[Рец.] Monumenta medii aevi historica res gestas Poloniae illustrantia, t. 14

Михайло Грушевський

continet Codicis epistolarum saeculi decimi quinti, t. Ill, 1392 – 1501 (Pomniki dziejowe wieków średnich do objaśnienia rzeczy polskich służąсе, t. XIV, zawiera Kodeksu listów XV w., t. II).

Codex epistolaris saeculi decimi quinti, t. Ill, collectus opera Dr. Anatolii Lewicki. Краків, 1894, 4°, с. LXXX + 666

Краківська академія наук може повеличатись чималою заслугою на полі археографії: ряд томів «Монументів», монументальна колекція пам’яток давнього польського права, серії «Scriptores» і «Acta historica» становлять в сумі важний вклад в круг джерел до історії Східної Європи. Чимало знайдеться тут і для нас спеціально. Досить собі пригадати споряджений д-ром Прохаскою «Codex epistolaris Vitoldi», що становить головне джерело для зверхньої політичної історії Вітовтових часів, але й, окрім того, ряд важних документів до відносин русько-польських і литовсько-польських увійшло в інші збірники – як дипломатичний кодекс малопольський, реєстр актів XV в. і названий вгорі кодекс дипломатичний XV в.

Перший том сієї серії вийшов ще 1876 р., уложений неб[іжчиком] Шуйським і Авг[устом] Соколовським і, містячи документи для цілого століття, дав кілька дуже цікавих для нас номерів, особливо для історії відносин В[еликого] кн[язівства] Литовського й Польщі. Другий том (1891), виданий проф[есор]ом Ан[атолем] Левицьким, містив акти до половини XV в. (до 1445 p.); особливо багато уміщено тут важних актів для часів після Вітовта, так що сей том був якби продовженням кодексу д-ра Прохаски. Продовженням і закінченням його мав бути третій том, що про нього говоримо, обіймаючи другу половину XV в.

Але що під час друку редактору трапилось багато важних документів з часів попередніх, тож він умістив їх в додатку (с. 497 – 607). Головними джерелами для сього тому послужили: бібліотека Ягеллонська й Чарторийських в Кракові, Головний архів в Дрездені, і все ще невичерпаний, не вважаючи на всю виграбану з нього масу документів, Державний архів в Королевці. Ті чотири архіви дали більшу половину номерів, а всіх том містить 587 документів і реґест з р[оків] 1392 – 1501. Автор пояснює в пецві, що розпоряджуючи лише малим часом під час своїх архівальних студій заграничних, не міг приготувати всіх інтересних документів in extenso, і се примусило його значну частину номерів дати в реґестах.

Тепер зверну увагу на цікавіші для нас акти, уміщені в сім томі. Під номером 1 в додатках подано з оригіналу присяжну грамоту Вітовта Короні Польській з р[оку] 1392 (по т. зв. Островській згоді); вона була видрукувана з копії в «Codex ep[istolaris] Vitoldi», але оригінал має деякі відміни, і головна – Вітовт названий не «magnus dux Lithwanie», як в копії, а просто «dux Lithwanie, dominus trocensis, lucensis etc.».

Таким чином, упав один з доводів того загально розповсюдненого погляду, що Вітовт по Островській згоді здобув титул в[еликого] кн[язя] литовського; на сю справу звернув увагу д-р Левицький в розвідці, уміщеній в «Kwartalnik’y historусzn’ім», 1894, III («Kiedy Witołd został w[ielkim] księżem Litwy»), доводячи, що становище Вітовта по р[ік] 1392 нічим не різнилось від становища Свидригайла й Яшка Олесницького, і що доперва в Солині Литва оголосила його в[еликим] князем (див. «Записки», VIII, «Наук[ова] хроніка»). Як справедливо зауважив при тім д-р Левицький, справа з сим документом дає виразний довід потреби шукати оригіналів і по можності не задовольнятись копіями документів.

Занотувавши по дорозі фрагмент листа, – як догадується редактор, – Ягайла до Вітовта під № 4, занотуємо цікавий № 5: «Вітовт, дбаючи про побільшення податків і обов’язків в В[еликім] кн[язівстві] Литовськім», постановляє залюдняти діброви «sanctae Romane ecclessiae cultoribus» [прихильників святої римської церкви] і, відповідно тому, видав сей привілей на осаду м. Більська в землі Дрогичинській, надаючи війтівство з двома волоками й млином якомусь Андрію з його щадками, а осадникам – п’ятилітню волю від усяких в[елико]князівських і замкових податків і робіт,

«ita tamen quod ad eundem (sic) oppidum Bielsko tantum ritus Romani homines, Polonos videlicet et Theutunicos, de alienis provinciis tenebitur (війт) collocare et vocare, Ruthenis antiquis ibidem et circumquoque residentibus in eorum metis et gadibus in nullo penitus damnum vel praeiudicium faciendo»

[проте хоча у це містечко Бєльсько скликаються і запрошуються з інших провінцій люди католицького віросповідання, тобто поляки й німці, усе ж не чинити русинам, які здавен-давна проживають там і довкола містечка, шкоди чи несправедливості у їхніх межах і на всіх територіях].

Умова характерна для внутрішньої політики Вітовта, хоч і не нова.

Під № 6 – 8 видрукувано кілька документів до історії відносин Польщі до Свидригайла – вони були вже подані д-ром Левицьким в додатку до його розправи «Powstanie Świdrygiełły». Цікаві тут листи Ягайла до магістра прусського (№ 6), писані з луцького походу 1431 p.: король оповідає тут про похід під Луцьк, і лист з Мальборка до Саксонії про події у В[еликому] кн[язівстві] Литовськім. До Свидригайлової ж справи належать ще № 13, 18, 19, 24 – 25, 28 – 29, 32.

Під № 17 і 22 видані документи до цікавого й важного факту зрівняння руської православної шляхти з католицькою у В[еликому] кн[язівстві] Литовськім: подано виставлений в імені Ягайла польськими послами привілей з р[оку] 1432; досі відомий був його польський переклад при виданні «Хроніки Ваповського» Малиновського, що походив з «Несвіжського архіву» Радзивилів. У кодексі видано його на основі «копії Нарушевича» теж з оригіналу несвіжського, а видавець справедливо застерігся, що покладатись на її поправність не можна.

Другий документ – грамота в[еликого] князя Жигимонта з 1432 р. Окрім зрівняння в правах бояр руських (розумій – православних) з литовськими (розумій – католиками) і дозволу їм прилучатися до польських гербів, він докладніше розвиває, розширює й доповнює ухвали Ягайлової грамоти: «Князі й бояри не можуть бути карані за підозрінням або обвинуваченням без публічного суду «iuris ordine terrae Lithvaniae servato» [станового права Литовської землі].

Вони мають держати свої дідичні маєтності й розпоряджати ними, одначе акти продажу, дарування etc. мають відбуватися перед в[еликим] князем або його урядниками.

По смерті князя або боярина вдова його зістається на дідицтві свого чоловіка «без шкоди, одначе, для служби в[еликому] князю»; якби пішла заміж вдруге, то зістається лише при віні, що визначає її чоловік, а батьківщина йде дітям небіжчика, а якби синів не було, то дідичні дібра переходять до братів покійника, при чім служби в[еликому] князю заховуються в цілості.

Для маєтностей, що надав Вітовт і сам Жигимонт, заховується в силі сказане в наданнях.

Всі кмети й піддані князів і бояр увільняються від давання мірок, званих «dziakla», що доти давали.

Заховуються щодо князів і бояр і їх підданих по-давньому обов’язки будування й поправляння замків і участі в походах («vias expeditionales») власним коштом, а інші замкові роботи касуються. Всі попередні надання Вітовта церквам, князям і боярам потверджуються сим привілеєм.

№ 25 (без дати), окрім відомостей про польсько-литовські відомості, згадує про татарський напад на Поділля й Русь; редактор сей лист кладе на весну р[оку] 1435. В № 28 іде мова про висланого папою посланця до Свидригайла в справі церковної унії.

Під № 39 подано акт конфедерації шляхти «земель руських, себто Львівської, Подільської, Перемиської, Сяноцької, Галицької, Холмської й Белзької» з р[оку] 1436; на жаль, стилізація акту занадто загальна, аби дізнатись можна було, чого, властиво, та шляхта хотіла: забезпечується лише поспільна поміч проти всякого, хто схотів би порушати їх права або чинити які шкоди й утиски.

№ 44 (май 1438 р.) належить до дуже цікавого союзу в[еликого] к[няз]я Жигимонта з королем римським Альбрехтом II. Агент Альбрехта пише йому, що якийсь краківський канонік зголосився до нього з проектом сього союзу; завівши сей союз, Жигимонт мав би виступити за поміччю ордену й татар проти Польщі; канонік за сю справу мав дістати катедру єпископську на Литві від Жигимонта (документ сей був вже звісний Каро). Зносини справді було заведено, в т. II («Codex epist[olaris Vitoldi]», № 261) видрукувано вже було лист Жигимонта, а з нього довідуємось, що Альбрехт прийняв «amicitiam et ligam» [дружбу й зв’язок] і мав в сій справі вислати до Жигимонта «solemnes oratores» [повноважних послів]; що поляки перешкоджали всіма способами тому союзу, доводячи, «що ми (Жигимонт) і саме В[елике] князівство Литовське їм підвладне і належить до них і Корони Польської», а Жигимонт на те писав Альбрехту, аби тому не вірив:

«Ми ніколи не були чиїмись невільниками і саме наше В[елике] князівство, скільки може сягнути пам’ять людська, нікому ніколи не підлягало, і ми його теж не від них (поляків) держимо, бо стіл сей тримаємо й володіємо правом дідичним від Бога й наших предків по смерті нашого брата-небіжчика Вітовта, і воно до нас, яко правного спадчика, прийшло правдою й правом, і з ним за поміччю ласки Божої не боїмося нікого, крім Бога».

Факт сей цікавий, бо усовує розповсюднений погляд на Жигимонта як польського послухайла, що чинив волю Польщі: очевидно, в дійсності він був таким же автономістом, як і Свидригайло, а якийсь час, через обставини, йдучи за волею поляків, при першій нагоді готовий був піти слідом Вітовта й самого Свидригайла.

Ряд документів на початку самого кодексу (названі вище містяться в додатку) належить до справи вибору Казимира на Королівство Польське (№ 1, 3 – 5, 8, 13). Документи сі, що почасти, одначе, відомі були д-ру Каро і публіковані д. Левицьким в його розправі про вступ Казимира на стіл королівський (Rozprawy wydziału historyczno-hlozof[icznego], t. XX), належать вже до другої половини перипетій сієї справи: маємо тут ухвалу Петрківського з’їзду (березіль 1446 p.), де польські пани ухваляють ще раз послати послів до Казимира, але на випадок відмовної відповіді вибирають вперед Болеслава Мазовецького; далі маємо реґест про спробу Казимира з нагоди сієї нової кандидатури нав’язати союз з орденом та грамоти польських панів Казимиру (ще перед коронацією), де забезпечують йому волю перебувати чи в Польщі, чи на Литві й Русі й мати прибічників, яких схоче.

Нарешті, цікавий уривок – реґест грамоти Казимира, де потверджується «confederatio et liga» Польщі з В[еликим] кн[язівством] Литовським в формі союзу зачіпновідпорного, а при тім Литві признається Волинь і Поділля з Олеськом, Лопатином, Ветлами і Городком. В згаданій вище розвідці про вступ Казимира на Польське Королівство висловив проф. Левицький (а за ним пішов і Каро в V т. своєї «Історії Польщі» – с. 503) цілий ряд гадок, які промовляють за тим, що маємо тут не проект, а акт довершений, прийнятий польськими делегатами, що бажаючи як-небудь Казимира до прийняття Корони Польської нахилити, уложили такий акт в пересправах берестейських (с. 23 і далі).

Стилізація сього акту цілковито відповідає тим жаданням, які у Длугоша ставлять литвини полякам на з’їзді 1448 p.: передачі Литві Поділля з Олеськом, Лопатином, Ветлами, Ратним і укладу нового унійного акту, де не було б мови про інкорпорацію В[еликого] кн[язівства] Литовського; коли, отже, прийняти згаданий фрагмент за акт автентичний і правносанкціонований, то пізніші суперечки В[еликого] кн[язівства] Литовського з Польщею стають в іншім цілком світлі: заступники В[еликого] кн[язівства] Литовського допевнялись лише виконання обіцянок даних, але потім занехаяних поляками.

Під № 8 уміщено академічну промову в Краківськім університеті – панегірик Казимиру з нагоди його вибору; автор – майстер Ян з Людзиська, доктор медицини, вихваляє правдолюбність, щедроту й приступність Казимира, але що найцікавіше – покликує його до знесення кріпацтва в Польщі. Висловивши різні похвали Польщі, так каже доктор: «Але в ній хлібороби пригнічені тяжкою неволею (servitute) гірш, як колись сини Ізраїлю в Єгипті фараоном, гірш, ніж куплені раби або взяті в битві й заведені в неволю», а нижче пояснюючи причини, з яких вибрано, власне, Казимира, каже: «Аби він зніс жебрацтво сильних (розумій – чернецтво), що розпо-всюднилося й багато державі зашкодило, і неволю хліборобів, бо то є кара, гірша від усякого зла, для свобідного чоловіка тяжча від всякої кари» (с. 14 – 15). Тепер широко розповсюднений погляд в історіографії польській, що Польща була джерелом, звідки ідеї вільності йшли на Литву й Русь і реформували там громадський устрій; очевидно, в XV в. річ та представлялася не завсігди так.

Під № 7 видано звісний земський привілей Казимира з оригіналу «Бібліотеки Чарторийських», що, як догадується редактор, може, був оригіналом для видання в «Codex dipl[omatica] Poloniae». Важне те, що первісно мав він дату р[ік] 1447, і доперва потім на вишкрябанім написано р[ік] 1457, а хоч всі видані копії друковані з р[оку] 1457. За правдивість початкової дати 1447 р. свідчить факт, що день, означений в даті, припадає на 1447, а не на 1457 p., як-то вже довів Каро – «Geschichte Polens», IV, p. 378. Далі, в кількох копіях з «тек Нарушевича» (що мали, однак, один архетип) по тому привілеї наступає грамота з 1457 p., де Казимир заявляє, що хоч він видав свій привілей за великою печаткою, одначе обіцяє той привілей ствердити (великою печаттю наново) – № 76.

Д[обродій] Левицький висловлює, хоч дуже обережно, здогад, що через якусь непевність (може, – відірвання печаті) вимагали від короля нової печаті р[оку] 1457, і сей новий акт в[елико]князівський приписано на екземплярі привілею з р[оку] 1447 для потвердження, а наслідком того в інших відписах змінено дату 1447 на 1457 р. Самий текст 1447 р. має лише стилістичні відміни від виданого у Дзялинського, де в чім стоїть ближче до руських версій привілею, виданих у Дзялинського й особливо в «Актах Западной России»: в акті, виданім д. Левицьким, Казимир називається «electus rex», і в виданні «Актов» тому відповідає: «выбраный король» (в обох копіях, виданих Дзялинським, тих слів нема). Се знов підтверджує, що привілей Казимира дійсно споряджено р[оку] 1447, хоч справа його датування 1457 роком зістається неясною.

Подібно й для потвердження прав Польської Корони 1453 [року] подає д. Левицький (№ 13) проект, датований р[оком] 1447, тільки що сей не був тоді санкціонований; саме потвердження видрукуване під № 52.

До справ В[еликого] кн[язівства] Литовського за часи Казимира знаходимо кілька документів – (№ 10, 44, 188, 202, 284, 289, 293 etc.); остатні цікаві й для московської історії – Казимир приготовлявся до боротьби з Москвою. До московських справ є ще кілька документів з дальших років (№ 305, 318). Є кілька реґест та документів до руських земель Корони Польської – № 71, 78, 90, 91, 114. Більш цікаві два перших номери (сюди ж належить і № 14 додатків) – се матеріали до історії ленних відносин на Русі.

Шл[яхтич] Мартин Моравський 1432 р. купує в Спитка Тарновського село Моравсько з іншими ґрунтами в пов[іті] Ярославськім за 330 гривень польських полугрошків; перед тим він купив у «русина Луця, сина Ходорового», ґрунти і з них обов’язався грамотою служити Тарновському військову службу; тепер, після продажі Моравська, уставляється для Моравського загальна служба з усіх його дібр: він має виступати в загальний похід Руської землі з одною пікою (cum una asta), і то особисто, коли сам Тарновський братиме участь особисто, а інакше через заступників; при тім Тарновський зобов’язаний викупити його, якби Моравський попався в неволю за границю.

1455 р. сини Мартинові купили собі за 300 грив[ень] увільнення «de oboedientia sua ас de omnibus servitiis suis et omagio alias suranystwa (sic)», і Тарновський їх «sub potestatem et dicionem regiam emisit perpetuis temporibus in ius terrestre districtus Przemisliensis», а сей акт потім потвердив король. Ми тут маємо один з випадків, взагалі звісних в малому числі, ленної служби, як-то казали, «другої руки», себто не безпосередньо королю, а дідичу-зверхнику; подібний акт, теж з Галичини XV в., подали й ми недавно в «Записках» (т. V, Miscellanea). В документах, виданих д. Левицьким, вартий уваги факт, що купує село Моравське («Marcissius de Morawsko»): чи не був се фактичний володар ґрунтів, що купував лише правну санкцію свого володіння в упривілейованого власника? Про подібні явища говорив я в своїй розвідці про Барське староство.

Серію документів знаходимо для справ волоських (№ 26, 34, 79, 199, 313 – 315 etc.). Більш цікаві для нас ті, що безпосередньо належать до земель руських; так під № 34 знаходимо угоду господаря молдавського Богдана з старостою подільським Теодориком Бучацьким 1449 [року], де Богдан, називаючи Бучацького «милим отцем и приятелем», обіцяє йому давати річно «по четири златихъ турецкихъ, и по десять бочокъ вина, и по две бочки мал-мазия, и по десять камхи, и пять куфтери, и пять речнихъ», а за те Бучацький має бути його оборонцем і заступником перед Короною Польською, старатися, щоб претендента Олександра було вислано з Польщі, має перестерігати й радити Богдану на все добре, а на випадок біди має прийняти його з боярами, з скарбами й конями до себе, «и городы его милости и миста имають намъ быти отворены».

Про особливі права старости подільського говорив я дещо деінде (Барське стар[оство], гл[ави] IV і VI); зауважую, що у вищенаведенім документі виступає він якби який самостійний володар. Документ, виданий старості подільському «посполитому», маємо й під № 79. До Поділля належать ще документи 289 і 329 – мова йде про напади турків і татар; в останнім читаємо, що Орди Заволзька й Перекопська зимують на Поділлі, чекаючи на літо (1489) турків для спільного походу.

З часів Яна Ольбрахта зазначимо док[ументи] № 4 – 26: перемиські русини скаржаться на магістрат, що їх свідоцтв не приймають в процесах католиків, беруть з них більше «пам’ятне», ніж з католиків, примушують обходити «незвичайні свята» і не обороняють їх в справах за «отумерщину» (morticinium), що беруть навіть, коли зістаються по небіжчику спадчики. Король став по стороні русинів, тільки в справі свят означив ті свята католицькі, що повинні обходити й русини. Під № 427 знаходимо друковану вже д. Левицьким в «Kwartalnik’y» інструкцію з оповіданням про експедицію буковинську.

Серію документів знаходимо до справи потвердження унії за в[еликого] кн[язя] Олександра (№ 421-423, 441-444, 448-449). Редактор датує кілька документів, позбавлених дат, р[оком] 1496 – в них бачимо пересправи щодо потвердження, що сталося р[оку] 1499, а з них довідуємось, що ініціатива вийшла від Польщі, а не від Литви, що ніби під натиском ворогів залишила свої автономічні змагання й горнулася до Польщі, як представляли декотрі історики (Саrо, V, р. 782, Бобжинський, II, § 64, пор[івняй] і вищеназвану розправу А[натоля] Левицького про Казимира – початок).

В дійсності початок вийшов від Альберта: у Олександра був посол королівський з пропозицією «записов межи земель и панств наших и подданных рад наших обух панств», і Олександр заявляє, за порадою своєї ради, що не має нічого проти того, аби «тих записов вдилати», і жадає, аби король предложив свій проект такої унії, а заразом покликує до спільної боротьби з татарами й турками (№ 422).

На сей же рік редактор кладе два проекти унійного акту, один (№ 423) представляє собою потвердження Городельського акту литовських панів, дуже подібне до акту 1499 p., що, очевидно, на ньому й був опертий, другий (№ 422), близький своєю стилізацією до вищезгаданого проекту, представляє самостійний акт: пани В[еликого] кн[язівства] Литовського тут також ініціативу унійних пересправ сих надають полякам, побіжно потверджують попередні акти унії, обіцяють: «praefatos barones, nobiles et proceres regni et ipsum regnum Poloniae in omnibus eorum necessitatibus et adversitatibus nunquam deserere», але все давати поміч і раду, а хоч би що такій помочі перешкодило, се не уневажняє тієї «confoederationem et inscriptionem».

Потім наступають умови до вибору короля й в[еликого] князя: якби в[еликий] князь вмер бездітно (!), то В[елике] кн[язівство] Литовське має вибрати в[еликого] князя «cum scito et consilio (!)» [зі згоди і відповідно до рішення] польських сенаторів, і теж для поляків. Проект цікавий тим, що показує, як зависно обставало В[елике] кн[язівство] Литовське при своїй автономії.

Другий проект, представляючи формальну уступку: потвердження давнього акту, в ґрунті речі представляє теж лише потвердження союзу з Польщею, бо щодо вибору в[еликого] князя, то пояснює сю умову так, що В[елике] кн[язівство] Литовське має вибрати собі в[еликого] князя з польської династії «cum apud nos (в[еликого] кн[язя]) legitimus heres decesserit». Можна догадуватись, що такий спосіб укладання унії не відповідав замірам поляків, для того справа унії по тому замерзла до р[оку] 1499: доперва на початку сього року посилає Олександр відпоручників для укладу «confederacio et liga» (p. 458), але знову справа розбилась: в ряді пізніших актів (№ 442 – 444) бачимо, що пани литовські нарікають на поляків, за жадання «niesłusznych і nierównych opisów», за які і предки ніколи не мовчали та частими посольствами допоминались у предків їх та самих сенаторів, а тих умов ніколи не трималися і не хтіли триматися (розумій протести за часи Казимира проти інкорпораційних актів).

Користаючи з того, що Польща потребувала помочі від Литви, пани В[еликого] кн[язівства] Литовського роблять пресію на сенаторів польських, не згоджуючись на спільну боротьбу проти турків

«dla tego, iż ichmość slusznego у rownego pomiędzy sobą z obu stron nie mają pomiarkowania, і робили через короля на їх вплив, щоб довести їх до того, аби pomiędzy państwy Korony Polskiej і W[ielkiem] k[niaziewstwie] Lit[ewskiem] były słuszne у równe opisania jako pomiędzy brасіą swoią, bez uszczerbku у poniżenia obiech państw (p. 462)».

Пресія ся дійшла свого: в основу унії 1499 р. ліг один з згаданих проектів (потвердження Городельського акту), з характером союзу. Порівнюючи акт 1499 р. з проектом, бачимо лише ту уступку полякам, що В[елике] кн[язівство] Литовське має не вибирати в[еликого] князя «sine scitu et consilio» сенату польського всякий раз по смерті в[еликого] князя, а не лише тоді, як вигасне його рід. Як звісно, ся умова додержана не була, – очевидно, була недобровільна.

Окрім того, в сих актах пересправ литовсько-польських цікаві звістки про боротьбу з татарами й турками.

Примітки

Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. XI. – Кн. 3. – С. 13 – 21 (Бібліографія).

Левицький Анатоль (1841 – 1899) – історик, медієвіст. Видавець історичних джерел. Професор Яґеллонського університету в Кракові (1883).

Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 155 – 163.