[Рец.] Пыпин А.Н. Материалы для биографии А.А.Котляревского
Михайло Грушевський
Спб., 1894, ст. 110 + портрет (відбитка з «Сборника Отделения рус[ского] языка и словесности Академии наук», т. 50, 1895)
Олександр Котляревський (род[ився року] 1837 під Кременчуком, † 1881) заслуговує нашої уваги з кількох причин – українець родом, він є цікавим заступником своєї генерації української інтелігенції. Знаменитий філолог і археолог, він у своїх студіях не раз звертався до нашого народу. Вкінці – наостанку був кілька років професором Київського університету. Смерть його викликала кілька статей і споминок, тепер – при останнім томі збірника його писань, виданого Петербурзькою академією, з’явився «начерк біографії», написаний знаменитим російським ученим О[лександром] Пипіним.
Автор скористав не тільки з друкованого матеріалу, але також з паперів Котляревського і з його кореспонденції, здобутої від різних осіб, так що має матеріал досить багатий. Та в праці своїй дбав більше про те, аби звести сей матеріал, як про те, щоби глибше простудіювати і ясніше представити особу Котляревського як ученого й громадянина. За всім тим написана з звичайною талановитістю, дає ся праця багато цікавого про особу Котляревського] і його суспільне окруження.
Котляревський по скінченні Полтавської гімназії вчивсь в Московськім університеті, бувши учеником свого земляка Бодянського і славного російського філолога Буслаєва. Д[обродій] Пипін характеризує його як «видатного й характерного заступника того періоду в розвої (філологічної) науки, що настав за першими працями славістики в Росії і першим впливом Грімма на студіювання народної старовини» (с. 143). Котляревський забирав філологічну науку дуже широко, тож поза лінгвістикою й філологією слов’янською й руською з запалом вдавався і в етнографію, і в археологію і історію. Почасти сі широкі інтереси, разом з деякими обставинами особистого життя, були причиною, що наукова діяльність його виявилась в невеликім (в порівнянні) числі ширших праць і в силі дрібніших, в формі заміток, рецензій, оглядів etc.
К[отляревський] в однім з своїх листів нотує сам свою неохоту до політики; то був учений, що за сферу наукових інтересів виходив нерадо. Професорська діяльність була його покликом, і наука його мала славні результати. На жаль, політичний процес одного емігранта, до якого К[отляревсь-ко]го цілком безосновно і безневинно вмішано, вибив його з сієї колії, позбавивши на довший час права научати, і привів до кількамісячного ув’язнення, що було причиною хвороби, яка передчасно спровадила в могилу сього атлета. Пізніше йому дозволено було обняти катедру в університеті Дерптськім, де, одначе, почув себе неможливим, коли настала роз’ятрена боротьба російсько-німецька, потім перейшов він у Київ, але сюди він з’явивсь вже інвалідом, що неустанно мусив гоїти своє розбите здоров’я, хоч до смерті не переривав своєї наукової діяльності.
На жаль, в книжці д. Пипіна ми не знаходимо характеристики найбільш цікавої нам сторони – Котляревського як українця. У однім з наведених уривків з його кореспонденції називає себе К[отляревський] «далеким від партикуляризму», і, на його думку, «слов’янство з Руссю на чолі – от де спасіння від каторжної (подлой) германізації» – (с. 124). Неясним зостається, що за партикуляризм мав тут бути. Котляревський вправді не був свідомим цілком українцем («українофілом в пізнішім розумінні того слова», як каже д. Пипін – с. 62): вихований в Москві, під цілковитим впливом російської культури, в часи найбільшого оживлення її – громадського й наукового, він належав до категорії, що не могла б, здається, інакше й представити себе, як в рамках всеросійської культури.
Але він не затратив «теплого прив’язання до рідного краю», цікавивсь завше ним, його історією, побутом, словом, цікавивсь новою українською літературою, і сі інтереси та симпатії, певне, виявилися б ще ясніше, якби не той гіркий досвід політичний. Характерна його промова, виголошена за кілька місяців перед смертю в Київськім історичнім товаристві з поводу реферата В[олодимира] Антоновича про історичну сторону поезій Шевченка. Тут К[отляревський] виставив народність як першу умову історичного значення поета, і на доказ порівняв українські писання Шевченка з його російськими поемами, признаючи сі «блідими, безбарвними творами, нещасливими силкуваннями генія, що на час збочив з простого шляху й забув за свою місію», і висловлює потому:
«Коли се правда, то праведно і на місті буде в історичнім товаристві і таке історичне жадання: най одержить загальне признання і пошанування поетична діяльність нашого рідного краю в його рідній мові, най зміцниться її право безстрашного, нічим не стиснутого існування і розвою… Тільки при такій розумній, натуральній свободі можливий розвій сил і здібностей (достоинств) руської природи: тільки прийнявши в себе плодотворящі, міцні своїм здоровим змістом течії провінціального («областного») життя в мові і поезії, «общерусская» (= російська) література могтиме оновитись і оминути передчасне виродження (дряхлость), що їй загрожує» etc… З упадком перешкод українського слова з’являться нові Шевченки, з тим же гарячим співчуттям до всього великого й гарного. «Сим жаданням закінчу я моє коротке вступне слово».
Fiat, гарне жадання, а все трохи дивним (і характерним для тієї категорії українців, бо ледве чи з’явилось воно лише з огляду на «обставини») з’являється мотивування потреби свободи українського слова потребою оновлення всеросійської літератури і мови. Невже поза тою службовою роллю народ не має сам права самостійного, самодовольного (αυτάρκηζ), невже не вистачить на те натурального права свобідного розвою?
Примітки
Публікується за виданням: ЗНТШ. – Львів, 1896. – Т. IX. – Кн. 1. – С. 37 – 39 (Бібліографія). Автограф зберігається в ЦДІАЛ України. – Ф. 401. – Оп. 1. – Спр. 46. – Арк. 6 – 9. Підпис: М. Грушевський.
…свого земляка Бодянського і славного російського філолога Буслаєва – Бодянський Осип Максимович (1808 – 1877), філолог-славіст, історик та археограф, професор Московського університету, автор поезій українською мовою. (Див.: ВасиленкоН.П. О.М.Бодянский и его заслуги для изучения Малороссии. – К., 1904; Кондратов М.А.Осип Максимович Бодянский. – М., 1956; Бодянский О.М. Дневник. 1852 – 1857 / Предисловие, подготовка текста, подбор иллюстраций и комментарии Т.А.Медовичевой. – М., 2006. – 336 с.; Тодійчук О. Нове видання копії «Щоденника» Осипа Бодянського // Український археографічний щорічник. – 2007. – Т. 12. – С. 758-773.)
Буслаєв Федір Іванович (1818 – 1S97) – відомий російський філолог, історик російської мови, основоположник історико-порівняльного методу в російському мовознавстві.
Пипін характеризує його як «видатного й характерного заступ’ ника… і першим впливом Ґрімма на студіювання народної старовини»… – Ґрімм Якоб (Grimm Jakob) (1785 – 1863), німецький філолог. Один із зачинателів міфологічної школи в фольклористиці, виділення мовознавства як самостійної філологічної дисципліни. Прихильник історико-порівняльного методу у філології.
На жаль, політичний процес одного емігранта, до якого К[отляревсько]го цілком безосновно і безневинно вмішано, вибив його з сієї колії… – йдеться про приїзд до Росії в 1862 р. Василя Кельсієва – співробітника відомого російського революціонера О.Герцена для вивчення проблематики розколу та старообрядців. Під час відвідин Москви В.Кельсієв буцімто зустрічався з О.Котляревським й багатьма іншими науковцями, яких одразу ж стали переслідувати й звільняти з посад російські власті. Див.: Очерк биографии А.А.Котляревского… – С. XXVIII – XXXI.
Пізніше йому дозволено було обняти катедру в університеті Дерптськім… – Дерптський університет (тепер – Тартуський університет, Естонія), реформований 1803 p., був німецькомовним. Адже німецька мова була основною мовою серед еліти Прибалтики (Курляндії, Естляндії, Ліфляндії). Остзейські дворяни захищали права німецької мови, прагнули запобігти русифікації й поширенню окремих модерних мов місцевого населення. У рецензії йдеться про бурхливу боротьбу після публікацій професора Дерптського університету К.Шіррена 1869 р. про потребу витіснити російську мову з шкіл Прибалтики й сприяти німецькій школі. К.Шіррена звільнили з посади. Однак його публікації викликали дискусію й підтримку з боку німецькомовних мешканців Прибалтики.
Характерна його промова… про історичну сторону поезій Шевченка – 1 березня 1881 р. Історичне товариство Нестора Літописця в Києві провело засідання, присвячене поезії Т.Шевченка (на річницю його смерті). Вступне слово взяв голова Товариства О.Котляревський. Зважаючи на Емський указ 1876 р. щодо заборони української мови, виступ О.Котляревського був досить сміливим. Промовець заявив, що українська мова тільки «лягла спочити» під тиском обставин, та надалі за нею ще утвердиться право «безбоязного, нічим не скутого розвитку». Див.: Заседание 1 марта 1881 г. // Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца. – К., 1888. – Кн. 2. – С. 143 – 144.
Подається за виданням: Грушевський М.С. Твори у 50-и томах. – Львів: Світ, 2008 р., т. 14, с. 244 – 246.