Початкова сторінка

Михайло Грушевський

Енциклопедія життя і творчості

?

8. Феодалізм

Михайло Грушевський

Аналогічний характер має інше питання – про литовський феодалізм. Шукаючи принципів, на яких засновано устрій громадський В[еликого] кн[язівства] Литовського до польських впливів, об’ясняли його феодальними формами, що витекли з факту завоювання руських земель Литвою. Такий погляд, висловлений Чацьким і Ярошевичем, розвинений був потім проф. В.Б.Антоновичем і придбав собі широке розповсюдження, а д.Линниченком був приложений в певній мірі і для об’яснення деяких форм громадського устрою польської України. Новішими часами все частіше, одначе, висловляється інший погляд, що не приймає такої революції в суспільнім устрої руських земель.

Вже небіжчик Ів. Новицький в своїй розправі про селянство українське виступив був рішучо супроти феодальної теорії і вказував на певний паралелізм в еволюції форм давнього руського устрою в В[еликих] князівствах Литовськім і Московськім (до сього можна придати ще третю групу явищ – в руських землях Корони Польської, див. «Барское староство…», с. 163); на недавнім Археологічнім з’їзді в Вільні справа ся взята була під дебати, і п[ані] Єфименкова боронила феодальну теорію, тимчасом як д[обродій] Василевський доводив, що феодалізму в тій формі, як його розуміють в німецькій науці, в В[еликім] князівстві Литовськім не було (див. справоздання в «Журнале Мин[истерства] нар[одного] просв[ещения]», 1894, І, с. 9).

В серії розвідок про громадський устрій В[еликого] кн[язівства] Литовського питання се не могло не виринути. Найбільш рішучо забрав голос в сій справі проф. Леонтович. Він виступив супроти «німецько-литовського» феодалізму, не признаючи факту завоювання в формуванні В[еликого] кн[язівства] Литовського, налягаючи на добровільний характер піддавання руських земель литовським князям («Очерки…», с. 5, 20). На тій же точці стоїть проф. Владимирський-Буданов в своїй першій розвідці («Чтения…», IІІ, с. 64), з тою ріжницею лише, що більш здержливо виступає проти теорії завоювання:

«Коли для України прийняти запевне оповідання літописей про походи Ґедиміна, то й тут сей факт не був поворотним моментом в історії державній і приватно-правній; литовські війська вернулися додому, а там і далі правили якийсь час свої князі»; власть в[еликого] князя щодо уділів княжих була часто номінальною, і в державне право земель руських сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського не занесло ніяких основних перемін, а «на інститути приватного права, заховані в самих глибинах народного життя, заміна Рюриковичів Гедиміновичами не повинна була мати жадного впливу». «Об’яснення феодалізму тут з факту завоювання повинно бути признаним также несправедливим, як і таке ж об’яснення подібного явища в Західній Європі» (с. 65).

П[ані] Єфименкова в своїй розвідці про «Дворищне володіння землею на Україні» («Русская мысль», 1892, IV – V), як і в згаданім своїм рефераті на Віленськім з’їзді, стоїть на становищі феодальної теорії, говорячи про «воєнну й феодальну Литву», де наслідком воєнної організації «власть державна, в особі в[еликого] князя, скорше і абсолютніше оголосила себе найвищим власником землі, ніж те мало місце, напр., в В[еликім] кн[язівстві] Московськім» (IV, с. 164). Посереднє місце між сими поглядами зайняв д.Любавський (с. 306 – 307); він думає, що

«вже до литовського володіння повинна була виробитись і запроваджатись в життя по багатьох місцевостях Західної Русі ідея, що всі порожні землі й вигоди в князівстві, що нікому не належать, – то князівські. Таким чином, литовські князі щодо сього лише переймали права руських князів Рюриковичів і з черги передали їх великому князеві, що сполучив в своїх руках колишні удільні князівства».

Виходячи з такого погляду, він відкидає теорію завоювання для об’яснення княжих прав на землю, але, з другого боку, не годиться з проф. В[ладимирським]-Будановим, ніби запровадження литовської зверхності в землях руських не мало значіння в історії володіння землею на Русі Литовській, бо, на його думку, литовська окупація підняла престиж княжої власті, а з тим разом «мусило рішучо вияснитися й затвердитися право князів на всі не зайняті землі й вигоди в границях князівств, – право, що до тих часів ледве чи скрізь по Західній Русі досить повно зазначилося й знаходило собі відповідне признання». Далі, литовські князі повинні були більш надавати ваги землі задля оживленої колонізації її селянською людністю. Наостанку прилучається д.Л[еонтович] до думки проф. Антоновича, що потреба організації воєнних сил викликала в широкім розмірі роздавання земель з обов’язком військової служби. «Таким чином, литовська окупація Західної Русі, якщо не була джерелом зазначеного права (в[еликого] князя на землі), то все-таки була обставиною чи причиною, що між іншими впливала на його зміцнення й вияснення .

Що говорити за «завоювання» литовськими князями руських земель трудно, що здебільшого ми можемо собі представляти перехід сих земель під зверхність литовських князів процесом повільним, опертим часом і на співчуття людності, без значних пертурбацій, що могли би внести цілковиту переміну в організацію громади, про те нема мови. Але се ще само одно не об’ясняє нам тих відносин, які ми можемо спостерегти на основі актів про земельну власність з XV і найбільше – XVI в.

Аналізу прав в[еликого] князя, з одного боку, і володарів – з другого, на землі представив в двох вищеназваних, майстерно написаних своїх студіях проф. В[ладимирський]-Буданов. Він виходить в них з того принципу, що теперішніх поглядів на власність жадним чином не можна переносити в часи В[еликого] кн[язівства] Литовського, бо земельна власність була там «умовною». «Ся ідея «умовної» або «ограниченої» власності, так чужа для сучасного нашого розуміння власності (як права повного й незалежного), є явище загальне у всіх європейських народів в т. зв. Середні віки. З історії права земельної власності її ніяк не можна усунути або замінити іншими назвами» (напр., jura in re aliena) – «Чтения…», VII, с. 15. В прекарнім характері земельного володіння знаходить проф. В[ладимирський]-Буданов компроміс між практикою В[еликого] кн[язівства] Литовського, що допускала передачу в спадщину і вільне розпорядження землею, з принципом, що одиноким власником землі є в[еликий] кн[язь], земельне володіння має своїм джерелом його ласку й всякі переміни в нім мусять відбуватися за його призволенням.

Сей компроміс, очевидно, мав розрішити те питання, яке ставить д. [Владимирський-]Б[уданов] на початку своєї першої студії: «Якщо приватні права мешканців були так ограничені (в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім), то ми мусимо або те ж саме припустити й про давнє руське право («Руська правда»), або признати, що в епоху литовську історія руського права посунулась назад до часів примітивних» (с. 64). Сього останнього д. [Владимирський-]Буданов не уважає можливим, відкидаючи теорію завоювання; своєю студією він доводить, що володарі розпоряджались своїми землями, притім на основі принципів правних давнього руського права, але, висліджуючи, як «під невиразною і широкою сферою прав в[еликого] князя на надані землі розвиваються і ростуть права на них осіб приватних» (с. 103), з того виводить, що «ті ж ознаки прав маєткових, ще навіть в більшій мірі, треба припустити і в «общерусском» праві епохи «Руської правди»» (с. 113); значить, і там приватні особи розпоряджались своїми грунтами лише через компроміс між їх правами й правами якогось зверхника? Але се поки що зістається припущенням.

Іншу відповідь на питання пробує дати д.Любавський (с. 306). На його думку, щоб право князя на всі порожні землі могло витворитись, треба було, щоб князь в відповідній мірі опанував громаду, щоб означились границі державної території і щоб земля здобула вартість економічну. «Всі сі умови стали в Західній Русі означатись ще до литовського володіння, подібно як означились вони тоді і в Русі Північно-Східній», а з сього він і робить вищеподаний вивід свій, що литовські князі в сій справі лише були наслідниками князів руських. Що, однак, в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім в[еликий] князь мав найвище право розпорядження не тільки порожніми, а й залюдненими землями, д.Любавський бачить тут поступ княжої власті за литовських часів; роздаючи порожні землі за службу, вони переносили потім і на залюднені землі той же погляд, як на свою власність; «що нижча була в соціально-політичній ієрархії певна верства, тим повніше переводили вони сей погляд в життя» (с. 308).

Таким чином д.Любавський переводить сю справу на ґрунт історичної еволюції – дещо уважає перейнятим з Давньої Русі, дещо виводить з організації В[еликого] к[нязівства] Литовського й історичних обставин, серед яких воно жило. Против такого переводу годі щось закинути; ми сподіваємось, що ся середня дорога між крайностями обох поглядів найскорше може привести до справедливих результатів (пор. с. 163 – 164 нашого «Барского староства…»), але з тим усім аргументація, якою д.Любавський обставляє сю справу, не робить корисного вражіння. З того, що в Давній Русі існували ті обставини, серед яких могло витворитись право князя на порожні землі, зовсім ще не виходить, що «вже до литовського володіння повинна була виробитись і прикладатись до життя» ідея належності їх до князя; та й таке твердження: «Певно, що й князі Рюриковичі в Західній Русі, особливо, де вони сіли міцно, встигли так опанувати місцеву громаду, щоб всі порожні землі й вигоди взяти в своє розпорядження і шафувати ними за своєю волею і в своїх інтересах», для того щоб стати певним, вимагає дуже основних студій наперед.

Те ж саме можна сказати про висловлену на с. 589 теорію, що «містами» і «помістями» на Русі Литовській спочатку звалися ґрунти князівські (або панські), де осаджувано селян до волі власника, а що в XIII – XIV в. багато селян для інтенсивної воєнної організації переведено з селянських обов’язків на військову службу, заховавши попередні умови володіння землею, – витворивсь тип володіння землею до волі в[еликого] князя з обов’язком військової служби – помістя. Що таких фактів з XIII – XIV в. д.Любавський не міг навести, а лиш кілька текстів за уживання слова «місто» про селянські ґрунти і один приклад – з XVI в. – для помістя, также про селянський ґрунт, тож і зістається се все лише довільною гіпотезою. Для доказу свого здогаду про перенесення княжих прав розпорядження з земель порожніх на залюднені д.Любавський ніяких аргументів не навів зовсім, тим часом, власне, треба буде ще довести, що в першу добу існування В[еликого] князівства ішов вже процес розширення княжої власті над маєтностями crescendo, аж пізніше стан пішов на diminuendo, і під покровом княжої зверхності розвилися приватні права, як то доводить д. [Владимирський-]Буданов.

Таким чином справа об’яснення прав в[еликого] князя на ґрунти досі ще не виходить з сфери гіпотез на реальний ґрунт.


Примітки

Чацький Тадеуш (1765 – 1813) – польський історик, громадський і політичний діяч, засновник Кременецького ліцею. Автор праць «Czy prawo rzymskic było zasadą praw lilewskich і polskich?» (1809), «O nazwisku Ukrainy і początkach Kozaków» (1801) та ін. (PSB. – Т. IV. – S. 144-146). Згадана рецензентом точка зору була висловлена Т.Чацьким у праці: Dzieła Tadeusza Czackiego, zcbrane і wydane przez hr. Edwarda Raczyńskiego. – Poznań, 1843. – T. I. – S. 76, 287.

… Ярошевичем… – див.: Jaroszewicz J. Obraz Litwy… – Wilno, 1844. – Cz. I: Litwa pogańska. – S. 122; Cz. II: Litwa w pierwszych trzech wiekach po przyjęciu wiary chrześciańskiej. – S. 64.

… розвинений був потім проф. В.Б.Антоновичем… – див.: Антонович В.Б. Исследования о городах Юго-Западного края // Монографии… – Т. 1. – С. 136-137.

… д.Линниченком був приложений в певній мірі… – ймовірно, М.Грушевський має на увазі працю І.А.Линниченка «Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV – XV в.».

Вже небіжчик Ів. Новицький в своїй розправі – див.: Новицкий И. Содержание актов о крестьянах // Архив ЮЗР. – К., 1876. – Ч. VI. – Т. 1. – С. 3 – 5.

… на недавнім Археологічнім з’їзді в Вільні… – IX Археологічний з’їзд відбувся у Вільні 1 – 14 серпня 1893 р. Програма з’їзду включала доповіді та повідомлення не лише з археології, але з історії, географії, етнографії, мовознавства, мистецтвознавства. Відбулося 25 засідань. У з’їзді взяли участь В.Б.Антонович, А.Павінський, О.Я.Єфименко, І.А.Линниченко, З.Л.Радзимінський та ін. [Филевич И. Девятый археологический съезд в г.Вильне // ЖМНП. – 1894. – № 1. – С. 1 – 38]

Єфименко Олександра Яківна (1848 – 1918) – історик, літературознавець, етнограф. На IX Археологічному з’їзді О.Єфименко виступала двічі: «О копных судах» і «К вопросу о феодализме в Западной Руси и Литве». Саме останній її виступ викликав жваву дискусію. О.Єфименко пояснювала виникнення феодалізму, як і більшість попередніх дослідників, зокрема Ю.Ярошевич, військовими потребами держави та поширенням у зв’язку з цим умовного земельного володіння [Филевич И. Девятый археологический съезд в г.Вильне. – С. 9].

Василевський В.Г. – академік, автор праць «Очерк города Вильны» (1872), «Обращение Гедимина в католичество» (1872), «Из истории Византии в XII в.» (1877) та ін. У дискусії щодо доповіді О.Єфименко він зазначив, якщо підходити до феодалізму з точки зору німецьких вчених, згідно з якою феодалізм передбачає наявність крупної земельної власності, передачу власнику землі політичних прав та існування васальної залежності землевласників від монарха, то феодалізму у Литві не було [Филевич И. Девятый археологический съезд в г.Вильне. – С. 9].

На тій же точці стоїть проф. Владимирський-Буданов – див.: Владимирский-Буданов М.Ф. Поместное право в древнюю эпоху Литовско-Русского государства // ЧИОНЛ. – 1889. – Кн. 3. – Отд. II. – С. 63-114.

П[ані] Єфименкова в своїй розвідці про «Дворищне володіння» – див.: Ефименко А.Я. Дворищное землевладение в Южной Руси (исторический очерк) // Русская мысль. Ежемесячное литературно-политическое издание. – 1892. – Кн. IV. – С. 156-177; Кн. V. – С. 1-16.

Наостанку прилучається д. Л[еонтович] до думки проф. Антоновича… – ця думка висловлена В.Б.Антоновичем у праці: Исследования о городах Юго-Западного края // Монографии… – Т. 1. – С. 138, 139.

«Таким чином, литовська окупація Західної Русі» – див.: Любавский М.К. Областное деление… – С. 307-308.

«Чтения…», VII, с. 15 – див.: Владимирский-Буданов М.Ф. Крестьянское землевладение в Западной России до половины XVI в. // ЧИОНЛ. – 1893. – Кн. 7. – Отд. II. – С. 12-92.

… своєї першої студії… (с. 64)… (с. 103)… (с. 113) – див.: Владимирский-Буданов М.Ф. Поместное право… – С. 64, 103, 113.

… пробує дати д. Любавський (с. 306)… (с. 308)… с. 589… – див.: Любавский М.К. Областное деление… – С. 306, 308, 589.