагато виграли (пор. відомості Масуді й Іосифа).].

Треба знати, що вся Пацинакитія поділена на 8 тем (округів) і стільки ж має великих начальників; округи такі: першої ім’я ‘Πρτήμ, другої Тζούр, третьої Гύλα, четвертої Коυλπέη, п’ятої Xαροβóη, шостої Tαλμάτ, сьомої Хοπóν, восьмої Tζóπον [Далі Ко[н]стантин дає прізвища ханів печенізьких і об’ясняє, що власть у них переходить від дядька до племінника або племінникових дітей.].

Треба знати, що чотири коліна пацинакитів, себто тема Кουαρτζιτζούρ, тема Συροκαλπεή, тема Воροτάλματ і тема Boυλατζοσπóν мешкають по той бік Дніпра, в напрямі східнім і північнім, до Узії, Хозарії, Аланії, Херсону і інших країв (κλίματα), а других чотири коліна мешкають по сей бік р.Дніпра, на захід і північ, себто тема Γιαζιχοπóν наближається до Болгарії, тема κάτω – Γύλα наближається до Турції, тема Xαροβóη наближається до Русі, тема ‘Iαβδιερτίμ наближається до країв, підвладних землі Руській: ульцям (Оυλτίνοι?), древлянам (Δερβλενίνοι?), лучанам (Λενζείνοι?) і іншим слов’янам. А до Пацинакитії з Узії і Хозарії п’ять днів дороги, з Аланії шість днів, від Мордії десять днів дороги, від Русі один день дороги, від Турції чотири дні дороги, від Болгарії півдня; до Херсону близько, а до Боспору ще ближче [Тут ми маємо звістки про народи руські вже після того, як натиск печенізький витиснув їх (лишивши хіба менші сліди) з степів чорноморських: на одній лінії граничній бачимо русь – полян, ульців, давніших мешканців Побожжя, древлян і лучан; між оселями їх і печенізькими лишалася, одначе, вільна просторонь на день дороги.].

Про церемонії Візантійського двору

II. 15: Інше прийняття – Ельги-русинки. Місяця септембра 9, в середу, було прийняття цілком подібне до попереднього [Перед тим описано прийняття арабського еміра, посла гамданідського (володарів сирійських). Уважаючи на подані у Ко[н]стантина дні, виводять, що Ольга була в Ко[н]стантинополі р. 957, тимчасом як літопись кладе її подорож під р. 955. Друга важна суперечність – літопись головною метою Ольжиної подорожі ставить хрещення, Ко[н]стантин ані згадує про те. Одні об’ясняли се так, що в трактаті йде мова тільки про церемонії двірські (на зразок їх і подаються ті описі поодиноких аудієнцій), отже, не було чого згадувати про охрещення (як не згадується, про що Ольга говорила з імператором). Натомість, інші доводять, що Ольга й не хрестилась в Константинополі, а на доказ того, що вже була хрещена, здаються на те, що їздив з нею вже якийсь свящ[еник] Григорій. Та побіч того, що присутність священика ще нічого не доводить, треба зауважити, що, окрім нашої літописі, й інші джерела (як продовж[ення] Регінона, Кедріна, Зонари, т. зв. мніх Іаков) кажуть виразно, що охрестилась Ольга в Константинополі. Літопись каже, що Ольга незадоволена була з візантійського прийняття, з оповідання Ко[н]стантина виходить, що, як на церемоніал візантійський, показано її було доволі честі, хоч знов не більше, як якимсь емірам з Тарса.], з поводу приїзду Ельги, княгині руської. Сама княгиня ввійшла з своїми своячками, з княжого роду, і значнішими служницями, вона йшла попереду всіх, а ті йшли в порядку одна за одною, і стала на місці, де логотет звичайно питає. За нею вступили посли і агенти (πραγματευταί) князів руських і стали ззаду коло запон, і все інше йшло, як і в попередньому прийнятті. Вийшовши назад через садок, залу кандидатів і залу, де стоїть камелавка [Камелавка – шапка (досі так звуться в Росії священичі шапки), а камелавкою тут могло що інше називатись.] і іменуються магістри, перейшла вона через онопод і золоту руку, і через портик августеона, і сіла там.

Імператор же звичайним чином ввійшов до дворця, і було друге прийняття таким способом: в залі Юстиніановій поставлено підвищення, заслане червоним шовком, і на нім великий трон імператора Теофіла, а збоку золоте крісло імператорське, а далі, під двома запонами, – срібні органи двох партій (циркових), а органи, що грають, – перед запонами. Покликана з августеона, княгиня пройшла через абсиду (аркаду), гіподром і внутрішні переходи того ж августеона і прийшла й стала в залі трофеїв [Еίζ τά σκύλα (трофеї), що воно було, властиво, невідомо.]. Імператриця сіла на згаданім троні, а невістка [Імператриця – жінка Ко[н]стантина, невістка – Теофана, жінка його сина Романа, августа – жінка Ко[н]стантинового спільника Романа Лакепена, якого скинуто р. 944.] її на кріслі, й увійшов увесь кувуклій [Koυβούκλιον – cubiculum, нижча служба двірська.], а препозит і дверники (ostiarii) ввели корпорації: 1 корпорація – зости [Властиво – пов’язана, найстарша дама двору, одна при імператриці, друга при її невістці.], 2 – жінки магістрів, 3 – патриціїв, 4 – протоспатаріїв офіціальних, 5 – решта протоспатаріїв, 6 – спатарокандидатів, 7 – спатаріїв, страторів і кандидатів. Тоді препозит і дверники ввели княгиню, вона йшла впереді, а за нею, як сказано, її своячки – княгині і значніші служниці. Препозит запитав їі в імені імператриці, і вона вийшла й сіла в залі трофеїв. Імператриця ж, вставши з трону, перейшла через лавсіак і трипетон в кенургій, і відпочивала. А імператор сів з августою і порфірородними своїми дітьми, і покликано княгиню з залі кенургія; імператор сказав їй сісти, і вона казала імператору, що мала.

Того ж дня був парадний обід в тій же Юстиніановій залі: імператриця сіла на згаданім троні з невісткою, а княгиня стояла збоку, коли ж начальник столу ввів звичайним способом княгинь, і вони уклонились, княгиня, трохи ухиливши чоло, сіла там же, де стояла, по чину, за стіл імператорський з зостами. Треба знати, що співці з церкви Апостолів і Св. Софії були при тому ж обіді й співали співи на честь імператорську; гралися також всякі забави театральні. В золотій же залі був другий парадний обід, їли там всі посли князів руських, люди й свояки княгині, й агенти, і одержали дарунки: племінник її – 30 міліаресій, вісім близьких людей її – по 20 міл[іаресій], 20 послів – по 12 міл[іаресій], 42 агенти – по 12 міл[іаресій], священик (παπâ?) Григорій – 8 міл[іаресій], два товмачі – по 12 міл[іаресій], люди Святослава – по 5 міл[іаресій], шість людей послівських – по 3 міл[іаресії], товмач княгині – 15 міл[іаресій] [Візантійський звичай – підносити гроші в дарунок, міліаресій = драхмі (коло франка).]. Коли імператор встав з-за столу, був десерт в залі снідальній, поставлено малий стіл золотий, що стоїть в пентапиргу, і на нім десерт на тарілях, оздоблених емаллю і камінням; сів імператор і Роман Порфірородний імператор, порфірородні їх діти, невістка і княгиня, і княгині подано на емалеванім тарілю 500 міл[іаресій], 6 близьким жінкам її – по 20 міл[іаресій], 18 служницям – по 8 міл[іаресій].

Місяця октобрія 18, в неділю, був парадний обід в золотій залі, і імператор обідав з русами, а другий обід був в пентакувуклії Св. Павла, імператриця обідала з порфірородними дітьми своїми, невісткою і княгинею, і княгині дано 200 міл[іаресій], племіннику її – 20 міл[іаресій], священику Григорію – 8 міл[іаресій], 16 близьким до неї жінкам – по 12 міл[іаресій], 18 служницям її – по 6 міл[іаресій], 22 послам – по 12 міл[іаресій], 42 агентам – по 6 міл[іаресій], товмачам – по 12 міл[іаресій] [Коментарій до «De ceremoniis» – Рейске [J.J.Reiske] в [Corpus] script[orum] hist[foriae] Byz[antinae], бонн[ське видання], t. IX, коментований уривок про Ольгу у: Голубинский, История Русской церкви, І; новіша праця про візантійський двір – Беляев, Byzantina.].

Примітки

… Льва Філософа – візантійський імператор у 882 – 912 pp.

… соправитель – Роман Лакапін – візантійський імператор у 920 – 944 pp.

… в коментарях Бандурі – йдеться про видання: BanduriA. Imperium Orientale. – Paris, 1711.

… по замордуванню імператора Михайла… – візантійський імператор у 856 – 867 pp.

Пізніші руські відомості звуть першого єпископа Михайлом – історичність цієї особи викликає сумнів, див.: Карпов А. Владимир Святой. – М., 1997. – С. 262 – 264.

Ім’я Києва – Самватас… досі не об’яснене… – огляд наявних гіпотез див.: Константин Багрянородный. Об управлении империей. – М., 1991. – С. 315 – 316.

… лучан (частину дулібів, південну, з околиць Луцька) – ототожнення цих племен є сумнівним, найімовірніше, це були два різні племена.

… оповіданням Боплана… – йдеться про «Опис України» француза Гійома Левассера де Боплана (бл. 1660 – 1673 pp.).

… ще в так зв. церковнім уставі Св. Володимира згадується про тих, що моляться в гаї – див.: Щапов Я.Н. Древнерусские княжеские уставы XI – XV вв. – М., 1976. – С. 12-84.

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2004 р., т. 6, с. 67 – 78.